Нічне відкриття

Один день, дві ночі, тридцять дві години до екзамену з історії мистецтв і дев’ять тем. Я впала на ліжко і запустила руки у голову, відтягнула волосся. Воно розлетілося у різні сторони і я здула пасма з лиця. Ще трохи й буде краще. Солодкі слова, що так і ранять душу тим, що ще нескоро я отримаю блаженний спокій. І знову я плачу, ненавиджу себе за цей жаль, але хочу, щоб мене хтось втішав, любив… Заплющила очі й в уяві запливли дитячі спогади, події останніх місяців і теплі обійми…Давида. Боже, ці зеленкаві очі, весняний ліс …

Ранок почався швидкими зборами до коледжу, я навіть не встигла приготувати собі кави. Тож похмура, як гроза я тягнула свої велетенські полотна, які ще й і мокрі від масла … Через хвилин сорок я таки добралася до аудиторії.

Я швиденько розклала підрамники та фарби по міста, одягнула фартух, витягнула новий рулон туалетного паперу, щоб в нього витирати пензлі від залишків масляних фарб. Отримала інструктаж від Олесі Семенівни, яка була у своєму улюбленому образі фатальної жінки.

Робота йшла повільно, але впевнено. Я почала з фону який потрошки перетворювався в Аїда. Через те, що формат був дуже великий, я була змушена стояти на стільці, це виглядало дуже смішко. Зоя, Дана, а ще й Макс розривалися від сміху, коли прийшли. Семенівна відчитала їх за шум і запізнення і ця трійця тихенько почали малювати. Макс малював Розп’ятого Ісуса, поряд з ним Зоя і своїми клоунами та блазнями, а Дана пристроїлася біля мене. І це було, навіть, дуже в тему. В неї та в мене грецька міфологія. У Дани муки Сізіфа, а у мене обійми Аїда, полон прекрасної Персефони. В кабінеті нас було семеро, Базилівна час від часу підходила і підказувала, як правильніше зробити й після контрольного проходження пішла пити каву до куми, але встигла вона вийти, як в клас увійшла Мартіна. І лише через п’ять хвилин крику, викладачка заспокоїлася і пішла геть. Я ще помалювала чотири пісні, які включив хтось з одногрупників і злізла зі стільця.

— Я так втомилася,- я навіть не встигла договорити Дані, як почула відповідь

— Ой, бідна і не щасна Влада втомилася!- узвалася Тіна, від чого мною аж сіпнуло і я з наполовину лежачого на половину сидячого стану випрямилася і повернула до Мартіни.

— Лишне, починай, добре ? – якомога м’якіше попросила я

— А то що? Пожалієшся мамі? А точно вона ж не витримала тебе і вмерла.

Після цієї фрази повисла мертва тиша, а Тіна з всією зверхністю дивися на мене.

— Ти…- слова стали в поперек горла, а в очах все розпливлося від сліз, але я ще не плакала,- я ненавиджу тебе!

Я вхопила сумку і вибігла з класу, зробила кроків шість, як продзвенів дзвінок і з аудиторій почали виходити студенти. Я продовжила цілеспрямовано іти до виходу. Мені потрібно заспокоїтися, а для цього треба покурити, або ромашковий чай. Я прийняла рішення спочатку спуститися у двір і подивитися чи є там студенти, а то впевнена, що я розревуся.

У дворику сиділи Олеся з Вірою, пили каву. Я привіталася, сказала, що іду їсти й, як найшвидше вирішила піти.

З подвір’я коледжу я вийшла у подвір’я гуртожитку. Згадала, як одногрупники ходили курити за гуртожиток, щоб їх ніхто не побачив. Про це місце не багато хто знає, тож воно ідеальне.

Я всілася на сходи, які були холодні, через вічну тінь в цьому місці. Дістала з сумки пачку сигарет і закурила. Сльози котилися по щоках, а я навіть не мала сил витерти їх. І що ж я зробила Тіні… я завжди намагалася бути доброю до неї. А можливо це через те, що я наговорила на вечірці? Не треба було іти. Можливо, і з мамою вийшло б поговорити… серце боляче стискається і я до бою закусую губу, щоб не почати ридати в голос. Телефон сходив з розуму в сумці і я витерла рукавом кофти очі, щоб подивитися хто це. На екрані світилося ім’я Дана, я зовсім не хотіла говорити тому просто збила і написала, що мені треба побути одній. Яка ж я все-таки гнила, знову жалію себе, а це все через мене. Від всіх цих думок я прокусила губу до крові. Мені явно треба заспокоїтися. Я не винна, Тіна просто хотіла зробити комусь боляче, бо в неї поганий настрій. А може вона все-таки права, і це все через мене?

