не дай болю оволодіти тобою

Їхній світ влаштований трохи по іншому ніж людський. Тут є певні правила яких потрібно притримуватись: нікому не розкривати хто ти є насправді; не показувати свою магію звичайним людям без потреби, і останнє, головне правило: нікому не довіряти. Їхній світ розділений на декілька фракцій: Безстрашність, Мудрість, Невизначеність та Зречення. І звичайно ж у кожній з них с своя пітьма. Яка була з ними все життя. З самого його початку. І продовжує бути з ними і надалі. Ще з дитинства вони мріяли про нормальне життя. В дитинстві вони були як відлюдники. З ними ніхто не спілкувався, навіть ніхто не наважувався сказати звичайне “привіт”, не те, що підтримати діалог. Лише інколи Фелікс притягував їхню увагу. Хлопець з веснянками став улюбленцем, тоді, коли Хвана та старшого Лі цуралися, не дивлячись на те, що у всіх були єдині права та єдина фракція: Невизначеність. Студенти Дофрану кожного року визначають ким їм бути, і лише останній випускний курс дає визначитись остаточно. Далі вже йде академія Скадору, яка готує їх до тієї фракції, яку вони вибрали, випускаючись з Дофрану. 

Звичайно є і Араї – вигнанці, які не змогли стати і частиною ні однієї фракції. Вони маніпулюють тими, хто потрапив на їхню територію. Їм дуже пощастить, якщо це буде хтось з академії Дофрану. Молода кров та недорозвинений розум – це саме те, що їм потрібно. Так у них більше шансів зробити свою армію ще більшою. Але з приводу “сильнішої” це вже інша відповідь. Араям – не місце на землі. Вони відзеркалюють зло та смерть. Це як потрапити у пустоту або чорну діру – вибратись звідти неможливо. Араї перші, хто відкрили у цей світ Хаос. З його проявленням все дуже сильно змінилось. Ті створіння, які були вигнані у Небуття повернулись і закрили за собою його брами, які вже декілька сотень тисяч років залишаються закритими. 

 ***

Вихідні знову швидкоплинно пролетіли, тим самим зменшуючи час для підготовки до групової роботи. Їхнє завдання було розподілити всі фракції між собою і охарактеризувати їх по тому матеріалу, який їм дав професор Кан. Вони повинні дати свою точку зору на питання про мінуси та плюси тої чи іншої фракції. Звичайно ж хлопці все прогавили і відклали на останній момент. А термін здачі вже….в середу? Тим не менше, над такими теоретичними завданнями вони не переймались, головне більше води та казати все з максимально впевненим обличчям. З професором Кан завжди так проходить.

Гуртожиток лунав тишою не дивлячись на завершення останнього вихідного, що було раєм для хлопців. Знаючи, що вже завтра буде перший відбір першокурсників, це дуже дивно. Мінхо нестримно посміхнувся, коли згадав свій перший відбір з Хваном та своїм молодшим братом. Згадав, як злякався тих підозрілих чоловіків у чорних мантіях, які виглядали не дуже доброзичливо. Згадав, як Лікс постійно ховався за його спину, переминаючи свої пальці. Згадав, як Джинні намагався втекти, але все одно показував безстрашне та горде обличчя. Але тепер все не так страшно, як може здатися на перший погляд. З часом Хо зрозумів, що це їхня робота – виглядати суворими та непохитними.

Понеділок обіцяє бути цікавим. Особливо тоді, коли Мінхо запихано увірвався в зал, де вже сиділи Йонбок та Хван.

– Не повірите, що я зараз дізнався, – він швидким кроком підбіг до ліжка і впевнено в собі перестрибнув через нього ледве не завалюючись на свого друга,- Хьон повертається і буде нас навчати філософії освіти Дофрану та Небуття. Але це ще не все, – він потягнувся за батончиком, який лежав на столі. Одночасно заїдаючи смаколик він продовжив, – Пам’ятаєте директор Чон говорив, що до нас можливо переведуть новеньких?

– Це ті, які склали вступні іспити на відмінно без жодної помилки?,- зорієнтувався Хван.

