Непорозуміння

У широкій трохи подовгуватій кімнаті миготіла невелика лампа, характерно потріскуючи в здавалось би абсолютній тиші. За вікном розгорталось нічне життя спального району міста, але воно майже недотягувалось до мешканців кімнати через темні фіолетові занавіски. У кімнаті був суцільний безлад, що затягував у себе різні книжки, джойстики відеоігор, пачки від снеків, цигарки і врешті-решт хаотично зняті речі, доріжка з яких протягувалась до невеличкого дивану.

– Марк…. – Тихо застогнав парубок, відчуваючи гарячі пальці на своїй талії і вологі поцілунки десь у районі ключиць. Він заплющив очі, намагаючись розтанути на тілі іншого хлопця, міцно обхопивши його бедрами і безроздільно скуйовджуючи його  чорне волосся.

– Тшш, легше, дияволе, – почулось легке шипіння від Марка, схоже хлопець сильно смикнув його за волосся.

– Вибач, я, ох – почав було виправдовуватись хлопць, але його безжально вгамували пацілунком.

Вони не цілувались ніжно чи лагідно, у їхніх рухах ніколи не було нічого милого, ці двоє щоразу виборювали свій шматок іншої людини, викрикуючи Всесвіту «Він мій» і «Я маю на це право». Язики штовхнулись, і обпалюючи один одного, міцно переплелись в палкому поєдинку.  Відстань між двома напіввогкими тілами щоразу зменшувалась, бажаючи от-от зникнути, залишивши по собі лиш іскри та жевріюче бажання проникнути в інше тіло. Тишу все частіше розтинав стогін одного з них і тихий скрежіт пружин дивану, а білизна, яка досі залишась на них обох дедалі більше починала заважати.

Марк штовхнувся бедрами назустріч хлопцю, який його осідлав, безмовно вимагаючи більшого, але хлопець лиш відлинув від його губ і жадібно вп’явся в шию.

– Ян, ти такий..аргх…козел, – прошипів брюнет, спускаючи руки з талії і міцно стискаючи бедра хлопця. Марк ненавидів хлопця за те, що Яну так легко було розплавити його думки. Одним лиш гарячим диханням в свою шию, облизуванням мочок його вух і руками, що хаотично малювали візерунки по його талії, пресу і спині, ніколи без дозволу не заходячи далі.

– Хвилину тому я був дияволом, – з посмішкою промуркотів хлопець, вилизиючи новостворений засос.

І все, це було неможливо. Будь-яке терпіння зникло, відчуваючи гарячий язик на своїй шиї, тепло стегон Яна на своїй бедрах і внутрішнє бажання, яке вже давно впиралось в Яна, вимагаючи хоч якихось дій.

– Хочеш я? – Марк подивився в очі Яна, руками відтягуючи резинку боксерів останнього.

– Кіра? – не уточнюючи що саме, запитав той,  відсторонюючись від шиї хлопця на що отримав невдоволене стогнання.

В дверях почулось тихе шарудіння.

Звісно, про це не потрібно було ні уточнювати, ні забувати. І звісно ж вони жили не самі. І щоб його хтось побрав, звісно, саме в ЦЕЙ МОМЕНТ мали зайти.

Дівчина навмання скинула кросівки і не зважаючи на весь гармидер в кімнаті, на двох майже оголених хлопців, приспівуючи щось собі під ніс, понесла пакет з продуктами до холодильника, який стояв у кутку кімнати з фікусом на дашку.

Ні Ян, ні Марк, не змінили свого положення, пропалюючи дівчину поглядом скоріше злим ніж ніяковим, промовляючи радше «тебе тут не чекали» ніж «ми знали, що ти повернешся о 8; це і твоя квартира теж; і так, ми не мали права займатись сексом на спільному дивані». Але ні, вони явно не почувались винними.

