непотріб, що зветься життям

— veni vidi vici, пупсику.  — сиджу на ногах брата, упираюся долонями в тверду спину і трохи підстрибую, давлячи його вагою. доміную, хоч у цьому немає потреби. собака всередині мене лупцює хвостом, сприймаючи це за гру — хлопець для неї зроду товариша, навіть швидше за брата і це іноді до остраху смішно.

— з.. лізай! негайно… – заїкнувшись, він здавлено хрипить і в’ється під моїми стегнами. Йоші сіпається востаннє, цього разу розслабляючись майже повністю — розтікається як кіт, ще трохи і я почую хрускіт хребців. для профілактики потершись об нього всім тілом, злазю з дивана, де спить хлопець.

диван темний, розкладний і не дуже зручний, як на мене, але він коштував небагато і влаштовує брата. його аскетизм змушував мого внутрішнього хаотичного і неспокійного щура бігти назад у свою кімнату — кут, де він заривався з носом у купу не потрібних і практичних, але дорогих серцю речей. а пес хотів заставити всю його кімнату чимось пахучим, зробити по-своєму, але не наважувався просити дозволу.

— я теж тебе люблю.  вставай, у тебе перший навчальний день, не смій знову заснути. — стягую шовкову сорочку, тримаючи в роті резинку для волосся.  одягаю темну кофту від велюрового костюма, затягую шнурки на спортивних штанах і закручую волосся в пучок.  очі бігають від предмета до предмета: спочатку до спини Масейоші, потім до настінної полиці з книгами і великою лампою у вигляді французького бульдога, потім до власних грудей і різко знову до Йоші — він сподобався встати.

— ти йдеш у ліс?  — ставить дурне запитання, але про це не скажу — з нагоди подвійно відплатить. буде вгризатися їдкими висловлюваннями мені в обличчя і шипіти.

— ну так, треба ж із дівчинкою погуляти. я сьогодні прийду пізніше, якщо взагалі прийду, нехай із ранку набігається.  — швидко взуваю завжди зав’язані старі кросівки, хапаю куртку та повідець, сую собачі пакети в кишеню. — Жулька!

голосно бряцнув жулькін ошийник-зашморг об ламінат, коли вона зістрибнула з ліжка.  царськи ходить, чутно кожен розмірений крок дорослої суки;  вона йде так, ніби це потрібна ця прогулянка, а не їй самій.

внутрішній пес нервово смикає хвостом, йому не терпиться дати деру в найближчі кущі, він голосно скулить заглушуючи мої думки.

— тобі каву заварити?  — пацифічно прикриваючи сонні очі, Йоші питає.  питає про всяк випадок, сподіваючись, що я відмовлюся.  він розминає шию і робить вправу для розігріву рук. обидві собаки, і реальна, і езотерична, — з цікавістю спостерігають за його витонченими кистями.

— збираюся півтори години гуляти.  думаєш, що я просто так тебе без п’ятнадцяти шість розбудила?  — застібаю обідок на шиї Жульки, намагаючись не дивитись на брата. мені потилицю пече від роздратованого погляду і хочеться почухати маківку відрослими нігтями.

— я мріяв про твою відмову.  — щиро каже, прямий як рейки.. хлопець спирається на дверний отвір, схрещує руки на грудях. сонний, розпатланий і гарний, він виглядає як витвір мистецтва, поряд з яким недостатньо просто бути: треба чіпати, дряпати, вдихати запах, кусати, щипати та гладити.

— ти такий прекрасний.  — так само чесно кидаю я через плече, відчиняючи двері й випускаючи собаку на загальний поверх.  усміхаюся ніжно, хоч цього не видно. обертаюсь по натурі щура, щоб побачити реакцію.

— вистачить говорити такі бентежні речі. — він знову прикриває очі, намагається вгамувати усмішку, що рветься на обличчя, і брівки, що смикаються, будиночком.

який заєць, ну.
всередині все так і тремтить, коли бачу гарних людей. щур задоволений, потирає ніжні лапки і світиться любов’ю до коштовностей. що зробити, якщо деякі люди і самі свого роду блискучі камінці.

— Жуль, у ліс підемо?  — риторичне питання не дуже турбує меланхолійну суку, але розмовляти з нею мені подобається. така природна і справжня, що бажання мацати жорстку шерсть починає навіть набридати.  вона пахне моєю собакою — смачно і до болю знайомо, як у дитинстві.

