нотатки лікаря кім техьона.

вирізки з щоденника психотерапевта ким техьона.

день третій.
шестое вересня. 

　　　　він давно зрозумів, що так іноді буває. начебто, все добре. начебто нічого не заважає та не турбує. нестерпне сонце сліпить очі, але не гріє; рятує від того холоду, який вже до крику набрид. все добре. кава з льодом в руках — та весь світ на долоні. повна свобода та ніяких якорів, які будуть тримати на одному місці та обтяжувати дорогу. паперовий стакан з кавою та плеєр в кишені. ненав’язлива мелодія, яка мимоволі змушує кивати головою у такт. все добре. начебто. але щось тягне на дно. щось рве зсередини. щось гризе. це щось недосяжне, абстрактне і майже ілюзорне, але воно ранить. змушує давитись кавою та відчувати всю її гіркоту на губах. змушує невдоволено морщитись, відчуваючи промені сонця на своїй шкірі. всередині наче вічний дощ. хоча, швидше, злива. все гниє та доходить до грані. до тої самої, коли опускаються руки і на очах сльози, хоча ти начебто сильний і взагалі на плачешь. він зрозумів. таке буває дуже часто, але він так і прийшов до рішення, як з цим боротися.

день десятий.
тринадцяте вересня.

　　　　він відчував себе бовдуром, коли йшов до мене. адже «дізнаються — засміють», але все вже настільки остогидло, що начхати, що подумають і що скажуть. лише б знову радіти сонцю та холодній каві. кожна мерзенна думка сполохує куряви болю та відчаю. це вже не самоаналіз, а самокопання, самопоїдання та самознищення. у нього, здається, ціль уже себе не врятувати, а поглинути і переварити. а раніше ж була ціль. був стимул та бажання. раніше хотілось, та, не взираючи на «не можу», робилось. але це — раніше, поки він не знав, що іноді таке буває. такий собі синдром. синдром «вічного дождю».

день пятнадцатятий.
вісімнадцяте вересня. 

　　　　і знову він з стаканом кави, але це вже не насолода, а швидше звичка. і замість плеєра – пачка цигарок, замість життя без якорів – якийсь жахливий вантаж. усе чомусь таке сіре чи так було завжди? він не розуміє, але продовжує відчувати гіркоту на губах. а потім йому просто захотілося загубитися, зникнути і не залишити сліду. пройти швидко та непомітно, як літній дождь. він просто йшов. безцільно. чесно, у такі моменти він відключав усі почуття, усі думки та переживання. начебто він андроїд, у якого емоції просто за програмою не прописані і ніякий ra9 зламати це не зможе. чесно, у такі моменти він лякав.

день двадцятий.
двадцать третє серпня.

　　　　він лежав у мене на кушетці, розповідав усе це і плакав. ніяких істерик — просто сльози повільно стікали, а він їх уже й не втирав, як раніше, не намагався здаватися суворим. він за всі наші сеанси посміхнувся лише раз— сьогодні, коли вимовляв чиєсь ім’я. з такою теплотою та ніжністю він мовив ось те «хосок» та більше не посміхався. це ім’я —хоча скоріше, ця людина — допомогла йому більше ніж я. у них проблеми були схожі. вони… вони як родинні душі, розумієте?

день двадцять шостий.
двадцять дев’ятого вересня.

　　　　він мав прийти два дні тому. я дзвонив його матері, і вона сказала, що він зник. це нормально для його стану, але я все ж таки турбуюсь. зателефонував йому кілька разів. втретє мені відповів якийсь юнак, років п’ятнадцяти максимум, і сказав, що чоловік віддав йому телефон. більше дитина мені нічого не наважилася розповідати, бо пообіцяла йому. він живий, і це вже добре, але я все ще за нього турбуюсь, тому що він так само живе зі своїм синдромом «вічного дощу».

день тридцять другий.
п’яте жовтня.

　　　　я прокинувся від дзвінка о третій годині ночі. це був він… я працюю психотерапевтом дуже довго і бачив я різне, але… чорт. запишу потім. важко говорити.