Не потяг, а нічний візит

Робота. Дім. Робота. Лиси. Дім. І все по колу. Єдине, що розбавляє ці однотипні дні – це блондин, з яким я вже їжджу кілька днів і пробую розмовляти. Насправді, він не сильно відкритий до розмов, але я стараюсь.

Щодня ми сідаємо в один і той самий потяг, в один і той самий вагон. Один навпроти одного та заводимо розмову, а можем і не заводити. Як карта ляже, проте ті дні, коли все ж таки мені виходить розвести «кота», так я його назвав, на розмову, то додому я повертаюсь набагато щасливішим, ніж мало би бути. Це дивно.

Романтичних стосунків у мене в житті не було, крім одного-єдиного невдалого поцілунку на абсолютно п’яну голову в стєльку. І то не пам’ятаю з ким. Тому я й не знаю, як це назвати. З цими думками я вже й виходив на платформу та й йшов до роботи.

З кожним днем дні холодніші та й холодніші, тому й пальто я беру з собою щодня.

З Елісон та Кетрін ми все ж таки пішли на «шопінг», до якого і Хеммік приєднався. Хоча я б не назвав це шопінгом, тому що вони показували, а я брав і платив, навіть не думаючи, тому що я абсолютно нічого не знаю в моді. Тому вибирати дуже довго це не для мене. Я навіть не знаю як це.

За два будинки видніється вже мій офіс, тому я маю сконцентруватись на роботі, нарешті. Вибробовувальний термін недовгий і ловити гав не поможе, потрібно щодня викладатись на повну, що я й роблю. Прямо зараз, викидаючи з голови, те що наразі заважатиме роботі.

З порогу мене вже завалили працею, тому, на диво, з якимісь піднесеним настроєм, я пішов працювати.
***
Щодня прокидатись о шостій ранку стає все складніше і складніше. Навіть ранковий «зал» не допомагає до кінця проснутись. Пробіжка в довжину п’ять кілометрів та двадцять віджимань не те щоб повноцінна розминка, але зійде.

Прийнявши душ, я зібрався і з будербродом в зубах буквально вибіг з хати, коли на годиннику було доволі пізно, щоб йти пішки. Чооорт. А йти мені близько сорока хвилин. ЧОРТ. Єдиний вихід – сісти на мазераті та доїхати за десять хвилин. Підходить. Тільки я вже достобіса часу не сідав за водійське крісло. Ну і фіг з ним, я на роботу маю встигнути.

Заскочив в машину, завів її, виїхав з під’їзної доріжки та на максимально дозволеній швидкості поїхав на станцію. Було досить дивно паркувати машину, дуже довго цього не робив. Народу вже зібралось купа і я якимісь чудом зміг сісти. Проте на жаль, не на «своє» місце.

До Лондону мені їхати близько двох годин, тому й час, щоб доспати ті нещасні години, що забрав у мене будильник, я мав.

Але потяг знову накинув на мене спогади та думки про рудого, як невидимою пеленою, що аж ніяк не хотіла зніматись. І одне-єдине питання, яке крутиться в голові вже близько тижня. Чому? Чому це недорозуміння так мене зацікавило? Ніби мало людей в житті бачив. Але те, як він щось розказує, пробує затягнути мене в розмову чи просто не стикається всю дорогу мене притягує. Хочеться щоразу встигати на той довбанний рейс і йти в останній вагон, тільки щоб побачити руду голову, що буде різко повертатись в мою сторону, в момент, як я буду заходити всередину. Його невимушена умсмішка та приємне «Здоров». Господи… Він мені спати не дає. Довбане непорозуміння.

За деякий час я прибув до міста, яке я ненавиджу всім своїм серцем. Ця робота, навчання, життя тут просто неможливе. Не витримую.

Хочу кав’ярню. Милу, маленьку, з котами, з книгами і в останніх думках в ню завжди приходить Ніл… Приходить і читає щось накштал «Таємної історії» та п’є американо з молоком… А я ходжу обслуговую людей, можливо з поміччю, але щоразу проходжу повз нього.

