Ніби рань

Її маленький брат – не рідний, якщо чесно. Їх єднають родинні зв’язки, направду, але вони такі далекі, що їй навіть важко згадати, хто саме був їхнім спільним дядком чи дідом. Генеалогічне дерево розрослося, гілки галузилися, і одним з зелених коротких молодих пагонів виявився він. Такий схожий на неї і одночасно неможливо далекий. Чорноокий, чорноволосий, такий, як її рідні діти, хіба на сонці кінчики його волосся відливали криваво-червоним.

– Ти така гарна, – з разу в раз говорить він, коли заходить в гості. Кожного разу його щоки палають червоним, і він, засоромившись, відвертає погляд у бік.

Софія дійсно гарна. Так всі кажуть. Вона синьоока і золотоволоса, не дивно, що йому теж подобається.

– Можна, я буду тебе захищати?

Софія сміється. Він такий маленький, йому ледве виповнилося тринадцять. Її старшому сину уже майже двадцять.

– Звісно, мій хоробрий воїне, – жартує вона.

Назар нахмурився і обурено відвернув від неї личко.

– Ходи сюди, – Софія підходить ближче, обережно торкається його щоки, щоб привернути увагу, – поглянь на мене, нужбо.

Він досі хмуриться, але слухається.

Софія підносить пальці до підборіддя хлопчика і цілує його в чоло.

– Дякую, – посміхається вона.

Його зашаріле обличчя палає червоним.

Назар залишає її дім, навіть нормально не поївши, і Софія залишається один на один зі своїми думками. Вона йде до спальні, дістає старий сімейний альбом, шукає між сторінок з сотнями світлин одну-єдину. Там її далекий дядько тримає на руках Назара, якому хіба п’ять, і який вже тоді виглядав не так, як вся їх велика родина. Навіть той далекий дядько був синьооким усміхненим чоловіком. Назарко не виглядав щасливою дитиною, під його оком чорнів синець, а його руді кінчики волосся здавалися червоними від крові.

– – –

– Хто зламав твою руку? – шиплячим зміїним голосом питає Назар, коли Софія приходить з гіпсом по саме плече.

А вже через секунду помічає, що гіпс – не єдина проблема. Її блакитна вишита сукня зашита знизу, трохи вище – жовті бліді плями, наче вона намагалася відіпрати кров, але до кінця не вийшло. Синці на колінах. Вона сідає на стільчик і намагається не дивитися на маленького брата.

– Хто це зробив? – його голос тремтить, наче ві зараз розплачеться. Але Назар ніколи не плаче.

Він не приходив у гості лише кілька тижнів, як таке могло статися?

– Я… Я посварилася з Войцехом, але…

– То він зробив? – обличчя Назара спалахує червоним, але тепер не через ніяковість – гнів навколо хлопчика можна побачити неозброєним оком.

– Як він міг?! – вибухає Назар, хапаючи себе за голову, – Як він міг посміти?! Я знищу його!

– Будь-ласка, заспокойся, мені вже справді краще, лікар каже я навіть використовувати цю руку зможу майже так само, – Софія намагається вгомонити його, але, здається, цей шторм вже не зупинити.

– Я відірву йому руку, якою він тебе чіпав!

Від такого на очі Софії навертаються сльози.

– О Господи, прошу, не плач, – він відразу падає на коліна біля неї, втираючи сльози, – Не плач, бо ж ти така прекрасна.

Софія шоковоно помічає, як швидко змінюється вираз його обличчя. Воно зі зленного в мить перетворилося на занепокоєне.

– Ти – моя молитва, – каже він, кладучи голову їй на коліна, – Свята, Недоторкана, Бажана.

Софія посміхається, і разом з нею похмурий Назар, який ніколи не сміється, посміхається також. Вона пестить його чорне волосся, і з часом його щоки спалахують червоним знову.

– – –

Її маленький брат проникає в будинок вночі, поки діти сплять. Просто через відкрите вікно, на кухню, де Софія ще займалася хатніми справами.

Вона не відразу розуміє, що не так. На руках його чорні плями, а на обличчі – гіркий вираз горя.

– Я не зміг, – він плаче, повзе до неї на колінах, хапає її за поділ блакитної сукні, і там, де він торкається її, тканина теж стає чорною.

– Чого ти не зміг, зоре моя? – Софія сідає на підлогу біля нього і пестить його ланіти. І лише зараз помічає, що його руки не в чорнилі, вони в темній, густій крові.

– Пробач мені, я не зміг, – хлипає він, – я так сильно побив його, так сильно!..

Його невеличке тіло здригається від ридань.

– Але він зміг втікти, пробач мені!

Кров на його одязі, на його руках, в його чорному волоссі. Її маленький брат залишав криваві сліди на підлозі та на ній самій, але не було схоже, що його поранили.

– Я не засуджую тебе, – каже вона.

Назар підводить погляд доверху. В його чорних очах Софія бачить саму себе, але в мільони разів кращу. Від такого пильного погляду його ланіти знову спалахують, і він трясе головою в різні боки.

– Я… Я заплямовую тебе, – каже Назар, відсторонюючись. І справді, всюди, де він її торкався, тепер плями крові.

– Я зможу носити ці плями з собою.

Вона простягає руки до нього, такого брудного, але такого сміливого, і обіймає його так міцно, як може.

– То… ти любиш мене? – глухо питає він десь у неї під грудями.

– Люблю тебе.

І він вперше за довгий час підіймає на неї погляд. Його обличчя палає, але він більше не ховається, лише дивиться і дивиться, прямо їй в очі, душу.

– Що ти робиш?

– Задивляюсь у твої зіниці.