гра в правду

Похмуре небо, що поглинає промені світла копицями темних хмар, що прийшли на заміну легким, кучерявим серпанкам хмар, випромінювало смуток і невагомий сум, що змушував будь-якого спостерігача цієї картини важко зітхнути. Краплі дощу несамовито барабанили по даху побудованого як подоба труб величезного органу палацу, швидко стікаючи по золотому металу, ковзанням викликаючи гармонійні звуки, що могли б витягатися з справжнього інструменту руками майстра, відволікаючи кожного асгардця музикою єства. Швидкий вітер вився навколо дерев, грайливо бавлячись з дрібним листям, що покриває тонкі гілки.

Негода, що віє тугою, для сяючого веселістю та бравурністю Асгарду нехарактерна від слова зовсім. Може, саме тому кожна крапля, що падала на скло, привертала більше зацікавлених поглядів, ніж палаюче сонце, до якого всі давно встигли звикнути. Юнак, що царственно сидів на підвіконні, ніби на справжнісінькому троні, примружився, коли світило заслонило хмари і в його покоях стало значно темніше, що псувало весь цікавий процес читання, робило це складнішим. Він запустив пальці в темне-темне волосся, забираючи пасмо, що вибилося з абсолютно досконалої зачіски з ароматом педантичності.

Над пеленою напівтемряви неба пройшлася звукова хвиля грому, що розриває молекули важких на вигляд хмар на мільярди частинок, що менше атомів. Наступної миті промайнула блискавка, розгалужуючись тонкими лініями, проводячи контур небесного розрізу, роблячи його видимим і відчутним для очей. Принц здригнувся, скоріше від несподіванки, ніж від страху перед могутнім явищем природи, і уважно подивився на загрозливо бушуючий небозвід, а потім зневажливо пирхнув.

Вдалині стало чутно чиїсь кроки, що з великою швидкістю наближалися до високих дверей покоїв юнака. Технічно, це були не його покої, а кімната для гостей з інших світів, але з самого дитинства він відвідував Асгард настільки часто, що ця кімната майже стала належати йому. Він повернув голову в бік входу, вичікувано дивлячись на нього. Нарешті двері відчинилися, і погляду принца з’явилася спочатку широка промениста усмішка, яка, мабуть, мала змогу замінити саме сонце, а потім голова з блондинистим волоссям та тіло, надто витягнуте навіть для високих асгардців.

– Локі! — вигукнув гість, посміхнувшись ще дужче, коли побачив юнака.

— Ти чимось засмучений? – протягнув Локі, подивившись на спадкоємця трону Асгарду з ноткою скептицизму.

— Ні, саме навпаки. А що таке?

— Подумав, що весь цей кошмар за вікном — твоїх рук справа, — темноволосий кивнув головою у бік зливи, що дратувала своїм безперервним гуркотом.

— А… Це я від радості, вибач, — Тор ніби з соромом опустив голову, і хмари над Асгардом миттєво розвіялися, поступаючись променям сонця, що осяяло все місто, відблискуючи від золотого покриття стін палацу. — Я маю до тебе пропозицію.

— Справді? Що ж, здивуй мене.

— Ти Бог Брехні, чи не так? Давай спробуємо не брехати один одному цілий день? — Одинсон зробив кілька кроків у напрямку товариша. — Під брехнею мається на увазі і блеф, і недомовленість, і все інше, а то я тебе знаю, адже ти потім скажеш, що знайшов лазівку.

— Бог Підступності, це трохи інше, — хлопець примружився з цікавістю і, почувши останні слова Тора, засміявся. — Шкода, що ти про це не забув.

— Ми майже росли разом, звичайно ж, я навчився запам’ятовувати таку інформацію. То ти згоден?

– Чому б і ні? Звучить весело, — принц підняв брови. — Тільки як ти дізнаєшся, брешу я чи ні? Навряд чи ти маєш особливі знання в психології.

— Дорогою до тебе я зайшов до матері. Вона дала мені це, — світловолосий витяг з кишені штанів пляшечку із зіллям світло-блакитного кольору, вдавши, що не помітив розчарований погляд принца Йотунхейму, що очевидно бажав обдурити його і цього разу, — і сказала, що у випадку, якщо хтось з нас збреше, у нього почнеться напад лоскоту. Не так жорстоко, як ти любиш, але ж травми нам не потрібні, правда?

