— Вона назвала мене татом

Шугар дедді Чіміна надає йому гроші за:

1. 1. обійми;
   2. супровід на різного роду заходи;
   3. турботу про Юнху.

***

У просторій прихожій лунає звук зачинившихся дверей. Йому на зустріч біжить маленька дівчинка, чия усмішка відкриває ясна. Вона застрибує на ручки завчасно присівшого тата і щодуху обіймає його, не зважаючи на те, що не може зімкнути рук за спиною статного чоловіка.

Батько чотирьохрічної Юнхи, Мін Юнгі, надзвичайно любив і балував доньку. Ще в молодості він разом з однокурсником вирішив відкрити власну компанію звукозапису. Їх праця окупилась, тож сім’я ні в чому собі не відмовляє. Більшість робітників знають Юнгі як суворого, але справедливого директора, а ще як батька-одинака, чия сестра померла півтора року тому, залишивши після себе чудову дочку.

М’які неспішні кроки позаду з кожною секундою ставали дедалі більше і більше гучними. А ще через секунду з-за кута вже можна було побачити гарного русого юнака, що злегка усміхався. Він був одягнений у величезну синю футболку, яка була наполовину заправлена у чорні спортивки, а на ногах були неймовірно пухнасті тапочки.

— Добрий вечір, Юнгі, — м’який голос долинув до чоловіка, коли його власник в’яло помахав рукою для привітання.

Як і завжди, Пак був стомлений після дня повного навчання та ігор з Юнхою. Незважаючи на те, що юнак прив’язався до дівчинки й обожнював її, вона все одно сильно виснажувала його. Тож зараз він ледве плентався за дівчинкою, що побігла за довгоочікуваною порцією таткових обіймів.

— Привіт, Чімін-а, — кивнув той і прийнявся знімати пальто, щойно донька відійшла від нього. — Ви вже повечеряли?

— Ще ні. Юнха, маленька шантажистка, відмовлялась їсти без тебе, — хлопець жартома піджав повні губи і сердито подивився на дівчинку. Та, щоправда, не засоромилась ані на грам.

— Ну і що! Я просто хотіла поїсти разом з тобою і татком, Чімін-оппа, — вона надула губки і невинно подивилась на Юнгі. — Татусю, не сварись, будь ласка. Тільки сьогодні, можна?

— Якщо я відмовлюсь, то ти, якимось чудом, станеш наїдженною? — старший припідняв брову, очікуючи відповідь на задане питання.

Дівчинка акуратно нахмурилась. Здається, питання спантеличено її та змусило задуматись, щоб пробормотати:

— Ні, напевно…

Юнгі на таку відповідь задовільно кивнув та потріпав Юнху по чорним кучерикам, на що вона засміялась і почала жартівливо вириватись, жаліючись, що він запутає волосся, а їй потім сидіти з оппою і розчісувати їх бозна-скільки. На ці слова Мін просто підняв дівчинку на руки і чмокнув у лоб, а потім ще в обидві щічки.

— В такому випадку, наступного разу, коли захочеш поїсти разом з нами обома, то попереджуй мене і Чіміна, добре? — ніжна посмішка, що відкривала ясна, виплила на чужому лиці, коли Юнха знову обняла батька.

— Люблю тебе, татусю! — заливисто захихикала дівчинка.

Десь збоку, спершись на стіну, спостерігав за цим миролюбивим дійством один Пак Чімін. Він навіть не збирався приховати повної ніжності посмішки та погляду, що іскрився радістю за цю сім’ю.

— Ходімо, Міндже-нуна вже давно приготувала вечерю і пішла. Щось мені підказує, що їжа стане жахливо холодною зовсім скоро, — говорить студенти, розуміючи, що такі великі перерви між прийомами їжі можуть нашкодити малій.

Продюсер згідно покивав, а потім промовив, махнувши їм у напрямку кухні долонею:

— Я зараз роззуюсь і прийду, а ви марш мити руки, — Юнха з Чіміном попідруку не осмілились ослухатись такого тону Міна, тож мирно подріботіли до столової, тихенько пирскаючи з поважності Юнгі.

Врешті-решт, вони утрьох всілись за мраморним столом, що прекрасно гармоніював з дизайном кухні. Юнха сіла між старшими і захлоплено топтала свою улюблену пасту з кусочками тушеної телятини і сиром, запиваючи це все виноградно-яблучним соком. Чімін і Юнгі, в свою чергу, їли остиглий, але на дивовижу смачний крем-суп. Закінчивши з їжою, Пак заварив їм трьом чай з мелісою, який має заспокійливу дію, а значить — добре впливає на сон.

Зазвичай, в цей час старші розповідали один одному свій розклад на день, щоб знати, чи потрібен один з них іншому на якийся день. Присутність дитини зовсім їм не заважала: вони спокійно обговорювали завтрашні плани і час від часу запитували у Юнхи, чи їй щось треба, поки вона розслаблено лежала на татових коліна, насолоджуючись розміреними поглажуваннями по спині від нього ж.

— Чімін-а, підеш зі мною на відкриття ресторану? Джин дуже тонко, — на цьому місці він закотив очі і хмикнув. — натякнув, що буде радий бачити мене не одного, а разом з тобою. Ти вільний завтра після…. скажімо, шостої? — Юнгі злегка запнувся на оголошенні години, не зразу пригадавши точний час.

— Звісно, хьон. Тільки треба буде найняти няню Юні на вечір. Мені попросити друга чи ти сам займешся цим? — такі прохання зовсім не дивували Чіміна. Ба більше, вони давно були обговорені ще на початку їх «цукрових» відносин. Там було всього лише три пункти, в одному з яких обговорювалися такі от супроводи.

