Новий друг?

 Після того, як гість поїхав, Бохан ходив наче кіт сметани об’ївся. Тому і ми змогли трохи розслабитись. До кінця дня ми спокійно попрацювали та пішли відпочивати.
– Яка сьогодні історія буде?- спитав Хепін коли ми вже розійшлись по своїм камерам.
– А про що ви сьогодні хочете почути?- спитала я.
– Може про щось фантастичне?- подумав Ши.
– А може пригоди?- запропонував Ю.
– Я за фантастику!- вигукнув Хуан.
– А я за пригоди!- вигукнув Юншен.
– А ти Хепін, яку історію хочеш?- спитала я в наймолодшого.
– І те, і те звучить чудово. Навіть не знаю, що краще,- відповів він.
– Що ж. Коли така справа, то чому б не поєднати пригоди та фантастику,- запропонувала я. За час мого перебування тут дітлахи звикли до моїх історій, тому кожного дня я розказую щось новеньке. Інколи вигадую, інколи розказую те що сама знаю.
– А так можна?- спитали всі діти.
– Звісно можна. Я пригадую історію про хлопчика, який не хоче дорослішати. Він втік з дому та опинився в фантастичному місті зі зниклими хлопчиками. Відтоді йому завжди сім років. Також у нього є особиста фея. А його ворог- капітан піратів Гачок. Ну як вам?
– Таак, цю історію,- застрибали хлопці та вмостились по своїх місцях. я вже хотіла до них приєднатись, але хтось потягнув мене за рукав.- О, Куан. Тобі щось потрібно.
– Ем… Ви вмієте… Читати?- спитав він.
– Читати?- замислилась я. Звісно сучасний китайський прочитати я зможу, але як до цьогочасної мови.- Я можу спробувати.
Він простягнув мені папірець, скручений у трубочку. Я взяла та розгорнула папір. На диво, я розумію, що тут написано. Написано дуже гарним та обережним почерком.
– ” Любий синку. Якщо ти читаєш або хтось читає тобі цього листа, то схоже мене вже не має. Сподіваюсь, ти знаходишся у безпечному місці, в теплі та не голодуєш. Хотіла б я побачити, яким ти виростеш, але схоже не судилося. Пам”ятаю, як ти народився, був такий маленький та гарненький. Твої перші кроки, твоє перше слово, твій сміх. Все це я ношу у своєму серці. Надіюся, мене ти не забув. Життя не завжди легке, але вірю, ти знайдеш сили щоб подолати труднощі. Завжди вір у себе. Нехай мене вже й немає, але я завжди буду поруч. Знай, що я безмежно люблю тебе. Твоя мати.”- зачитала я в півголоса. Мене до болю в серці тронули ці слова. Я подивилась на Куана. Він вже не стримує сліз та тихенько плаче. Я притулила його до грудей та стала легенько покачувати з сторони в сторону, поглажуючи по голові. Він міцно обійняв мене за талію. Не легко тут всім далось. Ми простояли так хвилин десять. Куан заспокоївся.
– Дякую… І вибачте, що ігнорував вас весь час,- промовив він, витираючи рукавом останні сльози.
– Тут немає нічого страшного. Якщо я б пережила те саме, що й ти, поводилась би так само,- відповіла я.- І давай на ти. Друзі?
– Друзі,- відповів Куан та посміхнувся.
Ми ще раз обійнялися та повернулись до хлопців. На цей раз разом з нами сидів Куан. Виявилось, він раніше слухав мої історії, але боявся про це сказати. Тепер та стіна спала і ми всі разом слухаємо про вічно юного Пітера Пена.
***

