Ну, бабусю!

Сонце вже яскраво світило, але гість ніяк не збирався прокидатися та йти, тому вампір увірвався у свою спальню і почав будити п’яницю.

— Тео, прокидайся! Я впевнений, у тебе є багато своїх справ, які тобі потрібно вирішити з самого ранку.

— Ваня…котися під три чорти, — юнак із головою сховався в ковдру, не бажаючи вставати.

— Я не знаю, про кого ти зараз говориш, але мені таке не можна говорити навіть крізь сон, — Хейз різко стягнув ковдру і кинув її на підлогу. — Velocemente*, Teo.

Вуд уткнувся обличчям у подушку і невиразно щось пробурчав.

— Тео Вуд! Бігом встав! Зараз з вікна викину, — разом із цими словами він відчинив вікно в кімнаті. І побачив як від холоду поїжився брюнет.

— Гаразд, гаразд. Встаю, — невдоволено промовив той, перед тим як розплющити очі. Перевернувся на бік і, відкриваючи очі, злегка похмурився від сонця. За кілька секунд він зумів розгледіти незадоволене обличчя вчителя, яке не віщувало нічого доброго.

Очі в молодшого округлилися.

«Оху…» — юнак майже підскочив на місці. — Вибачте.

— Вибачте? Ти мене зараз послав, учора вивернув шлунок на мій автомобіль, ще дав жахливе прізвисько, почав нісенітниці нести, почав бити мене, а тепер ти просто кажеш «вибачте». Я тепер шкодую, що забрав тебе з того клубу. Особливо жахливо, те що я про тебе начебто піклуюсь.

— Могли б залишити. Це вже ваша проблема. Самі винні.

— Та ось у тому й річ, що міг залишити, але не захотів, щоб ти зробив собі проблем, особливо з тим вампіром.

— З яким?

— До тебе вчора підсів вампір і почав не дуже й культурно поводитися. Хоча мені зараз було б краще, якби ти вчора помер.

— Що заважає вам зараз убити мене?

— Інстинкт самозбереження в тебе працює просто жахливо. До речі, як і розуміння нинішньої ситуації, — Віктор підняв з підлоги ковдру і кинув на хлопця. — Прикрийся, а то як повія…

— А я зараз не обзивав вас, — тихо сказав Тео і в голові з’явилося тільки одне слово: «Підорас».

— Твої речі лежать на тумбочці, — вампір наостанок злісно подивився на хлопчину і так само як учора, грюкнув дверима, виходячи з кімнати.

Вуд ледве підвівся з ліжка, взяв свої речі та сяк-так одягнувся в одяг, що свіжо пахнув. Було помітно, що Віктор вирішив проявити якісь позитивні почуття, але довго про це не дала думати хвора голова. Коли ж хлопець спустився, то на барній стійці стояла склянка води та лежала таблетка. Чоловік стояв навпроти та з келиха пив свій сніданок.

— Пий.

— Це якась отрута? Ви мене вбити все-таки хочете.

— Це звичайна таблетка від голови.

— Ага. Вип’ю її й голови не буде.

— Як смішно. Пий, — ще зліше вимовив учитель та його червоні очі жахливо блиснули.

Тео роздратовано глянув на вчителя, взяв пігулку і миттю спустошивши склянку.

— Обговоримо вчорашнє?

— А що нам обговорювати? Хоча можна поговорити про те що Ви педофіл.

— Не педофіл я.

— А голий я в тебе в спальні, це не педофілія?

— Це називається «Ти мені б ліжко зіпсував своїм брудним одягом»

— Логіка шикарна. Ти міг замість мого одягу випрати ліжко. Але ж ні. Ти вирішив так вчинити. А я відразу знав, що ти педофіл.

— Цуценя, заспокойся.

— Знущаєшся? Та й чому я цуценя?

— А ти мені вчора розповідав про перевертнів і що вони можуть існувати. «От якщо кровосиси існують, то чому цуценята ні?» і – не твої слова?

— Та я не пам’ятаю, що я тобі вчора говорив.

— Ось і чудово.

— Все-таки не можу зрозуміти, навіщо ти мене додому забрав?

— Я питав у тебе адресу будинку, але ти її успішно забув.

— А в клубі чому не залишив?

