Неправильна дієта
від печальний менестрельОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.
– Лот! Ульм ак! – гаркнув Шакшук, випинаючи груди. Його кігтистий палець тицьнув у зарослі трохи нижче течії. – Локсан!
Кварцит з Х’ярою почали сперечатися, забувши, що ми ні слова не розуміємо. А, може, навпаки саме тому. Трака тремтіла і роззиралась, Кварцит раз у раз спльовував кров на вологий грунт – думаю, поцілунки не пішли йому на користь.
– Шакшук пропонує нас провести до безпечного місця, – пояснив він, врешті решт. Х’яра демонстративно зашипіла – ідея їй не подобалась. Тільки дурень би її винуватив: Шакшук працював на Молкарда і, здається, керував іншими лотами в замку. А тепер він тут. Врятував від яллаки, яка теж, наче, служить альву.
Я остаточно заплуталась і відмовлялась обдумувати ситуацію ще хоч секунду: помила черевики у воді, так-сяк заплела у коси мокре брудне волосся – воно тепер смерділо рікою, а не в’язницею.
Мені потрібен був день – може, два – щоб все впорядкувати. Переварити. Мій мозок ламався десь на втечі з в’язниці і вмикав режим “мавпочка в голові плескає в долоні і регоче”.
Момент “Шакшук втирає Кварциту якусь мазь у рани, і ті дуже швидко загоюються” мозок сприймав як сюр. Лот шукав нас, щоб віддати Кварцитові ліки, щоб попередити про небезпеку, щоб… щоб залишитися поруч. Нісенітниця якась. Тому коли ми пішли до порталу, я вчепилася у Кварцита, наче набридлива бабця, яка хоче знати все про “кавалєрів”.
– Шакшук, він… любить мене, – я вперше бачила Кварцита настільки зніяковілим. Його очі сяяли, наче апельсинове варення на сонці, щоки і шия потемніли. Але хоч хтось мусив бути реалістом у цій компанії.
– Любить? Його, певно, Молкард підіслав, щоб нас зловити. Втертися в довіру там, заманити у пастку…
Кварцит дивно глянув на мене – наче не розумів, знущаюся я з нього чи жартую. Коли усвідомив, що я цілком серйозна, тихенько розсміявся.
– Лоти моногамні. Одне кохання на все життя. І… просто повір, вони знають, коли воно приходить, – Кварцит запустив кігті у волосся – там, куди припав раніше поцілунок Шакшука. – Тільки дурні готові зробити все заради кохання. А лоти якраз такі.
– Тобто, оце все – правда? Все, що він сказав?
Трак кивнув, а потім взяв мене під руку, наче ми старі друзі. Зблизька було видно, що волосся в нього дійсно посивіло – лише деінде зустрічались темні блискучі волоски. Я б хотіла сказати, що це Кварцита зовсім не псувало, але страх і біль, що стали причиною сивини, не можуть не псувати.
Ми йшли позаду всіх і деякий час говорили про всілякі нісенітниці. Нам би важливі теми обговорювати, а я слухала історії Кварцита про велетенських оранжевих ящірок, які інколи зупинялися посеред гонок і починали паруватися. “В мене одного разу нога заплуталася у збруї, а вони вже до діла приступили – не злізеш! – реготав Кварцит. – Добре, що я хоч самця перед заїздом обрав, а не самку!” Я у відповідь розповідала історії з гуртожитку та універу – п’яні посиденьки після пар, нічні прогулянки Львовом; як ми одного разу поцупили в гуртожитку чиюсь каструлю і з диким сміхом потягли її на десятий поверх; як грали карти на бажання… Я, напевне, вперше говорила про свій світ. Це було приємно, хоч і трохи боляче.
– І що ти робитимеш? – запитала я наостанок, коли смішні історії нам обом набридли. – Хочеш тримати Шакшука біля себе в надії, що він нас захищатиме? Дуритимеш, що кохаєш його?
Кварцит знизав плечима. Це було жорстоко, хоча й розумно.
Я перевела погляд на Шакшука, який йшов попереду. Його руки були товщиною з мій тулуб; сокира на поясі могла б розрубати мене навпіл. А ще він приніс в’ялене м’ясо (краще не знати, чиє) і воду. Якщо закрити очі, що він працював раніше на Молкарда (а, може, й досі працює), Шакшук був непоганим. Простим, як двері, спокійним та смертоносним.
– Не розбивай йому серце, – пожартувала я, але ніхто з нас не розсміявся.
