Несподіваний страх

Зітри мій слід на теплій золі,
Лети зі мною, поділи мій хліб.
Закрий за мною дорогу додому,
Веди мене за собою чужою землею.

Вона падала вниз, або не вниз, або не падала, але рух точно був. Було страшно і чомусь сумно. Людина в чорному зникла вже давно і їй залишалося тільки вдивлятися в темряву і чекати змін. А потім Моргана немов прокинулася. Її оточували голоси людей, дивні звуки і страх захоплював тіло. Захотілося зникнути. Все мигтіло, якісь незрозумілі речі ніби пропливали на високій швидкості повз неї і написи блимали яскравими барвами. Все це зливалося у вир і топило її. І вона хотіла забратися подалі звідси, у той самий будиночок, де була настільки довгий час і звідки так хотіла вирватися. Світ змінився, а вона ні. Моргана все ще мала спогади про той милий світ, в якому вона жила до свого заточення і він не був схожий на це місто, куди вона потрапила. Але було дещо добре в цьому світі.

Магія досі слухалася її.

І вже через хвилину вона потонула в магічному вихрю, зникаючи з тої вулиці.

Де б мені набратися сил, щоб вистачило послати начальника на…
Мені набрид мій останній рубіж і взагалом вся ця війна.
Чи має бути десь мир?! Мені здається, я дезертир,
Ні, я не можу зробити цього, бо я воїн.

Босі ноги торкалися підлоги, і мантія волочилась, залишаючи багряні смуги, але він йшов далі. Він не хотів втрачати свідомість, бо боявся знову побачити стривожене обличчя жінки, що являлась йому, коли він бував на порозі смерті. Він боявся її – вона змушувала думати про себе, про свою долю та життя. Немов спонукаючи зупинитися, припинити зводити себе в труну. Його лякала сама думка про це і він щоразу зустрічаючись із нею шкодував і намагався забути. Забути про те, як карі очі заглядали в душу та про витончені руки, що намагалися допомогти.

По стерні, по струні, торкаючись стіни,
Навмання уникаючи осколків,
Сотні років на війні, в нещадному вогні,
Задихаючись під тягарем боргу.

Його темні очі світилися серед мороку і він, наче кішка крався кудись уперед у тільки йому відомому напрямку. Крок за кроком. Кожен рух супроводжувався човганням мантії об кам’яну підлогу. Продовжуючи йти темним коридором величного замку, сподіваючись не натрапити на когось. Він боявся, що його помітять у такому жалюгідному стані і не важливо учні це чи викладачі, Керроу чи Макґонеґел. Він не повинен нікому з них показати слабину. Вони повинні боятися його, вони повинні бачити в ньому незламну силу. Повинні, просто зобов’язані. Він не може впасти, коли так близько фінал.

Дайте дорогу мертвому богу – я повертаюся додому.
У безладді пророцтв істини просто немає,
Нині той єретик, хто увірував у правду шляху.
Крила – зайве блаженство, за яке важко пробачити…

І тому його ноги роблять ще один крок, незважаючи на біль та втому, незважаючи на рани. І він продовжить йти так до кінця, тримаючи голову високо, несучи ношу йому призначену.
Але його рухи ставали повільнішими, сили закінчувалися, а кров все текла. Кров випливала з ран, змішуючись із потом, просочуючи мантію. Ця червона рідина укутувала його з ніг до голови, не залишаючи вільно місця.
А він усе крокував на світ, намагаючись вирватися з мороку коридору. Хоча хто знає чи був цей коридор насправді і де реально знаходився чоловік у чорному.

*

Відповідай мені: чи це ти шукав?
Чи в цьому твоя доля?

Так, це була галявина, але не та. Вона спробувала ще раз, але нічого не змінилося. Магія вела сюди, дорога назад була закрита. Моргана повернулася на землю, туди куди прагнула, але не так, як хотіла.
Вона озирнулась. Навколо нікого, лише тихий шепіт листя та тупіт струмка, десь там далеко. Умиротворення — це те, як можна було б описати стан будь-якої людини,  б, але дівчина металася в істериці.
Що робити? Навіщо її відпустили? Яку місію тепер вона має? І найголовніше питання, де та сама людина в чорному з оксамитовим голосом?
І ніби чудо раптом з’явився він. Весь у крові, але з упертим, незалежним поглядом, таким схожим на лицарів, що були вірні до самого кінця, навіть якщо їх судження та принципи в корні не вірні.
Він зробив кілька кроків, але зупинився побачивши Морган і прошепотів лише пару слів, поки пітьма не поглинула його погляд.

Бережися, слова – це повільна отрута,
Я боюся зірватись із шепоту в крик.
Побілілі губи слухняно твердять:

І слова ці були такі: “Зжальтесь вже наді мною!”