Непорозуміння

Модерн АВ. Байкер Обі-Ван приїздить відпочити в чергове мальовниче містечко й заселяється в готель. Але виявляється, що він буде жити не сам. Через помилку адміністраторки готелю чоловікові доведеться провести вихідні із запальним айтішником Енакіном Скайвокером.

– Вітаю. У мене на вихідні заброньований номер.

Тримаючи в одній руці чорну дорожню сумку, а в іншій – блискучий мотоциклетний шолом, Обі-Ван зупинився біля стійки реєстрації і терпляче чекав, коли смаглява дівчина з довгим білим волоссям, одягнена в жовто-чорну форму, зверне на нього увагу. Найбільше чоловік мріяв потрапити під холодний душ. Він їхав увесь день, втомився і хотів поспати кілька годин. Але Кенобі не дозволяв собі грубити дівчині чи підвищувати на неї голос. Він зачекає. Тим більше, в холі працював кондиціонер. Майже не відчувалася задушлива спека, що панувала на вулиці.

– Вітаю. Назвіть, будь ласка, ваше прізвище, – дівчина глянула на відвідувача і злегка посміхнулася. Скоріше, за звичкою, ніж із ввічливості. На бейджі Обі-Ван прочитав її ім’я – Асока.

– Кенобі.

Пальці Асоки застукали по клавіатурі.

– Ваш паспорт, будь ласка, – сказала вона. Обі-Ван поклав шолом на стійку і поліз у сумку. Знайшов паспорт, простягнув дівчині. Вона швидко подивилася і повернула. На стійку з металевим стукотом ліг ключ.

– Ваш номер 45, одномісний стандарт, – чоловік почув завчену фразу, – в вартість проживання також входить триденне харчування в нашому ресторані і користування басейном. Гарного відпочинку.

– Дякую, – Кенобі забрав речі і пішов у номер. Давно слід було взяти коротку відпустку, виспатися, відпочити від байка, на якому чоловік проводив дні й ночі. Часом не вистачало простих речей – півгодинного лежання у ванні, ліжка, на якому можна дивитися телевізор з келихом холодного пива. “Точно, пиво”, – подумав Обі-Ван, – “обов’язково потім зайду в ресторан за пивом”.

Опинившись у невеликій світлій затишній кімнаті, Обі-Ван насамперед увімкнув кондиціонер. Потім кинув сумку коло ліжка, поклав шолом на столик і поквапився у ванну. Незважаючи на те, що готель був чотиризірковим, Кенобі почувався так, ніби потрапив до королівського палацу. Він роздягнувся, заліз у душ і увімкнув прохолодну воду. Шум падаючих крапель заспокоював, а приємна прохолода освіжала. Чоловік блаженно посміхнувся і кілька хвилин просто стояв під душем. Ворушитися не було сил, і він би заснув тут, навіть нормально не помившись. Занадто добре Обі-Вану було зараз. Нічого зайвого, тільки прохолодна вода і почуття умиротворення.

Після душу сонний Кенобі, обмотавши рушником, вийшов з ванної. І завмер, так не переступивши через поріг, бо зустрівся поглядом з блакитними очима хлопця в синіх шортах і білій сорочці з пінгвінами. Юнак з темно-русявим кучерявим волоссям впустив сумку – майже таку ж, як у Обі-Вана, але світлу. Шокований погляд незнайомця пройшовся по тілу Кенобі. Не менше здивований чоловік усвідомив, що слід прогнати непроханого гостя, який сам іти не збирався.

– Вриватися в чужий номер без стуку неввічливо, – сказав Обі-Ван – спокійно, без агресії. Співрозмовник насупив брови.

– Як і приймати душ у чужій кімнаті, – зарозуміло вимовив хлопець, – це мій номер. І я не розумію, що ти тут забув. Добре, якби дівчина, а так…

– Я відпочиваю у своєму номері, – сказав Кенобі, а в голові почала формуватися думка, що сталася якась помилка.

– Це мій номер! – незнайомець підвищив голос і почав нишпорити в кишенях шортів. Знайшовши телефон, натиснув кілька кнопок, підійшов до Обі-Вана і показав. – Ось, глянь. 45 номер заброньовано на ім’я Енакіна Скайвокера. Тож вимітайся.

Кенобі підійшов до своєї сумки, дістав телефон і відкрив у мережі ту ж сторінку, що й Енакін. Тицьнув юнаку під ніс.

