Не забудь мені повідомити

– “Його очі заплющилися, змушуючи його відчувати дотик чужих рук. Тілом пішло тремтіння, немов від електричного розряду, але відпускати одне одного зовсім не хотілося…” – диктувала сама собі дівчина, швидко друкуючи текст на комп’ютері.

 

Її задоволений і трохи божевільний вираз обличчя відображався в дзеркалі збоку. Написані слова швидко складалися у речення, а вони у повноцінну історію, в якій фігурували два імені – Субін та Йонджун. Так, сталося те, чого так боявся Субін – його сестра почала писати фанфік.

 

Воньон часто розпитувала брата про їхні стосунки з Йонджуном, але той обходився загальними фразами, а то й зовсім нічого не розповідав. Воно й зрозуміло, щастя любить тишу. Дівчина розуміла, що він і не зобов’язаний їй нічого розповідати, але цікавість брала своє. Тому їй доводилося обмежуватися ніжностями, які закохані дозволяли побачити, і власною фантазією. А з огляду на те, що з головними героями вона знайома особисто, писати було набагато простіше.

 

– Воньон! – почувся голос Субіна з кафе.

 

– Що таке? – відповіла дівчина.

 

– Йди сюди! Допоможеш мені! – попросив хлопець.

 

– Ага-ага. Зараз-зараз. – озвалася Воньон, але з місця не зрушила, продовжуючи клацати пальцями по клавіатурі.

 

За кілька хвилин висока постать юнака сама з’явилася на порозі. Субін невдоволено дивився на сестру, яка зовсім не звернула уваги на його появу. Вона була надто сильно захоплена своєю роботою. Хлопець підійшов ближче, схрестивши руки на грудях.

 

– Чим ти так зайнята, що не можеш допомогти братові? – насупився Бін.

 

– Та я тут просто … – дівчина не встигла нічого відповісти так як Су підійшов до неї ззаду і нахилився, зазирнувши ноутбук.

 

Назад шляху не було, тому Воньон притиснула руки до грудей, чекаючи реакції брата. Субін читав мовчки, але з кожним рядком його брови насуплювалися.

 

– “… Потім Субін плавно провів рукою по оголеному тілу Йонджуна…” Це що, Воньон?! – вигукнув він. – Ти з глузду з’їхала?!

 

– Та що таке? Це просто фанфік. Звичайний фанфік. – відповіла вона, бажаючи, щоб брат не читав далі.

 

Але очі Субіна ковзнули нижче і зненацька округлилися.

 

– “…Бін торкнувся ще непомітного животика Йонджуна, широко посміхаючись…” Це як називається?

 

– Це просто жанр омегаверс! – озвалася Воньон. – Це моя історія. Не читай далі!

 

Що було далі, треба було бачити. Субін прочитав годинну лекцію про те, що дівчина отримає на горіхи, якщо продовжить це робити, а Воньон лиш намагалася не засміятися від почервонілого від обурення обличчя брата. Але їхня розмова на цю тему на цьому не закінчилася. Вранці, коли Субін віз її до університету, Воньон продовжила розмову.

 

– Ти точно з глузду з’їхала! – все ще був незадоволений Бін.

 

– Та годі тобі. Це мило. – усміхнулася вона.

 

– Приписувати вагітність хлопцеві. Миліше нікуди. – буркнув Су.

 

– Ну чого ти бурчиш? Ти ж не знаєш усієї історії. – відповіла Воньон. – Ось допишу і дам тобі почитати, якщо захочеш. І ти все зрозумієш.

 

– Ще не вистачало, щоби я це читав. – скривився хлопець. – Я вже безмежно щасливий, не бачиш?

 

– Ага. Прямо сяєш. – хихикнула та. – Слухай все не так погано, як ти гадаєш. Ти все сприймаєш занадто гостро. До того ж я про вас нічого поганого точно не написала б. Повір.