– Ах, от як, – Локі хитнув головою, поглядаючи на флакон з якимось побоюванням, роздумуючи і зважуючи всі аспекти майбутнього рішення. — Що ж, добре, давай випробуємо це підозріле пиття.

— Я радий, що ти погодився так швидко, друже, — принц відкрив флакон з зіллям і одразу ж зробив ковток, а потім протягнув його Лафейсону. — Адже треба пробувати щось нове, — трикстер трохи насупився, приймаючи флакон з майже непомітним небажанням, але все ж таки випив з нього, приречено зітхнувши.

— Зілля Фрігг ніколи не бувають жахливими на смак, хоч це тішить.

— Добре тобі, Локі, все не так страшно, — Одинсон підбадьорливо поплескав юнака по плечу. — Може пройдемося, адже дощ припинився? Потренуємося?

— Із задоволенням вкладу тебе на лопатки, — Лофт гордовито підняв голову, встаючи на ноги, і тихо кашлянув, стримуючи поступово зростаюче бажання посміятися.

— Подивимося, хто кого, — Бог Грома хмикнув, дивлячись на юнака згори донизу, одним своїм виглядом демонструючи фізичну перевагу над ним. – У мене стільки запитань до тебе. До речі, пам’ятаєш той випадок, коли ти перетворився на змію і вдарив мене ножем? Ти справді хотів завдати мені болю?

— Звичай… — юнак замовк на крайньому складі, в останню мить згадавши про їхню домовленість і відвар усередині нього. — Ні, не хотів, це сталося випадково.

— Я так і знав, що ти насправді добрий! — Тор взяв приятеля за лікоть, ведучи коридорами палацу. — І ти любиш мене?

Після хвилинного мовчання спадкоємцю асгардського трону прийшла думка, що Лафейсон просто його не почув. Запитувати вдруге після такої павзи було б, мабуть, безглуздо. У світловолосого і без цього була репутація аж ніяк не найрозумнішого асгардця. Тор зітхнув на повні груди, коли через кілька хвилин вийшов з надто задушливого для нього палацу, і з захопленням глянув на Бога Підступства, що скривився через яскраве світло, яке потрапилона його обличчя. Під його ногами шелестіла намокла під зливою трава, створююча перешкоду для бруду, що норовив причепитися до взуття принца. Одинсон зупинився посеред оточеної лісом полонини неподалік палацу, і хруснув кісточками пальців, змусивши трикстера скривитися.

Бог Грому різко розвернувся до трикстера і підбіг до нього, намагаючись зачепити, але так, щоб удар не був надто болючим — бачити муки темноволосого він не любив усією душею. Він опинився вже зовсім близько, з задоволеною усмішкою дивлячись на переляк, що розповзався по обличчю принца Йотунхейму, який не чекав такого нападу, і заніс над ним руку. Мить — і Громовержець мав відчути опір чи хоча б відчути тепло чужої шкіри під рукою, але силует Лафейсона розчинився у повітрі, залишивши після себе зелене світло.

Тор стояв на місці, не до кінця усвідомлюючи все, що відбувається, приблизно кілька секунд, а потім насупився, навіть не роздратовано, а, може, скривджено. Він і не сумнівався, що Локі навряд чи не обманюватиме, але не думав, що це станеться мало не одразу. Хоча чому тут дивуватися, це ж Бог Підступності, все-таки.

— Дідько… — з-за спини Бога Грома пролунав мелодійний голос Лафейсона, що скорчився навпіл і ледве видавив з себе слова крізь розпираючий його сміх. — Це ж… не… враховується…

— Будь-який вид брехні, друже, — Тор повернувся до трикстера, розчулено спостерігаючи за його недопитками. — Так і знав, що ти мухлюватимеш. Воно й ясно, адже ти слабший за мене.

Локі, дочекавшись, поки дія зрадницького зілля нарешті пройде, кинувся до Громовержця і одним поштовхом збив його з ніг, одразу ж відскочивши убік, подалі від кулаків.

— А ти неуважніший, — юнак задер носа, самовдоволено посміхнувшись, а потім простягнув другові руку, допомагаючи підвестися на ноги.

— Але ж ти все одно мене любиш? — Одинсон незрозуміло глянув на принца, що знову проігнорував його запитання. Збігом це вже не могло бути — Лафейсон точно почув його, адже слух у нього просто чудовий, майже абсолютний. Але з відповіддю той чомусь зовсім не поспішав. — Локі, адже ми домовилися!

