Нотатка . Забуті спогади

Випадкова замальовка, написана о 2 ночі.

Академія Чар.. Точніше тепер вона “Забута Академія” Скільки спогадів з нею.. Спогади, що безслідно зникнуть, залишивши лише накиди фарб та плям, серед яких ледве розбереш лиця близьких тобі людей.
Кумедно, як місце, що було для тебе другим домом, зараз тебе жахає. Ходять слухи, що звуки, пануючі тут вже не одне десятиліття, це душі учнів, що колись вчились тут. Галас, сміх, голоси дітей.. Тепер все це швидше нагадує какофонію сонного паралічу.
Хоч Біла Лілія й була ніжною та лякливою дитиною, та зараз це місце її тягне, наче людину до цигарок. Ця людина знає, що гробить своє здоров’я. Лілія знає, що якщо зайде, то більше ніколи не вийде звідси. Золоті брами зачиняться, а душа буде розсіюватись по коридорам, і вона просто зникне, як і ті теплі дні…

Сонячне світло падає на столи та книжки, пил літає навкруги, створюючи казкову атмосферу. Бабине літо це особлива пора, “другі канікули” як кажуть діти, що вчаться тут. Два учні зуміли потрапити до вчительської бібліотеки, що зазвичай охоронялась ким-небудь, черговим учнем із студентської ради, наприклад. Та сьогодні їм вдалось відволікти охоронця. У цих бешкетників важлива місія: знайти книжку із додатковими матеріалами та заклинаннями!
– “Швидше, нам потрібно знайти цю книгу, а то студент повернеться!” – все ніяк не заспокоювалась Біла Лілія.
– “Я знаю! Слідкуй, щоб ніхто не зайшов, я відчуваю, що я скоро найду її!”
Голоси ехом зникли, розвіялись по кімнатчині пустій. Тут холодно було, у Лілії аж зуби цокотіли. Тиша давила на голову, от-от вона втратить свідомість, та все ще трималася на ногах. Відчуття реального випарувалось. Хтось відірвав собі частину душі дівчини, тепер вона не була схожа на дитину, чия посмішка душу зігрівала. Ні. Її не можна було навіть “живою” назвати.. Швидше була схожа на примару, що рухалась серед книжних полиць. Опинилась у пастці апатії, меланхолічних відчуттів. Душа починає розпадатися.. Спочатку гарні емоції, потім погані.. Далі відчуття реального, і тебе вже не існує.  Ти перетворилась на тіло. Безформенне тіло, що продовжує покидати цей світ. Зовсім скоро його замінить пустота. Скоро спогадів зовсім не стане. Вони залишуться тут, в академії, будуть грати симфонію нічну. М’яке тіло падає додолу, розцвіли ніжні лілії, оповиті тишою і світлом місячним голубим. Вони будуть рости тут вічно й шептатимуть вам казки..