Ні

Написаний до виклику #Поттер_Музичний. До пісні Halsey “Castle”

Так, сьогодні ще один самотній вечір, не затишний ні разу, без горнятка гарячого какао, м’якої ковдри та кашемірового светра. Усе взагалі ніяк. Замість цього — змерзлі ноги, колючі щоки та страшне похмілля, таке звичне по суботах. Воно виправдовує апатію та депресію. Просто пагано мені. От нічого і не хочу.

Так, кожної суботи я знаю, що в неділю доведеться змусити себе відкрити навстіж вікна, впустити свіже повітря, і біль задрімає, а в понеділок я знову почну спектакль під назвою “Життя чудового Гаррі”, але сьогодні дім все ще пахне тобою.

Я все ще пахну тобою…

І моє крісло розуміє мене, скрипить старими суглобами: “Сідай-но, приятелю, я знаю, що тобі потрібно” і підставляє під погляд камін, у який я так часто тепер дивлюся, та склянку з рідким вогнем.

Надію, сумніви та боротьбу я залишив позаду. Попереду тільки депресія та прийняття.

Перші зустрічі я вважав відвойованими у долі. От воно!.. те, заради чого я вижив. Щоби так любити, щоби мене так любили. Я купався у почуттях, губився у ендорфінах, слухав зізнання: “Кохаю тебе, чуєш… Тільки мій… А в тебе ж тільки я? Бо я відберу в усіх…”

І відібрав…

Мене у цілого світу … До своїх гарячих рук, що ніколи не питали, просто шукали, знаходили і брали, забираючи мене з тривимірності, показуючи шлях до зірок, граючи, мов на арфі… І я кайфував, забуваючи про небезпеку дальніх польотів, про те, що я не за кермом зовсім…

Потім, усвідомивши масштаби похибки та підлетівши занадто близько до сонця, я жалів нещасного тебе, себе, її … Шукав рішення, не вірив, намагався врятувати всіх від болі. Та Різдво прийшлося не на п’ятницю, і все, що я отримав, це витончений золотий кулон у формі серця, без емблеми, без імен, без листа. Тоді я чітко зрозумів відведену мені роль. І почав боротися за себе, доводити, що я краще, вимагати уваги, поваги, визнання. Ти ж не маленька принцеса, ти нічого не винен старому королю! Відкрий браму! Ти вільний!… Ти ж тільки винувато дивився й гірко цілував.

І я втомився…

Нічого не змінити. Я просто безсилий. Вирішувати замість тебе я не можу, і питати без кінця одне й те саме безнадійне: “Залишишся?”, теж… Не можу битися у нападах ревнощів, вимагаючи те, що ти не в змозі мені дати. “Ти не можеш зі мною так вчиняти!”

Можеш, ти вже це довів… нещодавно відповівши “Так” на одне проклятуще питання. Під пильним наглядом старого короля.

“Тобі з нею так само добре? Чи доводиться все ж таки заплющити очі і уявляти мене?”

Я досі не знаю відповіді на ці питання. Ти ніколи не відповідав.

Якось я почав зарано, і до твого приходу вже був просто вдризг, розірвав одежу, наставив міток губами, і, практично ґвалтуючи, не володіючи собою, захлинався: “Як їй подобається, м? Так… чи, може, так? Як ти їй робиш? Ну ж бо, Драко, в тебе ж встає на неї! Покажи мені… що такого вона може, чим я гірший за неї?”

І вбиваючись грубо, заламував білі руки: “А так вона може? Може трахнути тебе, щоб ти кричав, Драко?”

І ти, такий самий хворий, як і я, весь покусаний та в сльозах, кричав, здригаючись в оргазмах, ніколи не відповідаючи мені і кожного разу повертаючись у п’ятницю о шостій.

Нескінченне болісне замкнене коло. “Що ти брешеш їй про п’ятничні вечори? Що маєш зустрічі? Звіти?”

Тільки обіймаєш у відповідь, міцно, стискаєш, зваблюєш… Та ніколи не йдеш раніше, а я ніколи не жену.

Важче за все мені завжди давалося прощання. Так банально… Та спочатку я й справді божеволів. Тримав силою навіть. Адже не може такого бути, щоби щойно ставши для когось усим, бути використаним та викинутим під прощально-винувате “Ти ж розумієш… Я мушу…”

І я дійсно розумію, що робити і хто є винним. Час розвести отруйний вогонь у крові, тому що винен я сам. Як тільки спробував… Я одразу ж кинув усе й усіх. Наївний дурень. Одразу ж … як почув твій крихкий шепіт: “Можеш вдарити мене, хоч Авадою можеш, тільки дай мені п’ять хвилин… Більшого я не прошу“. П’яний та гарячий… В мене не було вибору, я нічого не обирав, просто припинив належати собі й став твоїм. П’ять хвилин довжиною у вічність… А за рогом — усі наші і ваші на річниці чортової перемоги, і не було кому врятувати…

Тепер я сприймаю усе, як даність. Я розумію себе, намагаюся зробити крок до того, щоб бути в ладу із собою. Бути, а не жити. Ілюзій на цей рахунок в мене немає.