Дівчина поставила чайник і продовжуючи мугикати якусь пісню клацнула вмикачем світла, ніби збагнувши, що весь цей час знаходилась в темряві.

– Блять, Кіра! – простогнав Марк, мружучись від раптової яскравості і ховаючи лице у грудях Яна.

– Що? – перепитала вона, дістаючи навушник з вуха і розвертаючись лицем до хлопців, – Боже, ви нормальні? Невже не можна було це робити в своїй кімнаті?!

– Кхм, а речі, розкидані по всій підлозі не були підозрілими? – озвався Ян, сповзаючи з ніг Марка і підхоплюючи з підлоги першу ліпшу річ.

– Та щоб вас! У вас завжди такий безлад… І мені не до речей під ногами було. Господи, з ким я живу, – простогнала дівчина, ховаючи лице в долонях і відвертаючись від Марка, який саме вирішив показово підтягнути труси, – Можна хоч попереджати, коли наступного разу вирішите трахнутись в мене на очах.

– Тебе тут тоді ще не було, і знаєш якось не до повідомлень було, – посміхнувся Ян, проходячи повз Кіру в одних лише спортивних штанах, щоб набрати собі води.

– Боже зробіть щось з непорозумінням в своїх трусах, на це неможливо дивитись.

– Знаєш, якби ти не прийшла так рано, ми  цим якраз би і зайнялись, – протягнув Ян, підходячи ближче і наостанок клацнувши зубами десь біля вуха Кіри, пройшов до кімнати далі.

– Які ви огидні, – пробурмотіла дівчина і схопивши кухонний рушник, кинула його в спину хлопцю, – позбирайте це ганчір’я з підлоги, щоб вас!

– Ти сказала нам виправити непорозуміння, ми саме це збирались робити, – нахабно пробасив Марк, беручи Яна за руку, – ми займемо душ на 20 хвилин! – кинув він і хлопці зникли з кімнати.

– Щоб не єдиного звуку!!! – вздогін озвалась Кіра, знаючи що її не почули, а якби й почули, то навряд би старались не шуміти.

Ян занадто голосний, Марк басистий і, о боже, як вона хотіла б цього не знати. Та Кіра живе з ними вже рік: звикла до їхньої раптової  пристрасті; дурних жартів; смачних млинців Яна; безладу, який вони влаштовували ; їхньої підтримки і ніжності, яку вони не могли подарувати один одному, але дарували їй. Вона їх любила і глибоко в душі знала, що й вони її теж. Мабуть, їх дружба не була очевидною кожному. Куди там, її взагалі ніхто не розумів, але якщо їм трьом було добре, то яка кому різниця? Марк – високий брюнет, що хмуро оцінював всіх прохожих своїми темними, як ніч очима і зрідка посміхався. Ян – світловолосе сонце, який багато балакав і ні на крок не відходив від Марка. І Кіра, невисокого зросту дівчина, з коротким рудим волоссям і міріадами невеличких шрамів, що поселились по всьому її тілі. Ніхто не знав, як вони познайомились. Ніхто не цікавився чому Кіра вирішила підпустили до себе двох дивних хлопців і абсолютно кожному було все одно, що це їм довелось пробиратись крізь дивну завісу її минулого і не боятись того, ким вона може насправді бути. Вони жили втрьох, не звертаючи увагу на дивні звички, кошмари, що пробуджували їх серед ночі і погляди посторонніх. Вони жили втрьох і Кірі було все одно, скільки ще разів вона застане їх оголеними, бо знала, що лише перед нею вони дозволяють собі так поводитись і не приховувати своїх почуттів. Дивна привілегія, та для Кіри це означало повну довіру, яку їй дарували хлопці. Все чого вона вимагала взамін – не випитувати в неї про її минуле, не шукати про неї інформацію, не дивуватись її історіям. І Марк з Яном чудово з цим справлялись.

– Підслуховуєш? – озвався голос позаду Кіри і на секунду вона забула хто це. Ян.

