Нова ера

 Ненависть – помста боягуза, за відчутий ним страх.

   Вранці, в першу чергу, перевіряю коридор на присутність Стайлса. Слава богам, його не було. Але моя радість швидко змінилася на злість, коли на кухні я зустрів  похмурого Малика.

– Що сталося? – наливаю каву, з найневимушенішим виглядом, хоча вже знаю, що зараз почнеться.

– Для чого ти доводиш його до істерики? – гаркає Малик.

– Не розумію, про що ти? – відповідаю в тон пакистанцю.

– Все ти розумієш. Чому ти просто не вислухаєш його? Навіщо цей фарс? – він перегороджує мені шлях, я безпечно огинаю його.

– Що робити, якщо він не розуміє людської мови. Я сто разів дав йому зрозуміти, що не хочу мати нічого спільного, – останнє, про що я хочу говорити – це про блядського Стайлса, але саме про нього я тільки і чую останніми днями.

– Чим? Тим, що трахнув ліву тьолку? – він сідає навпроти, видираючи каву з рук, обпікаючи мої пальці кип’ятком.

–  Здурів?, – біжу тушити руки під кран. – Мені боляче, козел. Я не розумію. То ти говориш, що завжди за мене, то захищаєш його.

– Тому що ти не в своєму розумі. Це не нормально, так знущатися над коханим. Що він зробив? Збрехав, зрадив, обманув?

– Все разом. І він не коханий, – я волів би зараз мріяти про довгоногу кучеряву красуню під моєю ковдрочкою, а не забивати мізки знову кучерявим педиком.

– Луі, кожен заслуговує на помилку. Ти теж далеко не святий. Для чого все так ускладнювати? – Зейн, як малій дитині, розжовує по крихті і кладе мені в рота. Але я випльовую.

– Причина проста. Я більше не люблю його, Зейні.

«Я просто більше не люблю його, Найле»

– Ти брешеш. Не можна розлюбити за два місяці, тільки тому, що тебе зрадили, – він розмахує руками перед моїм обличчям, а я хочу схопити друга за ті руки і добряче прикласти об стола.

– Можна. Я розлюбив його за день, – надмірно скалю зуби, видираючи каву назад.

– Гірше всього, що ти обманюєш себе, – здається хлопець, зітхаючи.

– Можу я попрохати тебе про послугу? Більше ніколи не говори про Стайлса.

    Я відчував, ніби моя найближча людина стає ворогом. Для чого пакистанець лізе мені в душу? Для чого розкурочує все, що я топчу в собі, для чого дмухає на вогонь, що я так довго тушив біллю, сльозами та алкоголем.

– Не роби того, про що жалкуватимеш, – цідить крізь зуби наостанок, махаючи рукою, як на безнадійного. Я відкинув його в інший куток кімнати.

– Я не хочу говорити про йобаного Стайлса, – мабуть, другові доходить тільки так, бо спочатку карі очі округлюються, а тоді розуміюче заспокоються. Він, нарешті, розуміє, що я на повному серйозі, впізнаючи мою звичну манеру пояснювати про речі, які мене дратують. Він переможено піднімає руки догори.

  Я поплівся на роботу, сподіваючись хоч там зупинити табун думок. Але на роботі мене очікував не дуже приємний сюрприз, у вигляді мого начальника і поїздки з ним на фірму за місто.

  Ми сиділи в салатовому джипі, і цей придурок безцеремонно розглядував мене з усмішкою. Сьогодні він виглядав ще більш дивно, особливо на фоні мого чорного строгого костюму і класичної білої сорочки. На його голові красувалися дві високі косички, одягнений в рожевий светр, червоні джинси, чорний плащ до підлоги і чорні ботфорди. Він що тільки з божевільні?

– То як його звати, Луі? – він перериває потік моїх стрімких, як коні, думок.

– Перепрошую? – відвертаюся від вікна, скинувши брови.

– Хлопця, що отруїв твою душу? – він ріже всерозуміючим поглядом, ніби мій психолог, якому я вчора розповідав історію мого жалюгідного  життя. Це трохи лякає. Але я нагадую собі, що Луі Томлінсон – дорослий чоловік, без залежності від всяких кучерявих хлопчиків. Дорослий, сильний і не сопливий.