– Ну, і так і ні. Одним словом так, вони першокурсники. Але іспити на відмінно вони не склали. І чому, спитаєте ви мене?,- він помітно витягнувся в обличчі та заінтриговано поглядав на хлопців, очікуючи їх питання.

– І чому ж?,- хором відповіли Джинні та Фелікс, приречено закотуючи очі.

– Все діло в грошах. У них впливові батьки, от і все. Але вже одним місцем чую, що вони ті ще вискочки.

– Це вже традиція, Мінхо. Тут немає чого особливого. З року в рік таке. А от за хьона дійсно цікаво. Бан говорив, що ніколи не повернеться сюди після вторження Араїв,- відповів Хван.

– Висновок: ніколи не кажи ніколи, – самозадоволено проговорив Мінхо, – а зараз нам точно пора, поки директор Чон нас не виключив з випускного курсу. Не вистачало ще прогулянок на другий тиждень навчання.

– Ти точно Мінхо? Раніше ти взагалі не ходив не те що на другий тиждень….ти не з’являвся навіть на перший,- здивовано прогомонів молодший Лі.

– Я б і не з’являвся взагалі, не будь це випускний курс. Тому, нічому дивуватись. Ходімо. Швидше, – він хлопнув в долоні, покваплюючи хлопців.

Коли хлопці забігли на головний корпус, вони вже побачили як директор Чон вітав першокурсників з вдалим закінченням екзаменаційного періоду та він дуже радий бачити нові молоді обличчя у академії Дофрану. Було занадто багато викладачів та студентів, що навіть ніхто з хлопців не міг побачити знайомі обличчя серед великого натовпу. Якось протискаючись між людьми, хлопці побачили тих новеньких. Деякі з них вже стояли дуже впевнено, що означало те, що скоріше за все, вони виберуть Безстрашність. А дехто навіть не знепритомнів, легенько хитаючись з боку в бік. Як і говорив Мінхо, до них доєднаються нові студенти, але і з першокурсниками вони теж будуть часто бачитись, бо всі корпуси об’єднаються. Не зручно звичайно, але хто піде проти директора, який до речі вже цілу годину монотонно розповідає про Араїв, фракції і їх особливості, які всі і так скоро дізнаються на заняттях. Кращим рішенням було втікти та залишитись непомітними. Але як тільки вони збирались йти, як директор завершив церемонію і всім було дозволено взяти півгодинну перерву після якої йде ознайомлення з новими учнями та новими екзаменаційними предметами. Не роздумуючи, хлопці відразу ж пішли в їхнє улюблене місце всього коледжу – в буфет. Поки Хван з Феліксом не кваплячись йшли до цього “святого” місця всих студентів, Мінхо вже встиг краєм ока намітити вільний столик і на ходу замовив три пудинга. І звичайно ж, всі для себе.

– Хьон, ти вже вирішив, яку фракцію обереш? Професор Кан говорив, що якщо ми нічого не оберемо, ми станемо….,- Фелікс не встиг завершити своє питання, як його перебив Мінхо, який вже закінчив ласувати другим пудингом.

– Так, так, так. Зреченими відлюдниками, яких запхають у далеку мандрівку у Небуття, поки Араї нас не знайдуть і не відправлять в свій Хаос. Тому, – Мінхо почав розмахувати виделкою, поклавши руки на стіл,- мене чекає цікава мандрівка до Небуття.

– Ти серйозно?,- шоковано підстрибнув Хван,- Ми з Ліксом думали, що ми всі підемо однією дорогою, і це – Мудрість…

– Ти знову про це, Хван? Яка ж ти за-ну-да. Мудрість хіба що зараз вибирають тільки ті, які не дружать з мізками та автоматично стають “святими” і потім повчають правилам, думаючи, що вони щось в цьому розуміють, -насупившись, капризно промовив рудоволосий.

