Не тужіть
від міс розпустаНе тужіть мамо і тату,
душу я віддала за свободу нашу
— волю дій і правосудства, що вершить Господь.
Не тужіть.
Пам’ятайте, любіть.
Мовою — нашою, рідною, солов’їною,
проголосять мене посмертною героїнею.
Десь мигцем пригадають статус мій в ТСН,
стяжкою чорною оповивши славнозвісний портрет.
Туга, сум, журба.
Не буде більше болю,
не буде каяття,
не буде більш того життя –
колишнього, спокійного, мирного буття.
Відбудуєм ми міста, реконструюємо мости, не вернути лиш часи — ту буденність і мінливість, що лишилась тінню.
Надрукуємо книжки, створимо музеї, тільки стерти як із голови кляті ті сирени?
Спалимо підручники, видалим плейліст, та як стерти із Землі цю країну-терориста, що в заручниках тримає Україну й увесь світ?
Поховаєм в душі й серці наших рідних і тварин,час назад не повернути, не воскреснуть вже вони.
Не твоя провина, та твоя війна, і хіба не маєш змоги оповісти та донести до суспільства це жахіття, ненависть і божевілля?
Горе своє серед інших віднайти і понести,
ношу цю важку та не під’ємну розділити разом з тими,
що прямують в світлу пору крізь пітьму у денний світ?
Ці крилаті, та не птахи, що літають вдень й вночі навік певно зафіксує пам’ять наша, — жорсткий диск у голові.
А шахіди, що мопеди?
Купа брухту із мотором без наймення вертоліт,
пролітають висотою мешкань наших, а комусь це вже домівка, — прихисток, через дефіс.
Наші люди не бояться, і не будуть, не надійтесь.
Банка з квашеними огірками певно тому випадок,
та хіба ж один він?
Як збирали ми мільйони, за якісь хвилинок десять то хіба не приклад?
Волонтери, що возили на маршрутках з міста в місто серед пекла пострілів і куль,
і дітей, і хворих, на човні веслами озеро не раз долавши лісники не боючись рятували цілі сім’ї, і бабусь, і дідусів.
І кричать вони, так щиро : “Ми прішлі вас визволять!”
Та від кого? Звідки? Нащо? – відповісти цим питанням певно вже їм не по силу, та не в цьому суть.
Суть у людяності, правді, суть прихована в добрі.
Чи скажіть мені те серце, що наповнене любов’ю стане лізти в чужі землі з наміром знищити і вбить віддуваючись наказом, що віддав їм командир?
Плине час, плинуть і дні, тягнуться в своєму ритмі місяці і разом з тим, відлік миті кожен раз більше на одну секунду.
Нас лякають, та все марно, ми живемо, тут і зараз, в цю хвилину, у цю мить.
Наші люди не бояться, не надійтесь, і не будуть.
Як загину я, — не тужіть за мною,
душу я віддала за нашу свободу…
Прекрасний вірш, викликає тільки повагу до молоди
талантів ❤️❤️❤️
Красно вам дякую 🖤🎨