Фанфіки українською мовою

    -І не забудь заїхати до баби Галі, вона все таки за нашим котом доглядає ще досі,- тараторить мама, поки Альбіна намагається натягнути на плечі рюкзак.

    -Так, мамо, все пам’ятаю. Я вже зателефоную при зустрічі, просто зараз дуже не зручно…- ще секунда і ц-І не забудь заїхати до баби Галі, вона все таки за нашим котом доглядає ще досі,- тараторить мама, поки Альбіна намагається натягнути на плечі рюкзак. ей телефон в неї випаде з руки.

    -Точно, реєстрація! Оце вже пам’ять у мами, жах,- жіночка сміється у слухавку. -Все, цілую, сонечко!
    Нарешті вона може звільнити руку і покласти телефон у сумку. Отже, реєстрація… Вона тримає курс з Лондону до Києва. Це три години, приблизно.
    Зліт літака відбувається успішно і ось вже дівчина хмарить над землею та розглядає в круглий ілюмінатор вражаючі види з такої висоти. Чарівно, просто чарівно! Але зараз важливо ще раз перевірити усі справи, які вона має встигнути зробити за пару тижнів у Києві. Отже, пройтися місцем де вона зростала, завітати до сусідки, яка власне і надасть їй місце проживання на невизначений термін, завітати до бабусі Галі і віднайти…

    -Доброго дня! Бажаєте щось перекусити чи випити?- привітно усміхається темношкіра жіночка тримаючи в руках тацю на коліщатках.

    -О, ні, дякую!- відповідає щиро Альбіна. Жінка киває та йде геть.
    Альбіна ковтає повітря та починає думати як провести найближчі дві години. Проте нічого не приходить, окрім сну. Що ж, трохи перепочити у дорозі буде не погано, сон має трохи розслабити її та зняти схвильованість.
    На диво, три години проходять дуже швидко, так само швидко і відбувається посадка літака.
    Виходячи з аеропорту дівчина на повні груди вдихає повітря. У рідному місті воно й справді солодше! Ох, рідний Київ… Ти прекрасний як завжди!
    Машина таксі вже чекає за рогом аеропорту, водій щось уважно розглядає в телефоні. Альбіна впізнає автомобіль за кольором та швидше прямує із валізою до неї.


    Розглядати із вікна таксі вулиці міста Альбіні дуже подобається, вона раз за разом вистромляє обличчя у відчинене вікно і заплющує очі. Вочевидь, таксист буде вважати її дивачкою, але наврядчи саме це зараз хвилює дівчину.

    -Приїхали.- Сухо мовляє таксист та відчиняє двері, а після виходить й прямує до багажника.

    Альбіна також вистрибує з кабіни та йде за чоловіком.

    -Дякую!- випалює вона і дістає із гаманця двісті гривень та вручає таксисту. Той сідає назад та їде, а дівчина залишається сама розглядаючи вулицю дитинства. Рідна серцю вулиця… Вона так і називалась – вулиця Сердечна. Це місце де Альбіна вчилась робити перші кроки, гралася з першими друзями, сумувала, але найголовніше вчилась…любити. Вона залишає валізу біля пофарбованої у зелений колір лавки й прямує до дитячого майданчика. А все таки геть не змінилося з того часу… Навіть старі гойдалки так і не змінилися, лише фарбували їх кожен рік, це можна зрозуміти по потікам на трубах. Альбіна проводить пальцем по металевим гойдалкам та дерев’яним сидінням зі спинкою так пестливо, неначе це якась архітектурна знахідка. Хоча так можна вважати, в загальному. Дівчина підіймає очі догори і розглядає будинки. Старенькі дев’ятиповерхівки, в СРСР їх називали “Чешки”. У грудях щось закололо, чи то до болі болюче, чи то болі приємне та рідне. Все, досить цих скиглів, вже тітка Ліда зачекалась, напевно. Підіймати величезну валізу з важким рюкзаком на плечах дуже не зручно, особливо коли в будинку немає ніякого ліфту. А тягнути доводиться аж на восьмий поверх, чорт її побери! Але коли на порозі зустрічає мила жіночка з червоною вовняною накидкою на плечах, на душі стає тепло і вже та валіза не така й клята. В квартирі панує спокій та баланс спокійного життя. Все як і має бути: на підвіконні грає радіо, на плиті кипить старенький чайник, який вже трохи іржавий, але з нього чай всеодно найсмачніший, і сонце, що засліплює всю кухню. Давно Альбіна не відчувала такого спокою та умиротворення.