– Містер, – та бляха, як його звати? – я не розумію Вас.

– Вся твоя промова. Це сильно. Навіть не уявляю, що він натворив. Як його звати?

 Я дивився у вікно і зовсім не хотів ділитись секретами з цим диваком, який підступними кігтиками хоче пробратися в потаємні куточки душі. В ньому було щось неймовірно моторошне, диявольське. І цим він невимовно притягував і відштовхував одночасно

– Чому Ви вирішили, що це хлопець? – дивуюся його проникливості.

– Милий, ти серйозно думав, що одного разу трахнув Кортні, то я прийму тебе за натурала?

   Різко обертаюся і здивовано витріщаюся на боса. Він диявол. Справжнісінький сатана. Інакше звідки  знає всі мої секрети, і яким чудом він заставляє мене викласти всю інформацію, як на долоні. У мене ж не написано на лобі, що я займався сексом з…

– Гаррі, – тяжко зітхаю, ніби тільки що вивалив державну таємницю.

– Ох, яке ніжне та давнє ім’я. Г-а-р-р-і, – він смакує кожну букву, і мені стає не по собі. Цей приятель явно не від цього світу. Він явно володіє гіпнозом, бо занурює мене в транс своїми безкольоровими очима, і я не можу противитися.

– Він красивий? – по-дитячому стріляє величезними очиськами, кольору осіннього ранкового туману.

– Дуже, – заплющую очі, згадуючи кожну пору на обличчі кучерявого.

– Сексуальний? – мрійливо шепоче диявол.

– До божевілля, – я дійсно відчуваю себе, ніби на прийомі у психотерапевта, до якого я, до-речі, ні разу так і не сходив.

– І ти любиш його? – стверджує мій начальник-психолог.

– Ні, – різко випрямляюся, розплющую очі, ніби винираючи з теплої води.

  Він підступно посміхається і чеше нафарбованими нігтями підборіддя. Щуриться і проникає в мене своїм роз’їдаючим поглядом

– Мило. Маленькому Луі розбив серце прекрасний Гаррі, – дратується дизайнер, висолопивши довгого язика. Зміюка, чесне слово! –  Тепер він мучиться і хоче помститися. Тоді пасують ці емоції, – він ніжно бере мене за підборіддя, погладжуючи. – Віддайся своїм почуттям, Луі. Не бійся. Вони прекрасні. Буди злим, жорстоким, помстися.

  І я тану в цих очах. Ця людина настільки прекрасна в своєму диявольському обличчі. Він, як злодій із Марвела. Красивий, і тільки-но вийшовший з чистилища. Він куштує чужі страждання, і насолоджується біллю. Я захоплююсь ним, і мені хочеться бути подібним йому. Він чудовий. Його сила та влада видні за кілометр. Таке створіння не зламає якесь розбите серце. Таке створіння взагалі не в змозі любити.

**************

   Увечері я лежу в кімнаті на другому поверсі та кидаю м’ячик в стелю, залізаючи в підкірку, підспівуючи Modern Talking.  А, може, я ніколи і не кохав Гаррі? Зейн правий – по-справжньому, людину не можна розлюбити за місяць чи два. Почуття або є, або нема. Третього не існує. Вони назавжди. Справжнє кохання не проходить ні за день, ні за три місяці, не за тридцять років. Адже, якби я любив його, хіба зміг би так спокійно спостерігати за його зривами, сльозами та біллю.

    Рано чи пізно, я б не зміг, пожалкував його, здався. Я б хотів бути поряд, утішити або хоча б обійняти. Я лише хочу переєбати йому. Хіба може кохана людина настільки дратувати? Хіба нас не повинно тягнути до них магнітом? Я вже і не пам’ятаю, як це. Хіба зміг би я отак спокійно бити його. Серце все одно тьохнуло в якийсь момент. Я бив його усвідомлено. Я робив боляче усвідомлено. І абсолютно нічого не відчув в цей момент.

