нескінченний чан.

чан народився після відкриття ейфелевої вежі, всесвітньої виставки, перед цілим життям у вісімдесят дев’ятому. чан народився в рік змії, боявся крові до дванадцяти, а після чотирьох днів з початку 2002 почав їсти кавуни.

 

чан одинадцятий рік хворіє і його життя тримається на чиїхось криках. зазвичай – на чанбінових.

 

чанбін народився перед «революцією на граніті», випуском першого фільму «сам вдома», після всього найцікавішого в дев’яностому. чанбін з 2003 кричав про молодість, диски з піснями the beatles, про квіти і хворого банчана. малював на контурних картах собі нігті в червоний, носив в кишенях чупа-чупси і заплітав вінці.

 

чанбін вплітає в волосся чана квіти, а той сміється. хворий, зі своїми паперовими літаками під пальто. хворий чан з найздоровішими очами, зі шкарпетками по коліно та штиблетами навіть влітку. хворий чан живий, сяйний і, зовсім трохи, гучний. чанбін досі не розуміє, чому банчан часом каже щось про мертвих, сухих і найстрашніше – тихих. звідки він про них взагалі щось знає?

 

– я вчора по річці відправив пляшку з посланням про кохання.

 

– я знайшов її зранку.

 

у чана біле волосся і абсолютно чорні очі.

 

чан – віддане цуценя, подорожник, шукаючий тепло.

 

подорожник, що вилікує, але не вилікується.

 

– знаю, бо сам до пляжу біля твого дому приніс.

 

у чанбіна люди висять на парасолях, а в чана ходять під небом.

 

– боявся, що якщо буду чесним, то до тебе вона не дійде.

 

чанбін не знав чана до. чанбін не знав здорового, ситого, розмальованого в дитинство чана. він не бачив його з малюнками динозаврів чи котів на долонях, не бачив чана без хвороб, розбитих нігтей і розтрощених кісток. чанбін з тринадцяти знав чана, з п’ятнадцяти – цілував, але не знав його нескінченним.

 

про вже давно хворих і потім тільки мертвих думати страшно, але про чана хочеться. здається, ніби він ніколи більше не помре. йому не дано, долею не прописано, а на обличчі обіцяно ще років п’ятдесят – про який кінець мова?

чан не вміє носити речі, він рве футболки, дірявить кишені куртки і не ходить до школи. йому ще вчитися, шити, перефарбовувати та стригти – що таке кінець, якщо все так не закінчено?

 

банчан не вміє вірити в найгірше, але про хороше мовчить. про гучних і живих розмовляє все менше, про тихих – розповідає так, ніби був. або буде. на обличчі тепер років двадцять обіцяють. по зорям, лініям на руках, кількості волосся чанбін не вміє рахувати.

 

– скільки?

 

чан підіймає голову з лимонної ковдри, вона лоскоче щоки. чанбін не вмів вірити у найгірше, поки банчан не почав мовчати про найкраще.

 

– що скільки?

 

чанбін цілує у волосся, йому ріже очі. зараз ще секунда та со полізе битися – він про погане. про найгірше. про те, яким чан може бути.

 

– скільки тобі лишилося?

 

хоча чан заслуговує на найкраще. він заслуговує на чесність. хоча б від сонячних променів на чистої крові.

 

– три цукерки з полуницею.

 

а битися ні з ким, бо чан сміється і лізе в шафу, губить шкарпетку серед яскравого палацу, збирає кістки. ховається від чанбінових очей, від хвороб, від правди в нечесні часи. показує голу ступню, сип на спині, пластири під рукавами і, здається, відколотий п’ятий зуб. через хвилину двадцять підліток з нафарбованими в червоний на контурних картах нігтями чує від своїх речей плач чи знову сміх.

 

знову сміх чи вже плач парубка, що народився після відкриття ейфелевої вежі, дивився на світ чистими очима, ламав кістки раз на рік по дві та колись боявся крові.