— Ти міг там отримати наркотики, ще сильніше напитися і померти. А померти міг від кількості алкоголю всередині себе або ж від того, що якийсь вампір вип’є твою кров десь у темному місці вулиці.

— Краще б він мене вбив. Він напевно набагато кращий за тебе, а ти б знайшов ще когось, хто був би не проти. Кров же не одна така у світі.

— На землі проживає 8 мільярдів людей, ну це якщо округлити, а така кров, як у тебе, є тільки у півсотні. Це найменший шанс людей.

— Займися пошуком того, хто буде не проти. Я категорично проти, щоб якийсь нахабний дебіл, який все дозволяє, пив із мене кров!

— Досить обзиватися.

— Досить мучити мене. Я проти!

— Мені все одно на твою думку і дозвіл.

— А мені все одно на твоє бажання.

— Усе сказав?

— Ні, не все. Ти до мене більше не доторкнешся.

— А ти не дуже нахабний?

— Принаймні не такий нахабний на відміну від тебе.

— Не збираєшся додому йти?

— Збираюся, тільки спочатку пообіцяйте, що більше до мене не доторкнетеся.

— Не обіцяю.

— Значить я не обіцяю, що кров мою ви отримаєте. Всього доброго, — Тео обійшов Віктора, зачепивши того плечем, але наостанок все так же кинув пару слів: — Сподіваюся, що я вас більше не побачу. Може, ви помрете вже.

Хлопчина зник за вхідними дверима будинку.

***

Тео зайшов у квартиру, втомлено видихнувши. Вчорашня п’янка давала про себе знати головним болем. Таблетки, які він випив, звичайно, допомогли, але не так сильно, як хотілося. Одразу ж зайшовши у свою кімнату, він відчинив вікно, прохолодне ранкове повітря заповнило кімнату. Юнак, як і щоранку суботи, почав збиратися в гості до своєї бабусі, до тієї прекрасної та доброї жінки, що прихистила десятирічного його, коли батьки поїхали до Іспанії на кілька років.

Вуд, поклавши руку на серце, міг присягнутися, що ті роки, які він проводив з бабусею Наталкою, були найкращими в його житті, хоча і зараз він був щасливий поїхати до сивочолої бабусі та забути про всі проблеми й тривоги. Він насолоджувався цими днями, годинами, хвилинами й секундами.

Час застукував за 10 годину ранку. Юнак повернувся зі світу думок у свою кімнату, і потім попрямував до ванної кімнати. Наразі після неприємної ночі йому б не завадив прохолодний, що відсвіжує душ, який готував до бурхливого, насиченого дня. Брюнет швидко зняв із себе одяг, що приємно пахнув смачним кондиціонером для одягу. Цей короткий знак турботи від учителя його шокував. Досі він не міг зрозуміти чому ж Віктор Павлович, серйозний і злий учитель, вирішив проявити до нього ще хоч щось. Звісно ж Тео розумів, що для вампіра важлива його кров і тому чоловік повіз його якомога далі від того клубу, але чому ж все-таки не дав йому можливості їхати додому в брудних, смердючих речах, та й чому ж не змусив мити свою улюблену BMW X7, якщо вона була брудна через дурного учня. Тепер у своїй манері зіпсував настрій чоловікові. Хвилина жалості змінилася на минулі, ще не забуті почуття. Тео роздратовано хмикнув думкам і встав під прохолодні струмені води. Хлопчина вмився, прикрив очі й дозволив розслабитися, але думки все одно заповнювали його голову. Як багато запитань і так мало відповідей. Втім як завжди в житті Тео Вуда.

Хвилин через 15, через небажання, юнак змусив себе перервати свій релакс. Він вийшов з душу, рушником, що висіло біля ванни, витерся від крапель води, які стікали по його тілу. Потім же закутавшись, пішов у кімнату, до своєї шафи, щоб вибрати вбрання на сьогодні, яке сподобається бабусі. Наталка не любила, коли онук одягався в темні відтінки. Це брюнет знав ще з десяти років. Спочатку він, звісно, сперечався з нею, що чорний колір – це нормально, і носитиме тільки його, але тільки нещодавно перестав це робити, а тепер шкодує, що навіть кілька років тому засмучував найближчу людину, яка приділяла йому весь свій вільний час.

