Ніколи не пізнана мить.

Темна ніч. Напівповні келихи червоного вина. Вуличний ліхтар. Кімната, де ми лиш удвох із музикою тихою, що грає на фоні. Можливо, вона вже давно не грає, а це лиш ілюзія наших бажань. Таємничо та палко рухаються тіла, без сумніву, без сорому. Гармонія та невимовна пристрасть. Вона крутиться навколо моєї руки, її лагідне волосся хвилями йде за нею. Потім знову лягає на витончені плечі. Руки торкаються, ніби були створені разом та розділені назавжди до цієї миті. Очі зустрічаються і тихий дзвінкий сміх виходить з її вуст. Але не йде далі моєї голови — залишається. Єдиний сміх, що хочеться чути. Дотики. Від інших неприємні, бридкі. від неї — бажані. Її шепіт лоскоче вуха, вона хоче танцювати до кінця цієї ночі, а я ніколи не змогла б відмовити їй. Із відчиненого вікна доноситься гомін дерев із лісу. Початок нового танцю.

Темна ніч. Напівпорожній келих із червоним вином. Вуличний тьмяний ліхтар. Холодна кімната. І лиш спогад живий в комірках пам’яті не дає спокійно дивитися на краплі дощу за вікном. Все в чорно-сірих тонах, як завжди. Хмарне небо, в якому вже не видно зірок. Місячне сяйво ледь пробивається через пелену. Якби трішки старанніше — засвітив би яскравіше, але цього ніколи не відбудеться — Місяць мертвий і ніколи не був живим. Це все не було справжнім, лиш чергова галюцинація хворого мозку, що теж піде у бездну.

Ніколи не пізнана мить.