Новенький

Артема переводять до нової школи і на перший погляд вона не відрізняється від інших. Але згодом виявляється, що недарма в цієї школи найгірші відгуки і звідти так багато дітей пішло…

Артем ступає по тротуару. Під ногами уже шелестять жовті і оранжеві листочки. Сонечко не погано так прирікає голову, а він ще й забув взяти кепку. Чи панаму, чи хоча б щось. Що за підстава. Йому знову стане зле на лінійці. Нічого нового.

Його змусили вдягнути білу рубашку і чорні штани. В цьому вже зранку можна зжаритися, не те що пообіді. А рюкзак не покращує ситуацію, бо парить плечі і спину.

Його руде волосся вже трохи відросло і тепер вітер кидає його зі сторони на сторону. Хлопець іде низько позиливши голову, приховуючи ластовиння, яким рясно всипане його обличчя і золоті очі.

Він думає про те, що було би чудесно, якщо б його не переводили до нової школи аж так часто. Він думає, що було б круто якби його батьки постійно не переїжджали і приділяли йому більше уваги. Звичайно, є і плюси в тому, щоб вічно, без нагляду і назойливих дзвінків, тинятися вулицями міста. Але в це місто він приїхав лише два тижні тому. Артем його майже зовсім не знає. Ще не встиг дослідити. Взагалі було б добре, якби його прийняли в цій школі краще ніж в трьох минулих.

А поки приходиться миритися з тим, що є.

Він пішов в 11 клас і це його четверта школа. Та він вже звик. Звик підлаштовуватися під нових людей, під нове суспільство, під нові негласні правила. Йому це все вже так остогидло.

Артем вже підходить до школи. Він вже її, звісно, бачив. Неймовірна фігня. Ця школа ще гірша за попередні. Можливо, тому що вона державна. А можливо, тому що директорка замість “штор” купує собі дорогий автомобіль, який стоїть припаркований недалеко від входу.

На площі перед школою пусто. Хіба що парочка старшокласників тиняється без діла.

Артем піднімається по сходах і заходить в холодний довгий шкільний коридор. Тут пахне парфумами. Якимись різкими, точно дешевими. Хлопець підходить до прибиральниці, що вийшла з-за рогу.

— Вибачте, а не підкажете, де тут 11-А?

— Ой, та, звісно, — заметушилася та. — Піднімешся на другий поверх, то тей клас другий після їдальні.

— Дякую, — відказує Артем і розвертається до сходів на другий поверх.

Там біля їдальні він знаходить двері з табличкою «11-А». Артем ще хвилинку вагається, а потім смикає ручку і відчиняє двері. В класі сидить тільки один хлопець. Один єдиний. На другій парті середнього ряду. З волоссям пшеничного кольору. Весь в чорному. Хлопець піднімає голову, щоб поглянути на новоприбулого.

— Привіт, — вітається, підводячись. — Новенький?

В цей момент Артем помічає його смарагдові очі.

— Так.

— Я Антон, — хлопець протягує свою руку з довгими худорлявими пальцями. На двох з них кільця.

— Я Артем, — він тисне протягнуту руку.

— А де решта? — запитує Артем, коли його новий однокласник повертається на своє місце.

— Зараз дуже рано, не знаходиш? — усміхається блондин і на його щоках з’являються ямочки. — Та ти не стій. Сідай. От прямо біля мене можеш сідати, тут вільно. Завжди вільно.

Останнє речення Антон промовляє якось стишено і сумно, тож Артем уважно вдивляється в його обличчя, знімаючи рюкзак, але не знайшовши відповідь просто сідає поруч.

— До того ж, — продовжує Антон, — у клас Першого вересня рідко хто заходить. Частина спізнюється і приходить, коли всі вже стоять на лінійці. А інші зустрічаються перед школою і там чекають на початок.

— Тоді чому ти тут?

— Бо я староста. І я спочатку помагаю класній, а потім ми ідемо збирати всіх на лінійку.

— Зрозуміло. То я можу лишитися тут помогти вам?

— Так, звісно, як забажаєш, — Антон знову усміхається.

Деякий час вони сидять в тиші, а потім до кабінету заходить жінка років 35. В неї коротка стрижка і темні, майже чорні, очі.

— Доброго ранку, Антоне, — вона навіть не дивиться в бік парт, одразу йде до свого столу. Тільки коли ставить сумку помічає новенького.

— Ой, вибач, — ніяково усміхається і дивиться в очі Артему. — Ти ж новенький, так? Я Олена Степанівна, твоя нова класна.

Артем усміхається у відповідь.

— Приємно познайомитися.

— Отже, Антоне, — Олена Степанівна одразу серйознішає і дивиться на Артемового сусіда по парті, — розклад на завтра уже готовий. Можеш піти його подивитися і потім написати тут на дошці. А я поки збігаю за класним журналом.

Вчителька одразу виходить із кабінету, а Антон підводиться.

— Ну то що, підеш зі мною? — питає.

— Так, авжеж.

Хлопці виходять в коридор. Тут зовсім пусто. Їхні кроки голосно розходяться по, здається, всій школі.

На першому поверсі у фойє висить великий плакат із розкладом для всіх класів. Поки що там написаний розклад тільки на середу, на завтра.

Антон швиденько пробігається по ньому очима кілька разів і розвертається, аби йти.

— А ти не сфотографуєш його? — питає Артем.

— Ні, я ітак запам’ятав, — усміхається Антон.

Тож хлопці прямують до класу.

— А ти школу бачив? — раптом питає блондин.

— Е-е, що ти маєш на увазі? — Артем не впевнений, чи правильно зрозумів питання.

— Ну, де які кабінети, лабораторії і таке інше.

— О, ні, не бачив.

— Тоді пішли?

Артем киває.

І далі хлопці хвилин 15 розходжують по пустій школі. Антон показує йому різні кабінети, бібліотеку, їдальню. Потім вони вертаються в клас.