Нічне патрулювання

Янович виходить з відділку й закидає голову до похмурого неба. Видихає пар у холодне повітря та оглядає стоянку з патрульними машинами. Вітер морозним подихом пихкає у лице сніжною крихтою, від чого Женя щулиться й фиркає. Заходити у приміщення не хочеться, вони знову посварились з Анею по дрібниці. Кожного разу, він не міг зрозуміти, чого так чіпляється за ці відносини. Адже, вона давно вже пред’являла за кожен видих не в ту сторону. Спочатку він з розумінням ставився до її ревнощів, був тим, через кого вона втратила роботу та ще й майже зав’язав відносини зі злочинкою. Але пройшло приблизно пів року, а сварок ставало тільки більше.

Женя дістав цигарку й підкурив. Було холодно, але заходити за пальто у відділок він усе ще був не готовий, тому просто курив і промерзав даючи емоціям вгамуватись. Нікотин проникав у кров надто швидко. Йому не раз казали, що курить він естетично, тільки Янович завжди сміявся й намагався кинути. Та ці чортові сварки призводили лиш до того що з одної цигарки він почав курити спочатку дві у день, потім три, а зараз дійшов майже до пів пачки.

– Срака, – хотілось щось вдарити та зробивши останню затяжку чоловік викидає цигарку, повертаючись у будівлю. Їм виїздити на патрулювання, емоції вдавлено кудись глибоко в середину, а ввечері він сходить в зал та виб’є з груші усю пилюку. Небо, що темнішало на очах, настрій зовсім не підіймало. Зима. Він ненавидів зиму. Сонця не вистачало просто фізично. Женя видихнув й пірнув у тепло відділку.

Пальці одубілі від холоду, їх кололо, змахуючи ними немов збризкуючи вологу Янович бере зі свого місця куртку і надягає. Дивиться на потилицю Ані, на її світлі трохи кучеряві пасма, а в голові лиш думка, що вони надто бліді.

– Ходім? Служба не чекає, – вона підіймає на нього очі, вигинає губи в поглумці й більше не дивлячись надягає на ходу куртку, крокуючи до виходу. Женя закочує очі до стелі, прикриває їх, видихає схопивши телефон зі столу й слідкує за дівчиною.

Перші пів години патрулювання проходять у повному мовчанні. Янович розуміє, що знов йому просити вибачення та намагатись домовитись. Він видихає вкотре, дивиться на темне небо за вікном, ліхтарі яскравими зірками освітлюють дорогу, але комфорту від того не відчувається. В голові по надцятому колу одні й ті самі думки. Де ж він такий поганий? Чому кожного разу їх розмови переростають у сварки? Може все ж їм час розійтись?

– Аню, чому ми знов сваримось? – Янович дивиться в очі дівчині зупиняючись на краю дороги, та розвертаючись до неї. Хвилин десять вони можуть собі дозволити. Його погляд виснажений але уважний, хочеться як колись обійняти її цьомкнути у лоба та піти далі, та більше так не виходить. Десь глибоко у середині болить. Серце? Душа?

– Я не знаю чому, – відповідь коротка й лаконічна. Вона змовкає, відвернувшись у темряву міста. А чоловік починає відчувати як роздратування захоплює нутрощі. Якого дідька? Тільки продовжити не виходить, звідкись збоку до них вистрибує хлопець та ударяє руками по капоту. Очі в того трохи нагадують божевільні, навіть так видно як підлітка трусить у світлі фар. У темряві, на фоні темної чи то чорної куртки, видно лише лице.

Женя вистрибує з авто першим не встигаючи нічого сказати Ані. Одна рука звичним рухом опускається на руків’я пістолета, а іншу він виставляє вперед намагаючись заспокоїти цим. Тепер зрозуміліше, хлопцю років п’ятнадцять може трохи більше, та трусить його добряче. Очі великі світлі та налякані, у кутках сльози, а руки трусяться так сильно, той точно зовсім не може контролювати це.