Еліана з порогу крикнула, що робота вже на емейлі і я чуть не поповз в той сраний кабінет на третьому поверсі. Справи були типовими – крадіжка чогось незначного, вторгнення на заборону територію та подібне. Скучне адвокатське життя.

Люди снували повз мою конторку туди-сюди, носили якісь незрозумілі папери, стукали каблуками по полірованому паркеті, а я сидів і всіх проклинав. Моя частина роботи завжди заключались в пошуку інформації, зачіпок, фактів, що пересилав боссі, та й усе.

Я зрозумів, що це третя кава, а ще навіть не було обідньої перерви. Кавозалежність – погана штука.  На щастя, роботи було небагато, тому Еліана відпустила нас трохи раніше на обідню перерву. Чуть не вибігши з тридцяти чотирьохповерхового офісу, я рахуючи кроки попрямував до свого улюбленого місця для проведення вільного від роботи часу.

Поки я прогулювався по парку поряд з парламентом, Темза (так, Темза – чоловічий рід, мені про це сказали в Лондоні, я в шоках була) приємно розсікав береги і заспокоював і так розхитані нерви. Я завжди обожнював звук води. Чи то моря, чи річки, чи просто капаючої води з крану.

По дорозі я роздивлявся вже помалу жовтіючу природу, що готувалась опасти та лягати в сплячку. Хотів би так, просто лягти на кілька місяців і не чіпайте мене.

Дійшовши до місця, що являлось простою лавочкою в кінці всього балагану, я підійшов до міні-кав’ярні і замовив те що й завжди – еспресо з мигдальним круасаном. Джо завжди все прекрасно готувала, я навіть хотів йти працювати до неї, та на жаль, їй помічники не потрібні.

Жаль-печаль-журба.

На щастя, людей було небагато, оскільки в більшості ще не почалася обідня перерва та й в загальному це будний день робочого сезону, нічого дивного. Я сам про себе потиснув плечима. Занурюючись у власну «самотню» атмосферу, я відчув, як хтось доторкнувся до мого плеча, а я справді вже хотів діставати ножі, коли переді мною замиготіла яскраво-руда голова і я вмить заспокоївся.

– Гееей, спокійно, ти секунду тому виглядав так, наче ладен мене вбити – він підняв руки, умовно капітулюючи і сів на край лавочки поряд зі мною.

– Попереджай як підходиш, або не так різко, тому що я справді був готовий тобі врізати – я потиснув плечима і відправив в рота ще один шматок круасана, а Ніл тим часом підняв брову в німому питанні, але словесно просто проігнорував моє бажання його стукнути. Підсуваючись трохи ближче, він відкинувся на спинку нашого місця сидіння і помалу попивав свій напій, мені страшно хотіло дізнатись, чи я не промазав і попав з його улюбленою кавою.

– Е, що п’єш? – я тримався максимально невимушено, но всередині аж згорів від цікавості

– Американо – воу, ТАК, Я ВГАДАВ, майже, але хоча б щось – З молоком – БІНГО

– А ти що?

– Еспресо, щоб максимально швидко наповнити організм енергією. Засинаю на ходу – не знаю чому, але я б в житті не сказав би комусь більше ніж «еспресо», цей хлопець змушує почуватись комфортно, це бляха дивно.

– Ооооооооооо, розумію – він усміхнувся
краєм губ та подивився на мене, витягуючи щось з кишені свого тренчу – сам в житті, здається, не висплюсь.

Рудий дістав Різіс та простягнув мені. О господи, довбане різіс, я зараз щасливий йому як дитя.

– Будеш? – я без вагань кивнув головою та потягнувся вже вільною рукою до упаковки з печивом. Це приємно.
– Ага, дякую – вийшло зобразити подобу приємного виразу лиця, тому що я справді був в приємній ситуації, але скільки часу я вже не розкривався настільки перед кимісь.

