Не думаю що зможу пробачити усім.

Якщо могла одним я днем своє життя прожити?

Чи змогла б я пробачити людині…яка стільки болю завдала мені.

Чи б змогла сама я пробачення попросити у тих людей які страждали так як я?

Та сумніви мені покою не дають…та совість б’є кинджалом просто в серце.

Крові, болю більше не боюсь, бо тепер знаю я, як страждає молоде дівоче серце.

Можливо завтра думки візьмуть над і мною гору і я втоплюся у власній же крові.

Не знаю чого вже можна чекати знову.

Не думаю що зможу пробачити усім.

Думки мої неначе терен колючий, жорстоко впиваються в тіло моє.

А совість все стоїть на своєму чекаючи миті щоб вбити мене…

Та я не слухаюсь її все кажучи:

“Що все буде добре!”

Але мене видають сльози мої в яких лише:”нічого більше не буде…”

Мовчання це ворог думок моїх,

які такі з рота литися хочуть.

На цьому прощайте друзі мої, а я піду бідолашна…

Мене не здолають люди лихі до кінця я лишуся відважна!