Не варте хвилювань

 — Ти можеш сам його запитати. Я не хочу втрачати твою довіру, розповідаючи плітки.

 

 — Мені не потрібні плітки, Алано. Тільки правда. У біографії Ганнібала Лектера дуже багато плям, і щось мені здається, що вони зовсім не білі.

 

Алана кривиться — їй не пасує: р-раз — і гарне обличчя перетворюється на зле. Але Вілл не має наміру здаватися. Він прокрутив цей діалог кілька разів дорогою додому, а потім ще декілька — поки чекав Алану. Вони не звикли до відвертості одне з одним. Здавалося б, це перший і головний завіт відносин, але вони швидко дійшли мовчазної згоди не випрошувати таємниці один одного. У них чудово виходило — хоч щось, але тепер Віллу начхати на всі угоди. Він хоче знати правду так сильно, що вся шкіра свербить.

 

 — Навіщо тобі це? Мені варто хвилюватись?

 

 — Безперечно, — профайлер ховає смішок. — Ти не схвалила б для мене кандидатуру Ганнібала на роль психотерапевта, але підсовуєш його Мейсону. Тут доречніше запитати, чи мені варто хвилюватися?

 

 — Добре, — Алана сідає в улюблене крісло і відгороджується від Вілла келихом сухого червоного. — Я була його студенткою. Доктор Лектер, він не завжди жив відлюдником, але ти й сам це знаєш, — Вілл не знає, але слухняно киває. — Він важко йшов на контакт зі студентами, але ми швидко порозумілися. Йому подобалося викладати, але не спілкуватися з людьми. А згодом цей скандал… Беделія звинуватила Ганнібала: нібито він вплинув на пацієнта і той захотів її вбити. Студентів також опитували. Я була на боці Ганнібала… Але це мало чим допомогло, — Алана торкається скроні і кривиться, наче від старого болю. — Він сам ступив у прірву, якщо хочеш знати. Доказів не було – необережність, не більше. Він звільнився. Цей увесь галас, він злив його навіть більше, ніж наклеп.

 

 — А це був наклеп?

 

Алана довго мовчить. Віллу здається, що вона вже не відповість — тоді він зможе зробити свої, поспішні висновки, але Алана допиває вино, крутить в руках порожню склянку і продовжує:

 

 — Не знаю. Ганнібал ніколи не любив простих пацієнтів. Він їм допомагав, так, але по-своєму… Не можна сказати точно, чи підштовхнув він свого пацієнта до нападу, чи той із самого початку був деструктивним, а доктор Лектер не встиг або не захотів вчасно це відстежити. Мені хочеться вірити, що друге, все ж таки… ми були майже друзями.

 

Вілл ховає роздратування за м’якою посмішкою. Щось не сходиться. Ганнібал не схожий на людину, яка допомагатиме своїй колишній студентці за добротою душевною. Алана не схожа на людину, яка оперуватиме до чиїхось почуттів через стільки років. Вілл не схожий на людину, яка дозволить собі повірити в подібну брехню. У результаті вони сплітаються в тугий зміїний клубок — не виплутатися — і повільно котяться до пекла.

 

 — Чому тоді після скандалу він відійшов від викладання, а не від лікарської практики?

 

 — Це складно.

 

Віллу хочеться крикнути: «Ні, все просто», хочеться уникнути цієї розмови, з цією жінкою, але він розливає вино по келихах і чекає. Кімната стає тісною. Квіти пахнуть занадто різко, повітря пересушене, старовинний настінний годинник голосно цокає, холод і вітер трясуть будинок. Все навколо — занадто, і це “занадто” налипає на Вілла жирним шаром попелу.

 

 — За кілька місяців до цього вбили дівчину, я не пам’ятаю, як її звали, але вона теж була студенткою Ганнібала. Хтось пов’язав ці події, поповзли чутки. Знаєш, як це буває. Полювання на відьом. Нічого не довели, а маніяка зловили за кілька місяців — він убив ще двох. Але Ганнібал покинув викладання. Воно йому все одно не приносило радості.