Лице Джинні помітно змінилось, що не пройшло повз обличчя братів Лі. Хван відчував себе зайвим в такі моменти. Вони всі були один за одного, але видимо тут їхні думки розійшлись. Лікс та Хьонджін хотіли, щоб вони всі в трьох були разом, адже вони одна сім’я. Хван ловив себе на думках, що було б добре навчатись в одному класі, розвинути одну й ту ж саму фракцію і бути завжди поряд одне з одним. Він звик навіть до сарказму Мінхо, який іноді не розуміє Ліксі. Звик навіть до його витівок. І вже не уявляє їхню трійцю без Мінхо. Над їхнім столом царувалась страшенно болісна тиша. Як і для Хвана, так і для Лі, який пошкодував за свої слова. Блондину нічого більше не залишається, як піти у своє улюблене місце, в якому він знаходить особливий спокій. Це чаруюча алея з ліліями та різними неординарними статуями. Їхня сила та могутність додавала хлопцеві сили та….. натхнення. Саме тут він може просидіти на галявині цілий день та малювати різні пейзажі, сидячи на свіжій траві та слухаючи як щебечуть птахи, які утворюють свою мелодію. Молодий художник забував за час, коли він знаходиться тут. Його негативні думки замінюються на позитивні та легкі, як пухнасте небо. Світ так часто переходить з чорного та білого, що не встигаєш охопити золоту середину і відчути той контраст між добрим та поганим. Між забороненим та дозволеним. Між Невизначеністю та Мудрістю. Це життя. Воно не може бути повністю гарномічним та ідеальним, чорт побери. Завжди знайдеться щось, що виб’є тебе з колії. В житті є свої певні норми, які ми проживаємо. Чи то темні чи то світлі, без різниці. Ми все це проживаємо. Тільки от реакція кожної душі на це різна. Хван завжди довіряв власному серцю і будь яке рішення вирішував ще за довго до того, як потрібно прийняти вибір. В цьому вони і відрізняються від Мінхо. А Лікс, будучи наймолодшим серед їхньої компанії, довіряв все ж таки Хьонджіну, аніж брату. Мінхо непостійний. Його плани та думки можуть змінитися за одну секунду. Сказати, що слова Мінхо зачепили Хвана – не сказати нічого. Йому і справді було боляче та образливо, але зараз, сидячи тут – у алеї, він зрозумів, що Мінхо такий і є, і його не змінити, якби ти не старався. Час вже підбігав до кінця, тому хлопець швидко направився у лівий корпус до своєї аудиторії, де уже його чекали стурбовані брати Лі, які розташувались спереду. Зустрічаючись з ними поглядами, він лише відвів свої очі і помітив пустуюче місце позаду біля вікна. Хлопці з розумінням до цього віднеслись, а Хван подумками подякував їм за максимальну відсутність уваги до нього.

Професор Кан трохи відволік хлопців своїми монотонними лекціями про фракції, які вже всі вивчили напам’ять. Уважно слухали його тільки новенькі, які тільки от-от приєднались до курсу, поки решта учнів намагались не заснути під тихий тембр голосу професора. В один момент Хван відчував, що щось не те. Він не відчував своїх ніг, опори над ним. Дихати ставало все важче і важче. Жадібно хапаючи носом повітря він перестав нормально мислити. Головна біль з’явилась так швидко та болісно, як удар струмом. З часом, трохи заспокоївшись, Джинні швидко склав свої речі та вибіг з аудиторії не звертаючи увагу на занепокоєного професора та братів Лі, які відразу вибігли за своїм другом, який вже зник з горизонту. Хлопці розбіглись в пошуках Хвана ігноруючи персонал та охоронців. На подвір’ї різко напустились сірі хмари, після яких пішов дощ. Від однієї лише думки, що з Хваном щось трапиться, їм було не по собі. Вони обшукали весь корпус, всі парки і навіть улюблену алею Хвана. Його ніде не було. Їхні з Ліксом думки знову розбіглись, коли старший сказав, що з ним буде все добре та йому потрібен час, коли в самого Мінхо був цілий ураган всередині від страху. А Фелікс ще більше додавав бензину в вогонь, говорячи, що у нього погані передчуття. Останнім місцем де можна було знайти Джинні – це майстерня, в якій він проводив майже більшу частину свого життя. Не роздумуючи, хлопці відразу ж побігли до гуртожитку. Нервово відкриваючи головні двері будівлі вони піднялись вгору довгими тягучими сходами. Дібравшись до їхнього поверху, хлопці переглянулись між собою. Двері були відчинені. Вони, шумно видихнувши, відразу пішли до майстерні, двері якої також вже були навстіж відчинені. Там Мінхо і побачив Хьонджіна, сидівшого за мольбертом з кісточкою в руках. Сам хлопець був наче у трансі та намагався щось зобразити. Запевнивши Йонбока, що з Хваном все добре, він сказав йому відпочивати. А сам, мовчки спостерігав за блондином стоячи на порозі. Через деякий час Мінхо все ж таки вирішив зруйнувати цю тишу.