Невдовзі на тонких ногах хлопчини було вдягнено великі, картаті, червоні штани, пояс штанів закривала білосніжна футболка, поверх якої було вдягнуто червону теплу сорочку. Тео зовсім любив ходити без нічого, але бабуся постійно казала, що той захворіє, ось тому йому й доводилося вдягати теплі речі, навіть якщо на вулиці ледь відчутний вітер.

Вуд за кілька хвилин вийшов на вулицю і потопав у магазин квітів. Жінка дуже любила квіти, але не зривати, а доглядати за ними. Тож очі онука привернула невелика фіалка з відтінком темно-фіолетового та бузкового. Неймовірно гарний вигляд мала улюблена квітка бабусі. Сплативши за подарунок, він вийшов на прохолодне повітря і попрямував на автобусну зупинку. Якраз юнак підійшов саме в той момент, коли під’їхав потрібний автобус, який за 15 хвилин тряски стоячи привіз Вуда на потрібну зупинку. Стоячи на зупинці, вдихаючи свіже повітря, а не жорсткі парфуми жінки, що стояла поруч. Ноги як у дитинстві повели хлопця через пішохідний перехід і вели вгору вулицею. Потім же біля новобудови він звернув на іншу вулицю і спускався на перехрестя та ось нарешті, пройшовши пішохідний перехід, почав виднітися знайомий шестиповерховий будинок і улюблений дитячий майданчик. І ось через секунду він уже всередині рідного двору, який нагадував маленьке село, адже кожен знав один одного. Блакитні очі метнулися подивитися на вікно бабусиної квартири, і в цей момент він зустрівся з карими очима близько людини. Онук кивнув, відчинив парадне своїм ключем. Перевіривши, чи не пахне від нього вчорашнім, він зайшов ліфтом і піднявся на верхній поверх. Подзвонив у дзвінок знайомих дверей, заздалегідь сховав подарунок. Двері відчинила щаслива бабуся.

— Онуче! – скрикнула трохи сивочола бабуся, швидким кроком, із задоволеним обличчям вийшла до Тео, міцно обійнявши того.

— Я скучив за тобою. У мене дещо для тебе є, — коли ж Наталка відсторонилася від нього, то Вуд показав вазончик квітів.

— Ох… Спасибі велике, але не варто було так хвилюватися, тим паче в мене вже величезна кількість квітів від тебе. Я ж тобі казала, що можеш більше не дарувати.

— Ну, один раз на місяць я ж можу потішити свою бабусю посміхнувся, — Тео добродушно посміхнувся.

Поки бабуся роздивлялася красиву квітку, то підліток роздивлявся обличчя родички, намагався знайти хоч якусь зміну з минулого тижня. Але в бабусі не з’явилися нові зморшки. Вона була все така сама, як і кілька років тому. Звісно ж через вік на обличчі було кілька смуг, та й волосся ставало світлішим, але не можна було сказати, що бабусі вже за шістдесят років. Очі так само світилися, усмішка все така ж, як на фотографіях вісімдесятих років.

— Ну, не стій на порозі, заходь.

Юнак зайшов усередину коридору. Зі спальні жінки доносилась тиха мелодія композиції Миколи Колесса — «Сімфонія №2». Улюблена мелодія бабусі зі самої молодості. Брюнет слухаючи, повісив свою сорочку на гачок, сумку кинув на підлогу і слідом попрямував за бабусею на кухню. Запах смачної домашньої смаженої картоплі наповнив повітря кімнати, і юнак поринув у спогади семирічної давнини. Коли ж він разом із бабусею проводили батьків до аеропорту і пізніше дитина сиділа і наминала за обидві щоки бабусину картоплю. А тепер же Наталка хотіла нагодувати свого онука, але той її випередив, заговоривши:

— Бабусю, вибач, будь ласка, але я не буду їсти зараз. Удома поїв.

— Хоча б чай із пиріжками. Схуд ти, — Наталка оглянула поглядом онука. — От коли жив зі мною п’ять років, то був здоровий хлопчик, а зараз худий такий, що жах.

— Ну, бабусю. Я нормально їм. Але від чаю не відмовлюся.

— От і славненько, — поки старенька поставила чайник, Тео попрямував до ванної, щоб помити руки.