– Читай: 45 номер заброньовано на ім’я Обі-Вана Кенобі. Може, це тобі варто вимітатися?

Скайвокер розгублено дивився на Обі-Вана, втративши всю агресію, з якою збирався викурити чоловіка з кімнати. Кенобі лиш зараз придивився до нього і подумав, що хлопчина виглядає комічно в цій сорочці з мультяшними пінгвінами. Скільки йому? Двадцять, не більше. Може, це його перша відпустка, яку хлопцеві пощастило провести в іншому місті. Можливо навіть, в іншій країні. А Кенобі все псує. Проте йти з номера чоловік не збирався. Йому теж треба відпочити.

– Непорозуміння якесь, – врешті-решт заговорив Енакін. Він скуйовдив волосся і почав енергійно ходити кімнатою. – Я ж заплатив за номер половину зарплати! Що собі дозволяють співробітники готелю? Вони там перевіряють бронь на номери? Поселити мене зі старим – це такий жарт? Ну, я їм влаштую.

Обі-Ван, який майже співчував Скайвокеру, різко змінив думку. Назвати його старим? Так йому тільки 32! Що за невиховане нахабне хлоп’я?

Дочекавшись, коли Енакін замовкне, Кенобі вимовив:

– Головне непорозуміння – це ти.

Скайвокер спинився і подумав, що йому почулося. Чи цей світловолосий бородань дійсно щойно назвав його непорозумінням?

– Ти що, грубіянити надумав? – вирішив уточнити Енакін. А він гадав, що старий вестиме себе ввічливіше. Погляд раптом зачепився за мотоциклетний шолом на тумбочці. Тільки старого-байкера не вистачало! Вони ж усі божевільні алкоголіки і наркомани. Що, як і цей стане влаштовувати погроми?..

– І не думав, – Кенобі добродушно посміхнувся, – хоча ні, трішки грубіяню. Тому що ти нахабний, балакучий невіглас.

– Я хто? – вже розсердився Скайвокер. – А ти… старий зануда, якого світ не бачив! І жити з тобою я не збираюся! Тому йду розбиратися з цими всіма… – він змахнув руками, не знайшовши підходящого слова, яке гідно б описало співробітників готелю.

– Тоді я з тобою, – сказав Обі-Ван. Енакін глипнув на нього спідлоба. Губи міцно стиснуті, а з блакитних очей ледь іскри не сиплються. Злий, але по-своєму привабливий. Кенобі посміхнувся.

– Ось так в одному рушнику підеш? – в’їдливо поцікавився Енакін. – Не думав, що так зараз модно.

Він дивився на усміхнене обличчя чоловіка, намагаючись не опускати погляд нижче. Ніяково було витріщатися на напівголого Кенобі, який незручності, здається, не відчував.

– На відміну від тебе, хлопче, мені соромитися нема чого, – Обі-Ван наче думки читав, – я можу і голим коридором пройтися.

– Не сумніваюся, – буркнув Скайвокер, – у тебе ті ще таргани в голові, старий.

– Не називай мене старим, хлопчику, – сказав чоловік, – вийди, я одягнуся.

– Хтось щойно говорив, ніби пройдеться голим коридорами готелю, – хмикнув Енакін.

– Гаразд, дивись, якщо вже так цікаво, – Обі-Ван абсолютно спокійно зняв рушник і пішов до сумки. Скайвокер відчув, як до щік приливає рум’янець, і відвернувся. Промайнула думка: “Виглядає досить молодим як для старого” і друга, що затрималася всього на мить: “Треноване тіло” – ще більше збентежила Енакіна. І він переконував себе, що в цьому чоловікові немає нічого особливого. Рівень незручності перевищував допустимі межі. Хлопець радий би вийти, але не хотів показувати старому, що соромиться. Той точно засміє!

Одягнувшись в одну з білих футболок з вишкіреним черепом вікінга і чорні шорти, Обі-Ван разом з Енакіном спустився на перший поверх. Асока сиділа за стійкою реєстрації. Побачивши відвідувачів, зібралася щось сказати, але Скайвокер випередив її.

– Ви взагалі в курсі, що нас заселили в один номер? – агресивно почав хлопець. – Мене і незнайому людину! Я бронював номер для себе! Одномісний! Дайте мені книгу скарг, я такий відгук напишу! Я негайно вимагаю окремий номер!..