йдемо хвилин п’ятнадцять до місцевого парку, паралельно обнюхуючи кущі і дерева, що дедалі зростають. коли заходимо на ґрунтову доріжку, я складаю загальний знак пальцями.

— пес, до ноги.  — з тіней власної душі чути радісний гавкіт. я відчуваю як тіло змінює розмір, як обростають руки новими волосками, витягується обличчя і подовжуються ікла. це не боляче і не приємно — начебто тебе поливають теплою водою.

майже відразу переношу вагу тіла на руки, тепер уже лапи, і йду по стежці трусячись, швидко звикаючи до другого вигляду.

важкий хвіст зачіпає кущі, великі вівчарські вуха рухаються слідом за шерехом.

недалеко бігає Жулька і моєму переважаючій зараз псеголовій стороні хочеться бігти з нею, люто ганяти навколо просто тому що можу, смикнути її в свій особистий уявний квадрат і контролювати, але я йду спокійно, не намагаюся обмежити. щур б’ється з кута в кут через різку зміну обстановки, але до його паніки мені давно немає справи. хоча я пам’ятаю час, коли все хотіла догодити своїй другій сутності і нічим добрим це не закінчилося.

робимо гак по парку, в результаті повертаючись на те саме місце, звідки розпочали шлях. щоб повернути пса назад усередину, потрібно добре розігнатися і стрибнути — різкий приплив адреналіну допомагає висмикнути свою людську натуру назовні. в принципі й говорити пафосні фрази при обертанні не обов’язково, але я люблю видрючуватися. останні сім років свого життя я лише це й роблю. мерзотне відлуння дитинства, де з моєю думкою ніхто не вважався, нагадує про себе зайвою любов’ю до популярності.  тим самим зобов’язана внутрішньому щурові.

— де моя кава? — з порога питаю і, скидаючи майже весь одяг дорогою у ванну кімнату, кидаю погляд на електронні годинники, що стоять на холодильнику. — а, тож у мене ще півгодини до виходу?

— в сенсі? — уже одягнений Масейоші виходить із кімнати, чухаючи щоку. спішно окидаю його прискіпливим щурячим поглядом, відзначаючи трохи пом’яту сорочку під піджаком. — ти кудись ідеш сьогодні?

— е-е.. так, тобто… ти що спав ще, коли я тобі казала, що збираюся йти з роботи? — смикаю бюстгальтер, намагаючись зняти його максимально оперативно. — отож заяву я вже написала, їду віддавати на підпис.

— це, звісно, ​​круто. але де ми будемо брати гроші?  наша пані лікар піде на місцеву підстанцію працювати у кареті? — він пройшов повз ванну на кухню не повертаючи голову на мене.

— не баламуть! — огризнулася і, глянувши у своє відображення, відзначаю, наскільки сильно постаріла за останній місяць. трохи затримую погляд на темних колах під очима, проходжуся по неукладених бровах і чіпляюся за мімічні зморшки на лобі. начебто і дивлюся кожен день на себе, але сьогодні все якось надто виділено. зірки явно не благоволять.

я насупилась, зітхнула і залізла у ванну, стягнувши білизну та резинку з пучка.

дуже гарячий душ бадьорить. біла шкіра швидко червоніє, починається невелике свербіння, але я його ігнорую, ретельно вимиваючи шампунь із темного волосся.

— Йоші, то де моя кава? — знову питаю у хлопця, на що чую гиденький хмик. — мені що, треба повто…

— я зробив її. заварив тоді, коли ти зайшла у ванну. і давай швидше, я ще зуби не чистив. — перебиває, знову проходячи повз мене у кімнату. чухає голову Жульці, я чую як вона скиглить.

прошу кинути мені рушник, що лежить у кімнаті на сушці, на що отримую невдоволене цикання язиком.

ранок відверто бридкий. як і кава без цукру.

***

— ти зараз…. серйозно?  просиш мене підписати це? — важкий чоловік сидить за столом, переводить погляд із мене на заяву і назад. пес усередині весь стискається і носиться із кутка у кут: хазяїн незадоволений, як можна засмутити хазяїна?

— мені запропонували місце ближче з будинком. і ближче до мого сина. я не відмовлятимусь від такої можливості: зарплата там навіть вища, а роботи менше.

я твердо стою на своєму, ігноруючи паніку тварин.  щур теж нервується, починає гризти рожевий хвіст.

чоловік цокає і несхвально дивиться на моє кисле обличчя довше, ніж належить:
— ти пам’ятаєш про два тижні?