– Cheers? (англ. «Будьмо») – я прихилив свій стаканчик до його і подивися на рудого

– Cheers – він знову усміхнувся, своєю невимушеною, легкою, милою усмішкою. А мої м’язи вирішили, що час напружитися і відповісти йому тим самим. Дивно. Але приємно.
***

Він усміхнувся? Він справді усміхнувся? Господи це що за день такий то? Але мать господня, він мило усміхається і це вперше за весь наш час знайомства, невже це буде регулярно? Надіюсь. Стільки питань і нуль відповідей. Жахливо. Всередині себе я тріумфував, але залишався більш-менш спокійним на лиці, господи поможи, тримайся Ніл, тримайся.

– Де, до речі, працюєш? – єдине, що спало на думку питання, яке не викличе нічого негатив… Ясно, я помилявся, від мого питання хлопець відразу змінився на лиці, видно, що це не надто приємно йому – А ой, вибач, якщо неприємне питання.

– Та чого, все ок, просто недолюблюю її, я працюю і водночас мучусь адвокатом – хлопець потиснув плечима та повернувся до мене – Насправді, я ненавиджу цю роботу, мене в підлітковому віці батько заставив та й я дурний, не заперечив йому, тепер сиджу, надіюсь на можливість звільнитись – я вже хотів спитати чому він зараз не піде зараз, але він перебив мене – Справа в тому, що в Еліанни, моєї босси немає людей, що могли б замінити мене, та й коштів, щоб почати абсолютно нове життя не вистарчає, а ти? – по його словах зрозуміло, що це не найприємніша тема для обговорення, тому я й вирішив не чіпати його та не ворушити, те що тривожить.

– Я? Архітектор, могло все бути по інакшому, міг грати в ексі, але життя завело сюди і я… задоволений – губи самі по собі піднялись у вигляд чогось подібного на усмішку. Я в житті стільки не усміхався за такий короткий термін часу.

Між нами повисло трохи незручне мовчання, та водночас комфортне та приємне. Ми не знали, про що можна говорити, але в присутності один одного було доволі…цікаво?

Я закинув ноги на поручні забору, який обезпечував нас від падіння в Темзу. Кіт подивився на мене, піднімаючи ліву брову, але за декілька секунд вагань, зробив те ж саме. Ми ще раз стукнулись стаканчиками та кожен допив свою каву, після викидаючи в урну, що стояла біля лавочки.

Хлопець, що сидів поруч зі мною і я всім своїм серцем не хотів, щоб це закінчувалось, подивився на наручний годинник і його очі в секунду стали в розмір п’яти копійок.

– Бляха! – він піднявся на ноги, забуваючи, що вони залишились ще на перилах і чуть не впав сторч головою об бетон – Мені кришка від Елліани

– О чорт… в мене теж закінчується перерва, за п’ять бляха хвилин – я теж піднявся на ноги, але вже обережніше ніж він – нас обох сьогодні навідає смерть.

Було сумно, що наша зустріч закінчується, але я сам розумів, що в кожного є робота, яку не хотілось втратити. Ми зібрали речі, прибрали за собою, те що залишилось  і кожен вже починав іти своїм шляхом.

– Е, все, я побіг, до зустрічі- блондин відсалютував двома пальцями від скроні і сховався в потоці людей, яких з часом стало трохи більше.

***
Я справді дуже швидко йшов, оскільки до кінця перерви, залишалось менше десяти хвилин, а мені йти тільки чуть не двадцять. Господи, рудий вміє затягувати в свій «вайб» і я забуваю завжди про час.

Я різко зупинився. Я зрозумів, що я усміхнувся. Йому. Вперше за стільки часу. Боже, що він робить зі мною.

Добігаючи до роботи, я вже зовсім захекався, але переступаючи поріг, я знову отримав роботу. Тому й вирішив відкласти думки на потім, а поки що сконцентруватись.

Це, звичайно, важкувато вдавалось, оскільки, раз через раз ці холодні голубі очі, які занадто приємно усміхаються, появлялись перед моїми очима.

Я відклав папку і вхопився руками за голову, ставлячи лікті на стіл.
– Матір господня… – це просто вирвалось з моєї душі, але добре, що хоча б тихо.