Стоп Громова, спокійно рахуємо до п’яти та заспокоюємося. Чарівна лічба сильно не допомогла, але я хоч перестала плакати. Руки й далі трусилися. Я глибоко дихнула солодкуватий запах цвітучої осики та почала роздивлятися розмальовану огорожу. Тут і стилізовані жирафи, і морський пейзаж, і дивовижні абстракції. Їхня фарба вже поблідла, а містами й злізла, але все одно малюнки були щирими. Дивлячись на рожеву жирафу хотілося посміхатися. Далі почула шум, це, напевне, хтось ішов сюди. Стало трохи лячно, але якщо подумати логічно, то як мінімум це хтось зі студентів, а як максимум зла баба Аня, яка «культурно» попросить не курити на ґанку.

— Я прийшов з миром¹,- цей голос я б впізнала з тисяч

— Як добре, що ти не схожий на Маттіаса Г’юза.

Давид голосно розсміявся і зупинився біля дерева. Він закурив і якось дивно дивився на мене. Я ще раз протерла рукавом кофтини лице і відвела погляд кудись у даль.

— Не думав, що теперішня молодь дивиться таке. А у вас скільки сьогодні пар?- він випустив дим і повітря відразу стало гіркуватим на смак.

— В ідеалі п’ять, але знаючи Олесю Семенівну, то вона відпустить нас швидше. Зою хочеш забрати?

— Можливо, вона, занадто, не передбачувана,- тут я розсміялася, а рудий трохи зачекав і продовжив,- а ви панно, маєте плани на вечір?

— Знаєте, Давид Олександрович, весь вечір я проведу за вивченням художників XXI століття з вашого конспекту.

— Їх там всього-на-всього сімнадцять, плюс дев’ять архітекторів і три скульптори,- якось дуже легко промовив Давид, а я від цього скривилася.

Повисла неприємна тиша.

— Ти якась дуже кисла, щось трапилося? – якомога лагідніше почав Давид. З одного боку мені це сподобалося, а з іншого я не хочу, щоб мене жаліли, тому треба якось перевести тему.

— Ні, все добре я просто втомилася,- я точно не вмію брехати, губа прокусана, очі червоні, а руки трясуться, як в алкоголіка, втомилася я … Рудий хотів заперечити, але я удала, що не помічаю цього і продовжила,- а чому тебе так цікавлять мої плани на вечір?

— Бо… я хотів запропонувати тобі випити кави разом

— На каву? Якщо пригостиш мене тою смачною кавою, що минулого разу, то я можу виділити час між вивченням історії,- промовила я. Надіюся про це не пожалію.

— Ну, не знаю чи буде вона настільки ж хороша, але коли тобі буде зручніше зустрітися і де ?

Так, після пар я іду на роботу. Там я буду до пів восьмої…

— У вісім біля дев’ятої школи,- встаючи промовила я, посміхнулася і пішла.

 

У кабінеті сиділа викладачка, щось малювала на папері. Макса і Мартіни не було, і мені було дуже цікаво, що тут трапилося.

— Владко, там у фон додавай умбру, а біля країв темніше роби,- промовила

Робота проходила в тиші, тому я не нважувалася спитати у дівчат, що трапилося після того як я втекла. Ще декілька годин кураторка нас потримала, а потім відпустила. Зоя ішла додому злюча як пес, а я не хотіла питати що трапилося. Подруга мала трохи заспокоїтися, охолонути і я певна, що вона сама все розповість. Дана теж не відповідала і не розповідала нічого. Макс з Мілою так і не повернулися на пару.

Дома я переодягнулася у свою улюблену чорну спідницю з білими маленькими квіточками та чорний гольф. При виході я взяла ще темно сірий в’язаний кардиган і вийшла. Через деякий час я була на місці призначення. Отримала інструктаж від адміністраторки, вона ще видала мені футболку яскравого помаранчевого кольору. Перше, що спало на думку, це те як у садочку виступали на якесь новорічне свято, а мама самого ранку в’язала і вплітала помаранчеві стрічки у волосся. Ох, ця революція…

На щастя мені дісталася група з дітей віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років, і їх було восьмеро. Я познайомилася з усіма, пояснила, як робити пейзаж в техніці Росса², потім ще окремо до кожного підійшла перепитала чи все зрозуміло. В цілому мені сподобалося, дві години праці пройшли непомітно. А найприємніше те, що діти обійняли мене на прощання. Після того, як прибралася у кабінеті, я підійшла до адміністратора і та виплатила кошти за сьогоднішній урок.