 

Хуан скиглить під дверима, і Вілл впускає його. Вони з Аланою по черзі гладять його за вухами, і на кілька хвилин щось давнє і забуте воскресає з уламків і з’єднується разом. Грем згадує, що це Алана подарувала йому собаку на їхню першу річницю. Найкращий подарунок у житті. Добре, що вони не завели дітей. Добре, що не поклали на ці стосунки надто багато надій. Але зрештою Хуан радісно гавкає і тікає на свою лежанку, і те хистке, ніжне, що зрослося докупи кілька хвилин тому, розвалюється.

 

 — До викладання Ганнібал працював хірургом у Європі, писав наукові роботи, читав відкриті лекції. Але переїхав сюди.

 

 — У нього хтось помер, — Алана піднімається з крісла різким, злитим рухом, стискає ніжку келиха сильніше за необхідне і дивиться на Вілла так, ніби бачить його наскрізь. — Запитай сам, впевнена, тобі він розповість.

 

***

 

 — Ми знайшли його, — голос Джека у телефоні звучить набатом. Вілл відсуває смартфон і кривиться – сьома сорок ранку. Іноді йому здається, що Джек живе на роботі, нишпорить порожніми коридорами, створюючи серед ночі гучне відлуння. Особистий привид ФБР. Сторожовий пес біля брами пекла.

 

 — Мені під’їхати прямо до місця?

 

 — Ні, ми ще чекаємо на сурдоперекладача і психолога. Чекаю в кабінеті за годину.

 

Джек ніколи не прощається. Вілл думає, що жодного разу за десять років не спізнився на роботу — і заради чого, щоб бос дзвонив і нагадував, що треба приїхати вчасно? Безглуздість. Він залишає сніданок незайманим, бере ноутбук і виходить у холодний сірий ранок.

 

      Кабінет Джека зустрічає його гучними суперечками. Звичайно, вони не мають права завалюватись додому до підозрюваного без ордера. Звичайно, Кроуфорду завжди було начхати на подібні формальності.

 

 — Поки ми дочекаємося ордера, він ще одного вб’є і залишить своє криваве послання! Ви бачили статті? “Маньяк розчленовує чергову жертву, а що робить ФБР?” — реве Джек. Його великі кулаки стискаються сильніше з кожним новим словом, поки все приміщення не заповнює відчайдушна лють.

 

Віллу подобається спостерігати. Під час чужих суперечок він стає островом, черепахою, на спині якої тримається світ. Коли йому вдається взяти контроль над собою, чужі емоції перестають бути мухами, які нескінченно кусають його мозок. Хтось би назвав це енергетичним вампіризмом — нехай. Віллу подобається, як перекочуються звуки в слові «вампір»; ікла, довге волосся, краплі крові на губах — йому б підійшло. Особливо кров.

 

Профайлер струшує свої думки, наче попіл. Джек злиться, Беверлі відчуває втому, Зеллер — обурення. Вілл не відчуває нічого. На коротку мить чужі емоції заповнюють кожен пролом його свідомості, закладають порожнечі, ліплять новий обладунок поверх старого, слабкого тіла. Не бути собою так легко і так спокійно, але Джек обертається, Джек каже: “Ти там заснув, Грем? Випий чортової кави і поїхали!”

 

***

 

 — Колись у мене був чудовий нюх, але я вбив його сигаретами. Ні про що не жалкую, — Ганнібал видихає дим убік, але вітер підхоплює частину і кидає Віллу в обличчя. — Інакше зараз я відчував би, як ваша сорочка пахне потом і чужим розпачем. Проходьте в будинок, я незабаром приєднаюся.

 

      Вілл залишається. На місці перетину світла фар автомобіля і світла з вікон стоїть доктор Лектер — скуйовджений, з білим вогником сигарети в зубах. На ньому чорна футболка і потерті на колінах джинси, з прочинених дверей долинають нескладні звуки музики. Сьогодні не день сеансу. Вони не домовлялися про зустріч заздалегідь, але на годиннику п’ята дня, середа — містер Грем їде відразу після затримання, контролює кожен вдих і видих, поки не повертає на знайому грунтову дорогу. Ганнібал, здається, не здивований.