За хвилин 10 господиня і гість уже сиділи за столом. Але оскільки чай був гарячий, то в очікуванні вони розговорилися.

— Як у тебе справи зі школою? Ніхто не ображає?

Вуд усміхнувся на ці запитання, адже знав, що він може образити когось, а не хтось його. Але перед бабусею він був хорошим онуком.

— Ніхто не ображає. Навчаюся добре. Вчителі всі хороші, — на останньому слові він усміхнувся, адже то була брехня. — «Хороші всі, крім Віктора Павловича. Це найжахливіший учитель у світі».

— Ну це добре. А дівчинка є вже?

— Ну, бабусю! Немає в мене дівчинки.

— А може подобатися хтось? Ти ж у нову школу перейшов, може там хтось із дівчат сподобався.

— Я ж уже казав. Мене поки що ніхто не приваблює. Тим паче нова школа, — юнак згадав головних дівчат класу – старосту Божену і заступника старости Єву. Це були ті самі найкращі подруги, які красувалися весь час і вважали себе найкращими. Спочатку начебто Божена і сподобалася хлопцеві, але відсидівши один урок і спостерігаючи за ними, він зрозумів, що це просто бе.

— Я тобі зараз розповім як потрібно знайомитися з дівчатами. Спочатку підходиш до дівчини та питаєш, де знаходиться якась вулиця, а коли вона тобі підказує, то просиш допомогти та провести, і якщо вона добра, то проведе. Потім ви розлучаєтеся, ти дізнаєшся, де вона живе, і якщо дівчина вільна, то приходь під її будинок із квітами.

— Бабусю, зараз не 79 рік, дідусевий спосіб буде нерозумно виглядати. Та й дівчата вже не такі, як раніше, та і я не виглядаю як дідусь. Дідусь на момент вашого знайомства був консулом при американському посольстві, був іноземцем, мав гарний і дорогий вигляд.

— Ух, гаразд. Але ти ж розумієш, що я ще маю в тебе на весіллі говорити тост і танцювати, вірно?

— Куди ж без цього. — підліток усміхнувся, бо коли приїжджав погостювати до бабусі, то без цих питань неможливо було обійтися.

— Онучку, я сьогодні вирішила прибратися і дещо знайшла. Зараз принесу. Хвилинку, — Наталка похапцем встала і кудись швидко зникла, чим зацікавила онука, який не розуміє. Незабаром вона зайшла на кухню з пачкою дисків.

— А зараз пішли до комп’ютера, — промовила і щаслива повернулася в дитячу.

— Добре, — Тео в голові трохи розсміявся, адже майже кожні вихідні, вони дивилися дитячі фотографії Тео. — Тільки почекай мене, я зараз посуд помию.

— Все потім. Я помию. Іди вже, — почувся ніжний голос.

Щойно брюнет опинився в кімнаті, то сів на стілець біля комп’ютера.

— Зроблено, — пролунав голос молодшого через хвилину.

Юнак сів на ліжко, що стояло навпроти комп’ютера. Родичі почали перегляд. Відеозапис, який юнак увімкнув першим, він чудово знав. Це був момент його першого слова. Незрозуміле агукання, яке згодом стало словом мама, дуже смішило бабусю і батьків, а зараз же бабусю розчулював момент, коли її онук розкидав манну кашу.

— Як зараз пам’ятаю той момент. Тобі не сподобалася каша і ти почав нею кидатися, водночас намагаючись нам щось сказати та ось тоді вийшло твоє перше слово. Як добре, що ми цей момент зняли, — Тео повернув голову на бабусю, та сиділа й усміхалася, дивлячись на екран. Здавалося, що вона тримається, щоб не розплакатися.

Невдовзі додивившись, те відео, Вуд молодший увімкнув наступне, де маленький десятимісячний хлопчина висів на пульті від телевізора, доки Том міцно тримав цю річ у руках і дивився якийсь фільм. І ось уже коли пульт не в руках батька, а в руках малюка. Дитина відійшла на крок і одразу ж упала. Тоді ж чоловік подивився на свою дружину і посміхнувся. «Анно, у нас хтось уже хоче піти» — пролунав голос чоловіка. Тео від цього і сам зронив сльозу, адже голос батька він міг чути тільки ось у таких ось відео або ж телефоном пізно ввечері, так само і маму він міг почути. Тео сумував за своїми батьками, які приїжджали до нього тільки на сімейні свята в момент відпустки. За хвилину Том тримає сина за руку і веде по вітальні кімнаті. На секунду відпускає і тепер же малесенькі ніжки самі крокують.