Коли я вийшла на вулицю, вже починало сутеніти. Я сховала руки у тканину кардигана, бо ті знову були холодні, як ранковий іній. Я швиденько ішла до школи, бо добряче затрималася і не хотіла, щоб Давид чекав на мене. Віддам йому конспект, поп’ємо кави та додому. Хоча для кави вже пізно, тому, мабуть, просто… Мій потік думок обірвався коли я побачила рудого. Я відразу посміхнулася, а серце чомусь почало швидше битися. Мабуть, через те що останні десять метрів тупотіла дуже швидко.

— Привіт, Ладо!- промовив Давид, коли я підійшла до нього

— Привіт…Давно чекаєш? Я справді думала, прийду швидше,- почала я, бо мені було трохи шкода його часу, що він витрачав на мене.

— Та все добре, я лише підійшов. Сам думав, що ти вже тут чекаєш мене. От квіти купив, щоб ти не так сильно гнівалася на мене,- Давид всунув мені до рук білі квіти.

Я спочатку подумала, що це піони, але яскравий аромат дав зрозуміти, що це тюльпани. Я уткнулася носом у білі пелюстки й вдихнула аромат. Через сильний запах мені захотілося чхнути, але я стрималася. Напевне, я виглядала як дурна.

— Дякую, ці тюльпани такі гарні так і хочеться їх намалювати,- я перевела погляд на Давида. він широко посміхнувся і від цього біля очей і губ з’явилися милі рисочки.

— Я радий, що тобі вони подобаються… можливо підемо прогуляємося центром? – запитав Давид, а я кивнула головою

— Я принесла твій конспект, він мені дуже допоміг. За це я тобі дуже вдячна.

— Та, нема за що. А коли ти встигла вивчити останню тему? – трохи здивовано запитав він

— Коли їхала з коледжу додому, потім коли їхала з додому на роботу,- відповіла я і продовжила,- Слухай, а можна я тебе пригощу чаєм за це? Просто, для кави вже пізно

— Знаєш, одна руда людина з гніздом на голові, розповіла мені, що ти готуєш дуже смачну каву. Давай ти мене пригостиш потім колись. А сьогодні я пригощу тебе чаєм?

— Добре, я згодна. До речі про рудих, як так сталося, що я ніколи тебе не бачила до того, як я …впала,- спитала я, бо мені було справді цікаво. Давид провів рукою по волосі, яке лізло в різні боки й було таке неохайне.

— Ну, Лад це не зовсім правда, ми бачилися одного разу, але ти була маленькою і заплаканою дитиною, але не суть. Коли Зоя поступила на перший курс, я навчався в академії тут у місті. Потім мав би перейти на другий скорочений, але батьки працювали у Відні, а потім все якось закрутилося і я вже навчався у там. А Зоя вперлася рогом, що залишається тут.

— Ну це в дусі Зої. Ти там навчався рік з половиною, чому не два?

— Там програма інша, на багато коротша і канікул майже не було. Тому останні роки я крутився як муха в окропі й отримав дві освіти.

— Дві? Одна художня, а інша?

— Історія мистецтва?- стримуючи сміх промовив Давид.

— Бляха-муха, та це ж логічно,- я якось дуже серйозно сказала це, і через декілька секунд почула доброзичливий сміх рудого.

Я подивилася на нього і сама почала сміятись. Давид стояв і витирав очі від сліз. В цей момент на нього шикнула жінка і він через сміх почав просити пробачення. Потім, взяв мене під руку і ми трохи пришвидшили рух, щоб красиво втекти з цього місця.

— Ти ж зараз малюєш диплом. Я бачив Зої, він такий…милий,- Давид явно підбирав слова, що описати роботу своєї сестри.

Так дивно розуміти, що вони брат і сестра. В один і той самий час вони такі схожі й такі різні.

— Та, що ти так про її клоунів. Вони ж такі гарні й атмосферні,- почала я, потім зупинилася чекаючи на відповідь Давида, але він промовчав, а я продовжила,- Я малюю Персифону в обіймах Аїда. Як на мене, це найцікавіший міф. Кохання з першого погляду.