   І я не гей. Мені абсолютно точно подобаються дівчата. Мене приваблює їх тіло. Я ніколи не задумувався про хлопців в такому сенсі. До Гаррі… Він просто виявився в потрібному місці, в потрібний час. Коли моє серце металося, як неприкаяне, він оточив його турботою і теплом, як мама. І, звичайно ж, мені хотілося цієї любові після смерті мами. Але любові сімейної, братської.

   Я все вигадав. Коли від мене відвернувся увесь світ, з’явився він і замінив цей світ. Мені просто хотілося відчути себе потрібним. А потім він зрозумів мою залежність і тримав на короткому повідку. А нам завжди подобається те, що не доступне. Тому мені і зривало дах. Він був, як заборонене яблуко розбрату. Якщо б я добився його, він би став не цікавим, як зараз. Це просто людська психологія. Ми тягнемося до того, що тягнеться від нас. Фрейд би посміявся від моєї банальності.

   Сам собі придумав любов, сам повірив, сам розбив собі серце, сам ледве не вбив себе. Таких фантастичних дурнів світ ще не бачив. В кімнату заходить Найл без стуку.

– Якщо ти на рахунок Гаррі, то одразу НІ, – показую руками хреста.

– Просто вислухай його, Луі, – лягає поряд мене.

– Мене це не цікавить, – я спокійний, як удав, я не реагую на його ім’я, я не хочу задушити кожного, хто називає його.

– Він зразу кинув його, – ми перекидаємося м’ячиком через стелю.

– З чого ти взяв, що мені буде цікаво? Мені похуй, хто його трахає. Це проблеми Ніка, не моя, – я спокійний, як удав, я не хочу розтрощити стелю тенісним м’ячиком.

– Він заслуговує на шанс, – ні, не заслуговує.

– Мені цей шанс не потрібен. Залиште мене в спокої. Між нами більше ніколи нічого не буде, – Найл ловить м’ячик і тримає його в руках. Я, тяжко зітхаючи, повертаю голову, з втомленим поглядом. Мене, справді, втомили ці розмови.

– Тоді скажи йому це сам. Якщо тобі настільки похєр на нього, то чому ти боїшся навіть заговорити з ним?

   Мене осіняє. Дійсно, я веду себе, як останній сцикун, ніби ці розмови і виправдання дійсно щось для мене значать.

– Добре, поговорю, – стискаю перенісся. Мене вимотали до талого ці мутки зі Стайлсом.

Найл обурено жбурляє м’ячика, який приземляється на мій живіт – згинаюся навпіл.

– Який же ти ідіот, Томлінсоне. Він для тебе все. А ти не можеш наступити на свою гордість і пробачити лише один косяк, – Хоран явно на його стороні. Ось хай заспокоює його, обіймає, цілує і трахає. Тільки десь на північному полюсі, подалі від мене.

  Ірландець грюкає дверима. Про що він? Я не можу наступити собі на горло? Через гордість? Та я забувся про неї. Та я плазував перед ним на колінах, вимолював кожен поцілунок. Я заплющував очі на всі його відмови і добивався, не дивлячись, що поза спиною його єбав Нік. І навіть після Парижу, коли він приїхав прямо з-під нього, я одразу віддався йому без роздумів. Я боготворив і молився на нього. І це я егоїст і придурок?

   Якщо Стайлс так хоче розмови, він її отримає. Тільки це востаннє, і я не несу відповідальність за його наслідки. Злітаю вниз і знаходжу Зейна на дивані у вітальні.

– Мені потрібен телефон, – тяжко дихаю, нам терміново потрібно розставити всі крапки над і, щоб всі ці допити та обурені висказування, нарешті, припинилися.

– Чувак, якого хєра, що сталося? – бурмоче уві сні та кидає гаджет.

– Я візьму на годинку, – пхаю мобільний в кишеню Зейнової зимової куртки. Своєї у мене нема. Зейн так і не зміг її знайти в старій квартирі.

– Іде. Тільки не відповідай, якщо подзвонить Мері.

