Не ходіть, діти, в ліс

Темрява ховала багато чого. Особливо щось таке ж темне як і вона сама. Таке ж тихе.

Відчуття чиєїсь присутності нависало над нами гіллями старих дерев. Затягувало гумові чоботи в себе через розмоклий ґрунт. Слідкувало за нами очима звірів, які зачаїлись по норам та дуплам.

Ми освітлювали шлях ліхтарями. Але глуха темрява враз пожирала слабке електричне сяйво. Розсіювала а потім заковтувала, поглинаючи в себе, залишаючи нас сліпими, мов кошенят, яким викололи очі.

Звуки довкола були оманливими. Ніби штучно викривлені чимось. Майже нічого не було чути, що відбувається довкола, проте хрускіт гілок під ногами і навіть власне дихання ми чули врази голосніше.

Та паскуднішим виявився власний страх. Рука, яка тримала ліхтарик, тремтіла безперестанку, через що світло миготіло і тіні ставали химернішими. Уява домальовувала їм образи і морок оживав.

Постійне напруження виснажувало, хоча ми в лісі перебували не більше години.

Кожну секунду я чекав, що от-от щось на нас вискочить, щоб роздерти, загризти, випотрашити.

Щоб убити.

Через це інша рука міцно стискала зілля. Проте теж неконтрольовано тремтіла.

А ще ця маска. Носити її з окулярами було незручно. Важке дихання перетворювалось в пару, через що окуляри запотівали. Кожну хвилину я бачив світ розмитим на кілька секунд.

Посвітивши ліхтарем вперед, у світлі постала фігура. Довгий чорний плащ, таке ж чорне, неживе обличчя. Стояв за кілька кроків од мене. Спиною. Зрештою обернувся, поки я просто стояв і спостерігав. Фігура була без обличчя. З чорними западинами замість очей.

І роги.

Такі гострі і загрозливі.

Я б назвав навіть смертоносні.

На них легко можна нанизати чиюсь плоть.

В одній руці він тримав металеву кочергу. Іншою, малими дитячими пальцями, заліз прямо в очний отвір.

-Ідіотські комарі.-Загув голос Всевлада з-під маски.-В очі попав один.

Обійшовши мене, біля хлопця стала інша фігура. В такому ж чорному довгому плащі, але з білою маскою. Маленький дзьоб випирав із під каптура а білі пір’я, які «росли» під очима та на лобі, додавали більшої химерності.

-Дай гляну.-Сказав Вася.

-Не світи мені в очі!-Відмахнувся Всевлад.

-Обережно!-Вигукнув Вася схопившись за дзьоб.-Я його цілий тиждень ліпив із туалетної бумаги!

З під плаща Васі я помітив щось велике.

-Що в тебе там?-Запитав.

І Вася показав.

То був водяний пістолет.

Я помітив, як олень із залізною кочергою, шумно видихнув.

-Дайте мені пояснити.-Сказав Вася таким тоном, ніби ми на презентації якогось виробу.-Це,-сказав він дбайливо провівши рукою по корпусу,-сама краща краля з великою дальністю вистрілу. Зі святою водою в якості патронів.

-Розумно.-Неочікувано похвалив Всевлад.

Ми рушили далі.

-Вам не здається, що це безглуздо йти в ліс і сподіватись, що ми переможемо те чудовисько?-Риторичним тоном мовив Вася, якому набридло йти мовчки.-Ми навіть не знаємо що це.

-Послухай, воно вбило Миколу.-Огризнувся Всевлад і його роги нервово сіпнули.Я не бачив його очей, але знав, що вони дивляться вперед. Його голос прозвучав так же приглушено, але чіткіше, ніж у Васі.-І воно не зупиниться поки не вб’є ще когось. Навіть якщо не завтра, то через рік чи десять. Знаючи це, я не можу просто чекати. Я б розказав про все дорослим і поліцейському Дмитру, але вони не повірять у все це. Мені страшно, зізнаюсь, але моя лють сильніша. Ця лють не дає мені спати, думати чи навіть жити.

-Але що якщо…воно вб’є нас?-З острахом запитав Вася. Його голос луною затремтів у масці.

-Воно вб’є нас. Рано чи пізно. Нас фізично, або частинками. Тих, кого ми любимо. Я краще помру, намагаючись захистити інших, ніж житиму з відчуттям страху і втрати. Як там було? «Врятуєш душу, коли загубиш тіло».

-Хто це? Цитата з якогось фільму?-Запитав Вася.