– Т-т-там, чоловік, р-розрізаний, – хлопець сковтує й робить крок до Яновича. Чоловік тягнеться до нього й обіймає, плескає по спині, гладить намагаючись якось заспокоїти. Женя підіймає погляд на дівчину що стоїть у дверях тримається за них і видно що в очах у тої питання хоча вона не могла не чути слів парубка. Одною ногою Аня стоїть на землі вирішуючи щось для себе, а потім виходить і зачиняючи двері підходить до них, опустивши свою руку поруч на спину хлопчика. Її голос ніжний та заспокійливий у Жені б так ніколи не вийшло говорити, тому він дає їй можливість питати.

– Ну, дивись, поліція тут, ми допоможемо. Можеш пояснити що відбулось? Ти з того лісопарку? Розрізаний, мені вірно почулося? – хлопець здригається підіймає заплакані очі від плеча Яновича й дивиться на Аню. Спочатку просто дивиться. Погляд скляний. Здається не розуміє нічого з того, що його питають, але потім киває головою. Говорити тому важко чи то від страху, чи то від нервування. Але хлопець бере себе до рук, протирає очі від вологи та починає говорити короткими різаними фразами.

– Так. Я до дому йшов з занять, – тільки зараз Женя помічає чорний рюкзак що бовтається на спині спущений до середини. Той наче пустий, та можливо там лише зошит чи щось таке. Йому вважається дивним так ходити, але ця молодіжна мода мало цікавить поліцейського. – А він там, – малого знов починає трусити, він сковтує дивиться у спокійне лице Яновича трохи видихає та випалює. – В нього там ребра видно, й усе всередині.

Чоловік розуміє, що в підлітка тепер скоріш за усе буде травма, тому притискує до себе й водить рукою по спині. Дає відчути що той не один, що поруч більш досвідчений дорослий який захистить та допоможе. Женя дивиться кудись вперед, риси загострені. Злість клокоче в горлі. Чому цей хлопчик? Обов’язково треба буде донести його батькам що малому треба до психолога. Янович переводить погляд на Аню в якої той наче розгублений. Вона не хоче вірити?

– Хлопче, як тебе звати? Зможеш нам показати де то було, чи спочатку викличемо твоїх батьків? – поліцейський розуміє що саме зараз на місці вбивства або з трупом (а в цьому він не сумнівається) може щось відбуватись. Але розуміє що це підліток і якщо він буде поспішати то травма лише загостриться. Тому доводиться бути терпимим. Хлопець киває та робить крок назад.

– Я покажу, потерплю, але якщо можна підходити близько не буду, – Янович посміхається підтримуюче та плескає того по плечу.

– Звісно можна, ми будемо поруч. Але дати свідчення потім тобі все одно доведеться. Але тільки в присутності батьків, або опікунів, – Женя одразу наголошує на правах підлітка та повертається йти за ним, тримаючи хлопця за плече йде поруч. Не тому що боїться наче той може втекти, а щоб його присутність була відчутна.

– То як тебе звати? – тут Янович розуміє що так й не почув ім’я хлопця й навіть не знає як до того у випадку чого звертатись. Хлопець підіймає нерозуміючий погляд на чоловіка і ніяковіє, зариваючись у волосся на потилиці пальцями.

– Макс, вибачте що не представився, в мене усе ще перед очима та картина.

– Нічого хлопче, я Евген Янович, також не за правилами, бо ти так вискочив перед нами я вже був готовий до того що пістолет вихопиш, – малий починає стримано сміятись. А за ними чується як Аня закриває машину та наздоганяє дістаючи зброю. Женя дивиться на неї краєм ока та трохи прикриває очі висловлюючи згоду на її дії. Той попередній він, попросив би залишиться дівчину у машині, зараз він розуміє що самому йти на місце злочину як мінімум не розумно. Може статись що завгодно.