  Піднімаю брови. А це ще хто така? Хіба не про неї він розповідав  біля університету? Значить, вони спілкуються. А я ні сном, ні духом. Мої таємниці ми обговорюємо кожного дня, а про свої він мовчить, як партизан? Вирішую вияснити всі деталі, як повернуся. Натискаю кнопку виклику. «Гаррі»

– Алло, – хрипить нещасний баритон.

– Буду під твоїм домом через 15 хвилин, – скидаю і швидким впевненим кроком направляюся до знайомої адреси.

***************

   Він сидить на лавці в чорній куртці з білим коміром. Красивий, як чортяка. З ангелом я давно перестав зрівнювати, але заперечувати його красу – дурість. Особливо, коли він піднімає вологі смарагдові очі. Які ж вони блядські прекрасні. Саме вони покорили мене. Але зараз мене нічого в ньому не чіпляє. І я не боюся цієї розмови. Нема почуттів – нема страху, нема-страху – нема залежності.

– У тебе є п’ять хвилин, – різко гримаю, не дивлячись на нього. Присідаю поряд на спинку лавки, відвертаюся та закурюю. Не хочу дивитися на нього. Якщо він знову буде брехати, то хоча б не в очі. Мені достатньо приниження. Я вислухаю його, скажу, що все закінчено, спокійно піду додому і назавжди зачиню двері для Гаррі Стайлса.

– Ти ж знаєш, що я покохав тебе в школі, – хрипить зломленим голосом. Він теж не дивиться на мене, похнюпившись.

– Знаю, ближче до теми. Якщо ми почнемо зі школи, то і до завтра не закінчимо, – грубо обриваю, дістаю ще одну цигарку.

– Так от, коли ти познайомив мене з Елеанор….

– Ісусе, треба було брати пляшку. Це буде дуже довго та нудно, – театрально скидаю руки до неба.

Стайлс тяжко зітхає, і оксамитовим голосом знову починає розповідь.

– Коли я повернувся, то більше всього на світі боявся знову закохатися в тебе. Тому і уникав всіма можливими способами. Але, як відомо, від себе не втечеш. Коли між нами все сталося, я втік до Парижу, в надії, що зможу забутись з кимсь іншим.

– Для чого тікати з іншим, якщо потрібен перший? – дратуюся. Для чого я все це вислуховую?

– Ти правий. І я це зрозумів. Але з початку мені здавалося, що це не правильно, що ми друзі, і робимо щось заборонене. Я ж приїхав допомогти тобі.

– Ми цілувалися кожного дня, спали в одному ліжку, займалися сексом. Ти до сих пір думаєш, що ми були схожі на друзів? – не повертаюся, курю і вивчаю багатоповерхівку. Я не збирався розмусолювати цю розмову, щось виясняти. Я тут лише з однією метою – після цієї розмови Стайлс та його адвокати нарешті від’єбуться.

– Тоді мені так здавалося правильним. Але, коли я зрозумів, що кохаю тебе, то одразу повернувся. Мені ніхто не потрібен. Будь ласка, хоча б поглянь на мене, – благає тремтячими губами.

   Обертаюся та дивлюся в упор. Він нахиляється для поцілунку, і коли доходить до моїх губ, я нарешті відповідаю.

– І ця промова мала б мене зачепити? – пирхаю в прокушені губи.

  Він кліпає  змокрілими очиськами і стискає губенята. Опускається на коліна між моїх ніг, обіймає за талію та утикається в живіт.

– Я благаю, Луі. Пробач мені. Так, я раніше сумнівався. Але обіцяю – я ніколи не зраджу тебе, не заставлю сумніватися. Дай мені один єдиний шанс довести. Клянусь, ти ніколи не пожалкуєш. Я зроблю все, щоб ти був щасливий. Будь ласка, любий.

  Він підіймає заплакані очі. І  в цей момент я розумію, що абсолютно точно не люблю його. Я не відчуваю НІ-ЧО-ГО. Він труситься. Я беру його за руки та усаджую на коліна.

– Послухай, Гаррі. Справа не в тобі чи Нікові. Я просто не люблю тебе. І це не через зраду чи щось інше, я просто нічого до тебе не відчуваю, розумієш?