Наталка і Тео подивилися ще кілька відеозаписів і перейшли до фотографій. Перший дитячий альбом Тео одразу відклав і знайшов альбом бабусі. Вуд відкрив його й одразу повів запах старовини. Перша світлина була з весілля Девіда і Наталки, внизу красувався гарно виведений напис «Весілля Девіда та Наталії Вуд. 1979 рік». Бабуся посміхнулася і погладила обличчя свого коханого. Блакитноокий посміхнувся цьому моменту і перегорнув сторінку, ось уже на іншій світлині бабуся разом із дідусем стоять на майдані Незалежності, радісно посміхаючись. Наступна фотографія була вже з маленькою дитиною на руках. Жінка встигла нехай сльозу дивлячись на фотографії.

— Який тоді був час. Росіяни всю історію були повними покидьками. З самого дитинства не люблю їх і їхній радянський союз. Говорили, що життя у них найкраще, але нескінченні черги незрозуміло за чим. Люди вставали, тільки заради того, щоб щось отримати. Тоді було добре тільки вищому класу, звичайні люди не могли собі багато чого дозволити. Виїжджати за кордон можна було тільки особливим, а пропаганда була неймовірною, люди вважали, що у них все добре, а Європа та Америка бідно живуть. Та у москалів і зараз таке саме. Нічого не змінилося.

— Бабусю, ну чому ж ти не поїхала, коли була можливість?

— Тео, я українка від мозку до кісток. Мені не подобається життя в інших країнах, а твій дідусь це прийняв і залишився зі мною. Звичайно, після нашого весілля, твій дідусь працював у Москві до розвалу СРСР, а в той час я жила з твоїм татом у Києві, але нам було нормально.

— Не розумію вас. Хоча, ні. Розумію. Батьки так само в іншій країні поки я тут.

— Сумуєш?

— Звичайно ж. Кинули дитину і поїхали, але ти поруч. Дякую тобі.

— Будь ласка. А ти не хочеш піти й зробити зі мною твою улюблені вареники з картоплею і грибами?

— З радістю. Тільки давай додивимось цей альбом, — бабуся кивнула і тоді онук відкрив іншу сторінку.

Через кілька хвилин настали останні сторінки. Тео оглянув світлину, де бабуся в руках тримає журнал: «Культура і життя». Це був перший випуск, над яким жінка працювала як редакторка. У неї досі десь знаходився цей випуск, Вуд знав про це точно. Пізніше він перегорнув ще сторінку, і старша спробувала закрити цю сторінку, але підліток все одно її відкрив і побачив свою бабусю в піонерській краватці, сиділа вона на лавочці біля ще однієї вожатої, і ніжно тримала її руку. Навколо вожатих посміхалися молоді хлопці піонери, а за ними спостерігався головний корпус трикутної форми.

— Ти була вожатою? Ти мені тому й не показувала ці сторінки?

— Так. Взагалі, не люблю, той час.

— Але чому? Табір, це ж гарне місце, — блакитні очі роздивилися акуратний напис під фотографією. «Табір «Ленінець». 2 загін. 2 зміна. 1984 рік» чорною ручкою був підписаний момент. — Це де було?

— Труханів острів. Цього табору вже давно немає. Його вже давно знесли. Давай краще закриємо це. Не люблю я той момент.

— Чому? Що сталося тоді?

— Так, із другою вожатою під кінець зміни посварилася, — насправді правда була абсолютно інша, але про це не потрібно було знати онукові. Жінка закрила альбом, різко встала з ліжка і попрямувала до дверей. – Пішли вареники ліпити.

Юнак щасливий зайшов на кухню слідом за бабусею. Господиня витерла стіл і почала місити тісто. Тео теж допомагав. Поки бабуся мішала борошно, яйця та олію, то підліток чистив і різав картоплю, разом із цим він на прохання поставив кип’ятитися чайник і незабаром вилив окріп всередину миски з тістом. Наталка спочатку перемішала суміш виделкою, а потім продовжила перемішувати вже руками.