 

      Морози повільно відступили, зимова темрява зменшила насиченість — сутінкова чорнота поступилася місцем сірості. Так і в серці Вілла: гостра спрага змінилася тупою, ниючою ніжністю. Йому хочеться підійти ближче і видерти з чужого рота цигарку, сказати: «Огидна звичка» і втоптати недопалок у сніг. А разом з ним — і своє полегшення при погляді на цю людину.

 

 — Почастуйте мене вечерею, докторе Лектер, — каже Вілл, коли Ганнібал докурює і повертається до будинку.

 

 — Добре. Після сеансу. Але змушений нагадати, що це неетично, — клуби пари вириваються з рота Ганнібала разом із посмішкою. Шкіра на його голих руках вкрита мурашками, на футболці біліє цятка від дезодоранту. «Зимова свіжість», — кривиться Вілл, слідуючи за цим запахом у передпокій, а потім у приймальню.

 

Вілл розповідає історію коротко, потім повертається назад і доповнює її деталями. Слова вилітають з його рота, наче стріли. Ось він їде з Джеком та Беверлі в машині – джип підстрибує на нерівній дорозі. Ось вони зупиняються біля старого будинку — вапно на стінах з’їдено дощами та вітром, доріжку замело — і повільно виходять із машини. Тіла натягнуті, зброя палить пальці. Ось Майкл виходить з дому — двері скриплять у вражаючій тиші ранку — і усмішка на його обличчі в’яне. Він не любить гостей. Або не хоче уваги. Чоловік спотикається і задкує; зигзагоподібний шрам яскравою блискавкою сяє на його щоці, затікає під високий комір кофти.

 

      Він нічого не заперечує. Губи сіпаються, мов у риби, викинутої океаном, але жоден звук не покидає рота. Мотоцикл стоїть у сараї, прихований сірим брезентом; на колесах неозброєним оком видно бризки крові і нутрощів. Вілл натягує латексні рукавички та опускається на коліна. Він торкається холодної сталі корпусу і світ пронизує крик.

 

      «Р-руки г-геть!» — кричить Майкл і кидається у бік Вілла. Грем відсахується, втрачає рівновагу і валиться обличчям у пил, сніг та криваві плями. Далі все відбувається швидше, ніж він робить вдих. На Майкла одягають наручники і відводять, медексперти обступають гараж, немов метелики лампу, Вілл обтрушує штани від пилу, а свою гідність – від приниження, але виходить погано. Тільки Джек виглядає майже задоволеним.

 

Кабінет допиту біліє і гудить, наче дзвін. Голос сурдоперекладачки гучний і безбарвний — він робить ситуацію нереальною: «Це випадковість, я не хотів вбивати його, не хотів. Він вистрибнув під колеса, так багато крові було, а якщо кров, то людина не жилець вже. Я ж пояснив усім, що не хотів. Мені шкода, мені так шкода». — «Ви вбили чотирьох людей». — «Ні! Це не правда! Я пояснював. Це не вбивство. Ні…»

 

 — Мені його навіть шкода, — каже Вілл, коли розповідь закінчена. — Він щиро не розумів, за що його схопили.

 

 — Ні, — Ганнібал цокає язиком. — Вам шкода, що ситуація склалася так безглуздо. Шкода, що він потрапить до клініки для душевнохворих злочинців. Шкода, що під час затримання кров потрапила на вашу сорочку.

 

 — Сьогодні ви мене не щадите, докторе Лектер, – Вілл торкається місця, де декілька крапель ізрізали світлу тканину, а потім вода з відбілювачем її зашили грубими стібками. У містера Грема в машині завжди лежить запасна сорочка — згладжена, в захисному чохлі. Він сподівається надіти її вранці, якщо лишиться на ніч. Він зовсім не розуміє, навіщо йому лишатися.

 

 — Хочете попросити пощади?

 

 — Ні. Звичайно, ні, — мурашки кусають за пальці, повзуть по зап’ястях і вище —  Вілл ледве стримується, щоб не здригнутися. Він напевно просив би пощади, але за інших обставин. Сексуальний потяг до цієї розпатланої, розтоптаної людини більше не дивує профайлера, але він поки що зовсім не знає, що з ним робити. Ганнібал не схожий на чоловіка, здатного зв’язати руки Вілла за спиною його власною краваткою, поставити його в колінно-ліктьову і розтягувати пальцями, поки Вілл не почне скиглити від задоволення. Або — навпаки — дуже схожий.