– Важкий день? Чи хтось жити не дає? Чиииии…? –  я не помітив як Елліана підікралась і вона змовницьки усміхнулась, спираючись обома руками на мій стіл.

– Господи… та ні, що лізе в твою голову? – в неформальній обстановці ми могли собі дозволити звертатись один до одного на «ти» – Ні, швидше дехто сконцентруватись на роботі не дає.

Видно, що ці слова здивували її. Еллі прикрила двері, взяла стілець, ставлячи його спинкою вперед та сіла навпроти мене. Знову ж усміхнулась котиком губ і був у неї вигляд, що вона з нетерпінням чекає від мене голосу.

– Ну..? – вона з питанням дивилась на мене, очікуючи відповіді.

– Що ну? – насправді, Еллінна була мені найближчою…подругою? Я відчував безпеку поряд з нею. Поза робочим часом ми не раз ходили на каву та й просто спілкувались на звичайні теми. Але розказувати все про всіх не було моїм козирем і я поняття не мав, як це зараз розповісти їй про рудого і чи взагалі це робити.

– Ах, не грай театр одного актора – вона демонстративно закотила очі – Я подробиць не чекаю, але ти працювати вже цілий день не можеш і мені цікаво, хто це зробив – знову ж ця змовницька усмішка.

– А…е…ну…кхм – чорт, велком ту зе пенік рум, я не знаю як людям розповідати про інших людей, навіть, таким людям, як Еллі – Чорт, ну… – господибляха, Ендрю, зберися – Я поняття не маю як розказати… но його звати Ніл… ну на вигляд років не так вже й багато, можливо мій ровесник, ну і вищий від мене десь на сантиметрів 10 (Ніл – 173, Ендрю – 165). Ми типу як познайомились в потязі… та й все…

– Незнайомець? Ну ок, майже незнайомець, але я в житті не подумала, що тебе зацікавить людина, з якою ти практично не знайомий – вона знизала плечима і подивилась на мене.

Звичайно, в мене в голові вже склалось мільйон аргументів про нього, що все ж таки я його трохи знаю і … потрібно просто промовчати.

– Еее…ну… можливо, це дивно, погоджуюсь, але все ж таки цей рудий мене чимісь зацікавив – я теж потис плечима і втупився в свої руки, що виявились в той момент дуже цікавими.

– Ендрю… у мене достобіса питань, но є одне, можливо трохи прямолінійне, але я жінка така. Ти гей? – я думаю, що це питання мало б мене завести в ступор, але на диво, це відчувалось як питання про погоду, чи скільки зарядки на твоєму телефоні.

Але відповіді на це питання в мене не знайшлось.

– Еее… не знаю, я в житті не мав ні стосунків, ні закоханості – регулярне ґвалтування протягом року, надіюсь не є типом стосунків.

– Ааааа, дивний ти тип, Міньярде, краще шуруй додому, то вже й так за годину до кінця дня. – Елліанна піднялась з крісла, ставлячи його на місце і подивилась на мене, тримаючи руку на паперах – Я серйозно. Освіжи голову, ти такий мені в офісі не треба.

Те що я здивований, це м’яко кажучи, але чесно, сил і бажання протистояти не було.

– Окей, так і зроблю – я повільно кивнув, потираючи потилицю – а… і… Еллі… спасибі – я зобразив максимально приємний та вдячний вираз лиця і надіюсь, вона зрозуміла, тому що м’яко усміхнулась і вийшла із кабінету.

Я вже на автоматі збирався, витаючи думками в хмарах. Сьогодні мені рудого досить. Я так спати не зможу, тому вирішив піти на потяг, що був раніше на годину.

«Я сьогодні раніше закінчив і поїду теж раніше. Побачимся.» – це перше повідомлення, яке я надіслав на номер, який мені дали ще тиждень з половиною тому. І я збрешу, якщо скажу, що не хотілось не написати на нього чи подзвонити в третій ночі.
***

Після нашої випадкової зустрічі, я звичайно не міг вже викинути Кота з голови. Навіть, супер концентрація на проекті не допомогла. Щоразу він бляха, появлявся перед очима. Ще й усміхнувся. Я просто не можу не думати про нього.

