Нове життя

– Мамо, подивись, потяг! – на станції прибуття Гоґвортського експресу було надзвичайно людно.

Перше вересня підкралося непомітно, схопило за шию юних магів і швиргонуло об скелі навчання в магічних школах.

Еріка Терра Батлер лише скоса подивилася на це видовище. Вона ніколи б не висла на шиї у матері, прощаючись, та ще й на очах у всіх. Мерлін впаси! Вона нервово зачепила нігтями край блакитної сорочки у клітинку, дивлячись на людей, котрі прийшли її проводжати. Щур у клітці потерся об її руку, мовби граючись.

Евелін Сміт, огрядна жіночка, років до п’ятдесяти, з білявими пасмами, закрученими у вигадливу зачіску, і її син Чарльз, зведений брат Еріки, стояли на пероні разом із нею. Міс Сміт постійно поправляла сукню з квітковим візерунком і дуже гучно давала настанови Еріці щодо зовнішнього вигляду, поведінки і навчання.

– Добре, мамо, – слова тонули у ревові червоного паротяга, – я все пам’ятаю.

Мамо… Признаймося тепер чесно і щиро, Евелін Сміт не її рідна мати. Це знали всі. Ще будучи зовсім люною, Евелін мала за мрію створити невеличкий дитячий будинок сімейного типу для покинутих дітей чаклунів. Вона знаходила сиріт, котрі зовсім не мали до кого перейти під опіку, і забирала їх до себе.

В сім’ї Сміт всього було шестеро дітей. При тому кажучи, що Евелін не мала чоловіка, сім’я ніколи не зазнавала злиднів, адже міс Сміт шила ексклюзивні речі для чаклунів і чаклунок.

Не можна сказати, що Евелін зовсім не любила своїх прийомних дітей, проте Еріка завжди відчувала себе зайвою у житті цієї родини. Так буває, коли немає того емоційного зв’язку з матір’ю і дитиною, що формується при народженні. Така невидима «пуповина» поєднує рідних людей і розривається вже на третьому році життя. У випадку з Ерікою розірвалася на другому.

Батьки покинули її на сходах якось новобудови, а самі раптово зникли. Ні слідів, ні свідків, нічого. Маґли забили на сполох, побачивши самотню дитину на вулиці, потім її забрала Евелін.

Це відчуття покинутості Еріка воліла б викинути зі своїх спогадів на все життя. Найгірше, що може статися з дитиною, – втрата контакту з батьками, а потім і викреслення їх із повсякдення, стирання зі спогадів.

Вона називає Евелін мамою скоріше за інерцією, щоб вона хоча б трохи відчула ту соту частину вдячності, яку Еріка має, але рідко виказує. Батлер інколи була занадто крижаною для спілкування, тому що боялася відштовхнути людей своїми проблемами і переживаннями. І Евелін це бачила. Бачила і не підштовхувала до більшого.

– Коли приїдеш – надішли сову, – простяг до неї ручки Чарльз. Його біляві кучері були зачесані і тепер виглядали зовсім як бараняче руно.

– Обов’язково,- приобійняла його Еріка. Вона всміхнулася кутиками вуст, щоб зовсім не показати, що вона хвилюється. – Чекай, коли сова з’явиться на горизонті, гаразд?

Обійми з Евелін затягнулися, і коли паротяг видав перше потужне кахикання, Батлер зойкнула, і схопилася за валізи. Міс Сміт щось намагалася прокричати, наздогнати поїзд, махала рукою, але Еріка того не чула. Вона востаннє помахала з вікна, а потім і зовсім зникла із виду.

Пошук вільного купе серед забитого вщерть потяга – це ще та морока. Еріка вже майже зневірилась, коли раптом набрела на місце, де нікого не було. Але і це виявилося оманою. Сидіння були вже зайняті.

Двоє рудих хлопчаків по черзі, постійно сперечаючись один з одним, грались у Вибухові карти. Вони носили схожі джемпери, які відрізнялись тільки літерою Д і Ф. Сонячні посланці, промінчики, м’яко гралися у хованки в їхньому рудому волоссі, а у хлопчика «Ф» було стільки ластовиння, що здавалося, хтось навмисне щось розбризкав йому прямо перед носом.

– Вибачте, – видавила Еріка, поспішаючи закрити купе.

Їй не дуже хотілося проводити час зараз у шумній компанії. Тим паче це були близнюки, як вже потім здогадалась Батлер, а вони, за іронією долі, не надто вже вітають чужинців.

Еріка колись уже мала досвід перевірити цю, як їй здавалось, аксіому на собі. Вона хотіла погратись з двома відьмочками-близнючками, але ті були занадто чванливі і гонорові. Одній хотілось, щоб Еріка змінила колір свого волосся, тому що здавалося, ніби Батлер метаморфа, інша бажала, щоб дівчина гралась із ними у пажа і королев.

Батлер струхнула головою, щоб прогнати ці спогади. Вони нікому не потрібні. Спогади. Минуле. Все це руйнується сьогоденням і сучасністю. І якщо ти, Еріко, хочеш не бути білою вороною, то мала б повернутися у компанію до хлопців, аби завести перше знайомство, а не тікати як останній боягуз.