— Тепер потрібно почекати 20 хвилин.

— Я поки зварю картоплю, а ти відпочинь.

— Я й не дуже втомилася, — бабуся почала прибирати стіл.

Якраз таки через хвилин 15 обидва закінчили. Господиня подивилася на тісто, помацала його.

— Уже можна ліпити. Ти розсип рівномірно на стіл борошно, щоб не прилипало. А я зараз за качалкою.

Хлопчина взяв залишений заздалегідь пакет із борошном, трохи розсипав на стіл, провівши рукою, покриваючи поверхню рівномірно. Бабуся повернувшись, поклала тісто на стіл і почала розхитувати. Слідом вона склянкою зробила кружечки та один шматок тіста взяла в руки.

— Береш тісто в руки, береш картоплю в чайну ложку і кладеш у тісто. Потім накриваєш однією половиною і зліплюєш краї.

— Я начебто пам’ятаю, як це робити. Ти мене вчила цього 6 років тому.

— А ще начебто твого друга цього вчила. Якщо мене не підводить пам’ять. То його начебто Єгором звали.

— Так, він мені вже давно не друг. Уже як роки три. Ми ж ще перестали дружити в моєму сьомому класі. Він просто не прийшов на лінійку, коли я йому хотів написати, то він мене заблокував скрізь де тільки можна було. Потім я дізнався, що він перейшов на сімейне навчання і в одинадцятому класі більше не з’являвся.

— Оу… Ти мені про це не говорив.

— Не любив згадувати, та й зараз це було недоречно. Гарний вийшов? — онук показав готовий, зліплений вареник.

— Так, молодець.

Онук хотів щось сказати у відповідь, але зрозумів, що він має бути культурним, тому почав у бабусі розпитувати про її життя. Так вони й продовжили ліпити вареники. Час, проведений у компанії з цією чудовою жінкою, швидко пролетів і ось на годиннику вже стрілка показувала п’яту годину вечора. Жінка акуратно кладе вареники в каструлю з закипілою водою. Коли ж страва була готова, то вони нарешті сіли вечеряти. Увесь вечір пройшов із розмовами. Так завжди було. Бабуся розповідала плітки двору, онук розповідав про школу.

***

Ранок настав досить швидко. Як усі роки поспіль його будила бабуся.

— Прокидайся, Тео.

— Ммм? — невдоволено пробурчав підліток.

— Онучку, прокидайся. Уже 7 година ранку. Час прокидатися. Я вже їсти насипала.

— Та чому мене всі так люблять будити так рано? — сам собі поставив запитання хлопець і невдоволено встав.

— Хто тебе ще рано будить? Ти в друга нещодавно ночував?

— Так, у друга.

Господиня пішла кудись на кухню, Тео тим часом встав із дивана, потягнувшись, і пішов у ванну, щоб привести себе до ладу. Після вмивання він зайшов на кухню.

— Ось тепер доброго ранку, — сказав Тео, на що бабуся усміхнулася.

— Доброго ранку. Сідай їсти, — бабуся поставила на стіл тарілку капустяного салату і яєчню зі смаженою картоплею. — Смачного.

— А ти?

— Я вже їла.

— Зрозумів.

Тео взявся за трапезу, попри звичайність страви, вона була по-своєму смачна. Взагалі все, що готує його бабуся, це щось дуже смачне.

— Не хочеш з’їздити в парк? — запропонувала бабуся.

— Чому б і ні. Тим паче сьогодні погода напрочуд тепла.

— Чудово, тоді доїси і йди збиратися. Ми до речі не тільки в парк можемо з’їздити.

— Вважай, що ти мене зацікавила, — усміхнувся Вуд.

Жінка кудись швидко зникла, мабуть, переодягатися, подумав Тео. Сам хлопець швиденько закінчив свою трапезу, помивши за собою посуд, і пішов так само переодягатися у вуличний одяг, у якому він був учора.