 

і чанбін хоче підійти, розгребти речі, поховати себе поруч із чаном в джинсах і спортивних штанях, лежати так довіку, прогнити та перетворитися на квіти. і щоб банчан – ромашкою, а чанбін може і бур’яном.

 

але чан не підпустить і поховає себе сам. чанбін не дасть у землю, тому віддає свій светр.

  ***

джісон схожий на пісочну бурю: лізе в очі, застрягає в горлі і постійно шумить. він ніколи не ріс, не хотів і не захоче, але має метр шістдесят п’ять і конспекти з історії в сумці. перед ним не було нічого цікавого, після – також не буде. але під час він розмальовує фарбами стіни в кімнаті, не розмовляє про хвороби, краде сусідських котів.

 

– чанбін, ти майже лисий! а де чан?

 

чанбін пропустив додаткові заняття з підготовки до екзаменів, купив машинку для гоління і чорний лак. він ріс після вбивства джона леннона, під час теракту в 2001 їв виноград, а в 2006 підстриг себе налисо заради все ще хворого, але ще не мертвого банчана. він вперше побачив сип навколо губ, зрозумів, що востаннє цілував чана десь наприкінці червня.

 

– чан сьогодні не гулятиме.

 

бан вже чекав чанбіна перед його домом. витаскував білі кучері шматками, усміхався, доривав підошву на кедах, діставав з-під нігтів пісок, знову усміхався та втрачав свідомість, поки чанбін думав, що той дуріє. він не мав рюкзака, ховав по кишенях потрісканий з нігтів лак, кохання до чанбіна та порожні шматки паперу. він вмів зберігати секрети, плести коси, бігати швидше за всіх і збирати для чанбіна найкрасивіші квіти.

 

він народився перед смертю фредді мерк’юрі, пережив його п’ятдесят і не доживе до своїх вісімнадцяти.

 

– а чого?

 

– захворів.

 

мінхо не народжувався і завжди мав при собі котів (сусідських, але не крадених). він не нагадує явище, він сьорбає сік влітку, а перед екзаменами не вміє обирати енергетики.

 

– чанбін, він хворіє ледь не з початку життя, а після п’ятнадцяти я не бачив чана без зламаних кінцівок через звичайне невдале падіння.

 

со підіймає голову на полуничний сік і стискає в рукаві три цукерки.

 

чан досі навіть не знає, чим хворіє. він тільки жаліється на головні болі, на тепер звичну, вічну, нескінченну температуру за 37. певно, не дізнається ніхто, бо його ховатимуть ті, кому після чотирнадцяти і не дотягуючи до двадцяти. ховатимуть по-людськи, правильно поховають. не на задньому дворі багатоповерхівки, не серед мовчазних, о господи, тихих, могил, а у волаючому вівторками і десятими числами полі. річка йому заспіває колискову, а чанбін не принесе квіти. вони залишать його серед польових маків, попросять мишей потурбуватися про землю і більше не повернуться. принаймні, не всі.

 

адже чан не помирає і могила для нього – лише формальність.

 

він нескінченний.

 

ну то тоді нащо до нього приходити, якщо не забудуть?

 ***

чанбін вперше в житті просипає зустріч з банчаном. завжди ламав кістки, прогризав язик та випалював пальці, але прибігав завчасно. він міг запізнитися на математику, на курси, на екзамени в кінці року, але щоб до чана?

 

ні за що.

 

– чан! о господи, чан, в тебе пластир з квітами!

 

джісон їздить навколо на ровері, співає богемську рапсодію, хизується своїми рожевими нігтями і розповідає про горище наповнене магією і початком літа. мінхо підсказує, що там замість магії – пилюга, а початок літа закінчився та серед скрипучих половиць тільки спека і танучі свічки. джісон за це кидає йому в волосся яблуневу жуйку.

 

– чан?

 

філикс народився сонцем в день з грозою, а хвилину після пологів йому давали статус мертвого.