Хлопець все говорив і говорив. Розгублена дівчина повернулася до Кенобі. Той з байдужим виразом обличчя слухав тираду Енакіна. Тоді безцеремонно затиснув йому рот долонею.

– Вибачте за це непорозуміння, – посміхнувся Обі-Ван. Вражений нечуваним нахабством чоловіка Скайвокер мовчав, але це ненадовго. – Бачите, Асоко, нас із цим молодиком помилково поселили разом. Ви могли б знайти ще один номер, а то незручно вийшло.

– Звичайно, зараз гляну, що можна зробити, – Асока вдячно посміхнулася Кенобі і почала швидко друкувати на комп’ютері.

– Ти нормальний?! – Енакін різким рухом прибрав долоню Обі-Вана і ледь не плювався отрутою. – Я не дозволяв до себе торкатися!

– В такому разі, поводься, як людина, а не як мавпа, – кинув Кенобі, що не дивлячись на співрозмовника, – бо наступного разу поцілую, аби тебе заткнути.

– Тільки спробуй, – хлопець на всяк випадок відійшов подалі, – божевільний.

– Мені дуже шкода, – заговорила Асока, – але вільних номерів нема. Зараз розпал сезону і, розумієте…

– Це ви обробляли мій дзвінок, коли я бронював номер? – не витримав Енакін.

– На щастя, ні, – спокійно відповіла дівчина, радіючи, що їй не дістанеться від клієнта за неуважність, – моя колега зараз у відпустці і не зможе вислухати ваші претензії. Прийміть вибачення за цей інцидент. В якості компенсації я поверну вам суму за обіди в нашому ресторані. Якщо, звичайно, ви захочете залишитися.

– Мені подобаються ваші умови, Асоко, – сказав Обі-Ван, – я приймаю вибачення і з радістю залишуся. Кожен може помилитися, чи не так?

– Я не збираюся ділити з тобою номер, – пробурчав Енакін. Потім повернувся до Асоки: – А за моральну шкоду могли б і безкоштовно обслуговувати!

– Прекрасно, можеш їхати, – зрадів Кенобі, – я не люблю неврівноважених сусідів. Та й шановній Асоці варто відпочити від твоїх криків.

Скайвокер сердито зиркнув на співрозмовника. Обі-Ван знову кепкував. Зате посмішка у нього приємна. Сперечатися з ним – собі дорожче. А дівчина теж дивиться на старого з обожнюванням.

– Чорти б вас побрали! – хлопець відправився в номер. Коли гучний тупіт його кроків затих, Обі-Ван і Асока розсміялися.

– Гарно ви його втихомирили, – сказала дівчина, пригладивши волосся, – моя колега теж винна, не заперечую, але це не привід так поводитися.

– Обі-Ван, – представився Кенобі, – був радий допомогти. Так де у вас ресторан?

Він не збирався прямо зараз повертатися в номер і слухати ниття Енакіна. За свої речі чоловік не боявся, красти було нічого. А гаманець він носив з собою.

– Прямо коридором і направо, – дівчина вказала вглиб готелю, – хоча давайте я вас відведу.

***

Повернувшись пізно ввечері, Обі-Ван не застав хлопця. Ймовірно, той теж десь розважається. Після чудово проведеного часу Кенобі було все одно, де зарозумілий Скайвокер. Чоловік оглянув околиці міста, зайшов до кількох магазинів і посидів у чудовому маленькому кафе, де готували смачні булочки. Втомлений від прогулянки Обі-Ван з насолодою зняв одяг і впав на ліжко. В кімнаті було прохолодно. Чоловік майже заснув, коли в номер завалився Енакін.

– Посунься, старий, – голосно сказав хлопець, навмисне створюючи шум. Обі-Ван невдоволено поморщився.

– Твоя дівчина, мабуть, ненавидить тебе за те, що ти робиш стільки шуму, – пробурмотів Кенобі, повертаючись: – Тепер місця вистачить?

– Нема в мене дівчини, – обурено заявив Скайвокер, – не вистачить, ліжко надто вузьке.

– Тому що це одномісний номер, – не втримався чоловік, – проте якщо не подобається спати на ліжку – лягай на підлозі. Килим м’який.

– От сам би спав на підлозі, – Енакін стояв у нерішучості, не знаючи, що робити: роздягатися чи спати в одязі.