    -Дитятко, ти так виросла! Пам’ятаю тебе ось такою от, – бабуся Ліда показує долоню на рівні поясу, сміється та сідає поруч на дерев’яний стілець із вирізаною спинкою.

    Дівчина також не може стримати усмішку.

    -Розповідай, як справи в Лондоні? Вчишся? А на кого вчишся? Важко? Мені розказували, за кордоном важко прижитися… Це правда?

    -Ох, зачекайте, стільки питань! В Лондоні все добре, мама працює, тато працює. Вчусь, звичайно, ось вже другий курс. Вчусь на фармацевта, цікава професія насправді. І не те щоб важко, просто медичний університет він завжди складний… А за кордоном не дуже було важко, просто нове коло спілкування, важко забути те що вже неможливо повернути чи кого неможливо…- на останніх двух словах Альбіна замислилась: а чи справді неможливо?

    -Як цікаво!- сплеснула в долоні Ліда. -Але ти напевно втомилась, вірно? Ти можеш перепочити в кімнаті, -тітка вказала на коричневі двері на яких посередині є візерунок. -Вона вся твоя на пару тижнів.

    -Дякую вам!- Лягаючи на м’яку подушку й вкриваючись блакитним покривалом дівчина задумалась над наступним днем. Завтра вона мала спробувати віднайти те що давно втрачено.


    Сонце крізь жалюзі нещадно б’є в очі, від чого Альбіна натягує покривало по голову і потирає очі. Стоп, вже ранок? Від усвідомлення цієї думки покривало летить на підлогу, а телефон швидко опиняється в руках. Одинадцята година, невже ця подорож її так вимотала? Дівчина скоріше встає та прямує до ванни, старається якомога непомітніше, адже зранку вона схожа на бабу Ягу із казочок.

    Ароматна вівсянка парує на столі, тітка Ліда підставляє ще й чай з печивом. Вочевидь, печиво вона сама спекла, а це значить, що воно буде дуже смачним. Ліда завжди дуже смачне печиво пекла! Старій не було про кого піклуватися, бо чоловік помер давно, а дітей у неї так і не було, тому вона старалась віддати Альбіні всю свою любов, яку хотіла б віддати своїм дітям.

    -Дякую за сніданок!- вигукує Альбіна поки миє тарілку та чашку після сніданку.

    -Бабуся Лідо, поки я в Києві, мені треба ще навідатись до бабусі Галі та навідатися до…старої подруги. Більше двух років не бачились, уявляєте?

    -Ого-о-о,- задумуючись вигукує Ліда. -Так багато… В мій час ми спілкувались по пошті, у мене також були дівчата, що за кордон встигли виїхати в вісімдесятих. Ми не спілкуємося з ними зараз, але був гарний час. Проте зараз все набагато легше, та й технології сучасніші, як ви змогли так загубитися?

    -Ми? Та ми й не губилися…- дівчина протягує останнє слово і дивиться кудись у закуток. Це слово, все таки, ідеально підходить, але визнавати геть не хочеться. -Просто в неї там щось телефон зламався чи… Я не знаю, але мені точно треба поспішати!- з цими словами вона вийшла з кухні та пішла збиратися залишивши бабусю у спогадах щасливої молодості. У кімнаті дівчина ще раз розглядає себе в дзеркалі, залишає волосся розпущеним та підходить до синього вільветового рюкзака. Як тільки відкриває рюкзак, то на поверхні бачить багато паперів і невеликих листочків. Тут є як і документи, як різні списки, що треба купити чи привезти так і найголовніша адреса, яку Альбіна берегла як зіницю ока. Вона бережно дістає невеликий аркуш паперу та, по всяк випадок, записує адресу в електронні нотатки на телефоні. Тепер можна рушати.