 

– чан, чому ти не відповідаєш?

 

чан озирається в пошуках чанбіна і заламує пальці. вони домовилися зустрітися о третій і піти зустрічати світанок, а тут янгольські очі, шалені крики і плюскання соку, але чанбіна немає.

 

– я… я дійсно не розумію, хто ви.

 

джісон вибиває корінний зуб, а пальці мінхо випускають пакетик з соком.

 

чанбін прибігає ближче до половини четвертої, тяжко дихає, очікує знову побачити усмішку чана, почути його сміх від найтупіших жартів джісона та покласти на голову вінок.

 

– як забув?

 

у чанбіна на обличчі паніка, а під шкірою він шукає нові очі – треба знайти чана.

 

– де?

 

філикс тримає тремтячі руки джісона, серветки, зуб і киває в бік пляжу.

 

– з мінхо розмовляє.

 

чанбін не блимає і повільно йде до звуків води, секретів, листів із зізнанням у коханні. він слухає світанок, біжить, коли той червоніє, а майже лиса потилиця чана видніється з-за піску.

 

– чан!

 

і найгірше не відбувається, адже чан вскакує й обіймає, прижимає та прижимається. чанбін через нього горить, рветься і переварюється. температура в банчана знову під 38. а на них двох – 65. шкаралупа трісне, але з яйця вилізе пташеня.

 

мертве та переварене, але все ще функціонуюче.

 

чанбін не розуміє, чому вони з чаном завжди про різне.

 

чан про смерть, а чанбін – про монстрів.

 

мінхо – про полуницю, філикс про орхідеї, джісон тепер шепелявить, кричить про дитинство.

додому вони знайомляться знову, лі молодший дістає пом’яті фотографії з дірки в джинсах, хан скаче, показує шрам від виделки на руці, плями від чорнильної ручки на сорочці.

 

вони діти. невинні, абсолютно несправедливо обділені сонцем діти. розіп’яті під вогняними світанками і поховані десь після заходу. діти, які проводжають додому, пропонують переночувати всім разом. мінхо обіцяє показати комікс, а чан нічого не згадує.

 

– до понеділка!

 

– давай зустрінемось у чанбіна? цей задрот все одно до шостої тільки екзамени буде розбирати. ми вже у нього будемо, думаю.

 

банчан сміється, відкриває пробиті, майже зняті з петель двері. шелестить потрісканими кедами, зубами, лаком на нігтях. цілує чанбіна думками, гладить по спині та проводить язиком по білих цятках, випуклостях та подряпинах біля ясен.

 

– а про це я пам’ятаю.

 

їх, дітей, гучних, живих, нескінченних, треба шукати по коробках на свалці, в пустих і прогнивших комодах, в духових ящиках з-під потрісканого, мертвого роялю. їх не можна брати на руки, бо вони заразні – усмішками, смертями, квітами, білими цятками в роті та відпавшим волоссям. з ними не треба говорити, бо вони всі все знають.

 

і що чан помирає – також.

 

смерть виявляється страшнішою, швидшою за монстрів, чанбіна, за бажання жити. вона не чекає, поки закінчаться три полуничні цукерки, не цікавиться, що чан не прожив свою молодість. він абсолютно не навчився, не шив, не перефарбовував, не стриг – йому ще не можна кінець.

 

майже чесні часи подарували лише нечесне життя.

 

– хлопці, хіба чан не запізнюється?

 

у чанбіна знову паніка, він розчісує руки. не собі – філиксу. філикс перераховує джісонові зуби, йому здається, що в того не вистачає ще чотирьох. джісон перечитує історію, не вчить, але гучно сміється над словом «смерть».

 

– я взагалі думав, що він нас під будинком вже чекатиме.

 

вона, смерть, не плаче.

 

– ага, я також. може він спить десь?

 

не вміє, не хоче, не вчилась і не росла.