– Я, як ти казав, старий, а людям похилого віку рекомендовано спати на зручних ліжках, – Кенобі посміхався, не розплющуючи очей. І Енакін це бачив. А ще помічав плавні лінії засмаглого тіла, не прихованого під тонкою периною. На думку прийшло порівняння з пісочним дюнами у пустелі, чиї обриси красиво височіли на тлі неба. Чомусь невдоволення змінилося незручністю і бажанням доторкнутися до Обі-Вана. Скайвокер похитав головою і відвернувся.

– Вимкни світло, – попросив Кенобі, – або йди розважайся в цілодобове кафе.

Тихо потупцювавши, хлопець вимкнув світло і обережно ліг на самий край ліжка. Думка про те, що він знаходиться в одному ліжку з незнайомцем, не давала спати. А старому, схоже, було все одно. “Мені б його незворушність”, – подумав Енакін, потягнувши перину на себе. Нехай старий трохи померзне. Треба ж якось помститися йому за в’їдливі коментарі.

***

Обі-Ван прокинувся пізно, хоча мав намір уранці покататися містом. А все через сусіда, який мало того, що перину собі забрав, так ще всю ніч крутився і не давав спати. Чоловікові вдалося заснути на світанку, коли Енакін нарешті вгамувався.

Прибравши з себе руку і ногу Скайвокера, Кенобі піднявся і позіхнув. Подивився на Енакіна, який спав, обіймаючи край перини. Хлопець так і не роздягнувся. Доведеться йому шукати вигладжену сорочку. Чоловік підійшов до вікна. Звідси відкривався непоганий краєвид на місто. За кілька кілометрів звідси він помітив річку. Можна рушити туди на пікнік. Кенобі зрозумів, що безвилазно сидіти в номері не зможе. Навіть на відпочинку йому хотілося пригод.

– Ти можеш одягнутися, старий? – з боку ліжка почулося невдоволене бурчання.

Посміхнувшись, Кенобі повернув голову. Енакін в зім’ятому одязі, зі скуйовдженим волоссям був схожий на злого кота.

– О, прокинувся, – зауважив чоловік, – доброго ранку. Будь ласка, називай мене Обі-Ваном.

– Який ввічливий, – невдоволено відгукнувся Скайвокер, – добре, як скажеш. І ти мене хлопчиком не клич, я, між іншим, вже працюю.

– Невже? – здивувався Кенобі.

– Залиш свій сарказм для інших, – роздратовано кинув Енакін, – я адміністратор сайтів. Іноді пишу комп’ютерні програми… Якщо тобі відомо, що це таке.

– Уяви собі, відомо, – сказав Кенобі, одягаючись, – я навіть в соцмережах зареєстрований.

– І ким ти працюєш? – не витримав хлопець, з жалем розглядаючи м’яті шорти і сорочку.

– Ніким. Я байкер, – відповів Обі-Ван, – роз’їжджаю по світу, іноді здаю байк в оренду. На це і живу, мені багато не треба.

Енакін був здивований. Він не очікував такого від старого – ввічливого і неквапливого. Хлопець згадав, що вчора на парковці готелю бачив чорний байк з блискучими хромованими деталями. Він ще подумки запитав, хто може кататися на такому монстрі.

– Він у тебе великий, – замислено мовив Скайвокер. Обі-Ван завмер.

– Що?

– Твій байк.

– Прокатати? – поцікавився Кенобі.

– А що, дівчата вже не ведуться? – хмикнув Енакін.

– Ти повівся, – мовив співрозмовник, і хлопець від люті ледь не кинув в нього чимось важким. Старий дратував своїми коментарями.

– Годі іронізувати, Обі-Ване, – Енакін поліз в сумку за одягом, – і відвернися.

– А ти перестань злитися через будь-яку дрібницю, – порадив чоловік. Він узяв сонцезахисні окуляри і невеликий рюкзак: – Можеш не соромитися, я вже йду. І навчитися не крутитися ночами, інакше точно будеш спати на підлозі.

Кенобі спустився на перший поверх, перекинувся кількома словами з Асокою і попрямував до ресторану. Там замовив сніданок і каву. У просторому приміщенні було трохи людей. Крізь великі вікна проникало сонячне світло. Обі-Ван відкрив карту в телефоні і проклав маршрут до річки. Подумав, що в найближчому магазині слід купити їжу і воду. У якусь мить він підняв голову і побачив Енакіна. Хлопець в сорочці з кошенятами виглядав комічно. “Дитина-переросток”, – подумав Обі-Ван, але вголос вирішив не говорити. Скайвокер міг і за менше роздратуватися.