Висновок: я сходжу з розуму. Це зрозуміло. Якщо на свіжу голову подивитись, що я напроектував, то мама дорога, я закладаюсь, що хата стоятиме догори дригом. Сяк так, з допомогою кави, я все ж таки закінчив ту частину, яку мав закінчити. Дав на перевірку і головним моїм бажанням стало – щоб мене не звільнили після цього. Хаха, іронічно буде.

Виходячи з офісу, я вдихнув свіжого повітря, що виявилось холодним тому й накинув пальто нароспашку. Хай висить. А в той час я дістав телефон з задньої кишені, який на диво, не діставав ще від обіду.

«Надіслано повідомлення від незнайомого контакту». Хто? Відкриваючи повідомлення, в серці крилась маленька надія, яка все ж таки зраділа. Звичайно, повідомлення набрало двозначних емоцій. Я і щасливий, що Кіт все ж таки написав мені, але й я розчарований, що сьогодні поїду сам. Та не довго мені довелось сумувати, як за хвилин 10, поки я доходив до центру міста, мені подзвонила ніхто інша, як Кетрін.

– НІЛ! Короче, це тренда. Мені всерівно, що ти робиш, але я хочу зустрітись! Точніше мені треба. Сьогодні. Скажи, що ти вільний, прошу – по голосу подруги, можна зрозуміти, що тут я реально потрібен, та й на потяг нема чого спішити.

– Окей, окей, спокійно, звичайно, для тебе завжди вільний – я попробував вгамувати нерви Кет – ти де?

– А, я де? Я біля твоєї роботи, ходжу кругами – її голос аж надламувався від хвилювання

– Могла б на 10 хвилин раніше подзвонити, я вже майже на Пікаділі – різко розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я попробував попасти в течію людей, що ідуть в протилежний напрямок – Сиди там і не рипайся, я скоро буду.

– Я може на зустріч піду?

– Нєєєє, сиди, мені не треба ще потім тебе по всьому Лондону шукати.

Ми попрощались і я рушив назад. Чесно, я абсолютно не знаю, що могло статись в Кетрін, щоб настільки нагально мене викликати. Колись було, що з хлопцем розійшлась, хоча я його тільки і послав нахуй, то ми й напились тоді. Ще було, що чуть під машину не попала, то треба було валер’янку того разу капати. Цього разу нуль ідей.

Я навіть не помітив як перейшов на біг, тому я все ж таки був швидше ніж десять хвилин. Кетрін ходила кругами навколо лавочки, то в одну сторону, то в другу, кусаючи губи.

– Господи, Кетрін, що бляха сталось? – я зупинив її, ставлячи руки їй на плечі і подивися їй в очі.

– Це капець. Це триндець. Кришка. Торба. Називай як хочеш. – вона сіла на лавку і дивилась на мене знизу – Пам’ятаєш Люка? Мого колишнього? – після мого кивка головою вона продовжила – так ось… Він типу як написав мені вчора… Він шкодує, хоче щоб я вернулась і всяка така хуйня. Я ігнорила. Потім він перейшов на невеликі погрози, типу «Ти будеш тіки моєю, навіть не думай, що вислизнеш», потім перейшов на серйозні, мовлячи я тебе знайду і такого типу.

– Так стій, цей мудак знову тобі писав? А не час йому мозок вправити? – я сів поряд з нею, беручи її руку в свою. Вона вже хотіла продовжувати, як я перебив її – Я реально. Може нагадати йому, що це він зрадив тобі рік тому і в’їхати раз?

– Та ні, він мені якось до лампочки, так нічого не зробить, був п’яним, кажу тобі – Кетрін опустила голову, дивлячись на наші руки – Ніл короче, ходи до мене, там я нормально все розкажу, а то на лавочці якось не то.