— А я й не брешу. Лише… упускаю деякі деталі, — ухильно промовив юнак, наперекір усім правилам психології дивлячись прямо в очі принца. — Мовчання — не обман, а його уникнення.

— Ти ж розумієш, що я тебе не відчеплюся?

— У тебе всього день, який, до речі, наближається кінця. Намагайся, скільки хочеш.

Бог Підступності царською ходою попрямував до палацу з виглядом переможця, що завжди отримує своє. І він справді виглядав би так зі своїм пихатим поглядом і трохи стиснутими тонкими вустами, якби не Тор, подібний до вірного пса, що не покидає свого господаря. Трікстер, мабуть, пирхнув би з роздратуванням у такій ситуації, тільки Громовержець виглядав надто чарівно, а дія магічного зілля все ще тривала, на превеликий жаль. В іншому випадку було б набагато простіше.

— То скажи, друже мій, чи любиш ти мене? — вигукнув зі сміхом Бог Грому, опинившись нарівні з Лофтом. Якби у нього був хвіст, він безперечно виляв би їм з шаленою швидкістю в цей момент. Чарівно. Напевно. — Адже я тебе так.

– Ти знущаєшся з мене? – Локі закотив очі, показово не дивлячись на блондина. Він і справді ходитиме за ним увесь день, упертий, як чибіс. Ось дурне зілля і дурна гра.

– Трошечки. Адже я пообіцяв.

На лекціях Браги нудно було завжди. Хоч він і був Богом Красномовства, прославленим на весь неосяжний Асгард своїми талантами, сотнями віршів та десятком пісень, слухати його — суцільні тортури. Адже правда, скільки можна говорити про любов до жінок і вина? Сидіти на уроках тактики Бога Війни — і те цікавіше. Якщо вже не говорити про Локі, здатного подати інформацію так, щоб захоплювало дух у будь-якого слухача. Хитрий.

– Гей, йотуне, – прошепотів Тор, нахилившись до Бога Підступності.

– Що таке? — Лафейсон обернувся на приятеля, зацікавлено вигнувши брову.

— Ти мене кохаєш?

— Святий Одіне… — трикстер сплеснув руками і відвернувся, ховаючи усмішку, що рвалася назовні. — Відчепись же ти нарешті.

А ось вечері у палаці завжди проходили славно, а головне зовсім не нудно. Хоча б ввечері Браги забував про абсолютно всі стереотипи і спілкувався з іншими богами не як якийсь там безхребетний ельф. Їжа чомусь ставала в рази смачнішою, ніж була вранці, хоча, може, це все звичайна втома і голод, які роблять і яблука, і постіль набагато бажанішими. А музика, музика піднімала настрій ще більше, викликаючи бажання танцювати якнайбільше, якнайдовше.

Громовержець витягнув юнака, що слабо опирався, з-за столу, міцно тримаючи і не дозволяючи вислизнути подалі. Бог Грому закрутив його навколо себе, ніби знущаючись, адже Лафейсон втекти не міг – він справді був слабшим. Коли принц Йотунхейму нарешті зупинився, важко і часто дихаючи, на його обличчі не було злості, жодного відтінку, жодної краплі. Тільки щось хитре, що витало в зелені зіниць.

Трикстер різким рухом вдарив принца Асгарду під дих, криво посміхнувшись, коли той вдав, що лише вклонився темноволосому перед новим танком.

– Я ж знаю, що ти все одно мене любиш Локі, – Тор похитав головою, і в міміці його не було навіть хитрості, не варто говорити вже і про злість.

Бог Підступності промовчав.

— До речі, чому за весь день ти так у мене нічого не запитав? — Бог Грому нахилився до юнака, схиливши голову набік, показуючи здивування. – На тебе зовсім не схоже. Адже ти завжди отримуєш користь звідусіль.

— Ти не знаєш, чому, Торе? — Лафейсон тихо засміявся, у звичній манері піднявши брови, поблажливо, але з іронією, такою знущальною, що натякає на тупість співрозмовника. Ні, правда, він ще питає? — Я й так усе про тебе знаю. Читати тебе легше, ніж книги для зовсім маленьких дітей, а може і простіше.

– Та ну? Неправда! Я ще як вмію приховувати… — Громовержець поперхнувся, відчувши підступний сміх, що вже підкочував, супроводжуваний лоскочучими хвилями по всьому тілу. — Гаразд, я зрозумів. Немає тут нічого смішного!