Але, незважаючи на складний характер, хлопець веселив чоловіка.

Енакін підійшов до стійки, зробив замовлення і безцеремонно сів до Обі-Вана, хоча вільних місць в ресторані було багато.

– Вирішив поговорити? – посміхнувся Кенобі, погладивши бороду. – Помиритися? Освідчитись у коханні?

– Позлити, – відповів Скайвокер, намагаючись говорити спокійно. Він і сам не розумів, чому сів до старого, адже з першої секунди зустрічі не міг його терпіти.

– Змушений засмутити тебе, Енакіне, – сказав Кенобі. Він отримав сніданок і з апетитом почав їсти: – Ти мене не дратуєш. Я не ображаюся на дітей і підлітків.

– Я не дитина! – розлютився хлопець. Потім помітив, що на нього дивляться інші відвідувачі. Зрозумів, що доведеться дотримуватися відносної тиші, а то ще виженуть з ресторану. Зітхнувши, змінив тему: – Чим збираєшся займатися?

– Хочеш скласти мені компанію? – поцікавився Кенобі.

– Хочу не перетинатися з тобою, – пробурчав Енакін, опустивши очі. Посмішка співрозмовника чомусь здавалася приємною, бажаною. В глибині душі хлопець був радий, що співрозмовник не сердиться на нього. Скайвокеру теж принесли сніданок. На деякий час він замовк, чому Обі-Ван був невимовно радий.

– Я збираюся поїхати до річки, тож ми точно не перетнемося, – сказав Кенобі. Кава виявився чудовою, і чоловік замовив у офіціантки ще одну чашку.

– Любиш відпочивати подалі від цивілізації?

– Я поєдную. Крім того, там точно не буде тебе, і я відпочину в тиші. Хоча голос у тебе приємний. Коли ти не кричиш.

Енакін витріщився на чоловіка.

– Ти вважаєш, що у мене приємний голос? – перепитав Скайвокер. Ні, йому здалося. Обі-Ван не міг такого сказати.

– Вельми приємний, – підтвердив Кенобі, – і я б поговорив з тобою довше, але ти не вмієш спокійно спілкуватися.

Енакін дивився на Обі-Вана, втративши дар мови. Той допив каву, підморгнув співрозмовнику і пішов.

У хорошому настрої Кенобі купив у магазині трохи їжі і води. На вулиці знову панувала спека, їсти особливо не хотілося. А от скупатися – непогане рішення. Поплескатися в річці, позасмагати. “Дарма Енакін зі мною не поїхав”, – подумав Обі-Ван, – “свіже повітря йому б не завадило, він блідий, наче мрець. Ну і нехай відпочиває у місті”.

Довго чоловікові їхати не довелося. Річка знаходилася ближче, ніж він думав. Можна було і пішки пройтися, але не в таку спеку. Обі-Ван зліз з мотоцикла і квапливо підійшов до краю берега. Чиста синява річки манила до себе свіжістю і прохолодою. Маленькі хвилі, гнані легким вітерцем, виблискували на сонці і розбивалися з ледь чутним плюскотом. Тут майже не було людей. Мабуть, вважали за краще плавати в басейнах у готелях. Кенобі роздягнувся і з розгону стрибнув у річку. Відчуття прохолоди було настільки приємним, що чоловік не втримався від щасливого вигуку. Пробувши у воді близько півгодини, він вибрався на берег і походив, щоб швидше обсохнути. Після купання спека не здавалася нестерпною. Кенобі одягнувся і сів коло байка, милуючись чудовим краєвидом. Він почувався щасливим. Які ж приємні такі моменти спокою і єднання з природою! Не відводячи погляду від води, Обі-Ван намацав рюкзак. Він збирався пообідати і їхати далі.

Не встиг Обі-Ван дістати з рюкзака їжу, як почув тріск у найближчих кущах. Чоловік піднявся, не розуміючи, хто чи що там ховається. Навряд чи дикий звір забрів так близько до міста. Якщо ж це бомж, Кенобі просто поїде.

З кущів нарешті вийшов брудний Енакін, в чиєму волоссі заплуталися гілки і листя. Кенобі спочатку здивувався, потім ледь не зареготав. “Чому цей хлопчина завжди виглядає так кумедно?” – подумав чоловік, чекаючи, що скаже горе-мандрівник. Енакін похмуро мовчав, зиркаючи спідлоба на Кенобі. Йому б віддихатися після тривалого блукання околицями. І скупатися.