*
Ходити порталами у цьому світі – те ж, що й ходити порталами між світами. Тільки нудить менше.
Ми вивалилися, готові оборонятися, та охорони не було. Та й взагалі, портал виглядав покинутим. Чагарники густо росли довкола і ховали кам’яні сходи; арка розвалилася під натиском диких квітів, схожих на кущові троянди. Але кожна пелюсточка закінчувалась голкою – краса невимовна.
– Ми що, і в часі переміститися? – я клацнула зубами. Довкола ні снігу, ні криги, дерева цвітуть, та холод невимовний.
– Сур ! Ми не тут мали вийти! – Х’яра копнула шматок вапняку, потім обернулась до порталу. Символи на зруйнованій рамці тьмяно світилися жовтим, але окрім цього – нічого дивного. Чи, навпаки, нічого звичного. Сходи, арка, рамка у два людських зрости – наче тут стояло велетенське дзеркало, та хтось розбив його. По інший бік рамки був звичайнісінький ліс. Що Х’яра там планувала побачити?
– То, кажеш, портал зламаний? – зауважила Аріна. Її обличчя було білим-білим після переміщення. – А минулого разу? Ну, одразу після чого вас спіймали і засадили до в’язниці…
Х’яра зашипіла. Мить – ще один камінь полетів у високу траву. “Надто багато відповідальності, – подумала я. – Навряд у цьому світі діти отак розгулюють по континенту і відкривають портали, навряд тікають то від війни, то від могутнього альва. Вона мала б камінці по воді пускати і ловити крабів, а не оце от все”. Та вголос лише запитала:
– Ти можеш перемістити нас знову? Чи хоча б сказати, де ми?
– На півночі, – відповів Кварцит. Лот стояв позаду і активно кивав. – І ні, не може. Має хоча б доба минути. Потрібно знайти якусь їжу і теплі речі. Якщо довго йти, рано чи пізно ми натрапимо на поселення.
*
Я хотіла піти з Кварцитом, щоб розпитати його про різне – при Х’ярі він говорив не так охоче і часто робився серйозний-серйозний. Але тепер так було завжди: куди Кварцит, туди й Шакшук зі своїми дурновато-закоханими очима. Ми могли скільки завгодно обманюватись, що лот захищатиме всіх нас від біди, та правда була очевидною: захищатиме він тільки Кварцита.
Тому Аріна зосталася з Х’ярою, а ми пішли до поселення – земна дівчина, скельний трак на землях Альянсу у розпал війни і лот, обвішаний зброєю з голови до ніг. Компанія, яка зовсім не привертає зайвої уваги.
– Нам пощастить, якщо там буде хоч якийсь… лихвар… торговець… – Кварцит почухав губу, наче це допоможе підібрати влучне слово. Це я мала б вчити їх мову, а не навпаки, та в цій безкінечній гонитві зовсім не було часу. – А то ми ніколи з цих земель без карти не виберемось.
– Шакшук! – лот вдарив себе товстим пальцем у груди. – Вести! Безпека!
Ви гляньте, як він швидко вчиться! Ми тільки пару годин провели пліч-о-пліч. Не те що я…
Кварцит плеснув Шакшука по спині і защебетав щось на своєму. В результаті майже всю дорогу вони мило бесідували, а я розглядала краєвиди і повільно закипала від люті. Ні, ну хоч краєвиди були красивими…
Правду кажучи, у цьому світі все було гарним – кольори насичені, повітря чисте, ріки – прозорі і крижані, наче лапи смерті. Зараз був кінець весни, і поля довкола густо яріли жовтими квітами вдень та сяйливими блакитними – вночі. При дорозі росли невисокі розлогі кущі, всіяні золотавим блискучим листям та не менш блискучими колючками. У верховітті дерев роїлися велетенські світлячки. Хіба було на Землі щось подібне?
“Вітряниця у березні в лісах розпускалась – наче крихітні місяці на чорній від сну землі, – нагадала я собі. – А сонце як гарно заходило! Ти з вікон гуртожитку щодня дивилась, і не набридло”.
– Що мені казати, якщо місцеві почнуть розпитувати? – запитала я, щоб відволіктися від спогадів.
– Прикинься німою, – серйозно відповів Кварцит і вже за мить весело щось розповідав Шакшукові. Слушна порада, нічого не скажеш.