***

Парк «Володимирська гірка» був найулюбленішим місцем бабусі. З туди відкривався гарний краєвид на могутню річку Дніпро і на лівий берег рідного міста. Теплий вітер час від часу віяв і тріпотів листя ще зелених дерев. Діти бігали, бавилися на майданчику поки батьки сиділи на старих дерев’яних лавках. Іноді проходили поруч маленькі песики та Тео з дозволу їх тискав. Вуд молодший разом із кароокою шатенкою пройшли пам’ятник князю Володимиру і зупинилися подивитися на краєвид.

— Ти вирішив, куди будеш вступати? – несподівано поставила запитання бабуся.

— Хочу в Києво-Могилянську академію.

— Факультет який?

— IT.

— Що?

— Комп’ютери, — усміхнено промовив підліток.

— Одразу б так і сказав.

— Бабуся… А ми наступного тижня йдемо на могилу дідуся?

— Так.

— Я куплю квіти.

— Онучку, ти ж знаєш, що я завжди купую його улюблені квіти, — жінка опустила усмішку. Яка існувала секунду тому.

— Вибач. Може розкажеш, щось про дідуся? — онук звісно всі історії знав про Девіда, але розповідь історій знову підіймалася бабусі настрій.

— Тобі знову розповісти історію про Наталку Полтавку?

— Так.

— Ну слухай. Твій дідусь раніше, коли працював у посольстві США в Москві, знав із літератури тільки їхніх письменників, але нічого не знав про наших, українських. І ось на другому нашому побаченні я заводжу його до себе додому і в нас починається літературний вечір. На щастя я знала англійську мову добре і тому перекладала твоєму дідусеві цей твір англійською. А потім наступного дня він приходить до мене додому і приносить український алфавіт. Просить, щоб я його навчила говорити українською мовою. Ну, а я ж із радістю. Потім через два тижні, він смішною українською просить мене стати його дружиною. Деякі слова він вимовляв неправильно, але було мило дивитися, як він старається. Звичайно ж, я відповіла йому так. Через тиждень я пішла знайомити його зі своєю сім’єю. Тоді він дізнався, що мої бабуся і дідусь із Полтави, і він тоді вперше назвав мене Наталкою. На запитання: «Чому?». Сказав, тому що з Полтави.

— Щоразу одна й та сама історія може від тебе звучати по-іншому.

І ось через близько години вони пройшли весь парк і тоді ж хлопчина запропонував:

— Тут недалеко є одне прикольне кафе. Можемо сходити. Але плачу чур я.

— Ні, ні, ні.

— Ну, бабусю. Будь ласка.

— Гаразд, джентльмен. Веди у своє кафе.

***

Це було доволі гарне, акуратне кафе, найголовніше воно було простеньким і просторим, що й подобалося Вуду. Атмосферу осені додавали гірлянди жовтого та помаранчевого листя, які висіли під стелею. Великі гарбузи лежали біля порога і маленькі на книжкових полицях з двох боків приміщення. Більшість людей, які сиділи всередині, пили каву і від цього чудово пахло кавою та свіжою випічкою.

— Подобається?

— Чудово, — із захопленням відповіла жінка.

— Як дізнаєшся які там тістечка та напої смачні, то взагалі будеш дуже захоплена.

— Хочу вже з нетерпінням дізнатися це. Ходімо.

Тео примітив вільний столик біля стіни, родичі пройшли до вільного столика і сіли один навпроти одного. Брюнет просканував QR-код і дав бабусі свій телефон. Коли ж минуло кілька хвилин, то хлопець запитав у бабусі:

— Визначилася, що будеш?

— Тут стільки всього, аж очі розбігаються. Ти що вибрав?

— Я, як завжди, буду шоколадний мафін і зелений чай із м’ятою.

— А я ще поки що подивлюся.

Незабаром до них підійшов офіціант.

— Ви готові зробити замовлення?

— Я, напевно, все-таки наполеон і чорний чай із цитрусом.

Офіціант записав замовлення в блокноті й підняв погляд на відвідувачів.

— Тео, я відразу тебе не впізнав. Привіт.

— Привіт, братане. Я буду шоколадний мафін і зелений чай із м’ятою.

— Добре, пару хвилин.

Офіціант пішов далі приймати замовлення. А бабуся не упустила можливості запитати:

— Ви знайомі?

— Друг із компанії, з якою я часто гуляю.

— Сподіваюся, ти зв’язався з непоганою компанією.