 

Віллу хочеться трохи сміливості, щоб це перевірити, тому після сеансу він сидить на кухні Ганнібала і дивиться, як той ріже овочі на салат і стежить за м’ясом. Сковорода шипить, ніж розмірено цокає по дерев’яній дошці, Ганнібал відволікається на банку пива — волосся падає на лоб, язик злизує з губ краплі піни.

 

***

 

      Готова їжа пахне дешевим фастфудом, але на смак чудова. Ганнібал ніяково жартує, що Вілл звик до більш вишуканих страв, і це правда, але профайлер з’їдає все і просить добавки. Може, причина в яловичині, смаженій у кисло-солодкому соусі та салаті з м’яким сиром, а може — у руках Ганнібала, обтягнутих чорною футболкою, у тому, як ці руки нанизують м’ясо на вилку і плавно відправляють у широкий, вологий від соусу рот. Вілл вторить чужим рухам, поки виделка не дряпає тарілку — тихо й пронизливо, наче монстр за вікном у зимову холоднечу.

 

      Вілл відмовляється від пива і наливає собі віскі. Ледве тепле — у Ганнібала не виявляється льоду — воно підпалює стравохід і осідає крихітним багаттям у шлунку. Сеанс закінчився —  настав час для одкровень. Вілл витирає посуд і на останній тарілці каже:

 

 — Сьогодні мені снилося, як я вбиваю людину.

 

 — Ви прокинулися задоволеними?

 

 — Ні, боюся, мені потрібно трохи більше для задоволення.

 

 — Правда? — Ганнібал хмикає і обводить Вілла поглядом, від якого хвиля пронизливого болю котиться від живота до паху і розтікається по всьому тілу. — По вас і не скажеш, Вільяме.

 

      Вілл знає, як зараз виглядає. Рум’янець від випивки поверх рум’янцю від збентеження, розпатлана зачіска, блискучі очі. Йому не потрібно дивитися в дзеркало — людина навпроти виглядає так само. Між ними чотири кроки — на кожен припадає один удар серця, і коли Вілл підходить впритул, його серце зривається на біг. 

 

Профайлер прибирає з чола Ганнібала тонке пасмо, але воно падає знову; тоді він встає навшпиньки і прилизує його язиком. Шкіра під його губами солона і жорстка, вона пахне м’ясом, цигарками та попелом. Ганнібал не ворушиться. Здається, він навіть не дихає, коли Вілл обводить язиком його губи, ледве торкається колючого підборіддя і спускається до шиї.

 

      Профайлер дозволяє собі трохи більше ніж планував. І набагато менше, ніж хотілося б. Він чіпляє зубами шкіру навколо артерії і здавлює: кров пульсує всередині його рота і всередині його тіла, наче гігантський прибій. Його руки зминають бавовну чужої футболки, ніби чіпляються за рятувальне коло посеред океану — жодного шансу на порятунок. Коли Вілл відсторонюється, на шиї доктора Лектера залишається червоний слід від укусу.

 

 — Ні, — каже Ганнібал. Його волосся стирчить врізнобій, дихання збите, а в погляді і зовсім вирує темрява, але голос спокійний. Він поправляє футболку та відступає на кілька кроків — твердими, ощадливими рухами. — Я не сплю із одруженими чоловіками.

 

      Віллу хочеться сказати: «Я не буду розлучатися з дружиною заради сексу з вами, докторе Лектер», але він чомусь починає пояснювати:

 — Ми з Аланою давно йдемо різними дорогами. Між нами нема близькості, я ж не Марго, та й вона — не… — Вілл осікається на півслові і киває. — Добре. Якщо тобі це важливо.

 

      Ганнібал дивиться на нього трохи ошелешено і ковтає слину — кадик нервово сіпається, у куточках губ залягають зморшки.

 

 — Тобі краще поїхати додому, — нарешті каже він; у його голосі — ні краплі життя.

 

 — Ні, не краще, — Вілл розгладжує складку на штанах, торкається щоки Ганнібала в короткій, безглуздій ласці і відвертається. — Але я поїду.