    -Як я за тобою сумувала!- на вході до старенької квартири Альбіну обіймає низенька жіночка років сімдесяти, а біля них крутиться рижий котик Макс.

    -І я за вами, і за Максиком!- дівчина цілує стареньку в щоку та бере на руки кота.

    -Ого, як ти виріс і…поправився, так.

    -Вибач, він іноді так навчяв, що я просто не могла відмовити йому в ще одній порції…

    -Ха ха, та нічого! Це ж Макс, завжди таким був, так, пухнастику?- дівчина підіймає його на рівні очей та щокою треться об шерсть пухнастого. Макс лише дивиться на неї своїми великими сірими очима і нявкає час від часу. Довго у бабусі Галі Альбіна не затримується, лише п’є чай, ділиться основними новинами, грається з котом та йде.

    Вже на вулиці вона дістає аркуш і ще раз перевіряє інформацію в електронній карті телефона. Якщо автобус не запізниться, то до місця призначення дівчина приїде через годину. Якась година і всі таємниці, всі роки зійдуть на нуль. А якщо не зійдуть?.. На щастя, автобус приїжджає вчасно. Ох, ці київські автобуси, такі рідні і ще цей гучномовець, що трохи барахлить, але все ще говорить назви вулиць. Альбіна сідає в задню частину автобусу, так буду швидше вискочити біля коледжу. Рій думок в голові котиться з новою силою і, щоб їм перешкодити, Альбіна вдягає навушники. Скоро, зовсім скоро…


    Альбіна опиняється біля входу до гуртожитка і втомлено, але водночас здивовано, видихає. Стоп, вона пішла на юриста? Серйозно? Вони загубили зв’язок ще більше двох років тому, проте ніхто з них не хотів губитися назавжди. Доля розпорядилася так, що дівчина з батьками мали їхати до кращого життя, як сказала сама Альбіна Жанні, але і вона не знала чому вона має залишати домівку та її улюблену дівчину одну. А Жанна в той момент просто кліпала очима і кожного разу, коли Альбіна знову вибачалась хмурила світлі брови. Вона дуже не любила коли, на той час, одинадцятикласниця вибачається. Було б за що, врешті решт!

    -Вибач, котику, але… Вибач, що я не зможу провести з тобою твій випускний вечір, я б дуже хотіла, але батьки…- Альбіна не дивилась в той момент на засмучену дев’ятикласницю, адже якщо подивилась б, то точно розревілась, а за нею і молодша дівчина.

    -Та припини вибачатися! Це бісить!- кричала Жанна ледь не пирхаючи. -Вибач… Я просто, щось… Я не вірю. Все так було добре, але чому ж так… То ми більше не пара?- випалила дівчина схрещуючи руки на грудях. -Що? Ні! Ми пара, звичайно, ми можемо… Дистанційно? Якщо ти звісно хочеш… –

    -Хочу.

    Звичайно, дівчата були впевнені, що все вийде і дуже сподівались на скору зустріч. Проте доля вирішила їх розлучити найболючішим і найтихішим способом, вони почали віддалятися одна від одної. Екзамени, підготовка до випускного у Жанни, сесії, нова країна та нове оточення у Альбіни. А ще сварки. Цього і треба було очікувати, але Альбіна вірила, що все можна повернути, та й Жанна сподівалася…

    Так і все закінчилося. Більше дівчата не спілкувалися. І кожного разу вони намагались. Не змогли. Але тепер Альбіна тут. Вона точно впевнена, що її любов на всі роки вчиться саме тут, тому підходить до маленького віконечка, де сидить бабуся в окулярах з пластиковою чорною рамою тримаючи у руках якусь газету, та стукає до неї. Літня жіночка підіймає очі догори і тупить погляд на ній. Альбіна трохи розгублюється.