«Ну… Бабуся, вони начебто хороші, якщо не зважати на те, як відбуваються наші прогулянки», — Тео посміхнувся і пробурмотів. — Так, хороша. Ось цей ось друг, а точніше Артем зараз навчається на хірурга.

— Тоді хороший хлопчик, раз вирішив людям допомагати.

Хвилин за десять, до них підійшов офіціант із їхнім замовленням. Поставив його перед Вудами.

— Спасибі велике, Артеме. Можеш зараз принести рахунок?

— Готівка чи картка?

— Готівка.

— Добре, — офіціант кивнув і зник, за дві хвилини повернувся з рахунком на руках. Залишивши книжечку на столі, він попрощався з гостями.

— Смачного, бабусю.

— Спасибі й тобі, — жінка відламала скибочку торта, не поспішаючи поклала його до рота, куштуючи. — Ммм… Це дуже смачно.

— Гарне кафе.

— Тео, ти пам’ятаєш тітку Олену?

— Так, а що?

— Уявляєш, її онука взяли адміністратором у дорогий, розкішний ресторан, що навпроти твоєї минулої школи знаходиться.

— Це той, який має скоро відкритися?

— Так.

— А ти випадково не знаєш, яка там зарплата в офіціантів? Може мені вдасться влаштуватися якось на роботу, а то я вже довго сиджу на шиї батьків.

— Ти зараз краще про вступ думай.

— Думаю. На комп’ютерні технології потрібно здавати математику, а в мене з нею все добре. Щоправда, у нас учитель захворів у перший день, але казали, що він із цього тижня буде в школі. Ой, школа! — зі страхом вигукнув юнак. — У мене завтра точно буде англійська, а я не зробив домашнє завдання. Мені цей Віктор Павлович, голову відкусить.

— Невже, такий поганий учитель?

— Так, він жахливий. Усім подобається, але для мене він взагалі ніхто.

— Може знайдеш з ним спільну мову?

— Не збираюся я шукати з ним спільну мову. Гаразд, проїхали.

— Онучку, може тоді додому поїдемо, якщо ти не зробив домашнє завдання?

— Поїдемо, тільки я тебе проводжу до самого дому.

— Ні, ні, ні. Ти маєш їхати додому.

— Я встигну все вирішити до завтра. Не хвилюйся, — у цю ж мить юнак доїв свій мафін і зробив останній ковток чаю.

— Я вже доїла. Дякую тобі, а тепер можемо їхати додому.

Підліток коротко кивнув і встав із диванчика. Разом із ним підвелася і жінка та попрямувала до виходу. Притримуючи двері для бабусі, він вийшов слідом за нею. Родина Вудів пішла на автобусну зупинку, дочекавшись потрібного автобуса, вони сіли на сидіння, і вже за 25 хвилин вони були біля двору.

— Це ще один із найкращих днів цього тижня. – Тео промовив, а бабуся усміхнулася.

— Мій теж.

— Дякую тобі за все, я тебе так люблю. Ти найкраща людина в моєму житті.

— Ох, не лести мені. Я тебе теж люблю, і ти теж найкраща людина в моєму житті. Мій улюблений промінчик сонця.

Блакитноокий обійняв бабусю, поцілувавши її в щоку. Наталка посміхнулася, вона дуже любила свого єдиного онука, а він у свою чергу дуже любив свою єдину бабусю. Адже дідуся Девіда не стало ще до його народження, на жаль, насмерть збила машина. Батьків мами, взагалі не знав, так само як і мама.

Щойно бабуся зайшла в під’їзд, а двері зачинилися, то юнак зрозумів, що не хоче йти додому. Він просто ходив ще й гуляв між дворами як раптом не побачив, те саме жахливе підворіття. Він згадав, як два місяці тому, вночі, дорогою в магазин до нього пристав якийсь гопник і нічого не сказавши, вдарив так, що Вуд відключився, і прийшов до тями, коли тітка Лєна його намагалася привести до тями. Виявилося, через удар він дістав струс і на додачу до всього в нього якось змогли викачати кров. Тільки зараз Тео зрозумів, що з нього не викачали кров. З нього її пили. Струсивши голову від жахливих думок, він швидко розвернувся і пішов на зупинку.

 

*Швидко