я миттю усміхнулася, навіть надто радісно, ​​що одразу довелося виправити:
— ображаєте. затвердіть документ, будьте ласкаві.

Нагаї знову цокнув і з очевидним небажанням присунув до себе заяву, уважно пробігаючись очима рядками. з гучним стукотом ставить іменну печатку, поки мій щур здригається від захоплення, а на тлі співають переможні фанфари і вибухає хлопавка з конфетті.

— а тепер бігом на зміну.  сьогодні чергуєш, якщо вже вирішила йти — зроби все як годиться.

— є, шеф.  — навіть не наважуюсь жартома віддати честь, і так розлютила його своєю витівкою, тож швидко беру потрібні мені папери зі столу, ніжно витягаю свою заяву у чоловіка з-під пальців і ретуюся.

змінне взуття трохи ковзає на світлій плитці коридору адміністраційного відділу. через відчинені двері кабінету бухгалтерії чується підозріла тиша. і як вони все найпершими дізнаються? невже підслуховують за тонким шматком дерева?

мої переживання миттю підтверджуються, коли в проході з’являється чарівна голова нашого головбуха: чорнявий і дуже блідий чоловік із квірком внутрішнього багатофункціонального калькулятора.

— Ріа-сан.

— я ще два тижні працюватиму тут, не роби таке обличчя заради богів. — підходжу ближче до нього, чіпаю білі щоки холодними пальцями.

— знову ви фамільярничаєте… — пробурчав він за звичкою, бентежачись від моїх дій.  який гарненький, який солодкий! так би і з’їла.

— не куксись, зморшки з’являться, — я посміхаюся дуже тепло, майже по-материнськи, відчиняю двері ширше і поправляю кривувато зав’язану краватку на худій шиї чоловіка.

— не варто!.. — швидко реагує, хоче посунути мої руки, але торкнувшись чужої шкіри швидко червоніє і припиняє. мені ж хочеться затягнути його краватку прямо під горло, почути здавлені хрипи і відчути вену, що тріпоче прямо біля чіткої лінії щелепи.

— я теж люблю тебе, Коуске.  — прискаю на його гаряче й сором’язливе обличчя і, закінчивши з краваткою, тріплю волосся на маківці чоловіка. — ще побачимося: я сьогодні чергую. зайдеш до мене?

— я… я так. — він киває впевнено, але чуючи сміх колег за спиною зводить брови: вся боязкість випаровується, він поривчасто цілує мою щоку і розвертається до дівчат для миттєвої видачі прочухана. а може й ні. принаймні, він так виглядає. коли це славне цуценя шкірить ікла, уявляє себе грізним вовком, розчулення накочує високими хвилями, змушуючи пищати і кусати пальці від радісного збудження. внутрішній пес ганяє з боку на бік, приймає чоловіка за друга і хоче з ним пограти.

— бувай, Коуске-сан. чао, дівчатка!  — жартома розкланюючись, швидко йду подалі — до терапевтичного відділення, до себе у кабінет. коридором розноситься засуджуючий голос чоловіка, він лається рідною мовою і певно незадоволений якоюсь відомістю за серпень.

***

десь до п’ятої вечора я, сидячи у своєму кабінеті, робила виписки тим, хто завтра з пацієнтів збирався вже їхати додому. голова гуділа — чекала важка ніч.  у ніс бив запах свіжих ліків і той напівспиртовий, що з’являвся після вологого прибирання приміщення. я вдихнула його на повні груди і потяглася.

натискаю на невелику кнопку під столом і через кілька хвилин рвано сіпається двірна ручка — великий золотистий ретрівер на порозі виглядає трохи неприродно, але добре, чистий і блискучий, який має бути голден. очі порожні, правда, але як каже Нагаї “менше дивишся — легше живеться”.

— віднеси до чергової Шики.  — важко зітхнувши, простягаю йому невеликий стос паперів, зчеплених затиском.

пес не обнюхує мої руки або самі виписки — бере відразу у м’яку пащу, щоб не пом’яти. “слини також немає”, — сумно згадую я, підпираючи голову рукою.  все-таки квірк нашого боса навіть трохи лякає.  створювати буквально зі шматочка глини щось настільки неймовірне як жива істота.

трошки піднявши хвіст, собака величаво йде на вихід, натискає лапою на довгу ручку дверей, відкриваючи її знову. чути цокіт кігтів по гладкій плитці, з пацієнтів ніхто не дивується — всі продовжують гудіти безглуздими розмовами за стінами кімнати. кожний із внутрішніх тварин бурхливо реагує на чотирилапого гостя — щур наїжачився, встав в оборонну позу і гидко пищить. його можна зрозуміти, адже він бачить цього голема не так часто, все ніяк не звикне.