Спочатку Янович відчуває як здригається хлопець під його рукою. Він не чує запаху, хоча вони очевидно десь поруч. В ніс по рецепторах б’є лиш холод. Коле слизисту різким морозом, через який не відчувається зовсім нічого. Максим зупиняється ще через декілька кроків, витягнувши руку обертається до Жені та показує не хащі ялівцю.

– Там, я обходив з іншого боку бо колись знайшов там котика і кожного разу намагаюсь підкормити його а там, – підліток сковтує вкотре здригаючись, – Він. Ну, наскільки я зміг розібрати стать.

Чоловік робить крок у той бік, але зупиняється. На мить обдумує дії, сам до себе киває та діставши ліхтар вмикає його направляючи в землю. Дивиться уважно на напарницю та хлопця, звично беручи на себе головну роль і їх парі.

– Аню, ти тут, якщо це вбивство сама знаєш виконавець може бути поруч. Макс, відвернись убік й знайди поки номер когось зі своїх дорослих. Знов таки, якщо це вбивство ми зобов’язані одразу тебе допитати, – Янович уважно заглядає в очі дівчини, подумки видихає не бачачи там супротиву.

Підіймає ліхтар на рівень грудей, виймаючи зброю знімає запобіжник й накриває першу руку другою. Так як вбивали увесь час навчання, це пришвидшує реакцію та зменшує тремтіння рук. Він не відноситься до цього випадку як до приколу. Хлопець надто наляканий його аж трусить, але поліцейський також сумнівається що той може бути якимось чином причетний до цієї ситуації. Звісно він зробить усе за протоколом й допитає малого як зможе докладно. Але… Тут Женя обходить ялівець й бачить те, що описував Максим. Чоловік відвертається одразу й закидає голову. Розуміє як виглядає зі сторони сутулений, на зігнутих ногах бо в такій позі легше контролювати тіло та з головою відвернутою в сторону й піднятою. Як би він міг сміятись, то фиркав зараз. Але Янович намагається не блювати.

Перше він що бачить очі. Чорні, з білим яблуком навколо. Яскраві, як сніг що відбиває світло, змушуючи примружуватись взимку. Його самого починає наче трясти, але Женя бере себе у руки й дивиться знову. Розрізане горло. Від вуха до вуха. Далі від горлянки вниз до низу живота. Він ніколи не молився, але зараз хотілось спитати Бога, чи хто там сидить, якого дідька тут на землі відбувається. З неба падав сніг. Падав на біло-червоні ребра. Падав на масу кишок. Бурих, з синіми прожилками. Частина з яких була вивалена за межі тіла. А Янович дивився на це, розумів що сьогодні не зможе спати й знову закидав голову у темне небо. З якого падав сніг. Маленькі кристалики льоду в хороводі розрізали ніч падаючи на страшну картину ще не застиглого тіла. Блювоти відступала.

– Аню, викликай наряд. Вбивство з розчленуванням. Нехай тягнуть усіх, – Янович повертається до напарниці, у блідому світлі з сусідньої облаштованої доріжки лісопарку він бачить її стурбованість. Голос слухається погано як і тіло та він йде до них. – Макс знайшов номер? Телефонуй, треба викликати.

Женя нахиляється до дівчини: – Будь-ласка, послухай мене. Не дивись зараз. Не тому що я хочу захистити тебе від цього, хочу, але нам треба чисте місце злочину. Те що ми с хлопцем не блювонули, то вдача. Це надто жорстоко навіть для нас. Й можеш поговорити з його батьками? Мені думки важко зібрати. В голові лише очі того.

Чоловік не знає чи послухає вона його. Та хитає в сторону трупу на останніх словах. Аня вислуховує, хитає головою й робить рух до хлопця залишаючи Яновича один на один з думками. Він чує як та доповідає про знайдене тіло, називає орієнтири та викликає спеціалістів, також уточняючи про свідка підлітка. Потім йде розмова вже по телефону. А поруч з Женею з’являється Макс.

