Не будь ніким

“Боже, який там може бути матеріал, хіба ти доведеш що цей твій Янович – голубий,” пирхнув її колега, знуджено гортаючи стрічку Інстаграму.

Руслана була не з тих хто швидко здавався, вона звичайно прийшла у журналістику із благородною метою, проводити розслідування, викривати корупціонерів, тримати руку на пульсі суспільної думки. Проте у той час як її колишні одногрупники вели репортажі з передової, вона була на іншому фронті – найбільш невдячному та огидному з усіх, фронті світської хроніки. Вона та її постійно стомлений колега, Денис, проводили нездорову кількість часу в Інста-сторіз та блогах місцевих селеб, намагаючись написати ще одну “шокуючу” статтю. Вони були стервятниками у савані української журналістики. 

І от нарешті настав час – справжнє журналістське розслідування, яке гарантувало головну історію у глянці, як це зустрічатися із зіркою Netfix-y, Євгеном Яновичем. Вона зробила усе аби зловити цього карася на гачок, роздобула номер телефону, познайомилася, дізналася коли він буде у Львові, запросила на каву. Яким же було її розчарування, коли замість компліментів та жартів, вона 2 години вислуховувала його захоплені байки про якогось його друга. 

Цей друг фігурував у майже у кожній історії, що її розповідав Янович, і здавався абсолютно неприємним типом, Руслана не могла зрозуміти якого біса він так ним захоплювався.

“Я кажу тобі, він напевно голубий, а прикривається тим що ловелас аби не втратити популярність,” прокоментував усю цю ситуацію Денис, “Ти глянь на той їх подкаст, ще трохи і моне почне вернути від цих чорно-білих телячих ніжностей.”

“Ну тоді уяви собі якщо я зможу розповісти усім, що він справді по мужиках?!” не здавалася Руслана, в офісі не було світла тому вони сиділи і вели теревені замість того аби працювати. 

“Швидше по лише одному мужику. Якщо тобі і справді хочеться копирсатися у білизні нашого бурштинового копа, то покопай що-небудь на цього Субботу,” порадив їй хлопець. “Можу дати тобі контакти його тату-майстра. Вони теж свого роду психологи, може він щось та й розказував.” 

Чомусь дівчина була певна, що такий дивак як Спартак Суббота, мовчав увесь сеанс, терплячи біль. 

“Так то воно так, але що мені робити зараз,” пожалілася Руслана, “Янович уже завтра їде зі Львова.” 

“Руся, не хвилюйся, без електрики вони далеко не заїдуть,” переможно вигукнув Денис. “Якщо ти би моніторила сторіз, а не займалася бозна-чим, то би знала, що вчора у них полетів акумулятор у машині, у тебе є ще один день. Я навіть знаю у якому готелі наша зірочка зупинилася.”

Вона підхопилася зі свого офісного крісла і подивилася на дуже знайомий фасад із ліпниною на задньому плані на одному із скрін-шотів. 

“Там якась конференція костоправів сьогодні.” додав Денис, “ У тебе часом не цим тета займається?”

“Вона – мануальний терапевт… Курва, Денчик, ти просто шикарний! Я отримаю запрошення на її ім’я на цю конференцію, а там уже і “ненароком” зустріну  Яновича!” переможно викрикнула Руслана і заходилася шукати павер-банк аби хоч трохи оживити свій покійний смартфон та написати кілька імейлів.

 *** 

Це був просто шабаш псевдонауки, виставка відсутності критичного мислення, збіговисько шарлатанів. Їм до повного щастя ще не вистачало таролога на вході, як додатковий актракціон. У будь-який інший день Спартак би із задоволенням подивився на увесь цей цирк на дроті, але сьогодні якось було не до цього. 

Вони зуміли погрузити усе свої пожитки у машину, яка завдяки доброму кенту Антона мала тепер новий акумулятор, і от-от мали виїжджати у наступне місто у їхньому турі, але Женя кудись пропав. Його мобільний був вимкнений, а та дівчина на рецепції була настільки загружена конференцією УСРАМ, що просто могла його не помітити.

Зазвичай, якщо Янович десь губився, його можна було легко знайти за писком фанатів які його впізнавали у юрбі, але цього разу публіка була доволі своєрідна аби звертати увагу на людей із телевізора.