З моменту, як хлопці зачинились у ванній і звідти донісся звук плескоту води і мабуть не-води, дівчина почала монотонно збирати розкидані речі і з часом, думаючи про щось своє,перестала стежити за дійсністю.

– Вибач, задумалась. Повеселились? – підморгнула вона Марку, який саме заходив до їхньої з’єднаної кухні-вітальні, розчісуючи своє неслухняне чорне волосся.

– То ти не чула?

– Не прислуховувалась, – уточнила вона, піднімаючи свої джойстики з підлоги.

– Як день? – Ян почовгав до холодильника у пошуку якоїсь їжі.

– Як завжди. Погано. Краще не стає і нічого гіршого не з’являється. Мабуть, я маю дякувати богу.

– Нема чого дякувати йому. Єдине, що він для тебе зробив це відібрав твоїх батьків і подарував тобі шрами в комплекті з переляканим поглядом. Так за що ти хочеш сказати йому «дякую»? – Марк присів на диван в безмовному жесті закликаючи Кіру приєднатись до нього. Дівчина послухалась  і маленьким клубочком пригорнулась до його плечей. Сидячи ось так, в дивних обіймах Марка, вона почувала себе  вільною і водночас захищеною.

– До речі, що за гру ти залишила на тєліку? – озвався Ян, який саме зараз жував якісь незрозумілі пластівці з йогуртом.

– Яку гру? – Кіра не знала, про що саме запитував їх хлопець. Вона часто грала на їхньому спільному телевізорі, коли нікого не було вдома. Проте ніколи не залишала своїх дисків. До сьогодні. Блять.

– Ну там… Дівчина, дитячий будинок і хлопець з розбитою головою. Для ігор ще пишуть такі сюжети? Типу нещасний персонаж, який пережив стільки лайна і продовжує втікати від минулого, – дівчина напружилась, вона не розуміла що відбувається. Чому Ян так щиро зацікавився її грою, зупиненою ще на початку? Що він хотів цим сказати? Хіба він сам не втікав від свого минулого?

– Хто взагалі втрачає свідомість від вази і чому він мав її зупинити? І як її вихователька не почула такого шуму? – Ян продовжував і з кожним словом безпека і затишок вислизали в дівчини між пальців. Що робити? Куди бігти? Вона знайшла вже свій дім поруч з Маркою і Яном, хіба ні?

– Як там звали головну героїню? Еліс? – продовжував Ян, не помічаючи переляканого погляду Кіри, сили з якою вона втислась в диван і схопила руку Марка, наче це останній шанс для її виживання.

«Елісон, Елісон, Елісон» – пронеслось в голові дівчини, як мантра, яка ще більше взагяла її в заціпеніння. Хто вона? Що вона тут робить? Чому так безпечно залишилась на місці і нікуди не біжить? Боже…

«Помовч» почулось десь здалеку

– Тихо, дихай, все гаразд, – Марк по троху почав гладити дівчині спину, – ти тут, у безпеці, я Марк Стерновий, поруч Ян Білий, ми твої друзі, ти в безпеці, ніхто не питає про твоє минуле, ніхто тебе не шукає. Ти Кіра Інкогніто, ти в Києві, ти в квартирі з двома придурками, які тебе люблять….

І Кіра почала дихати…

– Я не знав, я не хотів, – почулось тихе шепатання Марка, – це всього лиш гра так? З тобою ж все гаразд?

– Та, гаразд, просто поганий день, – Кіра спробувала всміхнутись, але в неї не вийшло, – я, мабуть, піду у свою кімнату, – майже мовчки пробурмотіла вона і вилізла з-під обіймів Марка

Двері зачинились. Дівчина, з вогняним каре і зеленими очима зникла у своїй кімнаті, в яку ніхто ніколи окрім неї не заходив.

– Ідіот, – прошипів Марк

– Знаю, – тепер вже Ян згорнулася калачиком в обіймах хлопця.