-«Сором мовчки гинути й страждати, як маєм у руках хоч заржавілий меч».-Докинув я.-Цитати Лесі Українки.

-Йой, які ви всі розумні.-Пирхнув Вася.

-Любиш читати?-запитав я у Всевлада.

-Мати бібліотекарка, та і вдома в нас багато книг. Мене часто карають домашніми арештами а час чимось треба було займати.

-Я навіть не підозрював, що ти інтелігент.-Підколов його Вася.

-Стулися.-Буркнув Всевлад.

-Ти такий грубий, як і Віктор.-Образився хлопець.

-Віктор такий після смерті батька.

-А що сталось із його батьком?-Поцікавився я.

-Батько Віктора священник.-Пояснив Всевлад.- Після того, як він посварився із твоєю бабусею, то згодом його знайшли мертвим у лісі. Тому Віктор так ненавидить твою бабусю, бо думає, що вона вбила його батька.

-Але він міг стати жертвою того, кого ми зараз шукаємо.-Сказав я.

Хлопці мовчали.

-Ви ж не думаєте, що це справді моя бабуся?

-Твоя бабуся відьма.-Зрештою озвався Всевлад.-Чи вона вбила Вікторового батька, чи те чудовисько… Як би там не було, Віктор не мав зриватись на тобі, лише тому, що ти її внук.

Я завмер пригадуючи як овеча кров стікала по мені, затікаючи під одяг і спадала липкими грудками. Тоді Віктор і ці двоє били вікна пані Одарці. А коли Віктор побачив мене, то вирішив відігратись на мені замість моєї бабусі. Запекло під ребрами і від спогадів у лісі. Коли кросівки хлопця пройшлись по мені кілька разів мало не зламавши кісти. Тоді він геть збісився.

-Я ж просто так тебе незлюбив.-Озвався раптом Всевлад.- Але ти виявився вроді норм.

-Ем, дякую.-Сказав я, не знаючи, що на це відповісти. Але добре, що вони мене нарешті прийняли.

-І дякую, що повернув мені пам’ять. Не знаю, як ти це зробив, але дякую.

-Звертайся.-Сказав я.

Після цього Всевлад замовк а я весь час думав як по-дебільному прозвучало це «звертайся». Куди звертайся? Я і сам не зрозумів як це зробив.

Звертайся.

Невже не можна було сказати щось менш дурне, Лука?

 

Поблукавши в лісі приблизно дві години ми сіли під старим та розлогим деревом, щоб перепочити.

Ноги та спина боліли. Адреналін разом із страхом притупились. Хотілось спати.

Василь звалився на бочок і задрімав. Я відкинув голову назад і на кілька секунд опустив важкі повіки.

 

Моєї маски хтось торкнувся.

Я стрімко розплющив очі і відразу побачив над собою привабливу дівчину з білявим волосся. Попри темряву я добре міг її розгледіти. Вона ніби світилась.

Одягнена була в напівпрозору сорочку а на голові красувався вінок. Своїми зеленими очима вона дивилась прямо на мене. І посміхалась.

-Привіт.-Сказала вона мелодійним голосом.

-Привіт.-Сказав я не до кінця розуміючи що коїться. Здавалось, що це якийсь дивний сон, але досвіт підказував, що я в небезпеці.

Мене знову хтось торкнувся. На цей раз збоку винирнула ще одна дівчина вродою така ж вдала, як і та, що зверху на гілці, але з чорняво-синім волоссям.

-Не чіпай!-Почув я крик Всевлада.

Він сидів неподалік, розмахуючись кочергою. Коло нього кружляли троє молодиць.

Мавки.

Всевлад підбіг до мене, відганяючи моїх компаньйонок.

Дівчата зойкнули і відступили на кілька кроків.

-Ану киш звідси!-Сичав хлопець розмахуючи зброєю.

Я вдивлявся в їхні лиця. Яви серед них не було. Та і виглядали вони всі старшими за неї.

-Ви втомились?-запитала одна із мавок.

-Хочете ми вас напоїмо і нагодуємо?-Запитала інша.

Їхні руки тягнулись до нас, але торкаючись, відсмикувались як ошпарені. Боялись підходити ближче. Розглядали наші маски. Не розуміли до кінця хто ми. Чи люди ми.

Мавка, яка все ще висіла на дереві, непомітно потягнулась щоб схопитись за роги.

-Всевладе, зверху!-Закричав я.

Хлопець замахнувся кочергою вчасно відбившись від нявки.