– Знову малюєш?, – Хван навіть не помітив той момент, коли старший Лі вже хвилин як десять спостерігає за ним, не наважуючись перетнути поріг кімнати, – Вибач, що так відволікаю…. І,- переминаючись з місця на місце продовжив рудоволосий хлопець,- І вибач, за те, що я тоді наговорив тобі.

– Все добре,- швидко прорізав Хьонджін, не повертаючись до свого друга.

– До сих пір намагаєшся відтворити ті видіння? Перестань, Хван. Не треба мучити себе. Ми з Ліксом хвилюємось. Тоді, коли ти вибіг…, – у його очах дійсно були іскри переживання за свого з братом друга, якого вони знають з дитинства,- Ми навіть не знали де тебе шукати.

– Ти не розумієш, Хо. Я мушу знайти питання на ці відповіді. Чому вони являються саме мені? Чому вони ніяк не залишать мене в спокої? Може я взагалі з розуму зходжу?,- шумно видихнувши, блондин закрив руками своє обличчя одночасно проводячи пальцями по волоссю, заправляючи неслухняні пасма за вухо.

– Навіть якщо ти і справді зійдеш з розуму, ми з Феліском завжди будемо на твоїй стороні, – не вистачило і хвилини як Лі отримав не сильний удар в бік від Йонбока, який з’явився непомітно звідкись. Він обурено прошепотів слова лаяння собі під носа, почухуючи місце удару, – Тобто…я хотів сказати, що тобі потрібно добре відпочити. І поїсти.

– Як щодо брауні?,- за секунду засяяв Йонбок, висовуючи свою голову проміж дверей.

– Ліксі, зараз не час для брауні, – швидко прошепотів крізь зуби рудоволосий хлопець, нахиляючись до блондина, який на голову нижчий від нього. Але через секунду він побачив, як його вираз обличчя різко змінився і швидко перефразував своє речення,- Тобто, брауні можна поїсти і після того, як Джинні добре поїсть. Так. Ось що я хотів сказати.

Звичайно це не пройшло повз вух Хвана, у якого з’явилась невимушена посмішка від шушукання хлопців. Він не міг довго злитись на Мінхо, адже це неможливо. Його стан ставав все кращим, коли він відчув справжню підтримку від хлопців. Брати Лі відповіли на його посмішку своєю, радісно поглядаючи один на одного, вважаючи це хорошим знаком.

– Ну так що ви там за їжу казали?, – хлопці швидко оживились та провели хлопця на кухню, на столі якої вже красувалась їжа, накладена в тарілки старого бабусиного сервізу.

Хван завжди сидів в своїй майстерні та малював ті незрозумілі сни, які не виходять в нього з голови. Все темне, похмуре. Через кольори відчувається страх та відвага одночасно. Йому подобалось мучити себе таким чином. Малювати цілу добу, а то й більше. Начхати на головну біль. Він намагається відволіктись від болю та пустоти в серці, яка з ним тримається поруч все життя. Ця тривога та неспокій знищив того Хьонджіна. Він став більш холодний, різкий в спілкуванні. Брати Лі не можуть до сих пір зрозуміти, що сталось з тим радісним хлопчиною. Звичайно, є моменти, де вони сидять на одній кухні та розмовляють про щось хороше. А потім знову настає той момент, який вривається наче чорна хмара. Мінхо, як найстарший в трійці вже намагався йому допомогти, поговорити з ним. Він обіцяв сімейству Хван, що буде його оберігати, як і молодшого Лі. Це його обов’язок. Бути поруч з ними. Але й Мінхо теж далеко не пішов. Він теж перебуває в емоційних коливаннях. Все не так райдужно, як здавалось спочатку. Вони повністю замкнулись в собі, не виходячи з ями апатії та самопригнічення. Вони знову це проходять. І це знову повторюється.