Він сам у цьому був винен, бідолашний Женя зазвичай не знав що робити із Спартаковими вибриками, ну як хтось буде реагувати, коли їхній друг бере і оплачує лазерну корекцію зору, чи з якогось дива відводить до кравця аби пошити костюм. Це ж не нормально, а тут ще й ця вся історія із тим поцілунком. З одного боку Спартак був вдячний Антонові, що той вчасно втрутився, а з іншого йому хотілося побачити що би зробив тоді Женя. 

Нарешті він його побачив, той сидів за столиком у кафе готелю і жваво говорив із якоюсь дівчиною, розмахуючи руками та широко посміхаючись. Це певно була та Роксоляна чи Руслана, вона виглядала як чисто Женин типаж, приваблива, струнка, про таку би він говорив роблячи руками вісімку у повітрі. 

 Спартак вирішив не заважати, він не міг контролювати що Янович вирішив робити із своїм особистим життям, проте він помітив бейджик із конференції на шиї у дівчини, і тут він просто не міг стояти осторонь. Одна справа зустрічатися із якоюсь дівчиною, а зовсім інша потрапити у тенета до шарлатанки.

“… ти знаєш я ще хотіла піти на курси гештальт- терапії,” захоплено розповідала Руслана, коли Суббота підійшов до їхнього столика. 

Боже, вона ще би на курси парапсихології пішла для повного щастя. Треба було терміново вмішуватися.

“Жень, нам треба йти, “ безцеремонно перервав їх Спартак. “Хлопці чекають у машині.”

“Шановний, я перепрошую?!” обурено вигукнула дівчина, змірявши його бридливим поглядом.

Як він звик до такої реакції, спочатку вони всі звертають увагу на його тунелі у вухах, а потім на татуювання і уже складають в голові образ якогось непорядного фріка.

“Так,” Спартак повернувся до неї із найбільш хижацьою посмішкою.

“Ви хто такий взагалі?” Руслана не відступала. 

“Спартак Суббота психолог, акредитований психолог,” він зробив акцент на тому, що на відміну від цієї мадами, у нього справді була профільна освіта.

“Руслана Камінська, мануальна терапевтка,” процідила вона.

Мануальна, хм добре що не оральна, промайнуло у голові у Спартака, слава богу йому стало здорового глузду не говорити про це на публіку. 

“Цікаво як це ви знаєте Женю,” продовжив він, просвердлюючи дівчину поглядом. 

“Спартачок, ти не бачиш, ми розмовляємо?” заступився за дівчину Женя. “Дай мені ще п’ятнадцять хвилин.”

“П’ять,” не відступав Спартак і залишився непорушно стояти над їх столиком. 

“Еем, ти не міг би піти?” благально промовив Янович, кидаючи обуреній дівчині вибачливу посмішку. 

“Не міг би,” відрізав психолог. “Я знаю твої п’ятнадцять хвилин, ти ще будеш тут ляси точити довго, а у нас не так багато часу щоб доїхати.”

“Руслано, вибач мого е-ем, колегу,” пробелькотів Женя. 

Світ раптово потемнів у очах Спартака,змушуючи його міцно стиснути кулаки, щоб не втратити самовладання. Невимовне роздратування переповнювало його. То він тепер “колега” виявляється, не друг, не товариш навіть, просто колега. 

“Я думаю мені варто уже іти, “ промовила дівчина яка увесь цей час спостерігала за ними. “Напишеш мені, Женю?”

“Не напише. Всього доброго. ” відповів за нього Спартак, кидаючи тій такий самий гидливий погляд. “Ходімо,” він схопив Яновича за передпліччя і потягнув за собою, як неслухняну дитину. 

Вони швидкими кроками перетнули лоббі і зайшли до коридору, де знаходився Женин номер. 

“Що, це за цирк, Спартак?! У мене синець буде?!” запротестував Янович.

“Ти навіть манатки свої не зібрав!” вигукнув Спартак, він відчував як його роздратування росте із кожним обуреним зойком його друга.

“Так, поясни, що це за сцена ревнощів?! Це на тебе зовсім не схоже!” вигукнув Женя, схрестивши руки на грудях.

“Ти знаєш, мені не притаманні ревнощі. Ми просто запізнюємося…”

“Брехло!” 