– Оце зустріч, – заговорив Обі-Ван, намагаючись, щоб слова не звучали знущально, – як ти тут опинився, Енакіне? Сам же казав, що не бажаєш мене бачити.

Той і далі мовчав. Лиш невдоволено дивився на Кенобі так, ніби це він був у всьому винен. Зрештою Скайвокер вимовив:

– Я заблукав.

Обі-Ван навіть про їжу забув, так здивувався.

– Тут неможливо заблукати, місто невелике, – заперечив чоловік.

– А я заблукав, – роздратовано промовив Енакін, змахуючи комаху з сорочки. Обі-Ван не витримав і розсміявся. У заспокійливій тиші його м’який сміх прозвучав досить голосно. – Чого ти смієшся, старий?! Я півдня блукав невідь-де, втомився, порвав сорочку і вмираю від спеки!

– Але я в цьому не винен, – сказав Кенобі крізь сміх. Скайвокер підійшов до краю берега і задивився на річку. Йому, певно , теж хотілося скупатися, але хлопець не взяв рушника. – Крім того, тобі не здається дивним факт, що ти заблукав саме там, де відпочиваю я?

– Ти ще мене звинувачувати будеш? – не втримався від агресивної репліки хлопець. – Дідько, це через тебе я тут!..

Кенобі хитро примружив очі.

– Та ти фактично зізнався, що вирішив відпочити в моїй компанії.

Енакін осікся на півслові. Чоловік додав:

– Якщо не будеш сердитись, я дозволю залишитись, і ми спокійно пообідаємо.

Як він і очікував, хлопець почав кричати, що не збирався йти за Обі-Ваном. І взагалі, старий добіса дратує. Кенобі сумно зітхнув і підійшов до Енакіна.

– Плавати вмієш? – запитав він, перериваючи гнівну тираду.

– Вмію, а що?..

– Охолонь, хлопчику, – сказавши це, Обі-Ван штовхнув співрозмовника у воду. Здивований зойк Скайвокера змінився сплеском. Чоловік схилився над водою і з задоволенням дивився, як Енакін борсається у воді.

– Міг би просто попросити помовчати, – неголосно заговорив хлопець, вибираючись на берег. Обі-Ван допоміг йому і спитав:

– А ти б послухав?
Скайвокер хмикнув і потряс мокрим волоссям.

– У мене тепер одяг мокрий.

– Зніми, – порадив чоловік, – на такій спеці швидко висохне.

– Не буду я роздягатися, – затявся хлопець.

– Отже, посидиш в такому вигляді. Тут нема людей.

– Нічого було мене в річку штовхати, старий, – огризнувся Енакін, сівши на траву. Мокрий одяг неприємно липнув до тіла. І якого дідька він відправився шукати цього божевільного байкера? А головне – навіщо? Скайвокер відчайдушно не бажав зізнаватися, що дійсно хотів провести день з Обі-Ваном.

– Не називай мене старим, – сказав чоловік, сівши поруч, – інакше знову опинишся в річці.

– І скільки ж тобі років, раз ти не старий? – запитав Енакін.

– 32.

– А відразу так і не даси.

– Тобі дав би, – абсолютно незворушно промовив Обі-Ван, дістаючи їжу. Коли до Енакіна дійшов сенс його слів, хлопець вилаявся. – Ну-ну, Енакіне, що я такого сказав? А лаятися негарно.

– Як тебе люди терплять? – різко кинув Скайвокер, намагаючись приховати збентеження. Це було легко, враховуючи, що обличчя почервоніло від спеки. А от як впоратися з приємними відчуттями внизу живота? І чому його так розхвилювала репліка Обі-Вана?

– А тебе? – задав зустрічне запитання чоловік. – От я не уявляю, як ти сидиш в офісі. З твоїм-то характером.

– Я завжди спокійний, – заявив Енакін, і Обі-Ван не втримався від короткого сміху.

– Так, звичайно. Твій спокій чутно на півміста.

– Ну і не вір, мені все одно, – Скайвокер з апетитом накинувся на запропоновану їжу. – Ти й сам не схожий на байкера.

– Справді? – Кенобі запитально глянув на співрозмовника.

– Зазвичай байкери брутальні й злі.

– А я добрий байкер. Розвожу по світу щастя і позитив.

– І сарказм, – додав Скайвокер.