Наступного дня все почалось як зазвичай. Ранній підйом, робота, завтрак і знову робота. Я з дітлахами весело розмовляємо і працюємо. Після вчорашнього, до наших розмов доєднався Куан. Він виявився дуже добрим хлопчиком. До мого прибуття сюди, саме він наглядав за іншими дітьми. Все йшло чудово, аж раптом…
– Йди швидше,- почула я зі сторони та замовкла. До нас йшов один з охоронців та вів чоловіка. Чи хлопця? На око я дала йому б 25 років. Десь метр сімдесят п’ять зріст, може трохи нижче. Високий як для китайця. Одяг як і в нас. Чорне волосся, яке стирчить у всі сторони та пасмо червоного кольору з правого боку. Виділяється сіра тканина на очах. Може не зрячий? Та тату на обличчі під правим оком, схожа на багатоніжку. Навіть крізь одежу добре видно його натренироване тіло. Ну і як же не без кайданів. Але було дивне те, що він посміхається. Невже не пояснили, куди його привели?
– Добре-добре,- сказав хлопець.
Вони дійшли до нас та охоронець звернувся до мене:
– Доручили, щоб ви за ним наглянули.
*Наглянути? А коли мене привели, то у багнюку кинули! Хоча тоді мене вів інший охоронець.*- подумала.
– Гаразд,- відповіла я та охоронець пішов. Я оглянула ще раз нового “працівника”. Він досі посміхався та наче сам вивчал мене. Дивно, бо на ньому пов’язка, а таке відчуття, що її немає.
– Що мені робити?- спитав він.
– На тій ділянці не вистачає рук. Давай туди,- відповіла я та взяла його за руку і повела до потрібної ділянки. Вона знаходилась поблизу, щоб я могла в разі що, швидко добігти. В нього великі мозолисті руки. Схоже, він багато працював.- Юншен, принеси, будь-ласка, лопату.
– Зараз,- відповів мені хлопчик і приніс лопату.
– Ось тут треба копати. В глибину десь п’ять лопат повинно бути, а далі йдеш вперед,- розповіла я.
– Зрозумів,- відповів незнайомець та приступив до роботи. Я пішла на своє місце до дітлахів. Ми продовжили свою розмову про інші країни. Я розповідала історію про Грецію, діти питали в мене. Крадькома дивилась на новенького. Він дуже, прям ду-у-у-уже швидко виконував роботу. В середньому, ту роботу, що він виконав за півгодини, інші роблять більше двох годин. Я вже мовчу за себе. Як він тут опинився? З такими фізичними характеристиками йому треба у військову службу. Та й як він працює не дивлячись?
Так і дійшов час до обіду. Я хотіла провести новенького до видачі їжі, але на тому місці я його не знайшла.
– Хлопці, ви не бачили новенького?- спитала в хлопчаків.
– Він же ось тут… Був. П’ять хвилин тому,- відповів Ши.
– Він же не бачить, куди він так швидко зник?- запитав Ю.
– Мене шукаєте?- сказав хтось позаду нас. Ми всі разом підстрибнули від несподіванки та обернулись. Це був наш зниклий.
– Ось ти де. Так, саме тебе шукали. Вже час обіду, то ж давай тебе проведу,- сказала я.
– Якщо не заважатиму,- відповів той та простягнув руку.- Мене звати Чжень.
– Мене Юстина, приємно познайомитись,- потиснула у відповідь. Чжень? Доволі знайоме ім’я, десь я вже чула. Але де?
– Юс-ти-на, правильно?- промовив він по складах.
– Так, правильно,- відповіла я.
– Цікаве ім’я. Ніколи не чув такого,- почав розмірковувати він.
– Тут такого і не почуєш. Це здалека,-відповіла та ми попрямували у бік видачі їжі. Діти вже давно були там.- Якщо тяжко вимовляти, можно просто Юс.
– То ти з далеку. Але що тут забула і як опинилась?- спитав він.
– Я тут, бо люблю подорожувати. А опинилась тут випадкого та й через непорозуміння,- напівправду сказала я.
– Непорозуміння?- спитав Чжень.
– Так. Я подорожувала та мені треба було десь перепочити. Ось і знайшла печеру та заснула тут. А на ранок мене знайшов Бохай та одразу до роботи притулив,- забудемо те, що я намагалась довести, що це наді мною пожартували.
– Гаразд. Але не зрозуміло одне,- відповів він, а я з питанням подивилась на нього.- Як ти потрапила до печери, якщо по колу за дві милі стоїть варта?
* Що? Довкола є охорона? І ніхто не знає? Ну звісно, як я раніше до цього не допетрала. Зачекайте…*