Я потягнувся за зіллям і кинув його в одну із мавок. Враз засяяло сліпуче зелене сяйво. Тисячу іскор розлетілись в усі боки і зашипіли. Мавка, в яку я кинув зілля, схопилась за обличчя. Її волосся горіло а шкіра плавилась мов віск оголюючи кістки. Зрештою вона впала, мов зрубане дерево, і перетворилась на сухе листя, яке було на її вінку.

Бачачи це її сестри завили моторошним криком. Я затулив  вуха і відчув, як долоні стали мокрими. Глянувши на них я побачив кров. Всевлад від їхнього крику впав на землю, стискаючи голову так, ніби хотів її розчавити. Він волав від болю і я бачив, як з його вух теж стікала кров.

Мавки обернулись до нас і почали шипіти. Вони більше не скидались на прекрасних дів. Волосся в них було липке,  тіло кістляве і викривлене так, ніби ті кісти трощили кувалдою. Видовжились пазурі на руках і потемніли очі.

Троє з них накинулась на Всевлада. Оглушений їхнім криком він все ще був дезорієнтований.

Я побіг до нього та мою ногу схопили і я впав прямісінько на підборіддя, сильно розбивши його. Біловолоса мавка тягнула мене до себе. Інша зірвала з мене маску і коли побачила моє людське обличчя широко посміхнулась оголюючи ряд гострих зубів.

-А чи можна нам їх…?-Швидко заговорила вона давлячись слиною.- А що якщо розсердиться?

-Ми перші їх знайшли. Вони наші.-Відповіла на це руда.

-Ми давно нічого не їли,-завила третя, присівши поряд.-Вона забирає собі всіх а іншим дає обгризки. А я теж хочу душу. Мені тільки це важливо. Що там тіло.-Сказала вона провівши кігтем по моїх грудях.

В моїх вухах дзвеніло, тому я не одразу почув, як грає сопілка.

Всі мавки завмерли і почали прислухались.

Сопілка свистіла все ближче і ближче.

Раптом, забувши про нас, дівиці почали тікати хто куди. Але сопілка лунала все голосніше і голосніше. Так гостро, ніби різала повітря самим звуком.

Щось важке шурхнуло. Недалеко від мене впала розірвана частина  мавки.

Щось тут є. Дуже велике і швидке. І таке сильне, що потрошить мавок на шмаття.

Раз ураз я чув, як рветься плоть. Як мавки кричать і враз затихають. Як хтось гупає своїми великими ногами і як невпинно грає сопілка.

І враз все стихло.

Я посвітив ліхтарем і побачив довкола багато зів’ялих листь. І щось велике розривало, мов ганчір’я, останню мавку.

Я світив прямо на нього. На його шерсть, яка росла звідусіль. Я відчував цей сморід, хоч і не був близько. Смерділо мокрою псиною і гнилим листям.

Істота обернулась до мене.

-ТИ ЛУКАШ?-Заговорив до мене низький голос, ніби до мене взивали самі гори.

-Т-так. А ви чоловік в шубі?

Істота мовчала, вочевидь не зрозумівши.

-Ви знаєте пані Одарку.-Перефразував я.

Той кивнув.

-ЗВИ КРАЩЕ МЕНЕ БРЕБЕНЕСКУЛ, БО ЗВІДТИ Я РОДОМ.

Бребенескул був величезним. Більше як два метри. І доволі широким. Хоча може через те, що був волохатим. Не зрозуміло де закінчувалось його сиве волосся а де починалась його борода бо це все змішувалось із хутром на тілі. Лише очі, такі великі і руді виблискували мов сонце із-за сірих хмар. Спирався він на довгий ціпок із отворами. Мабуть то і є та сопілка, хоча при таких розмірах вона більше змахувала на трембіту.

Десь поряд зойкнув знайомий голос. То підводився Всевлад.

Я враз підхопився на ноги і підбіг до нього.

-З тобою все добре?

Всевлад не відповів, лиш притискав рукою щоку. Він дивився на Василя, який все ще мирно спав під дубом. Зрозумівши, що із другом все добре, Всевлад видихнув і показав мені рану. Всю його ліву щоку пронизували паралельні лінії від кігтів. З ран сочилась кров.

-Дурнуваті маски, вони геть не захищають.-Бурмотів він копнувши ногою те, що залишилось від його маски.-Все нормально, не переживай.-Запевнив він та я ж бачив, що це не так, бо через роздерту щоку виднілись його зуби. Схоже, сам він не усвідомлював серйозність рани через шок.

