Ностальгія з гірким присмаком

Ти завжди вміла знаходити мить, щоб нагадати про себе.

Ну що ж, вітаю, цю я ніколи не забуду.

Я сиділа на підвіконні з гарячою чашкою кави в руках. Раптом мене охопило сильне бажання потягнутися за сигаретою, як це зазвичай роблять більшість героїнь драматичних фільмів, та, на жаль чи на радість, я не курю. Атмосфера за вікном неймовірно тиснула: метушливе вранішнє місто гнітило настільки, що єдиним бажанням було просто кинути все і втекти далеко-далеко. Та нікуди. Поруч, на столі, лежав непомітний, на перший погляд, лист, на який знов і знов падав погляд. Зміст листа був доволі лаконічним, але зрозумілим. На обличчі промайнула нервова усмішка — може, це все бісів сон або чийсь невдалий жарт? Не могло ж це статися насправді, вірно? Та з кожною миттю внутрішнє заперечення поступово стихало, тоді як болісна істина, в яку до останнього не хотілось вірити, розбивала всі наївні ілюзії.

Її більше немає в живих.

Ці слова немов іронічна насмішка над всіма тими нездійсненними мріями та сподіваннями, яким тепер точно не судилося збутися. Хіба що в якості поминальної промови. Було б цікаво подивитися на реакцію твоїх знайомих, ти ж любила дивувати. Повеселитися востаннє, споглядаючи ці здивовані обличчя, хоча тобі, певне, вже все одно.

Цікаво, чому цей лист отримала людина, яка давно обірвала з тобою всі зв’язки? Певно, вирішила залишити подарунок на прощання, назавжди увінчати свій образ в моїй пам’яті. Даремно старалася. Почесне місце для тебе з’явилося там вже давно. Немов вірус, що захопив систему, яка  не те щоб сильно чинила йому спротив.

Вона прагла бути завойованою.

Скільки себе пам’ятаю, ти залишалася для всіх загадкою, нерозгаданою таємницею. Серце твоє не належало нікому. А я любила все таємне, цим ти мене й зачепила. Наївно було сподіватися, що я зможу тебе розгадати. Кумедно згадувати всі ті численні любовні листи, що так і не дійшли до адресата. Вони досі покояться в коробці на верхній полиці шафи разом з нашими спільними фото. Рука не піднялась викинути їх, хоч за ті десять років, що пройшли з моменту нашої останньої зустрічі, я так і не знайшла в собі сміливості знову переглянути їх. Занадто боляче.

Тепер я відчуваю тільки легкий присмак гіркоти всередині. Схоже, приїлися мені ці страждання. Спільних фото з тобою небагато — розглядати та згадувати майже нічого. Все, що було між нами — сентиментальні мрії наївного підлітка.

Тільки і всього.

Я пам’ятаю тебе ніби й не було тих довгих років розлуки, ніби ми бачились тільки вчора. Самодостатня, весела, іронічна. Любляча свободу, горда, з викликом в погляді, знаюча собі ціну. Ти, як хамелеон, часто міняла своє обличчя, і я не завжди розуміла, де ховалася ти справжня. Та чи знала я тебе взагалі або ж це лиш надуманий та ідеалізований образ, створений мною для розваги? Тепер цього остаточно ніхто не дізнається.

Таємниця навіки залишиться нерозгаданою.

Твоє життя немов палаючий сірник: кілька яскравих митей, а потім безпросвітна темрява. Та сірники дітям не іграшка, можна й обпектися. Здається, лише після твоєї смерті я по-справжньому відчула свої істинні почуття, які, немов неприємний осад на дні бокалу піднялись догори.

Ти як і я була просто дитиною, яка потребувала любові. Шкода, що я не змогла її тобі дати. Може через власний страх або ж через гордість, що супроводжувала мене все свідоме життя. Я ніколи і нізащо не визнала б, що я потребувала твоїх дотиків так само як свіжого повітря. Як результат, всі ці роки жила ніби в вакуумі, без намагань досягти кращого. «Зате в багно обличчям не впала». Та який в цьому сенс?

Варто визнати: я на колінах перед тобою, і завжди там була. Та вже занадто пізно.

Шкода, я думала, що ця гра затягнеться довше. Шкода, що я взагалі могла уявити, що життя це гра. Адже я програла з тої самої миті як тільки в голові промайнула думка про це.

Сподіваюся, коли-небудь я матиму можливість сказати це тобі в обличчя.

Зустрінемося на іншому боці, моя дорога N.