“Що ти сказав?”

“Ти! Спартак, велике брехло! Та ти готовий був роздушити ту Руслану! Я теж чоловік, я знаю як це… “

Спартак криво усміхнувся. Женя абсолютно не усвідомлював як це. Раніше йому було легше стримувати себе поряд із його другом, так він міг дозволити собі зайвий раз його торкнутися, чи пропустити жартик чи два, які можна було інтерпретувати зовсім по-іншому, але після позаминулої ночі щось наче обірвалося у нього всередині. Йому кинули кістку і тепер він, наче зголоднілий собака, просто не міг не хотіти більшого. 

Ревнощі завжди означали лише дві речі: або усвідомлення того що ваші стосунки приречені, або розуміння того, що ти не заслуговуєш на увагу партнера. Спартак і так це розумів, він не заслуговував на такого як Женя. Він був наче зітканий зі світла і радощів, а Спартак був тим драконом який хотів привласнити цей скарб лише собі. 

Тепла Женина долоня торкнулася його передпліччя, заспокійливо гладячи його. Він розпростер свої руки, запрошуючи обійнятися. 

“Ходи-но сюди, а, Спартачок,” лагідно мовив Янович і полегшено видихнув, коли Спартак прямо таки впав у його обійми. “Ти завжди міг мені розповісти що тебе турбує. Розкажи і зараз… як другу.”

“Не зараз…” пробурмотів Спартак.

Здавалося, що час навколо них перестав існувати, були тільки вони та їх обійми. Його пальці погладили потилицю коміка, а згодом і легку щетину на його вилиці. Він побачив як очі Жені повільно закрилися, а губи трохи привідкрилися, як його дихання стало більш важким. Він теж цього хотів, хотів аби Спартак його поцілував. 

Щось блимнуло, наче спалах на камері. Він повернувся вбік аби помітити у безлюдному коридорі Руслану, що завзято їх фотографувала.  

“Що це в біса таке?!” скрикнув Женя, перш ніж Спартак міг хоч якось відреагувати. “Руся, ми ж ніби гарно спілкувалися?! Видали це негайно.”

“Запізно,” переможно вигукнула дівчина. “Я вже запостила це у сторіз! Попались, голубки.”

“І що тут такого?” холодно промовив Спартак. “Ми і до цього обіймалися, перед цілим залом людей. Те що ви вважаєте обійми якоюсь непристойною поведінкою, це ваші проблеми.”

Він стільки завгодно намагатися спростувати таку поведінку, але якщо це почне гуляти інтернетом, то дуже скоро Женя відмовиться узагалі з ним спілкуватися через плітки. 

“Забирайся звідси геть!” накинувся на неї Янович. “Як ти посміла взагалі когось фотографувати без їх дозволу!? Це неподобство!”

“Ходімо, Жень. Воно того не варте,” лагідно промовив Суббота, кидаючи вбивчий погляд в бік дівчини. Рано чи пізно це мало статися, те як вони постійно жартували між собою не могло не привернути увагу всіляких стерв’ятників.

Женя не міг заспокоїтися цілу дорогу в машині, він постійно лаявся собі під ніс та питав по черзі у кожного що тепер буде. Спартак хотів зайти в Інстаграм щоби перевірити масштаб катастрофи, але мобільний інтернет взагалі не тягнув, залишалося чекати до наступного міста, що робило ситуацію ще більш безглуздою.

“Нам треба менше гейських жартів!” виголосив Женя. “Це все почалося із них, значить якщо їх не буде то все пройде, правда ж?” він із надією глянув на його друга.

“Ти ж розумієш, що якщо щось раптово зміниться, то це навпаки викличе підозру,” спробував раціонально поглянути на цю проблему Спартак. 

“Так, я взагалі не зрозумів,” гукнув до них Антон із переднього сидіння “то ви, хлопці, того чи не того?”

“Кого?” Женя запитав розгублено.

“Нікого,” відрізав Спартак. Усе починало вириватися з під-його контролю і він просто не міг зрозуміти що із цим робити. Єдине що його хоч трохи заспокоювало, це те, що принаймні у нього вистачило самовладання не поцілувати Женю прямо там у коридорі, тоді уже би ніякі відмовки не спрацювали б. 

Далі буде…