Та його веселощі були недовгими. Попереду, у кривому обрамленні голих дерев, чорніло поселення. Крихітні будинки були чи то обвуглені, чи то з темного дерева; витоптана земля оперезувала поселення широким колом.
Можливо, у цьому світі не було собак – тиша густо вкривала все довкола. Але птахи точно були – та не тут.
– Якась чума? Де всі ділися?..
– У нас немає чуми, – буркнув Кварцит. Його долоня мимоволі лягла на ніж за поясом.
Я зиркнула на Шакшука, та на його обличчі важко було щось розгледіти. Окрім мовчазного обожнювання Кварцита, звичайно.
– Може, не варто туди йти? – байдуже, що хтось охрестить мене боягузкою. Мені історії з Молкардом по горло – чула би Аріна мій каламбур! – вистачило.
– Чому ж? Тут живуть упирі, – пояснив Кварцит. Упирі! А ми тим часом вже підійшли впритул до загорожі. – Вони неприємні, та не образять.
Виглядало це вкрай жалюгідно. Кварцит забув уточнити, що не образять упирі лише тому, що сил їм не вистачить. В іншому випадку вони б придушили нас, мов кошенят.
Поки ми блукали між зачиненими будинками без вікон, Кварцит розказував. Упирі – сюрприз! – дійсно існували. І дійсно харчувалися кров’ю. Двісті років тому зграйка упирів втекла у цей світ від голоду, що вразив їх планету. Вони планували підкорити новий дім, та дієта з місцевих жителів вбивала їх – швидко та ефективно. Тому упирі перейшли на кров тварин. “Спершу на великих хижаків полювали, щоб своє его потішити, – зловтішався Кварцит. – Та кров тварин не могла їх наситити в повній мірі”.
Рік за роком, упирі слабшали і хиріли. Вони поселилися далеко на півночі, де холодно і мало сонця, яке шкодило їхній шкірі – жовтій і тонкій, мов пергамент. Там вони жили, подалі від цивілізації, поки не здичавіли. “Я думав, вони вимерли давно, – розказував далі Кварцит. – Будь обережною, їх розум і тіло слабкі, та лють – міцна. Не варто їх за це винуватити”.
Я й не збиралася. Хоча й позбутися від думки про численні раси, що вимерли на цих землях, не могла. А скільки їх було, негуманоїдних, які померли одразу, бо не змогли дихати здешнім повітрям чи пити воду?
Мільйони кісток ховала ця земля і ще мільярди – сховає.
Ми прочекали в поселенні до вечора. Набрали тим часом води та повечеряли корінцями, які накопав Шакшук. Після заходу сонця упирі вилізли з будинків. Я кажу “вилізли” не для того, щоб їх принизити – вони дійсно повзли. В обідраному одязі, вони нагадували жовтошкірого Ґоллума з покрученими крилами та пазуристими кінцівками.
Колись, напевне, їх можна було назвати красивими, та одвічний голод зробив свою справу.
– Чого ви прийшли, зловтішатися? – прошипів згорблений упир. Він був одним із небагатьох, хто стояв на двох ногах. Його кам’яне зморщене обличчя не рухалося, як і губи під час розмови – слова гуділи в моєму мозку і, здається, у головах Кварцита і Шакшука також.
– Ми шукали, де б поповнити припаси, – відповів трак своїм фірмовим привітним голосом.
– Ви й самі могли б стати припасами, – упир облизався, підійшов ближче. Його суцільно червоні очі м’яко світилися у сутінках. Позаду нього на четвереньках стояло з десяток упирів, інші ховалися між будинками.
Кварцит не міг мені брехати, та з кожним новим голодним поглядом я сумнівалася все більше, що вони нас не скривдять.
– Лоти! Не! Припаси! – прогарчав Шакшук. Йому явно не подобалося втручання у думки, а запах крові, що звивався довкола, не подобався ще більше.
Упир вишкірив обломані жовті зуби:
– Ти! – він тицьнув пальцем у бік Кварцита. – Я домовлятимусь з тобою, інші хай почекають біля води – вона сховає ваш мерзенний запах.
Я й сама була рада здихатися упирячого смороду, але лишати Кварцита з цими… істотами не хотілося. Лот був тої ж думки, та Кварцит чудово вмів переконувати.
Вихлястий потічок перетинав поселення і губився у густих заростях. Мені хотілося пожартувати про Стікс, але Шакшук майже не розумів мене, а я – не розуміла його, тому ми сиділи на покритих кіптявою каменях і чекали.
