ніби здалеку

Десь унизу пролунав неймовірно гучний тріск – і величезна сосна впала на землю. Птахи, що залишилися в містечку, злетіли якомога вище, подалі від небезпеки. На маленькій травинці біля дерева з’явився блакитний вогник, що розростається до величезних розмірів і оточує рослину. Нарешті полум’я поглинуло все величезне дерево, залишивши від нього лише пару голок, ніби глузуючи з безпорадності природи перед магією. Невдовзі почали падати й інші хвойні дерева, своєю загибеллю знищуючи величний ліс, який служив притулком для багатьох надприродних істот. Гноми, що супроводжувалися рідшими рядами рогатих зайців та інших монстрів, вибігали зі своєї обителі, розгублено оглядаючись на всі боки і намагаючись знайти винуватця знищення природи. За мить усі чудовиська зникли, скрикнувши востаннє. Єдиний свідок цього видовища зміг помітити лише помах величезного крила, схожого на крило кажана, але в десятки разів більше. 

Діппер Пайнс продовжував спокійно спостерігати за тим, як химери вбивають твори природи, не роздумуючи підкоряючись наказу всемогутнього демона. Шатен не обурився, коли впало найбільше дерево в лісі, в дупле якого одного разу він знайшов проклятий щоденник, через який і почався Странногедон. Хлопчисько не звернув уваги на те, що вогняне кільце оточило все місто, не даючи жодній душі вибратися з цього Ада. Пайнсу начхати хотілося на те, що монстри намагалися пробратися до бункера, де ховалися дорогі йому люди. 

Це лише сон, повторював він. 

Він звик до того, що не може змінити нічого, занурившись у трясовину мрій. Він звик просто спостерігати.

Ніби здалеку. 

— Подобається, Сосна? – пролунало над вухом Діпера. 

Хлопчисько навіть не повернувся у бік Сайфера, продовжуючи дивитися у вікно. Де він? Ах… 

Вперше Білл, створюючи сон для юнака, перемістив його у свій чудовий «палац». З чого б це? Щоночі шатен мав можливість таємно милуватися повелителем розуму, міг торкатися його, відчувати його подих на своїх губах, насолоджуючись поглядом золотого ока, від якого не сховається жоден секрет, жодне потаємне бажання смертної істоти. Демон сам ніби упивався присутністю Діппера, зводячи його з розуму своїми рухами, поглядами та чим завгодно. Просто собою. 

Але Сайфер ніколи не приводив Діппера на свою територію. Ніколи. Просто так він би не порушив цієї дивної «традиції». Очевидно, сьогодні він створив для хлопчика особливий сон. 

Руки Білла лягли на талію Пайнса, змусивши останнього повернутись обличчям до демона, і він, посміхнувшись так, як робить завжди, вивів шатена на середину кімнати, рухаючись у такт мелодії, що раптово заграла невідомо звідки. Хлопчик, знаючи, що не може нашкодити повелителю розуму (та й не хоче), пішов за ним, поклавши руки на його плечі і, здавалося, навіть трохи розслабившись. Музика, що справді неймовірно підходить під трохи бентежну ситуацію, змусила шатена ніжно посміхнутися, наповнюючи його безмежним щастям, якого він не відчував уже дуже давно. Сайфер нахилив голову вниз, зіткнувшись лобами з хлопчиком, і заплющив око, продовжуючи рухатися в ритмі їхнього безглуздого танцю. Здивовано зітхнувши, Діппер вже притулився до демона, майже стикаючись своїми губами з його.

Це лише сон, повторював він. Тут він нічого не може змінити. Тут керують лише ним. Тут є лише Сайфер. 

Сайфер, що був окремим видом мистецтва. Зі своїм опалюючим холодним диханням. З поглядом, від якого не сховається жодна думка хлопця. З волоссям настільки м’яким, що хлопчику хотілося просто заритися в нього носом і забути про все на світі. З аурою, протистояти якій ніхто не міг. Ніхто, крім Діпера Пайнса. Діпера Пайнса, який по своїй волі віддав всього себе демонові, не підозрюючого про це.

Діппер Пайнс ненавидів їхній зв’язок, що забрав його свободу, що змусив його залежати від повелителя розуму, що змусив його з нетерпінням чекати ночі, вважаючи кожну хвилину, щоб знову побачити об’єкт свого ненормального кохання, що змусив його марити демоном, бачити його в солодких мріях і кошмарах. 

Білл Сайфер спалив усі листочки з намальованими трикутниками в його підсвідомості, залишивши від них лише жменьки попелу. 

Білл Сайфер вирізав на внутрішній частині його черепної коробки вирази латиною, вирізав сосни, вирізав пентаграми та тексти стародавніх пісень. 

Білл Сайфер бризнув жовтою фарбою на дерева, розсипав на траві червоні перлини, що відбивали сонячний колір сірими відблисками, викинув до дідька всі вже не потрібні йому пріоритети. 

Все життя дурного хлопця належало Сайферу. Але він не розумів цього, продовжуючи плавно танцювати, насолоджуючись демоном. Шатен перестав відрізняти сни від реальності. Сайфер продовжував руйнувати його, знову відроджуючи. Але він навіть не чинив опір. 