    -А… Вибачте, а Жанна Журавльова… Тут вчиться?- нарешті починає розмову вона. Насправді, щоб згадати прізвище дівчини довелося перечитати усі листівки, валентинки й нотатки від неї.

    -А ви хто така їй?- бабуся знімає окуляри та уважніше розглядає незнайомку.

    -Я… Розумієте, це моя подруга дитинства, я переїхала до іншої країни і ми втратили зв’язок, але мені вдалося зв’язатися з її минулими однокласниками і…

    -Досить. Я зрозуміла вже. Зараз гляну в зошиті.

    Жіночка гортала сторінки записника і кожного разу зупинялась коли прізвище починалось на букву Ж. Дівчина в цей час розглядала стіни, які були пофарбовані у ніжний блакитний колір та час від часу поглядала на консьєржу.

    -Немає такої у нас. – -Як… Як це немає? Не може бути такого, мені сказали, що вона прям точно сюди документи подавала…

    -Ну ось так от. Давай йди геть звідси. Або…- літня жіночка прикладує палець назад до сторінки зошита і очима зупиняється на якомусь прізвищі.

    Дівчину ж заливає холодний піт та страх, що вона знову все втратить.

    -Чи ти хотіла сказати Журавлева? Така в нас є. Жанна Журавлева! Хороша дівчинка, повертається вчасно, ніколи не бачила, щоб до неї хлопці заходили.

    “Ніколи не бачила, щоб до неї хлопці заходили”, – звучить відлунням у голові Альбіни. Тобто це можна вважати за шанс, що вона теж думала про неї?! Ні, тобто про них!

    -Ох, справді?! А вона зараз на парах?! А можна дізнатися в якому кабінеті?!- захоплено вигукує дівчина, від чого її волосся підстрибує на плечах. Проте бабуся дивиться на неї занадто презирливо.

    -Будь ласочка-а-а!

    -Сто п’ятий. Тільки чекай біля кабінету, ясно?- пригрожує жінка та знову кладе на дерев’яний стіл окуляри в чорній рамі.

    -Ясно! Все ясно! Так і зроблю! Дякую вам!- І Альбіна мчиться вверх сходами, немов летить. А на душі так легко, як ніколи не було легко за ці останні два роки. Так важко знову розуміти, що так скоро побачиш кохану людину, зіроньку свого життя. “А вона змінилась? Вона така ж вперта? А вона ще грає на піаніно? А вона ще цікавиться коміксами? А астрономією?”, – купа думок одна за одною метаються у голові дівчини. Вона переступає останню сходинку до п’ятого поверху і прямує до лави для перепочинку.

    На великій табличці навпроти розклад занять для третього курсу. Третій, справді? Так швидко час сплив? Господи, скільки ж вони всього втратили!.. Але чи зможуть відновити? Просто спокійно сидіти не вдається. Кожного разу Альбіна намагається придумати якесь оригінальне привітання або якусь фразу. Що взагалі кажуть, коли роблять ось такі сюрпризи?.. Вона встає і починає намотувати кола в пошуках відповіді. Підошва черевиків відлунює цокотіння від кожного кроку й це починає нервувати.

    Скільки хвилин дівчина вже сидить? Тридцять, сорок? Насправді, десять, але відчувається як година і вона все ще не заспокоїлась. А може варто трохи поспати? Справді, варто. Чи не варто? Альбіна втомилась чекати, тому лише втомлено протирає обличчя.

    Дзвінок лунає надто гучно й Альбіна із несподіванки підстрибує на місці та озирається навколо. Нікого, але це означає, що скоро вийде вона. Вона… А чи вийде? А якщо раптові справи, а якщо не змогла сьогодні прийти, а якщо захворіла, а якщо проспала, а якщо…

    Дівчина закриває очі, щоб нарешті заспокоїтися .

    -Альбіна?..- цього разу не дзвінок.