пес навпроти натхненно махає хвостом, майже фізично відчуваю як він б’ється об органи та ребра.  призовно скиглить, хоче побігати і налаштований дуже доброзичливо.

доводиться встати щоб закрити двері — через вікна навстіж гуляє протяг.

підходжу до широкого білого підвіконня і весело думаю про те, як добре було б зараз на нього залізти і… стрибнути? зробити крок? зробити вигляд, що випала прямо в це саме вікно?

раптово хмурюся, обсмикуючи свої ж думки.  як так можна? а як же Йоші? своєї дитини-брата я не залишу ні за що, хіба заради такого я так домагалася цього дозволу на усиновлення?  неспроможній та інфантильній, незаміжній  і без матеріальної підтримки якоїсь впливової сім’ї, — мені ніяк не хотіли віддавати цього прекрасного дитинча. Японія в цьому плані звичайно… але може це й правильно. одразу згадується наша перша зустріч, коли мені було двадцять три. такий блідий як на японця, дуже худий і грає на самоті, коли решта дітей була в групках.

ух як тоді мій щур запищав! як благав, коли побачив його сумний профіль! він крутився на місці, стрибав від захоплення і бив ребра лапками.

а коли хлопчик глянув на мене через ґратчастий паркан, що ніби відділяв територію дитячого будинку від решти міста, у мені колихнулося нове. я відчула неймовірне печіння в сонячному сплетінні, ніби мені на груди поставили киплячий чайник. всього один раз до цього в житті я відчувала такий вогонь, але це ні краплі мене не заспокоїло — довелося сісти прямо на коліна перед чорними прутами, хапаючись за них.

я не бачила як хлопчик вискочив з пісочниці, де до цього сидів, але коли його тепла рука торкнулася моєї несподівано крижаної я підняла голову і навпроти моїх вічно сумних карих очей розкинулося неосяжне синє море. вже відчуваючи що задихаюся від затопилої мої легені води, я потягла себе за футболку лівою рукою, хотілося тоді порвати її до чортів собачих і … собачих?  у скронях зашуміла гучна луна, почувся перекриваючий все на світі гавкіт — усередині закрутилося щось ще гарячіше за сотню киплячих чайників.

хлопчик ворушив губами, щось говорив мені і супив вугольні брови, але скуліж у середині тіла буквально розривав мої вушні перетинки. щур раптово став незначним і дуже маленьким, яким напевно і повинен бути справжній щур.

“— як тебе звати?!”  — я запитала в нього так різко й голосно, що він навіть відсахнувся і не відразу зрозумів питання.  “— будь ласка, скажи мені ім’я!!”

“— я Масейоші!”  — він випалив це так само голосно, як і я, мабуть, щоб я точно почула. теплою долонею хлопчик стискав мій кулак і, коли його слова все ж таки дійшли до мене, гул стих. очі самі собою відчинилися, хоча я навіть не помітила як закривала їх.

у грудях було дивне почуття заповненості, така довгоочікувана і солодка млість розлилася по всьому тілу і це здалося мені найкращим, що коли-небудь траплялося в моєму житті.

від блаженства хотілося лягти прямо тут, дивитися у неймовірні очі хлопчаки і не йти в лікарню. чортову лікарню, на чортову практику!

я ніби прийшла до тями.  стою собі біля вікна, а скільки? сфокусувала погляд на вікні навпроти — там якраз сидить Нагаї … не сидить, ні, дивиться на мене у відповідь з невдоволеним обличчям, а ідея все-таки встати на підвіконня і зробити крок вперед здається все менш дурною.

***

близько другої ночі, поки мчала коридором з каталкою і чоловіком на ній, я подумала що все-таки жалкую про свій вибір професії. чого тільки поперлася у медичний?  сиділа б у своєму селі і овець пасла, бач, чого надумала…

чоловік млявий, на запитання відповідає апатично, але швидка і так сказала досить: збили на пішохідному, незначні зовнішні пошкодження та ймовірно черепно-мозкова травма. так що ми з Шикою весело веземо його на нічну томографію.

— ви не хвилюйтеся тільки, Ріцудо-сан.  — лагідно каже медсестра і з надією дивиться на мене, хоч я погляд відводжу. всередині щур облизується на її сяючі очі і у вус не дме про пацієнта.