Вільне купе знайшлося неочікувано. Еріка примостилась зі щуром Ніком, розставила свої речі. За вікном пропливали зелені луки, де-не-де вигулькували якісь обійстя. З них виходили люди. Інколи здавалося, що хтось наверху зліпив чарівного коника, і вітер тепер ганяв його по безкрайому синьому небі туди – сюди.

– Ні, Нік, тобі не можна їсти, – зовсім серйозно пробурмотіла Еріка. – У тебе слабкий шлунок.

Нік, немовби не погоджуючись із господаркою, пошкріб прутики сітки.

– Тільки один шматочок, – видихнула через зціплені зуби Батлер.

Вона залізла до валізи і замість корму намацала рукою щось прохолодне і слизьке. Серце похололо. Дівчина вчепилася рукою за предмет і витягнула скоріше на світло. Мерлін! Евелін… Вона всунула дитяче люстерко для Еріки, хоча вона наполегливо радила матері того не робити.

Не дивно, що хлопці виглядали такими здивованими, коли Батлер зазирнула до них. Її густе чорне волосся тепер закрутилося від пари і виглядало ну зовсім як у Чарльза. Великі блакитно-сірі очі дивилися насторожено через люстерко прямо в душу до Еріки. Брови були насуплені. Все обличчя видавало образ якоїсь розпуки і втоми від поїздки.

Нік вивів її зі стану розглядання себе. Коли щур голодний, йому все одно на розпач хазяйки.

В коридорі зашурхотіли колеса, Еріка вийшла, щоб подивитись: якась жіночка продавала солодощі.

– Тобі щось дати, дитя? – вона м’яко посміхнулася.

– Дві лакричні м’ятні палички, будь ласка, – Батлер несподівано схотілось чогось солодкого.

Вона зовсім не очікувала побачити тих самих хлопчаків знову у себе, коли вона повернулася назад у купе. Як тільки встигли прошмигнути?

– Лакричні палички купляють тільки люди, котрі не розбираються у солодощах, – грайливо посміхнувся “хлопчик Ф”.

– Або дорослі, – додав “брат Д”.

Батлер застигла, не розуміючи як реагувати на непроханих гостей: зрадіти їх приходу і дати попестити Ніка чи видворити геть з її купе. До речі, хто їй сказав, що це її купе?

– Не чіпай. Руку відгризе. – Спокійно буркнула вона “хлопчику Ф”, коли той простяг пальці до Ніка.

– Щось не схоже на те, міс Вибачте, – глузував той, – як бачиш – він любить мене.

Підтвердженням, а може, спростуванням цього факту стало те, що Нік вкусив занадто допитливого хлопчину за палець. Батлер переможно посміхнулася, сідаючи навпроти покусаного гостя. Ніхто не знав Ніка краще за неї. Але рудий поганець не знітився, а навпаки, якось посміхнувся на один кутик, хоча в очах на секунду їй здавалися сльози.

– Яка хазяйка, такий і прийом, Дред, – глумливо посміхнувся хлопчик, що сидів тепер поруч із Ерікою.

– Я казала, що він кусається, – пожала худорлявими плечима Батлер.

У купе запанувала мовчанка. Усі троє по черзі дивилися одне на одного.

– Ти не здаєшся дуже гостинною, – раптом сплеснув у долоні… Дред. – А де ж частування для гостей?

– Я б також не відмовився, – підтакнув інший близнюк.

– Продавчиня якраз ходить коридором, якщо ви голодні, то…

Тут у купе встромилася голова іншого хлопця. Він мав дуже засмаглу шкіру і надзвичайно закручене волосся, ще більш закручене ніж у Еріки.

– Хлопці, я вас усюди шукаю, ходімо, маю, що показати, – швидко затараторив він на одному диханні.

Близнюки як два метеори зірвалися із місця, наступаючи один одному на взуття. Джемпери терлися один об одного, зливаючись у червоно-жовтий клубок із рук і ніг. Врешті, клубок розплутався і став людьми тільки біля дверей купе. Хлопці із посмішками повернулися до Батлер, і вона зрозуміла, що вони ну абсолютно ідентичні.

– Міледі, не сумуйте, – вигукнув брат Д.

– Ми ще повернемося, і продовжимо знайомство хоча б із Вашим щуром, – закінчив інший.

– Ваші пажі Дред і Фордж Візлі, – вже разом.

На цьому палкі речі припинились, і їх тон став суто діловим за дверима. Хлопець на ім’я Лі щось розповідав. Еріка не слухала. Вона дивилася на те місце, де секунду назад були брати. Якби тут був Чарльз, їй би було не так самотньо, десь промайнула думка.

Батлер любила Чарльза більше від усіх її інших братів і сестер. Евелін, не маючи багато часу із постійними замовленнями, інколи днями придумуючи нові і нові химерні плаття для чарівників, рідко говорила із дітьми про проблеми, які вони мали. Не тому що вона їх не любила, ні, просто інколи увагу міс Сміт забирали трохи інші речі. Чарльз міг вислухати і приголубити Батлер завжди.