 

вона ставить вінілові пластинки, розбиває нутрощі. все після скрипить, плаче та колеться зсередини. вона розриває шкіру, забирає пластири і дивиться на колір.

 

боляче і не красиво.

не красиво, але боляче.

 

вона – підла, бо їй не дали шансу народитися, вчитися життю і бути сонцем.

 

їй з першої секунди встановили статус мертвої і смерть просто не знає, що таке чесність.

 

чан домальовує нігті лаком, що приніс йому чанбін, закидає в кишені нові орігамі, імена хлопців з описом зовнішності, сережки, ґудзики, шматки від листів для чанбіна. планує віддавати частинами, щоб романтичніше. щоб був сенс і час ще прожити.

 

його точно чекатиме щось краще за життя в бідності і смерть під холодними, льодяними бетонними сходами. і щоб тут без сонця, але там – тільки під його променями. він там більше не отримає зламану шию, обірваних коридорів, проткнуту, ножицями та листами для чанбіна, ногу.

 

чан вмів сміятися з жартів джісона, не вмів малювати, хотів збирати найкращі квіти для чанбіна, обіцяв, стримував обіцянки, дарував каніфолі, паперові літаки, на дні народження приносив найкращі привітання і найдешевші подарунки. він постійно все дарував від себе, від всього всесвіту та ніколи не жалівся.

 

– блядство! яке ж блядство! чан! чан, підіймайся!

 

але жалів. цілував, обіймав, віддавав свої шарфи і не повертав ручки.

 

– чан? будь ласка, вставай. чуєш?

 

впав зі сходів, втративши свідомість. підвернув ногу, не встигнувши зреагувати. з’їла хвороба. не те, щоб будь-що з цього було нещасним випадком, чану вже давно обіцяли кінець. чану давно треба було лікуватися. але хіба чан знав?

 

– відходь, чанбін, досить.

 

він, чан, лежить і нарешті стає по-справжньому нескінченним.

 

і со принесе квіти, допоможе з тілом і не покаже мишам, де чан житиме. не дозволить співати річці, заткне поле, повириває всі бур’яни. поховає в п’ятницю і не згадає за десяте число. в нього не буде синього, чорного, він назавжди забуде про червоний. чанбін обламає кістки, гілки, відгризе вуха та сховається в коробочці з-під каніфолі.

 

– не хочеш його, як собаку?

 

джісон схожий на новорічну двохрічну гірлянду – сяє тільки частинами й якщо покрутити.

 

– хочу, щоб хоч тут до нього, як до людини.

 

філикс ховає очі за травою та не вилізе, поки не перестане боліти. чанбін вперто не дивиться на те, як мінхо вишкрябує на дошці «банчан».

 

– киньте йому замість землі солодощів, він дуже їм, – філикс тримає голос в нормі, але джісон все одно починає плакати. – радів.

 

– прямо так все і засипати?

 

філикс нарешті усміхається, кладе вирвані з маминих горщичків фіалки і вивалює все з кишень: подарований чаном дзвінок від велосипеда, скріпки, крихти від булочок і порваний зошит з математики.

 

джісон загоряється, дістає з кедів записки, олівці, каніфоль, лезо від ножиць – все від банчана.

 

– а ще на дошці напиши «наш банчан»! додай, додай!

 

джісон вже перегорів, але віддає останні іскри і всі на чана. тепер все для банчана.

 

– і не пиши дати, чан не помирає.

 

вони так і закидають тіло: квітами, пиріжками, цукерками, помаранчевими зошитами, блокнотами, малюнками, листами, лезами, усмішками, корою дерев, піском з пляжу, навіть налиють трохи з річки води.

 

вони не дадуть йому забути, що він мав до чесного існування в абсолютно чистих підліткових серцях. вони закинуть тільки хороше, а чанбін пригне поцілувати в чоло.

 

– принаймні, тепер ти відпочинеш.

 

для чана домовина – лише формальність, чан завжди хворий і ніколи більше не помре.