 

Субін промовчав, стежачи за дорогою. Він знав, що Воньон дійсно ніколи нічого поганого не напише ні про нього, ні про Йонджуна. Але все ж таки ідея написання фанфіка про них йому не дуже подобалася. Невдовзі вони під’їхали до університету і хлопець тяжко зітхнув.

 

– Виходь уже. Приїхали. Вигадниця… — буркнув Субін, щойно припаркувався біля університету. – Чому ти саме моя сестра?

 

Звичайно ж Бін не мав на увазі те, що сказав, але іноді, як це зазвичай буває між братами та сестрами, вона починала дратувати його. Вони обидва вийшли з машини, а хлопець закотив очі, коли Воньон, не вгамуючись, продовжила.

 

– Ні, ти тільки подумай. Якби чоловіки могли народжувати дітей, це було б неймовірно. Населення Землі було набагато більше. До того ж… – сказала дівчина. – Ти тільки уяви… Йонджун з округлим животом, а в ньому маленька ляля. Це було б дуже мило.

 

Очі її спалахнули, а Субін мимоволі уявив озвучене. У фантазії він дбайливо вкривав Йонджуна теплим пледом, а потім, вручивши йому відро смаколиків, лягав поруч, щоб погладити животик, що виріс через дитину. А потім Джун посміхався йому і цілував у лоба, в подяку за турботу. Бін труснув головою, відкидаючи ці думки. “Та ти з глузду з’їхав. Не думай про це” – подумки лаяв він сам себе.

 

– Круто ж, правда? – озвалася Воньон. – А я б стала хрещеною…

 

– Так. Не говори дурниць. Якщо раптом таке станеться, ти будеш першою, з ким я поділюся своєю премією Чапліна [премія, яку отримає перший вагітний чоловік]. – відповів хлопець.

 

– Домовилися. – хихикнула вона. – З тебе половина суми та мій статус хресної.

 

– Що ви вже ділите?

 

Вони обернулися на голос і побачили Йонджуна, який наближався до них і широко посміхався, демонструючи рівний ряд зубів. Субін одразу ж засяяв, як нова монетка і, як тільки Джун підійшов ближче, інстинктивно обійняв його за струнку талію і цьомкнув у щоку. Вони обидва виглядали дуже солодко, що не могло не тішити око.

 

– Ой, голубки… – замріяно протягнула Воньон. – Ну добре, не заважатиму вам, піду. Тільки не затримуйтесь.

 

– Вали вже. – озвався Субін, змусивши Йонджуна засміятися. – Загубися з очей.

 

Дівчина лише показала братові мову і зникла в будівлі університету, коли Йонджун обійняв свого хлопця за шию і коротко поцілував його в губи. Субін усміхнувся і поцілував його сам, роблячи поцілунок довшим на кілька секунд і глибшим. На них дивилися деякі студенти, шепотіли і тицяли пальцями, але їм було все одно. Головне, що їм обом добре.

 

– То що ви ділили? Ти так і не відповів. – знову поцікавився Йонджун, ласкаво малюючи пальчиком візерунки на його шиї і пускаючи тим самим по тілу мурашки.

 

– Нашу з тобою майбутню премію Чапліна. – закотивши очі, відповів Бін.

 

– Ти плануєш народжувати? – хихикнув Йон.

 

– У плані Воньон народжувати повинен ти. — Су обережно прибрав локон молодшому, що падав на очі.

 

– Класно. План прекрасний. І надійний як швейцарський годинник. Тільки в мене забули спитати. – похитав головою молодший. – Чи вона не збиралася мене питати?

 

– Мабуть ні. А чого ти дивуєшся? Це ж Воньон. До речі, мої слова виявилися пророчими. Вона почала писати про нас фанфік. Саме з цього почалася наша суперечка. – цикнув Субін, а Джун знову засміявся. – Ось же схиблена…

 

– Та забий. Нехай розважається дівчинка. – відповів Йонджун. – Якщо це прямо не стосується нас, то нехай розважається.