– Зате я не кричу на незнайомих людей, – зауважив чоловік.

– Та годі це згадувати, – не витримав хлопець, – так, я накричав на тебе вчора. Тому що був злий через ситуацію, що склалася. Я не так часто можу дозволити собі вирушити у відпустку.

– Я не ображаюсь, Енакіне, – доброзичливо мовив Обі-Ван. І Скайвокеру знову стало ніяково. Коли Кенобі говорив таким тоном, хотілося обійняти його, відчути не тільки теплоту його голосу, але і тіла. Це несподіване бажання бентежило. Хлопець мовчав. Обі-Ван навіть здивувався. – І де твоя в’їдлива репліка?

– Я не зобов’язаний коментувати кожне твоє слово, – посміхнувся хлопець, – дякую за обід. Ти мав рацію, одяг майже висох.

– Підеш назад? – спитав Обі-Ван. – Чи підвезти?

– Підвезеш, – сказав Скайвокер, – в якості компенсації за зіпсований одяг.

***

Наступного ранку Обі-Ван знову виявив, що рука і нога Енакіна лежать на ньому. Обіймаючи співмешканця, хлопець мирно спав. Одяг, звісно ж, не зняв. Кенобі повернув голову і подивився у вікно. На вулиці йшов дощ. Схоже, сьогодні прогулянка скасовувалася. А, отже, можна не поспішати. Кенобі заплющив очі й обійняв хлопця у відповідь.

Здається, він задрімав, оскільки розбудило чоловіка невдоволене бурчання Енакіна. Обі-Ван сонно посміхнувся.

– Ти чого мене лапав? – запитав Скайвокер.

– Ти сам уже вдруге мене обіймаєш, – мовив Кенобі, потягуючись, – я не серджуся. Люблю обійми.

Енакін промовчав. Добре, що старий ще спить і не бачить, як його слова подіяли на хлопця. Скайвокер пригладив волосся. Затримавши погляд на оголених грудях Обі-Вана, відчув знайоме приємне відчуття. Енакін важко зітхнув і пішов у душ.

Кенобі остаточно прокинувся після одинадцятої. Енакін сидів у кріслі й задумливо дивився у вікно. Дощ все ще не припинився.

– Доброго ранку, Енакіне, – сказав Обі-Ван, – ти сьогодні тихий. Захворів, чи що?

– Який він добрий? – обурено пирхнув Скайвокер. Його профіль на тлі вікна виділявся дуже чітко. Чоловік замилувався ним. – Я не зможу піти кудись, тому що на вулиці ллє. Мені нудно.

– Зараз підемо пообідаємо, – Кенобі почав одягатися, не помічаючи, як хлопець потайки за ним спостерігає, – потім подумаємо, що робити. Запитаємо в Асоки. Вона тут все має знати.

У ресторані було багато людей, і чоловіки довго шукали вільне місце. Кенобі терпляче чекав, коли Енакін зробить замовлення.

– Зараз усе буде, – мовив Скайвокер, повернувшись, – сьогодні страва дня – якийсь кролик. Не відмовишся? Все одно безкоштовно.

– Я довіряю твоєму вибору, – сказав Обі-Ван, – не думаю, що тобі прийде в голову зіпсувати мені обід.

– А нічого, що ти мені відпочинок ледь не зіпсував? – запитав хлопець.

– Не хвилюйся, Енакіне, сьогодні ввечері я їду, – заспокоїв його Кенобі, – а ти нарешті зможеш повністю насолодитися відпочинком наодинці.

Почувши це, Енакін зовсім не відчув радості, хоча повинен був. З’явилося відчуття, ніби у нього забирають щось важливе. Щось таке, що відпускати не хотілося. Не міг же Енакін за такий короткий час прив’язатися до Обі-Вана. Але відчуття душевного болю не зникало.

– Чому? – стиха запитав Скайвокер. Кенобі подивився на нього. – У сенсі, чому так швидко?
–

Нудно перебувати довго на одному місці, – Обі-Ван знизав плечима, – хочу їхати далі. Куди – не знаю.

– А ти не думав про те, щоб… – хлопець зам’явся. – Щоб жити з кимось?

Кенобі вже уважніше розглядав співрозмовника. Дивну тему він зачепив. Чоловік подумав, чи не сказати Енакіну про те, що він хотів би провести більше часу в його компанії? Але як на це відреагує хлопець? “Чому мені важливі його почуття?” – подумав Обі-Ван. – “Напевно, він усе-таки сподобався мені”.