– Окей, де буде ліпше, туди і йдем. Ходи давай – я піднявся і подав їй руку і вона, на диво її «прийняла» – Господи, Кет, ти навіть руку взяла мою, як піднімаєшся, це уже серйозно – вона усміхнулась, але всерівно на вигляд була дуже схвильованою.

Решту дороги ми пройшли майже в мовчанці, оскільки кожен думав про своє. До квартири Кетрін, яку вона майже не використовує, тільки в екстрених випадках  було йти хвилин 15, то й логічно, що не довелось довго чекати. Зразу як ми ж зайшли дівчина роззулась та впала на ліжко. Я сів біля неї, ставлячи руку на спину, від цього вона повернула голову в мій бік і заговорила :

– Господи… Ніл, як так можна було? В тому суть, що Люк тут абсолютно ні при чому, хоча як, я напилась в стєльку після цього, бо він мене справді задовбав, але родзинка – на цьому слові вона зробила рукою лапки – історії ще навіть не почалась.

– Отут цікаво стало – під час нашої розмови я робив їй легкий масаж однією рукою, щоб трохи її розслабити, але після «напилась в стєльку» починають я найцікавіші історії, тому не знаю, що чекати.

– Я сьогодні проснулась не вдома… ДАЛЕКО бляха не вдома – Кетрін виглядала так, що ось-ось розплачеться – Короче, напилась я і якимось фігом опинилась в дверях квартири Кевіна… ТАК, КЕВІНА – я справді був в шоці, але вставити слово вона мені не дала – Він сам виглядав не сильно тверезим, та й пустив мене, ми ще напились, але далі все бляха, як в тумані, пам’ятаю тільки уривки… подробиць не буде. Але зранку я проснулась в його ліжку… Типу самого Кевіна вже не було, то була десята ранку, але я. Бляха. Проснулась. В. Ліжку. Блять. Самого. Кевіна.  І ще й гола! Я розумію підчепити лівого пацана в барі, но це Кевін, ми грати в одній команді будем, як то спокійно грати з ним, як ти знаєш, що було в його в його штанах і ти мала блін найприголомшливіший секс в твоєму житті з ним? – на цих словах вона втикнулась лицем в подушку, не подаючи виду живої. Я декілька секунд обробив всю інформацію, що отримав тільки що і на мене звалився реально великий шок.

– Кет… чесно скажу, я в шоці. Ні, я то не здивований, що ти переспала з кимось, но Кевін… – я усміхнувся краєм губ і подивися на неї, тріпаючи її волосся і спустився на підлогу, щоб наші голови були в рівень – Але ж, це було на п’яну голову. Так? Так, надіємся, що Дей має погану пам’ять і сильно не пам’ятає всього. Но правду кажучи, тут ти перевершила саму себе.

Я почув, як вона усміхнулась і хіхікнула в подушку, після чого її сміх все збільшувався і збільшувався, що за декілька секунд ми вже обоє чуть не валялись зі сміху. Ситуація – абсурд. Погоджуюсь, але ми і не з гірших ситуацій вилізали разом. На то ми і були друзями.

Після нашого припадку сміху ми говорили ще декілька годин, пили вино, але не так щоб повністю напитись, сміялись та й забули вже про Кевіна. Хоча я впевнений, що це вилізе їй, а потім і нам обом боком.

– Чорт, Кет, в мене потяг за двадцять п’ять хвилин, він останній, мені треба поспішити, і то так значно – я піднявся з ліжка і потягнувся в спині, щоб трохи розім’ятися.

– А ти ніяк не залишишся?

– Нєа, дорога, треба ще вдома проект закінчувати – дівчина піднялась за мною і провела до дверей – Не напивайся, не думай про Кевіна, ну пробуй, може не вийти, сам знаю, але не думай і поспи трохи, ти вже прип’яніла трохи – на прощання я обняв подругу, але за декілька секунд вона вирвалась і подивилась на мене.

– ТИПУ ти знаєш, як це НЕ думати про когось? Ти мені чогось не розповів? Ти серйозно? Ну дорогенький, мені всерівно на твій проект, ти приїжджаєш і дзвониш мені. – після марних спроб заперечити, вона наполягла на своєму і я буду змушений розказати про те, в чому я сам до кінця не розібрався.