– Вам також було страшно? – хлопчик перебирає пальці між собою наче каже щось у чому сумнівається надто сильно, а також не впевнений яку саме реакцію отримає на свої слова.

– Також, дуже хлопче. Це не перший труп, але вперше він настільки знівечений. Мені страшно й це не погано, тобі також повинно бути, – Янович дивиться на підлітка й бачить як той хитає киває головою підтверджуючи слова старшого.

– А ви навмисно самі пішли й не пустили жінку?

– Ні, вона такий самий офіцер як і я, але якщо когось з нас вирве на труп то експерти нас самих пристрелять, а перевіряти не хочеться. А я просто старший у нашій групі тому пішов я.

Курити хочеться до біса. Та Янович не дозволяє собі навіть вийняти цигарку. Докази щоб його, на місці злочину навіть рухатись було перед показано. Доводилось вдихати морозне повітря й душити бажання нікотину. А ще перебирати у голові аптечку й думати чи є там снодійне.

– Дякую, що повірили та пішли зі мною, – хлопець ніяковіє дивлячись у землю. Продовжує перебирати пальці й підіймає погляд в сторону трупу. В очах сум, але він став більш спокійний. Женя зупиняє себе щоб не гмикнути. Підліток дуже швидко взяв себе у руки та почав діяти як дорослий. Поліцейський закидає голову до неба, через сутінки майже нічого не видно, лише сніг що падає тільки швидше присипаючи сліди та можливі відбитки. Він ненавидить зиму.

– Ми ті хто повинен захищати людей якби ти шуткував довелося відвести у відділок та провести розмову, – чоловік знизує плечами та кидає оком на Аню яка наближається до них. – Це наша робота, і ми не стара міліція. Скажи якщо буде холодно підемо у машину.

Женя залишає хлопця, дівчина віддає йому телефон та вони відходять в сторону щоб не так було чути розмову.

– Його мати буде тут хвилин через двадцять я як могла пояснила їй ситуацію. Наш наряд та експерти приблизно стільки ж може пів години. Ти як Женю? – вона спочатку доповідає, а вже потім кладе руку йому на плече.

– Добре, я допитаю його, хлопець здається непричетним, але сама знаєш як воно бува. Хоча тут таке від чого навіть в мене ком у горлі. Під повіками досі його мертвий погляд на кишки з ребрами. Залишишся з Максом я візьму документи та викурю цигарку? Не можу, мені треба хоч якось відволіктись, – дістає з карману запальничку й крутить її у пальцях, дивиться на дівчину питаючи. Бачить невдоволення, стиснуті губи. Аня терпіти не може коли він курить, а запах майже не переносить та нічого не говорить лише хитає головою у підтвердження повертаючись до хлопця.

Янович повертається до машини. Дістає з бардачку папери, думає про себе що якщо вбивця поруч як раз зараз найкращій час вдарити його по потилиці. Але нічого не відбувається й він просто стає опираючись стегном на двері, кидає папку на капот та закурює. Перший вдих швидкий та довгий, наче ковток повітря після угарного газу. А видих довгий та більш спокійний. Доза нікотину в раз приводить до тями. Дихати стає легше тому далі Женя курить вже повільніше. Спочатку першу цигарку, а потім й другу. Зупиняє себе крутячи в пальцях третю. Але дивиться натомість у пачку де серед бичків залишилось усього дві цигарки й ховає її назад. Закидається жуйкою та повертається до місця злочину.

Відвертаючись від дороги від бачить як з повороту виїздить машина з маячком. Доводиться зупинитись й почекати. Але ще одна патрульна проїздить повз, мабуть та група якій віддали їх з Анею район. Женю не видно в хащах з дороги, тому від лиш киває сам собі головою й продовжує рухатись вглиб лісосмуги. Дівчина так само стоїть поруч з Максом та про щось тихо розмовляє з тим. До Яновича доноситься «школа», «дурня», «оцінки» та «шлях». Він посміхається, в усіх підлітків усіх часів від початку навчання одні й ті самі проблеми.