– А ти як дізнався, що довкола є охорона? Ти ж не бачиш. Чи бачиш?- спитала я у відповідь.
На це Чжень лише розсміявся.
– Гаразд, твоя взяла. Я й справді не бачу. Що в нас на обід?- перевів тему хлопець. Я лише з сумнівом на нього подивилась. Він точно не звичайний хлопець з села або звідки він.
Дійшла наша черга. Ми забрали наш так званий ”обід”. Я вже звикла до цього, хоч цим і не наїсишся, але Чжень то не знає. Проте на моє здивування він ні слова про це не сказав. Чи то я така вже розбалувана, чи він справді дивний.
– Ти сказала, що любиш подорожувати. Як для дівчини, дивне в тебе заняття,- сказав Чжень.
– Може воно і так, але мені подобається. Ти тільки уяви: вершини гір, свіже повітря, і перед тобою розкривається вражаючий пейзаж. Гірські вершини, як хвилі величезного океану, тягнуться далеко за горизонт. Сонце вже наспівує свої останні промені над високими вершинами, фарбуючи небо відтінками рожевого та фіолетового. Або ти стоїш на березі озера, оточеного високогірними піками. Вода в озері відбиває небесне блакитне небо і гори. А тепер уяви собі таємничий ліс, де дерева здавалося бринять від життя. Кожен крок вперед відкриває нову главу пригоди, а шум гірського потоку супроводжує тебе, ніби мелодія природи,- поринула у свої спогади з відряджень та з мого постійного місця роботи. За своє життя я мало де була, але спогади з тих місць залишились чітко у моїй пам’яті.
– Або море, чий солоний аромат наповнює повітря,- продовжив Чжень.- Це місце, де небо зустрічається з водою, утворюючи безмежний обійм. Сонце грає в хвилях, розфарбовуючи їх відтінками від блакиті до помаранчевого. Звуки морського прибою є якоюсь чарівною мелодією.
– Так. А ще гарніше при заході сонця. Тоді небо розфарбовується відтінками помаранчевого та рожевого і вода віддзеркалює всю красу закату. Тобі подобається море?- запитала я.
– Я його ніколи не бачив. Лише чув від купців. Але дуже хочу його побачити,- відповів Чжень.- А ти бачила море?
– Бачила кілька разів у дитинстві,-відповіла я. В нього така проста мрія, мені шкода, що він не зможе її втілити не тільки через зір, а й ще тому що застряг тут.
– Он як. Напевно, гарно там,- сказав він.
– Кожен бачить красу по-своєму. Комусь море є натхнення, а комусь просто водою. Так і з лісами, горами, снігом, квітами, деревами. З усим. Щоб зрозуміти це, треба лише самому на це глянути і тоді серце само тобі дасть відповідь,- сказала я. Не знаю, як його підбадьорити.- Але знаєшь. Не все гарне те, що ми бачимо. Це треба відчути. Може колись, ти все ж опинишся біля моря і тебе зачарують його мелодії хвиль.
– Може так і буде,- відповів Чжень.
– До роботи,- крикнув сторож.
– Ой, так швидко час минув,- сказала сама собі.
– Юс, ти йдеш?- Окликнули мене хлопчаки.
– Вже йду,- крикнула у відповідь та звернулася до Чженя,- Мені треба ще знайти тобі місце.
– За це не хвилюйся. Я домовився з чоловіками, їм там потрібна поміч,- відповів Чжень.
– Коли встиг? Проте не важливо. Тоді до кінця дня, бувай,- сказала я і пішла до дітей.
Ми знову почали копати та носити землю. Продовжила розповідати казку хлопчакам. Так і пройшов час до вечора. Нас всіх зібрали та повели у місце нашого, так званого, відпочинку. Завели до камер і далі кожен сам за себе. Я з хлопцями пішли до своєї камери. Повлягали на старе сіно, яке накрите якоюсь старою ганчіркою. У даних умовах це навіть розкіш.
– Яка дивовижна історія про хлопчика,- почав Хепін.- Невже справді можно літати, не дорослішати та подорожувати?
– Це просто казка. Не буває такого,- відповів Ю.
– А ви тільки уявіть, що таке можливо. Літати у інші місця, ні від кого залежати, роби що хочеш. Оце було б життя,- сказав Хуан.
– Проте це тільки мрії, не більше. Нам до свободи, як до неба,- сказав Куан і в усів впав настрій.
– Чого такі песимістичні думки вас накрили?- спитала я.- Негоже дітям сірими бути.
– Песи… Які?- перепитали хлопці.