– Ходіть сюди! – крикнув Кварцит. У напівтемряві його фігура слабо сяяла – або ж світло грало зі мною злі жарти. – Я планував продати трохи награбованого, та упирям наші книги та кинджали ні до чого.
– То чому ми досі тут? – я пересмикнула плечима. Від кислого упирячого запаху досі свербіло в носі. – Забираймося назад.
– Нам потрібен теплий одяг. Вам, людські жіночки, в першу чергу – ночі тут нестерпні.
– І чим ми їм заплатимо?
Кварцит почухав потилицю, відвів погляд. Шакшук стояв за його спиною, схрестивши руки, наче елітна охорона.
– Є один спосіб… Кров, – посмішка на його губах була нервовою і зловтішною водночас. Хоча, можливо, виною всьому гострі зуби.
– Але ж!.. – скрикнула я, та Кварцит не дав закінчити. Він смикнув мене за руку і повів у тінь напіврозваленого будинку. Хрест на даху виглядав як знущання. – Але ж вона для них отруйна, сам казав.
– Так, саме тому і потрібна їм, – голос Кварцита раптом став дуже тихим. – Упирі довгожителі. Інколи комусь набридає чекати смерті… Інші ж хочуть наостанок відчути смак життя.
– Або отруїти іншого, – підсумувала я, та Кварцит тільки здивовано розсміявся:
– Озирнися! Тут немає нічого вартісного для вбивства.
Я кивнула і підставила руку – ріж, мовляв. Кварцит зцідив у три крихітні баночки нашу кров. У лота вона була майже помаранчевою і рідкою, наче вода, у трака – чорною в густій сутіні. На свою я не дивилась – у очах і так темніло, а ноги ледь тримали.
Кварцит зник у одному з будинків, а повернувся з купою обдертих плащів, штанів з грубої шкіри та черевиків. Я одразу ж натягнула плащ (який виглядав швидше як готичне пончо) на задубіле тіло. Шакшук презирливо повертів у руках потерту тканину, і віддав свій плащ Кварциту. Хто б сумнівався!
Я не хотіла влізати у їхні стосунки, та здоровими їх точно не назвеш. Шакшукова любов лякала. Те, як легко її прийняв Кварцит – лякало ще більше. Але голод помалу витіснив з мене інші думки. Я була худою, але завжди любила поїсти – по чотири-п’ять разів на день. Скільки ми з Аріною витрачали грошей на фрукти, чіпси і шоколадки – і згадувати не варто. А у цьому світі я поки що їла один раз на день, два – якщо Х’ярі пощастить сьогодні спіймати рибу і розвести вогонь. Риба буде без солі і прянощів, хлібні лотоси на смак як земля – скільки не мий, а до в’яленого м’яса я швидше зламаю всі коронки, ніж наїмся.
Мені хотілося круасанів з пекарні біля дому, хотілося тушених кабачків з грибами. Морозива. Яблук. Нічого особливого, насправді, та зараз це було недосяжною мрією. “Пригода, – тупо повторював мозок, – ось твоя пригода. Насолоджуйся. Упирів побачила, справжніх. Крові для них націдила. Хіба не цікаво?”
Якби в думки можна було поцілити чоботом, я б давно так зробила.
П.С. тут можна глянути, як виглядає частина персонажів і почитати їх опис
ДАРЦЯ
https://t.me/sad_menestrel/183
МОЛКАРД
https://t.me/sad_menestrel/184
КВАРЦИТ
https://t.me/sad_menestrel/185
ЙОРГА
https://t.me/sad_menestrel/186
Агав, автор, з вашим зникненням в мене почали закрадатися підозри, що ви й дійсно пройшли через портал…))
Проду, проду, проду \о/
о
, творча криза накрила разом з кризою життєвою – і ось вже 2 місяці ніц не пишеться. але я постараюсь повернутися до роботи)
Ця історія, не дивлячись на те, що це фентезі, ну дуже нагадує реальне життя. Особливо через розбивання очікувань головної героїні.
Коли ти думав, що деінде буде краще, але насправді навіть деінде діють правила реального життя)
Але Дарця насправді чудово тримається.
Поки не можу зрозуміти, як для Аріни вся ця ситуація…
В любому випадку, дякую за новий розділ)
Дарця і сама не вдупляє, як для Аріни ця ситуація, тому і читач лишається в дурня
) і тільки я знаю правду і потираю лапки
дякую Вам, що читаєте)
Якщо Автор потирає лапки, то це до біди)