Скоро за вікном почали напускатися сутінки. Ніхто з хлопців – Слава Мерліну! – не приходив. Було схоже на те, що Ніч потихеньку викрадала повноваження у Дня, свого старшого брата. Сідаючи у свою карету, вона запалювала власноруч ліхтарі-зірки, вішала на небо місяць. Інколи можна було здивуватись як їй, такій тендітній дівчині, вдавалося почепити місяць у повні, і не зачепитись, не впасти.

Еріка сиділа у купе, очікуючи кінця поїздки. Вона уже встигла переодягнутися у мантію, яку їй пошила Евелін спеціально для Гоґвортсу. Тканина від прийомної матері відрізнялася від матеріалів, з яких виготовляли магічний одяг від мадам Малкін. При кожному різкому русі мантія віддавала темно-синім переливом.

Першокурсники почали юрмитись на виході з поїзду, а потім всі учні Гоґвортсу злилися в один чорний нерівномірний потік із голів і зачісок. Шурхіт мантій нарешті вщух, коли перед магами постав гігантського зросту чоловік. Його кошлата борода і неохайно зачесане волосся надавали йому вигляд злого дядька, але добрі очі пускали грайливі бісенята.

– Йой, як то файно, шо ви всі вже тут. Першокурсники мают піти зо мною до човнів. Хутчій, хутчій, – чоловік мав такий сильний голос, що, либонь, вистачило б і на купку старшокурсників. Він вже збирався проводити дітлахів, але обернувся, виглядаючи сконфуженим, ніби щось забув. – Лишенько моє! Забув си назвати ся! Я Геґрід, сторож Забороненого лісу і ключник школи. А тепера бігом си по човнах.

Першокурсники брели, дивлячись тільки на вогник, який ніс Геґрід. Під час поїздки на човнах він любо був їм за гіда по околицях Гоґвортсу. Так вони дізналися куди не варто потикатися, почули багато про те, яка прекрасна ця школа для магів.

Гоґвортс зустрів радісно і привітно. Здавалося б, що похмурий і холодний замок сьогодні щиро запрошував на гостину усіх: ще з приходу пахло випічкою і смаколиками. Шлунок Еріки різко запротестував.

На вході вже стояла висока струнка жінка, убрана у чорну довгу мантію. Весь її вигляд різко показував, що з нею не варт жартувати.

— Вітаю вас у Гоґвортсі, — сказала професорка Макґонеґел. — Незабаром почнеться святковий бенкет, але перед тим, вас розподілять по гуртожитках. Церемонія Сортування дуже важлива, бо гуртожиток у Гоґвортсі замінить вам родину. ..

Еріка не слухала, що було далі. Евелін також була випускницею Гоґвортсу, тому встигла детально продзижчати їй по дорозі на вокзал всі вуха і про факультети, і про шкільний етикет.

Професорка залишила їх на декілька хвилин, щоб підготувати усе. Близнюків Еріка побачила аж біля дверей ледь не найпершими. Вона не те щоб видивлялася їх, просто дві руді голови постійно вигулькували на обрії.

Двері до Великого залу відчинились і гурба першокурсників, спотикаючись і наступаючи один одному на черевики проходили повз столи зі старшокурсниками. Батлер раптом відчула, що її серце тріпоче у грудях. Ні… Еріко. Ти не можеш переживати. Вона подивилася уверх. Зачакловане небо над стелею було безхмарним.

– Батлер, Еріка, – голос професорки пролунав.

Вона не одразу зрозуміла, що потрібно робити. Просто перша вийшла на ватяних ногах, сіла на стілець. Капелюх, після того як проспівав пісню здавався їй трохи добрішим, і не лякало, що він віджере їй півголови.

– Бачу великий потенціал і силу, що стримує його. – Батлер аж стрепенулася від старечого голосу капелюха. – Може, Рейвенкло для тебе? Гмм-мм. Гоґвортс ще почує про тебе! На Ґрифіндорі!

Червоно-жовтий стіл радо зустрів свою першу ученицю із цілого списку. Еріка тихенько сіла біля якогось хлопчика.

– Борнем, Катрін!
– Белл, Кеті!
– Джордан, Лі!

Потихеньку першокурсники займали свої місця і факультети щиро вітали нових жителів.

– Візлі, Джордж!
– Візлі, Фред!

Еріка дивилася, як ідентично брати сідали на стілець по черзі, капелюх щось муготів, а потім вигукував «Ґрифіндор».

Не варто згадувати про те, як весь Гоґвортс співав гімн! Усе злилося у великий рев гучних голосів, старечого і молодого підвивання, і здавалося радше какофонією ніж піснею. Навіть сувора професорка Макґонеґел підспівувала. Директор був найзатятішим виконавцем.

Після чудової вечері, єдине про що могла думати Еріка – це ліжко, бажано ще і м’яка постіль.

Все здавалося незвичним: і нове життя, і сходи, де можна запросто заплутатися, і портрети, що розмовляли, її нові сусідки, Кеті Белл і Анджеліна Джонсон. «Але це пройде, – думала Батлер з упевненістю, – можна і гори звернути, коли сильно хочеш!».

Чи не так?