  Він утикається носиком в шию і всхлипує, а я м’яко гладжу його спину, пещу його руками і вливаю отруту в душу словами. Я знаю, що зараз знищу його до кінця. І мені це подобається. Від цього у мене мурашки по шкірі. І я отримую садистське задоволення.

– Я не гей. Я розібрався в собі за цей час, працював  з психологами. У мене була депресія після смерті мами, потім наркотики, мій всесвіт спотворився. Я не розумів, що роблю в той момент. А ти просто був поряд. І дякую тобі. Але я не кохав тебе. З любов’ю це ніяк не пов’язано. Мені просто потрібна була підтримка.

– Це не правда, – він стискає кулачками куртку, – Ти любиш мене. Просто злишся. Не можеш пробачити. Як же все, що було між нами?

  Я починаю заспокоюючи укачувати його, міцно обіймаю. Грію. Я уявляю, як  мої жорстокі слова доходять до його мозку, органів, душі. Як вони скручуються від болю. Як серце розбивається. Я чую його звук. Він точно такий, як і в кафе того ранку. Мені хочеться, щоб він сповна відчув те, що і я  в той день.

– Між нами нічого не було, і бути не може. Мені не подобаються хлопці. Просто тоді був такий період. Мені треба було відчувати себе комусь потрібним. Я думав, що закоханий. Ти був таким турботливим. Але це не любов. Ти просто потрапив під руку. Я не хочу, щоб ти тішив себе пустими надіями. Чим швидше ти приймеш правду, тим краще для тебе.

Він різко встає та штовхає мене.

– Йди, – кричить, не встигаючи витирати сльози, – Іди, Луі, – він хапає мене за шкабарки та зриває з лавки, кинувши в сторону. На секунду в мені, як сірник, спалахує лють. І мені хочеться врізати. Але я тушу вогонь думками, що найкраща помста – це жити без нього.

   Я знаю, що означає такий голос. Коли тебе розідрали на шматки, і викинули твою нікому не потрібну любов, а потім ще й потопталися брудними черевиками зверху. Нічого, переживе.  Для нього це корисно. Можливо, наступного разу буде думати, перед тим, як зраджувати. Це мало статися. Ми, нарешті, поговорили. Ми розсталися. Поплаче та забуде. Ніхто ще не помирав від нерозділеного кохання. Трохи посумує, позгадує, найде ще якогось йобаря і все забудеться, як страшний сон.

  Я  мовчки розвертаюся та йду, не обертаючись. Я чую, як він плаче, але більше мене це не стосується. Наші дороги розходяться, і сподіваюся більше ніколи не перетнуться. Я беру пляшку вина і в самотності святкую закінчення «епохи Стайлса». Мені легко та спокійно. Я відчуваю, що світ приготував для мене багато нового. З сьогоднішнього дня починається нове життя та новий Луі. На мосту допиваю пляшку джину і задуваю бажання: «стати щасливим».

Мені приходить повідомлення від невідомого номера:

« Я божевільно тебе любив,

Оскаженіло шукав зустріч.

Навіщо тебе зустрів?

Я обеззброєний, ти – меч.

До божевілля  тебе люблю,

Не знаючи, де болю край?

Я розбиваю, крушу, топлю,

До кісточок дотліваю.

Твоя душа – лезо ножа,

Я це лезо просто обожнював.

Але тепер, де моя душа?

Ти на ній опіки висмалював.

Пробач, але я більше не вивожу.

Розходимося: ти – жити, я – страждати.

Колись подзвоню і все розкажу,

Пообіцяй, що будеш пам’ятати.

Я не знав, шо так станеться,

По вені, під ребра, в ключицю,

Вичухався – знову крапельниця,

Може, від болю зможу відключитись.

Я не знав, як це до тла догорати.

Пізно – не люблю – і ти помираєш.

Повітря не в силах ковтати.

У всіх життя, в мене стоп, помічаєш?

Ти скажеш: «Наша доля смішна,

Така ж, як у Авеля та Каїна».

А я не зможу без тебе, всікаєш?

А назавжди тебе кохаю, пам’ятаєш?».

Я без сумніву натиснув кнопку «видалити», навіть не задумуючись про те, що колись ця смс стане єдиним, що триматиме мене в цьому світі.