Бребенескул підійшов до нас, глянув на Всевлада і почав мовчки збирати трави поки мій друг налякано спостерігав за ним і не розумів що це за істота.

-Чугайстер?-Запитав він тихо.

-Угу. Звати Бребенескул.

Всевлад намагався непомітно дотягнутись до кочерги. Коли він уже стискав її у руках Чугайтер жував траву і не зводив із нього погляду. Потім він навис над Всевдалом і сплюнув на великий палець те що пережував. Почав розтирати тим рану хлопця.

Той навіть не ворухнувся. Стояв скований страхом і боявся видихнути. Та коли чугайстер знову обернувся, то Всевлад гидливо почав витирати лице.

-Всевладе,-сказав я помітивши, що його щока виглядала вже набагато краще,-рани загоюються.

Всевлад торкнувся свого лиця. І справді, кров уже не текла.

-Дякую вам, що врятували нас від мавок і загоїли рани мого друга.

-ПАНІ ОДАРКА ПРОСИЛА ЗА ТОБОЮ НАГЛЯДАТИ.-Сказав чугайстер.

Холодні дрижаки пройшлись по спині.

-НАЩО ВИ В ЛІСІ?-Запитав Бребенескул жуючи траву мов дитина жуйку.

-Шукаємо те, що вбиває людей.

-ТУТ БАГАТО ЧОГО МОЖЕ ВБИТИ ЛЮДЕЙ.-Мовив Бребенескул.-НАВІТЬ САМІ ЛЮДИ.

-Але ви знаєте про що я.-Не відступав я.

Чугайстер дивився на мене полум’яними очима намагаючись наново роздивитись що я таке. Його погляд зупинився на лампочках із зіллям.

Бребенескул враз залився сміхом. Сміхом, який здатний викликати землетруси.

-ВИ ЦИМ ЇЇ НЕ ЗДОЛАЄТЕ.-Сказав він.

-Її? Хто вона?-Запитав я.

Та чугайстер не переставав реготати. Здавалось ще трохи і Карпати зсунуться через його сміх.

-ЦИМ ВІДЬМУ НЕ ЗДОЛАТИ.-Пояснив зрештою він показавши задубілим пальцем на зілля.

-Ви про пані Одарку?-Враз розізлився я.-Так вона мертва!

Очі чугайстра розширились у здивуванні. Я продовжив:

-Мертва! Згоріла! Як усі відьми.

Жаринки Бребенескула враз потухли.

-СПРАВДІ?-Тихо сказав він дивлячись мені у вічі.-ЖАЛЬ. БУЛА ХОРОША МЕНІ ПОРУГА.

Чугайстер розвернувся і побрів вглиб лісу. Стежкою, якою ми прийшли.

-Зачекайте?-Вигукнув я.-Стійте!

Та чугайстер зник.

Чорт! Не слід було цього казати. Та згадка про пані Одарку охопила мене таким полум’ям люті. Чи то жалю. Усвідомлення скоїного зубами вгризлось мені в голову. Невже я справді вбив свою бабусю?

Ні. Вона була відьмо. Це було необхідно. І те, що за такий довгий час блукання у лісі ми не зустріли ту потвору, яка вбила Миколу, щось та і говорить.

-Тобто мертва?-Запитав мене Всевлад виводячи із думок.- Пані Одарка згоріла?

-А що відбувається?-Сонно запитав Вася який прокинувся.- І де ваші маски?

-Виспався?-Запитав його я і не чекаючи відповіді пішов вперед.-Ходімо, ми повертаємось додому.

 

 

Ми вертались тим же шляхом. Ми були втомлені , оглушені та поранені. Якщо підемо далі-то помремо.

На відміну від мене та Всевлада, Вася після невеликої дрімоти почував себе краще. Тому ми вирішили поки йому не казати про мавок і чугайстера, щоб лишній раз не послаблювати нашу групу. Вася навіть маску не зняв і йшов попереду з великим ентузіазмом.

Всевлад йшов вкінці. Я відчував, як він просвердлює мою спину поглядом, та всю дорогу він мовчав не зронивши ні слова.

Хоч було вже близько четвертої та ніч і не думала поступатись ранку. Здавалось, вона ще більш почорніла. Відчуття чогось жахливого заграло на нервах так, ніби чорт намагався взяти акорд на скрипці бензопилою.

Чиїсь теплі пальці торкнулись моєї руки.

-Що ти мав на увазі коли казав, що твоя бабуся згоріла?-Зупиняючи мене спитав Всевлад.