– Не думав, – відповів чоловік, відвернувшись на їжу, – але якщо ти запропонуєш, я не відмовлюся.

Тепер він побачив, що хлопчина збентежений. На блідих вилицях з’явився рум’янець, а рухи стали нервовими, рваними.

– Не збирався я… – пробурмотів Енакін, ховаючи обличчя за чашкою.

– Шкода, – щиро промовив Кенобі, – мені приємне твоє товариство, Енакіне. Навіть коли ти злишся.

Скайвокер до кінця обіду не піднімав очей, боячись зловити погляд Обі-Вана. Потім вони пішли до Асоки. Дівчина біля стійки відверто нудьгувала.

– Доброго дня, Обі-Ване, – засяяла вона, побачивши чоловіка, – чим можу допомогти?

– Хотів запитати, чим можна зайнятися в таку погоду, – відповів Кенобі.

– Зліва від ресторану в готелі знаходиться більярдна. Можете піти туди, – відповіла дівчина, – або я викличу вам таксі. Прокатаєтеся по місту. На жаль, у нас невеликий вибір розваг, оскільки в місті їх багато.

Обі-Ван подумав і вирішив покататися. Енакін зголосився їхати з ним. Хлопець хотів провести якомога більше часу з чоловіком. Він не був упевнений, чи зустріне його ще раз.

Скайвокер і Кенобі об’їздили майже все місто. І якщо хлопець зупиняв таксі, щоб купити якийсь сувенір, то Обі-Вану, здавалося, нічого не потрібно. Чоловік неуважно розглядав розмиті дощем пейзажі. А коли вони повернулися в готель, Кенобі пройшовся під дощем, в той час, як здивовані Енакін і Асока спостерігали за ним з вікна.

– І що на тебе найшло, Обі-Ване? – запитав Скайвокер, коли мокрий, але веселий чоловік повернувся в готель.

– Дощ теплий, – мовив Кенобі, – тобі варто було спробувати.

– Ще чого, – відмахнувся хлопець, – тільки сорочку зіпсував би.

Обі-Ван подивився на настінний годинник в холі.

– Піду в душ, перевдягнусь і буду збиратися в дорогу, – сказав він, – сподіваюся, до ночі погода покращиться. Не хочу щоб ти знову спав на краю ліжка.

Енакін пішов за ним.

– Обі-Ване, може, поїдеш вранці? – випалив хлопець. Кенобі обернувся. Співрозмовник нервово переминався з ноги на ногу. Мабуть, йому важко далися ці слова.

– Я повинен був виселитися ще вдень. І так зловживаю твоєю гостинністю.

– Я наполягаю, – твердо вимовив Скайвокер. І попросив зовсім тихо: – Залишся.

Кенобі не зміг відмовитися, бо в цьому короткому слові почув печаль. Чоловік підійшов до Енакіна і обійняв. Той навіть не став ображатися за те, що Обі-Ван, з якого текли струмки води, намочив його сорочку.

– Звісно, – також тихо сказав Обі-Ван.

***

Незважаючи на те, що вранці Кенобі намагався не шуміти, сусід по кімнаті прокинувся. Помітив, що чоловік зібрав речі. У вікно світило яскраве літнє сонце. Злива залишилася в минулому.

– Зачекай на мене, Обі-Ване, – Енакін схопився з ліжка.

– Навіщо? – здивувався той. – Вирішив мене провести?

– Вирішив попросити підкинути, – відповів хлопець, збираючи нечисленні речі.

– У тебе номер заброньовано на тиждень, – дивувався Кенобі, – мені Асока сказала.

– Я передумав.

– У тебе повинна бути вагома причина відмовитися від відпочинку в такому прекрасному місці.

– Так, і це ти.

– Я що? – завмерши, Обі-Ван глянув на Скайвокера. Той теж дивився на нього – серйозно і з викликом. Очевидно, очікував чергової шпильки. Проте чоловік не збирався псувати момент. Підійшовши до хлопця, запитав: – Ти впевнений, Енакіне?

Той схвильовано кивнув і невпевнено торкнувся до обличчя Обі-Вана.

– Я буду радий, якщо ти відвідаєш мій місто, – сказав Скайуокер, – і…

Він не договорив. Обі-Ван ніжно поцілував його долоню. Чоловік зрозумів, що хотів сказати Енакін.

– Я згоден.