— Скоріше за все, я попрошу Міндже про послугу, так що можеш не перейматись, — відповідь не заставила себе чекати. Вони обговорили ще кілька речей, включаючи школу на Юнхи і сесію Чіміна, яка скоро почнеться.

Чи то чай справді дієвий, чи то Юнгі вимотався на роботі, але очі старшого вже потроху злипались, а сам він не засинав лише завдяки своїй силі волі та бажанню пообійматись з Чіміном перед сном. Обійми були однією з найкращих сторін їх спільного життя. Згідно з дослідами, які проводили якісь вчені, Мін чесно не пам’ятав хто їх проводив, обійми допомагали усувати наслідки стресу і провокували виділення гормону щастя — дофаміну, якого часто не вистачало людям у дорослому житті. Насправді, дофамін не був головною причиною їх «вечорів обіймашок», як це часто називав Пак. Юнгі ніколи не признає цього вслух, але подумки він знає, що дофамін йому приносить не сам факт контакту, а те, з ким цей самий контакт є. За час їхнього знайомства, русоволосий добряче приївся йому і став комфортним місцем, на рівні з Юнхою. Але про це ніхто не дізнається: Юнгі нізащо не розповість.

— Йди вже в ліжко. Я поки відведу Юнху до неї в кімнату, — прошепотів на вухо студент. Він підійшов до напівсонної дівчинки, взяв її за руку і повільно підвів до сходів, які вели на другий поверх квартири, де розташовувались спальні.

Чімін вклав дівчинку і підігнув ковдру, щоб та не впала за ніч. Пак вже розвернувся до дверей, як почув, що маленька окликнула його:

— Татусь… — нерозбірливо прозвучало. — Татусю, в лобик на ніч.

Авжеж. Майже завжди Юнху вкладав сам Юнгі і, здається, чмокав її в чоло перед сном.

— Сонечко, це Чімін-оппа. Татко вже заснув, — тихесенько пояснює дитині русий.

— Ну і що, татко. Хочу цьом на ніч, — канючить дівчинка.

Чімін видихає, спантеличений словами молодшої Мін, але з ніжністю бормоче:

— Звісно, сонечко, — на стільки тихо, на скільки можливо, він нахиляється над ліжечком і акуратно торкається губами розслабленого чола Юнхи.

Перебуваючи в розгубленості, хлопець бажає їй спокійної ночі, на що у відповідь отримує ледь чутне сопіння. Пройти по завченому маршруту до їх з Юнгі спальні не складно, враховуючи, що кімната знаходиться через двері від дитячої. На автоматі він залізає в чужі розпростерті для обіймів руки і так само гладить чужу спину.

Незважаючи на сонливість, старшому не складно зрозуміти, що з Чіміном щось відбувається. Тому Юнгі, не відсторонюючись, питає:

— Що таке? Ти сам не свій, хоча на низу все, начебто, було окей…

— Розумію, що тобі це може не сподобатись, але Юнха… вона назвала мене татом і попросила поцілувати її на ніч.

Чімін зарився лицем у волосся Міна, який все ще лежав у його обіймах. Здавалось, що молодший зараз лопне від почуття провини та червонющого рум’янцю, з’явившогося на щоках через напад сором’язливості. Юнгі в свою чергу ніяк не реагував, принаймі так, щоб було чутно для Чіміна, який аж ніяк не міг побачити чужу маленьку, але щасливо посмішку.

— Оу… А ти проти? — затягне мовчання прервалось питанням, сказаним рівним голосом старшого. 

— Не сказати, що я категорично проти, але ми ж навіть не зустрічаємось, — Пак ще сильніше обійняв старшого, щоб не виказати свого збентеження від їх розмови.

— Знаєш, ми можем… почати? — напів запитував напів ствержував Юнгі, стараючись робити вигляд, що все під контролем. Хоча чорта з два, що так насправді було. Мін страшенно нервував, адже зовсім не так і не в такому місці він хотів почати цю розмову.

— Ми… що?

— Давай спати, обговорим завтра.

«Не обговорим: я так облажався, — пронеслось в думках Юнгі. — Я просто не витримаю дивитись Чімінні в очі завтра.»

— Ні. Зараз: ти не можеш таке сказати і зразу лягти спати, хьон, — Чімін легенько ляснув його по плечу і відліпив від себе, аби сформувати зоровий контакт. — Ти хочеш сказати, що ми можемо попробувати зустрічатись як нормальні люди, без цукрових штучок? — надзвичайно повільно, з паузами майже після кожного слова прошепотів Чімін.

— Теоретично, ми не цукрові та… — Юнгі замовчав, варто йому було побачити не обіцявший нічого хорошого погляд Пака, і перейшов до першочергової теми. — Так, ми можемо попробувати зустрічатись як нормальні люди.

— Чудово, — посміхнувся очима Чімін і згорнувся в обіймах Юнгі, широко позіхаючи. — Завтра все обговоримо. Добраніч, хьон.

Юнгі приголомшливо подивився на нього, і цикнув, вкладаючи у цей звук все своє обурення від того, що молодшому можна відкласти розмову на завтра, а йому — ні. Старший похитав головою на таку несправедливість, усміхнувся і теж зручніше вмостився в чужих руках: спати хотілось неймовірно.

— Добраніч, Чімінні, — короткий поцілунок торкнувся шовковистого волосся, яке приємно лоскотало лице. На обличчях обох залишались ледь помітні посмішки, які не спадали протягом цілої ночі.