-Давай спочатку доберемось до дому…

-Кажи тепер.-Гнівно скомандував хлопець.

-Я думав, що вона в цьому замішана. А ще вона хотіла втягнути у це Василину. У своє відьомство. Я не хотів, щоб вона постраждала.-Розуміючи як мої щоки неконтрольовано вкрились рум’янцем, а маски то не було, я швидко додав:- і щоб інші теж не постраждали…

Карі очі хлопця пильно вдивлялись у мене, тому я опустив погляд. Його рука все ще міцно стискала мою.

-Я знайшов сірники і…

Всевлад відсмикнув руку.

-І тому ти спалив власну бабусю?-Шоковано перепитав він.

-Я не знаю, що тоді на мене найшло.-Чесно зізнався я весь час тримаючи погляд опущеним.

Я боявся дивитись на Всевлада. Не хотів бачити в його очах страх чи презирство.

-Ви там де?-гукнув Вася, який лиш тепер помітив, що ми відстали.

Я посвітив у його бік та світло ледь освітлювало його силует.

-Ми йдемо!-Гукнув йому Всевлад. Я ж відчув знайомий запах смоли та крові.

-Добре.-Сказав Вася і обернувся освітивши перед собою велику псячу морду з поодинокими, але довгими кінцівками.

Та Вася продовжував безтурботно іти на зустріч монстру.

-Стій!-Заричав я роздерши горло.

-Що?-запитав Василь геть не помічаючи, що в десяти метрів від нього стоїть песиголовець.

Я вже біг до нього, але жахливе відчуття того, що я просто не встигну, здавлював мені нутрощі.

Я задалеко від Васі.

А песиголовець занадто близько.

Час розтягнувся разом із відстанню до друга.

Давай! Біжи, Лука! Інакше він помре!

Але ноги задубіли і я зупинився.

Не тому, що я перехотів рятувати Васю. Песиголовець був весь обпалений. Його єдине око було схоже на смажену яєшню, яка розтеклась. Хоч песиголовець і не мав більше ока, але я знав що він дивиться прямо на мене.

Це він того вечора напав зі своєю зграєю на мене. І він єдиний кому вдалось втекти від пані Одарки. Тоді вона знищила всю його зграю. Тепер же він хоче вбити мене.

Песиголовець одним ривком стрибнув до мене. Я відчув його гаряче дихання змішане із гниллю.

Туп!

Тупий звук пролунав коли Всевлад вдарив песиголовця по голові кочергою.

-Чого стоїш як вкопаний?-Крикнув він прикривши мене своєю спиною.

Всевлад врятував мене. Кинувся із залізякою на велетенського монстра із рядами гострих зубів, щоб захистити мене навіть після того, що я йому розповів.

-Всевладе, дяк…

Один швидкий змах і хлопця відкинуло на кілька метрів.

-Всевладе!-Закричав я.

ГАРК!

Зуби песиголовця клацнули у мене перед обличчям. Я позадкував та мені все одно було не втекти. Він знає мій запах і знайде мене де б я не був.

Паща знову розтулилась. Він це робив повільно, ніби хотів спочатку поласувати моїм страхом перед тим, як зжере моє м’ясо.

Туп!

В його голову прилетів камінь і це відволікло істоту від мене.

Туп! Туп!

Всевлад кидав у нього каміння.

-Гей! Я тут! Йди сюди тупа потворо!

Це розізлило песиголовця. Він стрімко накинувся на Всевлада.

Я почав кидати у монстра все зілля яке в мене було. Кольорові вибухи дещо відволікли його від Всевлада.

-Та що тут відбувається?-Запитав Вася підбігши до нас.

-Хіби ти не бачиш?-Істерично скрикнув я.

-Не бачу що?-Розгублено сказав Вася стоячи просто біля песиголовця. Його розкиданні в  нерозумінні руки ледь не торкались звіра.

Песиголовець відмахнувся від хлопця, ніби від надокучливої комахи.

-Вася!

Відлетівши з тріском у стовбур хлопець знепритомнів. Я дуже хотів сподіватись, що то затріщали гілки а не його кістки.

До нього кинувся Всевлад, але песиголовець знову замахнувся кігтистою лапою.

Всевлад впав на землю і більше не рухався. До нього повільно наближався монстр нікуди не поспішаючи. Мене він поки що облишив. Хотів, щоб я бачив і пережив те саме що і він.

Дивись. Дивись як я їх вб’ю, бо ти будеш наступним.