У покоях принца потемніло вже не від дощу, а через прихід ночі, що неквапливо наступила на місто, обволікаючи будівлі темним серпанком. Локі лежав на ліжку з незавішеним балдахіном, закинувши ногу на ногу і задумливо вдивляючись у стелю.

День, протягом якого треба було бути максимально обережним, зважуючи кожне слово, добігав кінця, отже, магія зілля — теж. Здалеку знову пролунали відгуки чийогось бігу, і двері відчинилися на кілька секунд швидше. І голосніше.

– Ти вже вдруге за день вриваєшся в мою кімнату, Тор. Стільки можна? — невдоволено простяг Лафейсон, навіть не повертаючи голову в бік гостя, а тільки махнувши рукою, за допомогою магії зачиняючи двері.

– А ти знову тікаєш, і далеко не вдруге, друже, так що все чесно, – Бог Грому підійшов до ліжка трикстера, дивлячись на нього зверху вниз.

— Сьогодні, я помітив, у нас все чесно, — хмикнув принц Йотунхейму, підвівшись на ноги і випроставшись, по-королівськи, дуже красиво.

— Окрім одного, — Одинсон схрестив руки на грудях. – Ти так і не відповів на запитання.

– Яке питання? — Бог Підступності вигнув брови, глянувши в очі спадкоємця трону Асгарду.

– Чи ти мене любиш? — Громовержець вимовив це вже з часткою переляку, невпевнено, але з більшим натиском.

Тор упертий.

Тор не здається.

– Торе, ну скільки можна? — Лафейсон знову закотив очі.

— Я не піду, поки ти не відповіси!

— Доведеться тобі простояти тут усю ніч.

— А вранці я отримаю відповідь?

– Навряд чи.

— Тоді й сенсу в цьому немає.

– От і чудово. Ми закінчили?

— Я ж сказав, що не відчеплюся, — Бог Грому зробив ще один крок до товариша, уважно дивлячись у його хитрі очі.

– Сумно.

— Локі, ти ж любиш мене. Просто боїшся зізнатися в цьому насамперед собі. Хоча не знаю, що тут такого страшного. Боягуз, — спадкоємець асгардського престолу махнув рукою, зневажливо, поблажливо, наче розчарувавшись.

– Я не боягуз! — темноволосий обурено сплеснув руками, ледь не вдаривши Одинсона в пориві почуттів.

Хлопець міг називатися ким завгодно, хоч брехуном, хоч жалюгідним обманщиком, але звання боягуза він не прийняв би в жодному разі.

Принизливо.

— Ще й який, йотунчику! — Тор закивав головою для більшої переконливості, напевно, спостерігаючи за емоціями Бога Брехні, що вирвалися вперше за все життя. Важіль тиску, що діє на нього, знайти було вкрай складно, а той, що вивів його з себе зараз, швидше за все, спрацював лише один раз.

Локі продумує абсолютно все.

— Гаразд, гаразд, добре! Так, я кохаю тебе! Кохаю! Все? Закінчив? Іди ж тепер, — юнак мало не гарчав від злості на самого себе і на наполегливого Одинсона, що розплився в щасливій усмішці. Дратує, дратує, дратує. Це ж треба було так схибити — вчитися контролю стільки років, щоб у результаті все одно програти у битві, яка вважалася заздалегідь виграною. Нечесно.

— Ти справді хочеш, щоб я пішов? — Громовержець підняв брови, наслідуючи звички йотунхеймського принца. Бо непереконливо зовсім, аж ніяк. Лафейсон прекрасний актор, але не зараз, не в цю мить.

– Звичайно! Набрид вже, — ледь не пролепетав Локі, а наступної секунди зробив крок назад і майже задихнувся від пробираючого сміху як результату огидного почуття, що розливалося по всьому тілу, дратуючи кожну клітинку шкіри. — Чорт тебе бер… Ні, не хочу, залишся.

Тор підійшов до Бога Підступства ще ближче, знищивши значення відстані його останнього кроку, і міцно обійняв, акуратно погладжуючи пальцями по рівній спині. А потім залишив на ледь помітно почервонілій щоці легкий поцілунок, ніжний, нестерпно приємний, ледь відчутний.

Дідько.

Локі прикрив очі, обіймаючи друга (?) у відповідь.