Та дальше все по старій програмі. Прийти на станцію, оплатити квиток, вийти на платформу, сісти на потяг, поспати по дорозі і нарешті вернутись. Вдома я все ж таки подзвонив подрузі і розказав все від А до Я, бо реально я не міг всього тримати в собі. Розказав про знайомство, про його стиль, про розмови і про сьогоднішню зустріч. Видно, що Кетрін реально зацікавилась, бо сиділа мовчки і слухала. Я розказав їй про те, що він сьогодні реально вперше усміхнувся, про те як вміє справді цікаво розказувати і обґрунтовувати свою думку, коли ми дебатуємо про щось і про те, що він любить еспресо. Так, я про це все розповів.

Я не скажу, що стало легше, але хоча б не тримаю все в собі. Кет знала, що я не гетеро, но й геєм я себе не назву. Я до кінця і не зрозумів, хто я. Подруга вперше не кидалась «шпильками» про «кохання» і «любов», але й сказала, що це дивно, бо я в житті так не поводився. Насправді мені вже треба було прощатись і сідати за проект, тому й ми домовились зустрітись ще десь на днях і про все поговорити. А поки, я працювати.
***

Сідаючи на потяг, я почувався вкрай дивно, оскільки дивитися вперед себе і не бачити рудої голови було незвичним. Не чути нестикаючого рота, що може коментувати все на світі теж було незвичним. Я вже й привик до його існування в моєму житті. Це теж незвично.

По дорозі я встиг зняти краватку, піджак та й прибратись до трохи звичнішого вигляду мені – просто сорочка та прикраси без яких я показуюсь тільки батькові, оскільки це вкрай консервативна особа і не дай бог показатись в чомусь «нетрадиційному» для нього.

На станції, на парковці вже стояла мазераті і я серйозно задумався про те, щоб частіше її використовувати, це в кайф їздити на машині за рулем, я й забув як це. Маючи трохи вільного часу, я вирішив покататись ще трохи по місту. Але це виявилось трохи довше і приємніше, ніж я думав, тому ще й заїхав на пляж, щоб посидіти біля води.

Дорога додому зайняла часу аж до самого вечора і вернувся я пізнувато. Сонце вже сідало.

Залишаючи машину на під’їзній доріжці, я дістав сумку з заднього сидіння і попрямував додому, відкрив двері і в ніс вдарив жахливий запах алкоголю та сигаретного жиму. Чорт. Батько тут, п’яний та накурений. А я не підготувався до його приходу. Швидко знімаючи усі прикраси зі себе я молився, щоб він не прийшов до мене, та я прогадав…
***

За проектом я сидів довго. Я ніяк не міг придумати розташування усіх кімнат на третьому поверсі, сяк і так крутив, але завжди було щось не то. Навіть по хаті ходив туди сюди, щоб приблизно  змоделювати шлях людей, які можливо будуть в ньому працювати. Я чесно вже не знаю, яка це кава за цей вечір, але я все ж таки втнув цей поверх з найкращим варіантом, яким мені тільки вдалось зробити і це справді сподобалось мені.

І зручно і красиво.

Закриваючи ноутбук, я потягнувся і зробив розминку на спинку, а то вона сильно затекла, поки я сидів і оце ліпив. Після, я прибрав зі столу, заклав посудомийну машинку,  кинув корму в миску для Короля на ранок і зібрався на завтра, на роботу.

Звичайний вечір, чи то ніч, але коли я виходив із ванної, а це на секундочку була половина третьої години, в двері подзвонили.

Третя ночі. Мені в двері хтось дзвонить. Страхи мого колишнього життя в секунду накрили мене і вже не відпускали. На всяк випадок я взяв в руку ніж, а то я реально перехвилювався. Підходячи повільно до дверей, я все ж таки відкрив їх і стояв в шоці.

В моїх вхідних дверях ледве стояв блондин із побитим лицем, синяками на руках, ьа скоріш за всього по всьому тілі.