Тому сьогодні я просто чекаю біля каміну, обіймаю міцно, втягую твій запах і починаю дихати на повні груди, шаленіючи від дотиків, не ховаючи своїх почуттів та приймаючи твої. “Чекав на мене? Чекав? Скажи…”

Так.

Я витрусив душу. Я тут. Я чекаю.

Ти чесний зі мною, я знаю, в твоїх очах одержимість, у дотиках — голод та обожнювання. Ти ловиш кожен мій погляд, кожен подих, стогнеш від мого задоволення, наповнюючи мене собою… Тобі потрібно бачити, як я втрачаю контроль, тому ти завжди зверху і ніколи — ззаду. Уповільнюєшся, всі дотики зникають. Я знаю чому. Бо тоді ти бачиш, як мене трясе, і це дає тобі відчути, що ти насправді володієш. Мною. Моєю душею. Робишся м’яким та лагідним, і дотики вертаються, усі легкі та повільні, проте влучні, наче током по оголених нервах. Я знаю, що це означає…

Проси, Гаррі… Як ти це робиш щоразу? Як висікаєш з мене жалосні “Будьласка”? Як дивишся такими відданими очима? Які ж вони, блять, віддані…

Скільки років ти любиш мене? Безліч?… Проте твоєму світові це нецікаво. Рот на замок, Драко, заходь до замку, — ось твоя в’язниця, почувайся, як вдома …

Я слухняний сьогодні. Хочеш повільно? Я готовий. Керуй мною. Твої руки знають все про мене. Я все віддав їм. Вони тримають мене по лікті у крові, а я пульсую і слухняно прискорюю удари свого дурного, закоханого м’язу, гладять — і я підставляю холку і муркочу, задихаючись від насолоди, душать — і я не дихаю, не біжу, не живу, існуючи заради цих шести годин на тиждень. Впродовж яких я здригаюся у солодких судомах, вивчаю на смак тремтяче тіло, стискаю у задушливих обіймах, зариваючись носом у волосся, белькочу щось непритомне, торкаюся, вбираю у себе. Щоб надовше залишився запах. А може навіть щоб залишити свій…

“Тебе хоч там люблять? ” Незаплановане, гірке і повністю самостійне, минаючи свідомість, вийшло назовні, завмерло, і ще довго луна дзвенить над головами, марно чекаючи на відповідь.

Вогонь з бутля перетікає до вен через ємкості, заповнює, витісняє, дурманить. Спогади розпливаються… І ніч готує мене до нової ролі. Адже світанок завжди настає.

Так, він настає, пробирається сірим промінням у кожен куток. І я роблю наступний крок до фіктивного одужання — плентаюсь у душ, схиляюся перед лоскотними струмочками, кидаю заклинання, що сховає від усіх звуки. Готуюся, бо чую, що от-от підійде, переллється через край. Намацавши холодну опору, даю волю клубку, що накопичився і не давав дихати… Кричу… Кляну тебе, себе і весь білий світ. Усе це нерозбірливе чорне месиво разом із слізьми, усе те, з чого я складаюся, перетворюється на вій… І це я теж розумію. Така природа моєї хворої любові. Потворна, ображена, зраджена. В ній не залишилося нічого світлого, і навіть коли ти гориш в моїх руках, я вже збираю спогади для суботнього крісла.

З хворим від криків горлом та синцями під очима, я йду робити наступний крок. Треба змусити себе відкрити вікна. І я вмовляю себе, безрезультатно, звісно, що от зараз ми впустимо до легенів повітря зовнішнього світу, і цитрусова отрута відпустить, ми вирушимо у реальне життя і щось комусь доведемо.

Смішно навіть мені.

Проте ноги, здається, влаштовує такий підхід, і вони грабають вперед, слухаючись голосу невідомого альтер-его і, демонструючи відмінні автоматичні навички, шорхають рамою порталу до світу живих.

Висунувши голову, втягую повітря, смакую. Дунуло чужою беззмістовною свіжістю.

Мацаю раму босими ногами. Шершаво…

Світ більше не вражає мене ані запахами, ані видами, ані звуками. Пусто, зламано, змушено, наче зіпсута пластинка. Яку без сенсу склеювати і давно пора викинути…

Нога здригнулася, розуміючи буквально хід моїх думок, і серце зайшлося в адреналіновому нападі…

Зараз…

— Ні!

Прорізало простір, відбиваючись луною від скла. Ляснуло апарацією.

Щось обхопило, щось рідне, потягло за струни до болю…

— Ні!

Змочило ззаду голе плече, стягло з вікна, розвернуло.

— Ні…

Шепотіло тремтячими поцілунками по моїх щоках…

* * *

Чи мав я право втягувати його до своїх проблем? Бо мої почуття — то мої проблеми.