Моє тіло, як завжди, задубіло. Я просто стояв і дивився. Дивився, як він роздирає ногу Всевладу, притягуючи його до себе ближче. Дивився, як він розтуляє свою пащу, і як капає слина на тіло хлопця.

Він от-от його вб’є, а я з цим нічого не зроблю? Рухайся!

Рухайся!

Не для того, щоб втекти.

А для того, щоб битись.

Я підхопив кочергу і щосили вдарив нею песиголовця. Той заревів і кинувся на мене, поваливши. Я не зможу його здолати а інші мені не допоможуть. Він просто зжере мене прямо зараз!

Я підставив свою руку під пащу, щоб вберегти голову. Кров хлиснула мені на обличчя.

Але вона була не моя.

З голови песиголовця стирчало руків’я ножа. Воно було мені знайоме. Це був ніж Віктора.

Песиголовець відступив від мене і похитуючись, рухнув на землю.

Переді мною стояла Василина. Її груди важко здіймались від переривчастого дихання а обличчя, на якому було трохи чорної крові, випромінювало відвагу.

Моє серце забилось у швидкому ритмі. Але тепер це було не через страх.

-Так і знала, що вас самих залишати не можна.-Сказала вона.

Вона посміхнулась мені.

Це могла бути найкраща мить в моєму житті, якби після цього песиголовець не підвівся і не роздер її в пориві люті. В мене назавжди залишиться перед очима її нерухоме скалічене тіло. Кіста, яка випирала з її плоті. Кров, яка просочила лісовий ґрунт.

-Ні!-закричав я.

Я схопився обома руками за хутро звіра, намагаючись відтягнути його від Василини.

Торкнувся цієї шерсті і смикнув її. Гострий біль тисячами голками пронизав мою шкіру. Тепла кров хлинула долонями а разом із ними і верхній шар шкіри. Хутро песиголовся було як наждачний папір.

Через пекельний біль я не міг розігнути долоні. Морда песиголовся метнулась у мою сторону. Його манила моя кров.

Я впав на колінах не в силах більше поворухнутись. Стискав міцно кулаки з яких пашіла кров. Біль настільки сильний, що я от-от втрачу свідомість. Василина вже мабуть мертва. Інші теж скоро загинуть.

Це кінець.

Я мав померти, та Смерть щось не квапилась мене забирати. Останні сили йшли на те, щоб не переставати дихати.

Та я маю щось зробити. Я не дам померти Василю та Всевладу. Я маю захистити хоч їх. Всевлад не раз рятував мене і тепер моя черга.

Я стиснув зуби і підвівся на ноги. Це було важче ніж я думав. Та не встиг я навіть обдумати щось, як песиголовець накинувся. Він повалив мене на спину.

Пащі із зубами схопили мене за ногу та я вже не міг навіть кричати. Ікла прокусили мою шкіру з великою силою. Кістка от-от трісне.

Я хотів вдарити його по морді та не дотягувався. Песиголовець не відпускаючи моєї ноги потрусив головою, як собака, яка грається з іграшкою. Це ще більше розірвало мені м’язи та судини. З морди песиголовця стікала моя кров, яку він жадібно ковтав.

Та враз він зупинився. Відвів морду кудись вбік, прислухаючись.

Щось велике стрибнуло на нього відкидаючи від мене. Чугайстер заричав, коли песиголовець вкусив його.

-Відійди!-Крикнула моя бабуся.

Темряву пронизало світло, яке, здавалось, сяяло сильніше за сонце.

Я побачив, як бабуся стояла з простягнутою рукою, яка випромінювала світло великої потужності.

Воно засліпило мене. Стало так біло. Тепер мене поглинуло сяйво і я відключився.

 

 

Я був у лісі сам. До певного моменту.

-Ти хто?-Запитав я знаючи, що не один.

Переді мною стояла фігура у червоному плащі. Десь я її вже бачив…

Каптур спав і я побачив обличчя. Це була неймовірної вроди жінка. Її краса зачаровувала і виблискувала рубіном під місячним сяйвом.

-А, то ти відьма.

Дівчина схилила голову набік. Її червоні уста розтанули в посмішці.

-Мені більше подобається, коли кажуть на мене чарівниця.

Цей голос був такий чарівний. Він манив самим своїм звучанням. Розтікався як мед.

-А я…

-Лукаш. Знаю.

-Можеш звати мене Лука.-Сказав ніяково я.

-Тоді можеш звати мене другом.-Сказала чарівниця