не той

Це просто неможливо.

– Що тут відбувається?

Голос, м’який голос, той самий голос, що дзвенів у голові Локі протягом тижнів; той самий голос, який все ще не дозволяв асгардському принцу пожертвувати своїм життям ні для чого (простіше кажучи – вбити себе, не важливо, швидко чи повільно, болісно чи ні), даруючи надію на шанс знову почути знайомі інтонації; той самий голос, що заповнював простір будь-якого приміщення, трохи підвищуючи його температуру до рівню комфорту, викликаючи бажання слухати, слухати, слухати відгоміння відгуків вічно.

Можливо, всесвітня справедливість все ж таки існує, і могутні боги-повелителі галактики нарешті змилувалися над сином Лафея, створюючи для нього можливість отримати цю частинку благословення жорстокої долі (хоча ні, не частинку, адже Грандмайстер був втіленням будь-якого найщедрішого, найсвітлішого, найщирішого благословення), трансформуючи прокляття його особистості, що не дозволяє пережити навіть декілька секунд спокою та радості, на абсолютне звільнення від перманентного нещастя.

– Цікаво, ви всі майже однакові, – радісне здивування у погляді Грандмайстра майже миттєво зникло, стерлося, розмилося рідким сумом усвідомлення, непомітно для будь-якої істоти, окрім трикстера, якому пощастило отримати нагоду вивчити кожен мізерний аспект, кожну деталь поведінки повелителя Сакаару. – Зрозумів – ви всі… як їх там… оці варіянти? Такі роги я бачив лише у одного принца. Хоча ви всі такі різні. А у тебе взагалі рогів немає.

– Хто ви такий? – один з варіянтів стиснув пальцями молот, стежачи за новим гостем з такою ж підозрою, котру можна було помітити в зіницях кожного Локі, окрім одного, найнещаснішого, у вигляді якого простежувалося лише тихе сподівання.

Можливо, це і є найкращий подарунок Всесвіту – не шанс знайти вихід, не вузький та довгий шлях до власної реальності, не гарантія повернення до свого минулого життя, а результат, те, заради чого (точніше, заради кого) можна було пожертвувати тяжнями, місяцями свого життя, заради кого не шкода було пережити будь-які труднощі й перешкоди, заради кого можна піти на найжахливіший біль у галактиці, аби лише знову побачити це неприродно блискуче золото розкішного одягу, риси обличчя, що акуратністю и м’якістю своєю нагадують стародавні статуетки найгеніальніших скульпторів, і довгі-довгі пальці завжди теплих рук, які хочеться цілувати.

– Ніхто з вас мене не знає? – розчарування, просочуюче підземну печеру майже одразу, схоже на десятки тисяч невеликих стріл, що врізаються у внутрішні органи не зовсім одночасно, таким чином подовжуючи біль, змушуючи хворобливо тремтіти кожну мілісекунду, не маючи змоги зробити вдих.

Можливо, у Локі був шанс стати щасливим лише поза власною часовою лінією.

– Грандмайстер, – тихий, шокований, ледве чутний шепіт, прикрашений лагідністю ослабілих голосових зв’язок у пориві безконтрольної надії.

Схопившись на ноги, асгардський принц завмер на місці, ніби забувши, як рухатися, із захопленням спостерігаючи за очевидною зміною виразу обличчя правителя Сакаару, затримавши дихання у передчутті реакції суб’єкту своїх безмежних почуттів, здивування й полегшення в його погляді і нарешті майже невагомого дотику його чарівних, цілющих, довгих-довгих пальців, без тепла яких трикстер повільно помирав, згасав, застигав.

– Ти завжди такий холодний, мій принце, – трохи засмучено промовляв Ен Дві Гаст, накриваючи руки тракстера у своїми.

 Йому до божевілля подобалося дарувати Локі те тепло, яке той не міг синтезувати через свою не найудачливішу натуру, і, на щастя, сину Лафея подобалося хоч іноді дозволяти комусь порушувати міцність та стійкість льоду його крові, подобалося настільки, що вже потім існувати у власному холоді стало неприємно, неправильно, неприродно, що тепло правителя Сакаару перетворилося на наркотик, на залежність, на те, без чого існувати неможливо.

 – Може, я свідомо мерзну, щоб дати Вам причину зігріти мене, – і, може, це був жарт, а може, трикстер казав це серйозно: дізнатися правду було надто складно, але єдиний справді важливий елемент його недоспектаклю – іскри задоволення у глибині зіниць, приховати які було неймовірно легко, але просто не хотілося.

Грандмайстер підходив надто повільно, і через це дихання Бога Брехні частішало від нетерпіння, але в той самий час надто швидко, щоб встигнути заспокоїтися, повернути контроль над тремтінням власних пальців і набратися сили й мужності, щоб прибрати ледве не молебний, наповнений благанням вираз з обличчя; з кожним кроком могутньої істоти, що перетворювався на відлуння, блукаюче по кожному куточку душі асгардського принца, серце билося не просто частіше – гучніше, створюючи асоціацію з ударними інструментами, створеними для підтримки духу асгардських воїнів.