 ***

Хьонджін виключив газ, та забрав чайник, що от-от закипів. Покликавши Лікса та Мінхо, він став діставати кружки з бабусиного сервізу. Поправивши свою атласну білу сорочку, Джинні підставив стілець, щоб дістати цукор з полиці. А далі, все як в тумані. Біль. Шалений головний біль, який не можливо стримувати. Хван відразу пробігся поглядом, шукаючи братів Лі, одночасно тримаючись за меблі, аби втримати баланс. Через помутніння в очах майже нічого не було видно, але краєм ока хлопець помітив, що брати були поруч. Мінхо схопив Лікса в свої обійми, не даючи йому вид на це жахіття. Йому лише чотирнадцять років. Він не має це переживати. Ніхто не розуміє, що відбувається. Всі намагаються віддихатися від несамовитої тривоги та серцебиття. Атмосфера стала напруженою, бо ніхто не очікував наступні дії. Весь гуртожиток почав труситись. Коливання стали різкішими. Деякі картини, що висіли, попадали на підлогу. Все більше і більше їм здавалось, що це кінець. Позаду з’явилися тіні, які начебто насміхались з них. Цей мерзенний сміх заповнив всю кімнату, якщо не цілу будівлю. Видіння. Страх. Червоні сльози, які полились з очей. Дуже боляче. Образи невільно закружляли по колу. Було чути, як вони щось говорять, але хлопці не розуміли того. Це не було схоже на прокльони. Але і доброго вони нічого не несли. Мінхо плакав здається чи не найбільше за всих. Але кожного разу він намагався показати себе сильним та зіштовхнути ті потоки сліз. Фелікс наче був у стані лунатизму. Не реагував на інших хлопців, лише зачаровано дивився в одну точку. Лише Хьонджін забився в куток, закриваючи вуха. Пекельно гарячі сльози не припинялись, роблячи ще більш великі червоні плями на білосніжній сорочці. Тремтіння рук. Неспокій. Він все ще боїться відкрити очі, та побачити все, що відбувається. Хлопець думає, що це все сон і зараз він прокинеться. Але цього не сталося. Це все відбувається наяву. Чотирнадцятирічний парубок все більше і більше гойдався зі сторони в сторону, в надії, що цей біль мине. І це сталось. Болі припинились. Але ненадовго. Почалась друга хвиля. Тепер вони вже всі втрьох були поруч, тримаючись один за одного, майже лежачи на холодній підлозі. Все почалось розпливатись. Їхні тіла не витримували того болю та потоку сліз, які не встигли висохнути ще від першого разу. Вони не в силах навіть заговорити, не те, щоб спробувати піднятись. Ця тривога, що ти нічого не можеш зробити зростала з кожним разом все більше і більше. Очі хлопців стали чорними. Наче у демонів чи відьом. Відсутня чутливість рук. На руках наче павутиною з’явились чорні вени ідентичні очам. Образи, які їх оточували, ставали ще більш жахаючиии та темними….Хоча, куди вже темніше. Один з них, наче підкрадаючись, підійшов до Хвана, взявши його за підборіддя. 

– Ти один з нас, Хван. Ти ззззавжди будеш одним з насссс.- хлопця вразили ці слова, адже він єдиний хто зміг залишитись в свідомому розумі. Дух почав розпливатись перед очами. За мить інші теж чарівним образом покинули кімнату. Все стало тихо. Біль пішла, залишаючи гіркий осад спогадів. Фелікс вже вийшов з того стану, намагаючись прийти до тями. Мінхо почав роздивлятись наляканого Йонбока. Лише Джинні так само сидів на колишньому місці, похитуючись в різні боки, думаючи про ті слова. Він навіть не почув, коли брати Лі його кликали. Правильним рішенням було залишити його на самоті.

***