– Макс ти не змерз? Нормально? – чоловік стає з іншого боку від хлопця питаючи це. Стає усе холодніше йому то не холодно, звик та й до того ж нікотин тупить реакції організму, а те скількома міліграмами він закинувся зараз то там майже усе відмерло. Але тепер він хоча б може спокійно працювати після побаченого. Женя розуміє що вихід з залежності буде над важким, але впевнений що одного дня впорається.

– Не знаю, трохи прохолодно наче, – малий переводить погляд з одного на другого із питанням в очах. Видно що йому не дуже комфортно висловлювати свою думку. Яновичу хочеться закотити очі до неба, але він вчасно згадує що таке підліткові роки та важкі сім’ї. Звикнувши до своїх люблячих батьків іноді забувалося, що може бути діаметрально протилежне відношення.

– Підемо погріємось може в нас є що поїсти навіть, здається ми брали. Як тобі план? – Ані не треба звертати увагу та сама бачить як хлопцю ніяково та бере на себе відповідальність за вибір. Це здається трохи смішно, але в них важкий вечір. Женя відчуває як той вдавлює його плечі у землю припорошену снігом. Істеричний сміх клекоче в горлі вже десь у самому піднебінні. Та він лиш сковтує слину та дивиться у спини двох фігур що йдуть до дороги.

В нього є час побути на одинці. З трупом. Тупі жарти знов лізуть у голову. День дійсно важкий. Погляд в небо. Йому подобається небо, не важливо взимку чи влітку, обідішнє, ранкове, вечірнє, нічне, кожний з цих станів він любив. Небо дарувало волю й свободу. В першу чергу від себе та думок. Зараз неба не було видно, лише ніч та сніг. Але десь там воно було й можливо душа того нещасного, що зараз лежав поруч. Ще декілька годин, допит передача усіх паперів та свідчень й вони зможуть продовжити патрулювання. А там й додому спати. Окрім палити хотілось ще й випити, але ось цього Женя собі точно не дозволить. Цигарки він ще якось пробачав собі. Але заливання алкоголем проблем будь-якого характеру вважав неприйнятним.

Навколо було тихо. Раптово він зрозумів що майже ніколи не залишався один. Робота, патрулювання, зал, їх з Анею квартира. Усюди люди, усюди хтось. Чомусь в цей момент стало так необхідно побути одному. Те що він місяцями ігнорував вилазило назовні надто невчасно.

Позаду почулися звуки. Женя вдихнув морозне повітря останній раз наодинці й обернувся до світла. Прикривши очі однією рукою бо ліхтар світив майже у лице, а іншою хапаючись за зброю. Реакція відточена сотнями тренувань, він навіть не замислився що це не небезпека а лиш підкріплення яке вони самі ж й викликали.

За хвилину людей навколо стало надто багато. Приїхала мати Максима. Жінка років сорока, звичайна, середньостатистична, з білявим волоссям світлими очима й трохи пухлими щоками. Мила й налякана. Звичайна. В довгому темному пальто й світлій шапці. Перше, що вона зробила це обійняла хлопчика та почала питати як він, а лиш потім що сталось. Женя посміхався заспокоююче й слухав відповіді парубка. Що усе добре його не ображали й навіть накормили, що він в нормі.

– Вибачте що перериваю вас, лейтенант патрульної поліції Євген Янович, мені треба допитати вашого сина. Ми не мали права це робити без вас, але маємо дізнатись подробиці, я сподіваюсь на вашу співпрацю. Ніхто не висуває обвинувачень та підозр, це лиш процедура оскільки, на жаль, ваш син став свідком й знайшов тіло, – він намагається пояснити усе одразу щоб його не перервали й не почали кричати чи качати права. Домовитись з дорослими це один з найважчих аспектів роботи. Але жінка дослуховує майже спокійно. В якийсь момент у очах з’являється злість та майже одразу змінюється стурбованістю.