– Бути сірими? Але ж ми нормальні. Нормальне волосся, шкіра. Хіба одяг сірий. Невже через нього ми сірі?- спитав Хепін.
– Песимістичні. Це люди, які бачать лише негативне у всьому. Наприклад, світе сонце. Одна людина радіє сонцю, а іншій не подобається. Це як… Чиновники. Їм постійно щось не подобається. А ”бути сірими” це вираз. Він означає, що людина або сумує, або не виражає нічого,- пояснила я.
– Але чому дітям не можна бути сірими?- спитав Юншен.
– Тому що ви ще діти. Ви повинні радіти всьому, поки не станете дорослими. Відчувати все: радість, сум, любов, цікавість, здивованість і так далі. Бути непостійними. Ви тільки пізнаєте цей світ та життя. Більша частина дорослих стають сірими. Хоча з таких умов, тут будь-хто стане сірим,- відповіла я.
– Але ж ми радіємо поруч з тобою,- сказав Хепін.- Ти розповідаєш нам багато цікавого, того, чого ми ніколи не чули.
– Це правда. До тебе тут було нудно і кожен день був однаковий,- почав Ю.
– Але з твоєю появою тут стало веселіше та тепліше,- продовжив Ши.
– Ти дала нам змогу згадати те відчуття у дома, а декому взагалі тільки но відчути,- доповнив Куан.
– Хлопці,- від таких слів я готова плакати в ціле море. Вони лише діти.- Дайте я вас обійму.
І всі разом кинулись до мене в обійми та трохи посміюючись. Я рада, що змогла хоч якось їм допомогти не поринути у темряму.
– Вибачаюсь за втручання, але не підскажете, де є вільне місце? Всіх спитав і всі як один говорять ‘зайнято’,
– О, Чжень, це ти. Прям всі відповіли що немає?- спитала я.
– Якщо не рахувати вас, то… Всі,- відповів хлопець.
– Якщо всі, то це всі камери заповнені. Залишилась тільки наша. Хм,- почала міркувати я.- Хлопці, впустимо його до себе?
– Якщо немає де, то нехай залишається,- відповів Хуан.
– Ми не проти,- сказали Ши, Ю та Юншен.
– Ще один старший братик,- промовив Хепін.
– Справді можна? Якщо це тільки…,- почав Чжень, але я його прервала:
– Справді можна. Як то кажуть: в тісноті та не в образі. Тому розташовуйся.
– Навіть не знаю як й віддячити,- відповів Чжень та розмістився до самого краю.
– Не варто. Ми тут всі в рівних умовах. Ти певен, що тобі того місця хватить?- спитала я.
– Я не вибагливий до цього. Краще нехай дітям більше простору буде,- відповів він.
– Сестричко, ти ж заспіваєш сьогодні?- спитали хлопці.
– ‘Заспіваєш’? Ти співаєш?- перепитав Чжень.
– Сестричка Юс дуже гарно співає,- засвітився Хепін.
– Настільки гарно, що вона може конкурувати з наложницями. То більше з самою імператрицею та Богинею,- продовжив Хуан.
– Ну все, все. Ви забагато мені лстите. Не так уж і гарно я співаю,- від таких комплементів я розчервонілась.
– Але це правда,- не вгамовувались хлоп’яки.
– Схоже для них ти справжня покровителька, раз вони так тебе розхвалюють,- сказав Чжень.- Можеш співати. Якщо думаєш, що заважатимеш, то ні. Мені навпаки довподоби засинати під якійсь мелодії.
– Якщо тільки не заважатиму. Все ж ми тепер не самі тут,- відповіла я.
Діти розмістились поруч зі мною як завжди. Хтось на мої плечі, хтось поруч. Зручновмостившись вони почали чекати. Що ж сьогодні заспівати?

Тане вечір, ніч близенько.
Щось шепоче тихо ненька.
Чи то спів неголосний,
Чи то спів неголосний,
Чи то сни?

Кошенятко свій клубочок
Закотило у куточок.
І у кошику воно,
І у кошику воно
Спить давно…

На траву лісовичок
Постелив носовичок.
Так маленький лісовик,
Спати звик.

Спить хмаринка над сосною,
Спить хатинка за Десною.
І до пристані пристав
Пароплав.

Ось тюльпан, зелена ніжка,
В нім будиночок і ліжко.
В ньому фея чарівна,
В ньому фея чарівна
Засина.

Зірочки на небі в співі,
Місяць човник, мов на хвилі,
Ніжно дивляться на нас,
Ніжно дивляться на нас.
Спати час…

Діти заснули, та й я вже почала поринати у царство Морфея. Щось шебуршить, але то напевно хтось ще намагається заснути. Вже за крок до повного сну відчуваю, як щось легке накриває мене, наче якась тканина. Але роздуми на завтра, а зараз час поринути у повний спокій.