    Не дзвінок, а рідний до болю голос, що водночас створює нові рани на серці та загоює старі. Голос, що можна впізнати із тисячі і голос який подібний до чарівного співу солов’я. Таким був її голос. Таким Альбіна його запам’ятала і він не змінився. Дівчина відкриває очі та хвилину мовчить. І сама не розуміє: від втоми, від нервів чи просто не вірить в те що відбувається. У вухах дзеленчить, в очах трохи туманно.

    -М?.. Жанно? Ти? Справді?- озирається на кабінет. -Не помилилась…

    -Альбіна! Я думала… – слів не було. Слова просто не могли надійти до горла, та ще й такі якими можна було б визначити те, як Жанна страждала без неї.

    І слів не треба було. Альбіна повільними рухами простягнула руки вперед та вклала в обійми дівчину. Аромат її парфумів, ніжний молочний шоколад та ваніль, невже він теж не змінився? На секунду здалося, що в дівчині нічого не змінилося, вона неначе знала, що та приїде колись і не хотіла нічого змінювати, не хотіла змінювати їх.

    -Я сумувала за тобою, бджілка…- вимовила Жанна, подавляючи в собі сльози чи то від несподіванки, чи то від приємного сюрпризу.

    Бджілка? Так називала її тільки вона. Все тому що, Альбіна коли злилась була схожа на злу бджолу, особливо коли зачіпають щось її, але зазвичай вона добра, любить допомагати та й сама працьовита. Тому й привилось до неї це прізвище. І із уст Жанни воно звучало найкраще.

    -А я то як…- погладжуючи закручене в локони волосся дівчини шепотіла Альбіна.

    -Я то подумала… Ми загубилися?

    -Ні! Ні, точно ні! Я не хочу, щоб ми губилися, просто… Вибач, що так вийшло. Я справді дуже часто думала про тебе. Нікого більше у моїх снах крім тебе не було.

    -То ти ж не винна… І знову вибачаєшся, геть не змінилась! -усміхається Жанна, на її щоках грають ямочки. Все як тоді. -Ми втратили багато. Але я також не хочу покидати тебе, я все ще… Кохаю тебе, Альбіночка.

    “Кохаю тебе”, – кохає, кохає! Все ще кохає! Дівчина видихає у волосся. У серці рани заживають, неначе чарівним елексиром полили їх, на душі пташки співають, а в думках тільки незграбна дівчинка, що стоїть перед нею і намагається дібрати якомога більше слів, щоб виразити всю любов. Проте слова ні до чого зараз, просто хочеться зрозуміти, що це не міраж. Альбіна прикладає палець до губ Жанни і цілує в чоло. Вона завжди любила поцілунки саме туди, це здавалося їй надто романтичним.

    -Я не можу дібрати слів наскільки я щаслива, що я зустріла тебе. Я рада, що наші мости не догоріли, я люблю тебе і любити буду завжди, ніякі роки мою любов не зруйнують,- випалює дівчина і знову обіймає кохану.

    Обійми тривають довго, але першою відсувається Жанна. Вона знову усміхається, кладе голову на бік і розглядає Альбіну.

    -Ну що-о?- зовсім трохи червоніючи мовляє дівчина.

    -Нічого. Все добре,- молодша дівчина торкається рукою пасма закрученого світлого волосся Альбіни. -Обожнюю твоє волосся. Ходімо в кімнату, м? -А хіба в тебе не пари?- трохи дивуючись вигукує Альбіна.

    -Ох, повір, пари зараз це не найголовніше,- знову усмішка. Вона бере білявку за руку та прямує до кутка, за яким ховаються ще одні сходи. -Пари у нас на верхніх поверхах, а живемо на нижніх. Мені пощастило, поки що зі мною ніхто не живе, а сама я живу на першому. Зручно, знаєш, не треба підійматися, особливо коли повертаєшся втомленим.- пояснює Жанна, а її волосся стрибає на плечах, одразу видно, що вона закрутила його у локони.


     

     

    0 Коментарів