– Добре, хоча я дуже не хочу цього, але розумію це ваша робота.

– Дякую, – Женя робить паузу натякаючи що вона не представилась, та кидає оком на Макса.

– Ох, вибачайте, Олена Володимирівна, – жіночка швидко розуміє свою помилку й посміхається більш добродушно.

Поруч з ними зупиняються команда експертів. Янович вибачається та вітається з колегами, потискає руку не молодому чоловіку, відчуваючи яка тепла в того рука і тільки зараз розуміючи наскільки він сам змерз.

– Так ходім, я покажу, там одні сліди мої, іншу хлопця що знайшов труп, більше ми не підходили, – чоловік киває в такт словам молодого поліцейського. – Розрізано горло та грудина з животом. Картина не для слабкодухих.

– Ну нам не звикати, – посміхається той та почитає роздавати вказівки. Одразу ж ставляться потужні ліхтарі, щоб не втратити ніяких доказів. – Якісь ще уточнення?

– Ні, не курили не блювали ніяких наших ДНК бути не повинно, але в рапорті я освітлю наші імена. Напарниця моя не підходили, але підлітка, я ще не допитував без його матері. Не думаю що він наближався, але хто зна.

– Добре тоді чекаю папери, весела у вас нічка, сподіваюсь далі буде спокійніше, – вони знов тиснуть один одному руки та розходяться кожен у свою сторону. Аня вже записала основні данні та почала допит. Женя в якийсь момент розуміє що надто багато на себе взяв, а вони команда яка повинна підтримувати одне одного та давати рівні обов’язки. Тому просто стає позаду дівчини склавши руки за спиною та дає їй вести допит уточнюючи деякі моменти.

«Коли повертався? Звідки? О котрій? А точніше час можеш згадати? Як йшов? Чому саме так? Не помітив нічого дивного? Якісь звуки? Що робив коли виявив тіло?» Матері Максима не подобається це, видно що й сам хлопець не почуває себе надто відкрито біля родички. Але обидва розуміють як це важливо. Бо й Женя, й Аня наголошують що покази підлітка вкрай важливі, оскільки він перший свідок а вбивця міг бути десь поруч, тому в інтересах усіх схопити того як найшвидше. Можливо це одиничне вбивство, а якщо буде серія, то можуть постраждати ще люди.

Женя накриває плече напарниці рукою та каже, що зараз спитається про слідчий експеримент по гарячих слідах. Відходить до слідчого запитуючи чи можуть вони відпускати хлопця чи ті проведуть запис його дій які той описав в протоколі. Чоловік замислюється, кидає погляд на родину що стоїть осторонь, щось у його погляді таке, жалісливе. Янович не може до кінця розібрати хоча достатньо добре читає людей, нажаль професія зобов’язує.

– Так, давайте зробим, бо його психіка буде скоріш за усе блокувати потім ці спогади. Тіло ми зараз прикриємо для хлопця одного разу цього жаху достатньо, – усе ж таки погоджується чоловік та йде роздавати накази. Янович видихає полегшено, він також про то думав, та не знав як буде реагувати старший.

Підготовка, та запис у декілька етапів триває ще майже годину. Питання, питання, питання, уточнення, повернення до початкової точки й знов по колу. Вони не беруть у тому участі, але Женя відчуває себе вижатою досуха ганчіркою. Хочеться спати. А їм також рапорт писати по гарячих слідах. Він виринає з думок, наче з під води, слух перелаштовується щоб чути людей поруч.

– На цьому усе. Дякую тобі Максиме, це надважливо для розслідування, й вам дякую Олено Володимирівно, на цьому ми вас відпускаємо. Моя невеличка порада, обов’язково відведіть хлопця до психолога й даєте йому завтра відпочити.

