Нумо ворожити на таро?

– Нумо ворожити на таро?
Таємниче мерехтіння вогників свічок, розставлених на оксамитовому покривалі кольору червоного вина. Завішене важкими шторами вікно, за яким тільки мовчазна осіння ніч. Тихий звук перемішування карт у не дуже вправних руках, від якого сироти бігають спиною. І двоє, що сидять навпроти одна одної, схиливши голови, щоб побачити, яка доля чекає на них.
– Обирай карту, – тихо мовить перша.
Друга обережно протягує руку, вагається, та врешті витягає одну з лівого боку карткового «віяла».
– Гм, Місяць, – перша забирає карту і кладе на м’яку ковдру з тихим клацанням, яке звучить майже як постріл у нічній тиші. Переливчасте світло свічок створює дивні, химерні тіні на її обличчі, робить його риси чужими, майже потойбічними, – Твоя душа блукає у сутінках невпевненості, а серце розривається від суперечливих бажань та прагнень. Але тобі варто слухати свою інтуїцію, вона підкаже правильний шлях, – сказавши це, перша знову починає тасувати колоду.
В неї тендітні зап’ястя, тоненькі пальці та світла, ніжна шкіра, крізь яку просвічуються сині вени. Колода занадто велика для цих маленьких, майже дитячих, рук, тому рухи виходять нечіткими, часом незграбними. Друга спостерігає за ними, зачарована, ніби ніколи в житті не бачила нічого привабливішого, ніби єдине, чого б їй зараз хотілося, це взяти ці долоні в свої, трохи більші та смаглявіші, та прослідкувати пальцями кожну вену, кожну лінію, як хіромант, зчитуючи долю та віщуючи довге життя та багато-багато любові, а потім повторити шлях своїх рук губами, не залишивши жодної ділянки шкіри без уваги. Ніби в неї є якесь право на це.
А тим часом перша перемішала таро та знову протягує колоду в бік другої. Цього разу вона без вагань витягає крайню праву карту, охоплена раптовою рішучістю.
– Четвірка кубків, як цікаво, – підіймає витончену чорну брову перша, через що друга відчуває комок у горлі та намагається непомітно ковтнути його. – В любові тебе переслідують невдачі через твою власну упередженість, що нічого не вийде, тому ти відчуваєш розчарування та замикаєшся в собі, – погляд чорних, як безодня, очей гостро впивається в обличчя другої, шукаючи там відповіді на їй одній відомі запитання. Друга в свою чергу намагається сховатися за довгими пасмами волосся, щоб не дати зрозуміти першій, наскільки влучні ці слова, як вони змушують її здригатися всередині своєю безжальністю.
Свічки прогоріли вже наполовину. Ось іще одна крапля гарячого воску зірвалася вниз та застигла, не досягнувши підставки, де вже зібралася величенька затверділа калюжа. Друга почувалася так, ніби під поглядом відьомських зіниць першої вона сама плавиться, як віск під дією полум’я, невпинно і незворотньо. Але ось мить минула і перша відвела очі, тасуючи карти втретє, востаннє.
– Тягни.
Цього разу друга вагалася найдовше, але врешті-решт обрала карту із самого центру колоди. Ось він, момент істини.
– Що тут у нас… Світ, нічого собі, – м’яко посміхнулась перша. Її очі заблищали, віддзеркалюючи золотисте світло. Друга завмерла, затамувавши подих та стиснувши в кулаку оксамитове покривало. Світ ніби завмер разом із нею, в очікуванні вердикту першої.
– Благополучне завершення, цілісність власного «я», отримання бажаної винагороди, – тихо мовила перша. – Схоже, що у твоїй історії настане хепі енд, якщо ти таки наважишся зробити стрибок віри.
Серце другої шалено калатало в неї в грудях. Карти сказали їй усе, що вона хотіла почути і навіть більше, так чому ж так нестерпно страшно зробити той самий «стрибок віри»?
«Можливо я просто чую те, що хочу почути? Може це все нічого насправді не означає і я просто зруйную те єдине, найдорожче, що маю?» Але друга прекрасно розуміла, що ця мить – та сама, переломна. Зараз або ніколи. Все або нічого.
Під тихе потріскування полум’я свічок та ледь чутний вий вітру за вікном, друга повільно здійняла свою руку, та накрила порцелянову щоку першої. У тієї на мить перехопило подих, але вона завмерла під легким, як пір’ячко, дотиком другої, ні відсунувшись, ні пригорнувшись ближче. В очікуванні.
Їх погляди зустрілись і здавалося, що минули століття, хоча насправді не минуло й кількох секунд. І тоді, друга швидко подалася вперед, ніжно притулилась губами до вуст першої. Простий дотик, нічого більше. Цей рух ніби розбив чари зупинки часу, що були накладені на них, і секунди полетіли швидко-швидко, ніби надолужуючи згаяний час. Губи першої були сухі і теплі, але м’які та розслаблені. Вони відчувалися як Рай. Як Пекло. Як Дім.
Друга відсторонилася через кілька секунд і наважилась глянути в очі першої. Вона була готова до того, що зараз її серце розтопчать на скалки, які вона вже ніколи не в змозі буде склеїти докупи, що цей поцілунок стане її останнім спогадом про першу.
– От бачиш, – пошепки мовила перша, таємничо виблискуючи очима, – мої карти ніколи не брешуть, – і подалася вперед уже з власної волі, цілуючи другу із більшим напором, ніж та дозволила собі минулого разу.
Друга не могла повірити своєму щастю. Вона вплутала свої пальці у чорні пасма першої та поцілувала її у відповідь. З кожним дотиком губ вона ставала ніби п’яна. Тонкі руки першої обвилися навколо талії другої, притискаючи її сильніше до себе, ніби в бажанні злитися в єдине ціле, хоча б на цю мить.
– Ти мій Місяць, – сказала друга першій між поцілунками, – ти мій Кубок, з якого я готова пити і мед, і отруту, – ніжний дотик губами, – ти – весь мій Світ.
Таємниче мерехтіння вогників свічок, розставлених на оксамитовому покривалі кольору червоного вина. Завішене важкими шторами вікно, за яким тільки мовчазна осіння ніч. Тихий звук поцілунків, трохи незграбних, але таких ніжних, таких справжніх, таких… бажаних.