німий крик і сухі сльози.

він самотньо гниє у власній кімнаті. не таке життя обирав вільгельм у дитинстві. а чи обирав взагалі? життя сплановане за довго до того як ти з’явився – це хіба вибір?

кажуть що потрібно просто забути і жити далі, знову заринутись у звичну обстановку. але повернутися до навчання у гіллерска це вірний підпис на смерть.

знову бачити ці стіни, ці вікна, це ліжко і речі. їх стіни, їх вікна, їх ліжко і речі. віллу здавалось неначе увесь всесвіт схлопнувся окрім них обох. ходити по тих коридорах і щоразу згадувати про нього. про той вибір який він зробив заради статуса яким навіть не цінує, який навіть не обирав. жити і знати що на його місці повинен сидіти сімон буде занадто боляче.

клеймо яке він ж сам на себе почепив і йтиме з ним далі не даватиме не то що жити вільно, а жити хоч якось взагалі.

але чи є сенс у такому житті далі?

***

– але ж ти можеш просто відмовити. не казати що це не ти, вона ж не зможе тобі щось робити? – сімон перебирає вільгельмове волосся.

мозок закіпає, сердце стучить як кляте і збите дихання. ось-ось, і вілл просто заридає. але разом з сімоном це не так помітно, разом з сімоном легше. разом з сімоном не страшно.

– а й правда. – вілл сідає. – що вона мені зробить? я ж можу сам обирати що говорити. – він встає і ледь помітно посміхається.

– молодчинка. – сімон вскакує за ним і заправляє віллу локон за вухо. обійми – такі бажані і потрібні їм обом. ніжні, які дають вихлиснути усю ту біль і ненависть.

“– якби я знав що обіймаю тебе востаннє, присягаюсь, я б ніколи не розімкнув рук довкола твоєї талії.”

***

сил рухатись не залишилось, а спати уже давно не хочеться. набридало це настільки, що часом хотілося кричати та плакати, але він був неспроможний навіть на це. вільгельм просто жалісно скулив обіймаючи себе міцніше.

подібне життя гірше за смерть. на таке не заслуговує навіть найгірша людина на світі. чому ж вілл його заслужив?

все що залишилось – це далі гнити у самоті. тонути у сірих днях котрі давно злилися в один великий понеділок.

різдвяне чудо не станеться. сімон більше ніколи не прийде, ніколи не обійме, ніколи не забире пасма віллові за вуха. і це бридке липке “ніколи” яке сам вілл собі ж обрав буде слідувати за ним, наступати на п’яти і постійно нагадувати про себе.

бажання смерті – прагнення жити, шкода що навпаки це не працює.