— Я б так не сказав Аїд, взагалі-то, викрав молоду, наївну дівчину.

— А ти не бери цей міф так буквально. Я згодна, що її викрали, але в кінці вона ж з’їла гранат, щоб залишитися з ним в підземному царстві.

— Можливо, це не любов, а стокгольмський синдром,- почав рудий

— Думаю у Давній Греції про цей синдром не знали. Зауважмо, що це можлива єдиний міф, де нікого не вбили та ніхто не народив від гуся, бика, золотого дощу.

— А міф про Психею чим не романтична історія.

— Її вбили

— Але ж воскресили.

— Але вона перед тим страждала… До речі, навпроти кабінету завуча висить картина по мотивах цього міфу. В цілому робота дуже гарна, зроблена в ніжно охристих кольорах, але назва дурна і дуже довга…

— «Амур за мить до поцілунку з мертвою Психеєю», я згоден з тобою, назва справді довга, але у своє виправдання можу сказати, що я розтягував дипломну записку, як тільки й міг.

— Це твій диплом?!

— Ага

— Ну, що за єврейська вдача у мене. З усіх картин я вирішила покритикувати цю. Краще б мовчала не так соромно було б

— Мисли оптимістично, ти не впала і не виляла ні на кого кави, то ж це в ще плюс

— Перейдімо до другої теми розмови, бо мені дуже совісно. А куди ми ідемо?

— Ми ідемо у провулок Пряного зерна, там я візьму нам чай. До речі ти хочеш посидіти чи далі пройтися?

— Я б напевне прогулялася ще. Погода така свіжа і спокійна.

— Весна прийшла, жаль що вона завжди швидко минає, особливо у студентські роки,- він якось ностальгічно подивився у далечінь, а потім на мене.

— Говориш, як старигань на пенсії,- на це Давид цикнув і закотив очі, чим був дуже схожий на Зою.

— Який будеш чай?

— Ромашковий, або зелений.

— Добре зараз візьму.

Поки я чекала, то роздивлялася зелений плющ, який обріз довкола стін кафе. Дивовижної краси старовинні ліхтарі створювали атмосферу казки. Давид повертався двома паперовими стаканчиками і я не могла відвести погляду з його очей. У тьмяному світлі вогнів, вони здавалися темними й таким глибоким. В якусь миті мені здалося, що моє серце зовсім не б’ється.

— Не спи, замерзнеш,- Давид простягнув мені стаканчик з чаєм і декілька пакетиків цукру.

— Та так задумалася…

— І про що ж

— Та так про завтрашній день, що був вчора. Тут за поворотом вулиця з гарною архітектурою.

— Я ще взяв тобі сінабону з вишнею,-

— Дякую, а можеш поставити її до сумки, бо в мене зайняті руки,- Давив кивнув.

Ми ще добру годину прогулювалися нічним містом. Розмовляли про мистецтво і про, як краще зварити картоплю в мундирах, щоб не було такого кислуватого присмаку. І як лиш ми дійшли до цієї розмови я вже не пам’ятаю.

—Бувай…- Давид всміхнувся і вже хотів було піти, але я обійняла його на прощання і втекла до під’їзду.

Дома поставила квіти у чайник, позаяк єдину вазу я розбила ще минулого року. Я накрутила будильник і вляглася спати.

Хороший сьогодні був. А прогулянка з Давидом… Цікаво чи вийде в нас ще погуляти. Уява доброзичливо підкинула його посмішку та очі з лукавими чортиками. Руді кучері відросли… Так і б дивилася на нього вічно. А чи можна нашу прогулянку вважати побаченням. Від цих думок я майже підскочила з ліжка. Боже, невже я щось відчуваю до Давида? Яка я дурна, як можна закохатися у брата своєї подруги, у викладача. Але це ж він мене покликав … А може він просто грається зі мною. А моя уява і дал підкидувала спогади з рудим. Аж поки я не згадала про записку. Я нервово почала шукати її між книжками та коли знайшла, то побоялася відкрити, але цікавість так і з’їдала.

«Du hast mir meinen Traum gestohlen… fesselte ihn»²

 

---

Я прийшов з миром¹ – відсилка на фільм “Ангел пітьми. Я прийшов з миром”, де роль антогоніста зіграв  Маттіас Г’юз.

«Du hast mir meinen Traum gestohlen… fesselte ihn»² – ти вкрала мій сон… заполонила його