В очах Локі уламки таючого льоду, розквіт темного-темного лісу і рідкісна закоханість.

В очах Грандмайстра не опалююче вогнище, дорогоцінне каміння з блакитним відблиском і рідкісна закоханість.

Повелитель Сакаару зупинився надто близько, щоб не задихнутися власними почуттями, але надто далеко, щоб втамувати спрагу його присутності, ідеально, досконало, так по-грандмайстерськи точно – і тиша більше не здавалася вакуумною, надто порожньою, вбивчою, ні, тепер вона отримала здатності ліків, чарів чи чогось дивовижного, захоплюючого, надихаючого.

– Локі, – шепіт, теж тихий, теж ледве чутний, теж здивований, але зовсім інший, лагідніший, ніби Ен Дві Гаст розтягував вимову цього імені, насолоджуючись кожним його відгуком, що залишав шовковий слід на вустах.

Темний-темний ліс і блакитний відблиск дорогоцінного каміння.

Щось не так.

Лише мить – і все бурхливе сподівання, що плескалося в озері смарагдових очей, все блискуче тепло, що перетворювалося на величезне, могутнє вогнище, вся опалююча радість, що вимагала повної свободи, загинули, щезли, розтанули у ще не зовсім явному усвідомленні, розриваючому судини й капіляри із садистським задоволенням; лише мить – і палац полегшення у готичному стилі одним легким рухом обрушився, перетворюючись на купу розбитого, скаліченого каміння, що краями своїми ріже шкіру, потребуючи десятки потоків багряної крові.

Грандмайстера завжди можна було впізнати по відтінкам золота – в його яскравому одязі, в його пронизливих очах і в його магії, в його чарах, природу яких дізнатися, напевно, було поза можливостями Бога Підступності, адже чари ці були надто старовинними, надто могутніми, надто лякаючими, але в той же час прекрасними.

 І принц Асгарду часто задивлявся на золоті іскри, що бігали, танцювали й сміялися на кінчиках пальців правителя Сакаару, і це, здавалося, було найзаспокійливішою справою у його житті.

 В очах Ена Дві Гаста не було і ніколи не могло бути нічого блакитного.

– Ох, хлопчику, – навіть у всесильному розчаруванні, що вкрало всі фарби й кольори світу, Грандмайстер продовжував посміхатися лише очима, надаючи смертельному суму ознак втіхи, – ти не мій Локі.

– А Ви – не мій Грандмайстер.

Знову хотілося кричати, допоки голосові зв’язки б не розірвалися, хотілося ламати, різати, бити все, що траплялося під руки, хотілося зруйнувати власну свідомість, що так жорстоко підкинула краплі світла надії лише для того, щоб одразу її забрати, хотілося кинутися в лапи чудовиська, зробленого з туману, хотілося вбитися, хотілося померти, загинути, завершити своє життя, хотілося плакати, плакати, плакати.

Не той Грандмайстер.

Чужий Грандмайстер.

Грандмайстер з іншої реальності.

Грандмайстер з блакитним відблиском очей.

Грандмайстер, що належав іншому Локі.

Несправедливість, бісова несправедливість, що переслідує Бога Брехні протягом всього його життя, не залишає його навіть у бісовій безодні, де не існує жодного закону чи бісової священної часової лініїї; бісова несправедливість, що не дає спочити чи розслабитися, продовжуючи тортури де завгодно, з реготом, з насолодою від чужого болю; бісова несправедливість, вписана у програму особистості трикстера, створена таким чином, що асгардський принц не зміг би змінити її природи, навіть якщо б присвятив цьому все своє нещасне, сповнене самотності життя.

Не той Грандмайстер. Не той Грандмайстер. Не той Грандмайстер.

– А якщо я зміню свою зовнішність, хіба Ви мене впізнаєте?

 Ен Дві Гаст – створіння надзвичайно розумне, створіння надзвичайно могутнє, надзвичайно проникливе, і Локі не міг стомитися від перебування поряд з ним, від спостерігання за його неможливо стародавньою магією, від приголомшливого кисло-солодкого присмаку, який з’являвся від одного виду правителя Сакаару, від бажання посміхатися не по-королівськи стримано, а звичайно, широко, щиро, знищуючи старі правила й закони, створюючи власну, дивовижну реальність.

 – Навіть якщо ти вирішиш перетворитися на тварину чи якогось монстра, блиск твоїх очей я ні з чим не переплутаю, мій принце.

Боляче, боляче, боляче.

Локі відвернувся, старанно ховаючи свої очі від чужого погляду, але на долю миті йому здалося, що в зіницях не того Грандмайстра промайнула одинока сльоза.