Це лише сон, повторював він сотні разів, поки король розуму покусував мочку його вуха, чуючи солодкі звуки у відповідь, причиною появи яких став він сам. 

Білл сам ненавидів їхній зв’язок, що зробив його слабким, що знайшов у ньому точку тиску, здатну занапастити його назавжди. Білл проклинав той момент, коли в його голову прийшла ідея використати енергію саме цієї людини. 

Діппер Пайнс сам зруйнував, розмив ті напівзруйновані та напіврозмиті межі його свідомості.

Діппер Пайнс перевернув його світ з ніг на голову, перефарбував небо в зелений колір, посадив на його території квіти, що виділяють аромат справжнісінького, лякаючого фіолетового божевілля. 

Діппер Пайнс знищив байдужого Білла Сайфера, знищив його жорстокість та кровожерливість. 

Діппер Пайнс зробив Білла Сайфера таким безпорадним, яким він був сам. 

Діппер Пайнс не знав, яку владу мав над демоном. Діпер Пайнс міг змусити Сайфера справді вбити себе. Назавжди. Білл знову розплющив око, ніби піддавшись чужому наказу, і глянув у шоколадні очі Пайнса. У цих очах ховався їхній чортовий власний Всесвіт, про який юнак навіть не підозрював. У цих очах не можна було втопитися, ні. У них можна лише зануритися, забувши про існування інших речей. Зануритися навіки. Погляд демона пройшовся по контуру обличчя хлопчика, зачіпаючи витончені риси губ і акуратний ніс. Володар розуму, не зумівши стриматися, провів носом по почервонілій щоці Пайнса, вдихаючи його аромат, що зводив з розуму ще більше. Його руки, більше не керовані господарем, гладили шатена по спині, захищаючи від небезпек, що загрожували йому зовні і однієї небезпеки, що загрожувала хлопчику від тут, в цю мить. Демон гучно видихнув, не маючи нагоди відірватися, відсторонитися від Пайнса. 

На хлопця можна було б дивитися цілу вічність, не відриваючи погляду, не відволікаючись ні на що, адже нічого не мало такого великого значення, як шатен. Ні, навіть бісової вічності не вистачило б. 

Про Діппера Пайнса треба співати пісні та оди. Про Діппера Пайнса потрібно писати романи та поеми. Дипперу Пайнсу потрібно дарувати троянди та півонії, чиї пелюстки такі ж ніжні, як його шкіра. 

Але Діпер Пайнс віддав би перевагу не цьому багатству – лише тому поглядові повелителя розуму, заради якого можна було б вчинити будь-який злочин, позбутися всього світу. 

Біллу Сайферу було потрібно, щоб його обожнювали. Він хотів, щоб жалюгідні смертні поклонялися йому. Він хотів, щоб м’ясні мішки тремтіли від страху лише від відгуків його імені. Він хотів, щоб люди догоджали йому у всьому. 

Це було просто – підкорити їх. Демон умів умовляти, змушувати будь-кого зробити те, чого хоче він. Діппер Пайнс був першим, хто не побажав виконати волю Білла. На Діппера Пайнса не діяла звичайна магія демона. Діппер Пайнс і без неї був шалено закоханий у повелителя розуму. 

Але це лише сон, повторював шатен знову і знову. 

Він не може нічого змінити, говорив він собі. 

Цього насправді немає, звучало в його голові. 

Це. Лише. Сон.

Але люди живуть несвідомо. Ніхто з них не керує собою. Кожен видає свої справжні почуття, не бажаючи цього. Кожен, бачачи сон, може робити в ньому все, що йому заманеться. Кожен, прямуючи кудись, може помічати дорогою сотні цікавих речей, може аналізувати абсолютно все. Кожен може керувати своєю долею, кардинально змінювати своє життя. Але людина настільки слабка, що не може впоратися навіть із самою собою, зі своїми почуттями, зі своєю підсвідомістю. Вона може абсолютно все, починаючи перемогою над усіма хворобами та закінчуючи підкоренням галактики. 

Люди здатні розмірковувати, подібно до ангелів, і відчувати, подібно до тварин. Чому ж тоді вони вважають за краще бути нижче тварин, маючи здатність перевершити ангелів? 

Діппер Пайнс дійшов до останньої стадії несвідомості існування. У Діппера Пайнса стали безвісти пропадати спогади. Діппер Пайнс вже не пам’ятав Пасифіку Нортвест, не пам’ятав автора щоденників, думаючи лише про володаря розуму, чуючи лише чудову мелодію, що керує його тілом. В пам’ять Діпера Пайнса вгризся лише образ всемогутнього демона, що кружляв його навколо себе і раптово притискав себе так тісно, ​​що шатен, здавалося, вже не міг дихати. Демона, що робить все, щоб шатен став довіряти йому. 

Це сон, повторював Діпер, коли губи демона торкнулися його вуст. 

Кажуть, уві сні у людини з’являється додатковий палець на руці. Діппер Пайнс не звернув увагу на те, що на його руці все ще було п’ять пальців. 

А, може, це твердження хибне? 

Це лише сон?