Жінка при обіймає сина та хитає головую з жалістю дивлячись на нього. Слідчий відходить продовжуючи роботу, земля стала знову темною, увесь сніг що нападав затоптали великою кількістю ніг. Ніч поступово наближається до опівночі.

– Ви на машині? Ми можемо відвести вас, – Аня звертається до Олени Володимирівни, дівчина також втомлена, та свої папери вона вже написала. Женя лише почав, бо часу не було. Треба буде потім повернутись аби віддати їх слідчим. Йому знов хочеться завити або закурити, та не можна ні одного ні іншого.

– Так, я на машині, дякую за пропозицію ми поїдемо додому, дійсно треба відпочивати, – Аня погоджується і вони усі разом повертаються на дорогу.

Поки дівчина спостерігає за тим як Максим з матір’ю сідають в машину та їдуть, від дописує рапорт в машині. Затримуватись більше потрібного часу зовсім не хочеться адже їх ділянку й так віддали поки іншим. Женя розуміє що то робочі процеси, але для нього це здається некомфортним, за нього виконують його роботу. Аня вже повертається у машину на сидіння поруч, читає стрічку новин, п’є каву з термосу, а він усе пише. Вона вже надягає навушники відкриваючи ютюб, а він усе пише. Коли чорнила мажуть по паперу залишаючи на ньому трохи нерівну змазану крапку більше схожу на кому, Яновича вже бісить усе. Й Аня що сьорбає кафу, й машини що світять у очі засліплюючи. Він майже ричить коли двері у машині вкотре клинить та вискакує назовні.

– Зараз рапорт віднесу та їдемо, – кидає він роздратовано закриваючи ті кляті двері. Швидким кроком йде до місця злочину, вітер студить шию та лице. Зупиняється, вдихає повільно та йде далі вже не так швидко. Віддає прозору папку з листками всередині. Очі чіпляються за оту саму кому, що крапка. Чи замалював би Женя її жирним, знаючи що ця крапка дійсно перетвориться на кому втягуючи його в щось незвідане? Що, можливо, він сам своєю рукою дав історії продовження. Але кома вже стояла і він віддав подальше на відкуп долі, чи то випадку. Хто зна.

Янович попрощався, йдучи до машини не міг перестати думати про того хто скоїв таку жорстокість. Тепер, коли нерви трохи заспокоїлись, повертаючись той момент, він згадував. Білі очі й білі ребра під легким ще снігом. Але крові не було, ніде навколо не було крові. Тобто злочин був вчинений не тут? Намагаючись згадати щось ще він мимоволі закурив, перебираючи в голові картинки. Схаменувся лише викуривши половину цигарки. Було дивно. Крові точно не було, тіло лежало без явних вигинів агонії. Тобто вбивство було без супротиву?

Він розумів то не його справа, адже Женя лише патрульний, а вбивствами повинні займатись слідчі. То не його зона відповідальності, але було моторошно. Якщо це лиш початок серії? Чоловік струшує головою, відганяючи вбиваючі думки, ховає цибух у пачку підходячи до машини та сідає всередину.

– Можемо їхати, – не дивлячись на Аню він заводить машину, відкидається у кріслі та прикриває очі. Хочеться до дому й спати, а ще надто випити. Дівчина поруч щось шурхотить речами. Звук дратує. Женя майже починає кричати, щоб вона зупинилась й перестала діяти йому на нерви. Але лише відкриває очі та дивиться у той бік, бачачи перед собою упаковку жуйки.

– Ти знов куриш. Скільки за сьогодні? Три чи п’ять? ­– голос в напарниці роздратований, у очах видно досадливість й майже відразу. Він мовчки бере жуйку закидає її до рота. Так само мовчки перемикається на першу передачу й виїздить на продовження патрулювання.

Ніч буде скоріш за усе довгою.

Буду вдячна за домопогу з редагуванням. Орфорграфія та пунктуцація ніколи не давались мені. А також буду рада, якщо ви приєднаєтесь до цього розслідування разом зі мною та Женею.