Ні.

Чи мав право продовжувати, зрозумівши, що накоїв?

Ні. Не мав.

Та Мерлін, хіба можна було встояти? Коли спогади наче хизувалися перед внутрішнім зором. Дивись, Драко… Що ти з ним робив, що казав… Він тепер знає усе. Усе про твою хвору любов. Він знає, що уся ненависть була грою. Знає, чого ти хочеш…

І ти. Тепер ти знаєш, який він на смак, як палко він відповідає, як затоплюються пристрасним туманом його хоробрі очі … Як це, бути джерелом його задоволення, як стримувати його торнадо, як бачити в його очах залежність… Це розкололо моє життя навпіл. На “мушу” і “хочу”, на розум і почуття, на жадане і відразливе. Це неможливо, нестерпно, це існування між світами, та я терпів. Бо кожної п’ятниці я міг трохи пожити.

І сьогодні серце заходилося у передчутті. Ще трохи…

Порох, камін, крок… ще… І рай…

Зелені закохані очі, він теж немов під дозою. Відпускає себе. Та сьогодні занадто… Так солодко… “Обійми мене...”

Що це в твоїх очах? Що у поцілунках? Покора? Я знаю, що тут усе моє. Тоді що?

Ця думка не відпускає навіть у Менорі. Субота — огидний день, коли ламає найбільше. Та ввечері треба одягати маску. Бо ніч довга, і знову гості, і танці, і треба рівно тримати спину. Остогидлі ельфи, темні кам’яні стіни, пусті розмови за столовим сріблом. Якась прісна їжа, я не знаю, що це, бо відчуваю — щось не так. Щось дуже не так. Із ним.

— Драко, ти чуєш?

Я не чую, та й не дуже бачу.

— Я кажу, що вже час явити світові спадкоємця. Бо лорди вже починають перешіптуватись. Треба зробити це якнайшвидше. Годі бавитися. Ти одружений чоловік. Займися цим питанням.

Світла пляма праворуч смикнулася. Я знаю, вона в шоці. Та я не дивлюся туди. Ніколи. Таке правило. Я сходив, сказав “Так”. Крапка.

— Сьогодні Тінкі підготує вас відповідно. Усе, що потрібно, було у ваших напоях.

Тепер вже у мене здригнулося щось всередині. Заткнися… Навіщо ти породив мене, щоб я далі клонував тобі подібних?

Удавка стискалася на шиї. Не можу… Дихати не можу… З ним там щось не так… А я, отруєний, закутий у відповідальність, мушу…

Ні!

Виделка дзвінко опустилася на стіл. Стілець гулко впав на підлогу, відкинутий незгодним тілом. Тепер я не дивлюся зовсім ні на кого. Їх занадто багато.

— Драко! Що ти собі дозволяєш! Сядь, ми не закінчили.

— Ні…

Слабо та тихо, немов усі сили зібралися в один кулак. Мені просто треба вийти. Мовчки, із прямою спиною. Дожити до дверей. Почути мелодійне клацання замка та вприск адреналіну… Дійти, апарувати, запалити…

Тут добре. Здається, я ніколи не був по цей бік вікна. Завжди каміном. Та може, усе попереду? М? Поцілунки під ліхтарями, тримання за руки в трамваях… Усе можливе, бо в мене, здається, тепер жодного ґалеону.

Я майже відчуваю стукіт його серця. Сигаретний дим злітає повз його вікон, і очі вже майже не сльозяться. Бо він там. Теплий та сонний. І небо сіріє… Посмішка кривить губи.

— Ти не знаєш, у що вплутався, Поттер…

Та штора всередині ворухнулася, пускаючи галопом серце. Стара рама скрипнула і підняла бліду, напівоголену тінь на свій трамплін…

— Ні!

Апарую разом із цигаркою… Секунда — і він у моїх руках, стягую, дряпаючи ноги рамою.

— Ні…

Що ж ти робиш… Притискаю до себе, дихаю в шию.

— Тебе тут люблять… Тут… — голос не слухається, здається, я тільки реву, та й він не чує. Невже він хотів піти…

— Ні…

Розвертаю, зазираю у пусті, відчужені очі. Зовсім блідий, і пахне чимось міцним. Така його ломка. Без мене…

Ні. Більше не буде такого…

— Ти не будеш без мене знову…

Так хочу достукатися, подивися на мене, махаю головою, почуй моє невербальне … І ти почув, моргнув очима, помітив, та втиснувся у мої обійми, відчувши, що небо більше не сіре, що брама не відкидає тіні, і присмак гіркоти заміняє цитрус, і щось змінилося у налаштуваннях, впорскуючи з променями щастя під шкіру, затоплюючи густим сиропом почуттів, настояних на зіллі везіння, яке спрацювало так неправильно, проте влучно. З’єднуючи дві душі наперекір долі та роблячи безсилою в’язницю та тюремника.