 

– Теж вірно. Просто це капець як дивно.

 

– Але якщо раптом ти вирішиш мене запліднити, то скажи, я хоч підготуюся. – усміхнувся Йон. – З країни втечу наприклад.

 

Субін захихотів і поцілував молодшого в лоба.

 

– Обов’язково. Я тобі навіть сумку зберу.

 

Йонджун поклав підборіддя на плече Біна, відчуваючи, як їхні обійми стали міцнішими. Субін у порівнянні з ним здавався справжнім велетнем і Йон із задоволенням потопав у його великих теплих руках. Він прикрив очі, блаженно посміхнувшись, а потім у його голову прийшла одна ідея, через що усмішка його стала шалено хитрою. Він м’яко відсторонився і глянув на нього.

 

– Субіні… Давай втечемо? – раптом запропонував Джун, упіймавши на собі здивований погляд.

 

– Втекти? Навіщо? А як же твої пари? – обізвався Субін.

 

– Хочу побути з тобою. А на парах я все одно не слухаю. – пояснив Йон.

 

Бін трохи сумнівався, а вже через деякий час вони забігли до кімнати Субіна, в будинку якого нікого не було. Йонджун вів його за собою, тримаючи його за комір, а той заворожено плентався за ним, переводячи погляд з сяючих очей на губи, які молодший спокусливо покусував.

 

Зупинившись Джун притиснувся до губ старшого своїми, а через секунду виявився притиснутим до стіни. Він обвив руками шию Су, який, не відриваючись від нього, зірвав із себе свій плащ і наосліп кинув на ліжко. Субін обхопив долонями його личко і перейняв він ініціативу, впускаючи язик у його рот.

 

Усередині наче буря, справжній ураган емоцій. Йонджун провів руками від його шиї вниз по животу, намацуючи прес. Він раптом подумав, що Субіну дуже личать водолазки, але ще більше йому личить без водолазки. Саме тому, продовжуючи відповідати на поцілунок, він витяг її з джинс старшого та запустив руки під тканину, обмацуючи шкіру стрункої талії.

 

Бін здригнувся і різко видихнув, відсторонившись від нього. А потім різко, без попередження, підхопив за стегна і посадив на комод, що стояв поруч. Джун видав тихе “ой”, а наступної миті відчув легке зіткнення його потилиці зі стіною, коли чужі губи торкнулися його шиї.

 

– Стривай, Субіні. Куди ти поспішаєш? – обізвався Йон, коли рука Су ковзнула вгору по стегну.

 

– Ти зараз роздратував мене, а тепер зупиняєш? – хмикнув той. – Але якщо ти не…

 

– Справа не в цьому. Я просто не люблю дуже швидко.

 

– Як скажеш, лисеня. – посміхнувся Су і його губи торкнулися щоки молодшого.

 

Він хотів знову поцілувати його, але Йонджун сам виявив ініціативу провівши кінчиком носа його вилицею.

 

– Я хотів тобі сказати, що… Я кохаю тебе… – прошепотів Джун, викликавши бурю емоцій у хлопця навпроти.

 

Той подивився на нього з натхненням, а всередині вибухнуло кілька феєрверків. Субін блаженно заплющив очі, посміхнувся і відчув справжнє щастя. Він легенько поцілував його у носик і нарешті розплющив очі.

 

– Чула б тебе Воньон, оглушила б нас надовго своїм вереском. – сказав Субін.

 

Йондун тихо хихикнув і притулився чолом до його чола.

 

– Саме тому її тут немає… – відповів він.

 

Потім було ще кілька ніжних поцілунків, поки метелики в їхніх животах металися як шалені. Ще кілька місяців тому вони б ніколи не подумали, що будуть так цілувати один одного і не уявляти життя один без одного. Думки Субіна змішалися у вінегрет, а потім, відчуваючи хвилювання у грудях, сказав:

 

• – Я теж кохаю тебе… Моє дурненьке лисеня…