Неочікувана зустріч

13:50 Р.м. Sunday

У кафетерії було багато людей, тому я нахилився ближче до Ітана, який з захопленням розповідав мені про гру і надто швидко їв морозиво.

— Так ось, мені дуже подобаються нові скіни в патчі, але я ще помітив, що ресурсів загалом поменшало. Я вважаю, може автори спеціально ускладнюють гру на високих рівнях, аби старі гравці не змушували нових ковтати пил. Авжеж, в рамках арени не зустрінуться перший і сотий рівень. Але якщо зустрінеться, наприклад, вісімдесятий і вісімдесят п’ятий, то вийграє той, у кого траплялося більше ресурсів, або хто просто грав більше часу. Та і думаю у майбутньому все ж таки нових і старих гравців розділять, зроблять систему ПвП краще та все таке…

— Угу … — я мукав для виду, демонструючи, що слухаю. Я не розбирався так добре в темі ігор, як це робив друг, тому мені залишалося тільки намагатися вловити незнайомі терміни та загальну суть.

— Так ось, про скіни. Загалом мені дуже подобаються жіночі персонажі-маги. У них найплавніша анімація та костюми більш-менш зручні. Я не те, щоб прихильник реалізму, але звичайно якась мечниця в бронеліфчику для мене виглядає дивно, — він глянув на телефон, напевно, вже вчетверте за останні дві години. А переконував, що його ніхто не тримає, і часу теж навалом. — Типу, фансервіс це добре, але все ж таки мені боляче дивитися, як красиві дівчата отримують по відкритих частинах мечем. Тобто, в умовностях гри їм має бути боляче! Я не витерплю їхніх страждань більше з таким підходом.

— Справедливо, — я зробив ще один ковток злегка остиглого напою, повертаючи голову до вікна. Ми сиділи на третьому поверсі у торговому центрі. Внизу так само було людно. Хтось стояв біля парканів і розмовляв телефоном, хтось просто проходив повз. Одна компанія хлопців вийшла, друга така сама зайшла. Все як зазвичай. Я повернув Ітанові очі. – Але я, якщо чесно, байдужий до зовнішності дівчат у принципі. Знаєш, зараз 21 століття, нехай творці роблять персонажів такими, якими хочуть. Напевно, більшості подобаються такі образи. Та й просто так можна піти із реальності ненадовго. — І я не міг не заразитися дивною поведінкою Ітана, тож глянув на свій телефон. — Ого, вже без п’яти два! А де Роуз, Марі? Вони не прийдуть?

— Та щось не відповідають вони. Мабуть, трапилося що, — Ітан стурбовано набирав номер, але не встиг. Гудок затремтів раніше. — Не проти, я вийду?

Я витріщив на нього очі. Навіщо питати?

— Звичайно, відходь. Я буду речі стерегти.

Хлопець кивнув головою. Він голосно сказав «Алло!», як завжди це робив, і одним рухом встав із-за столу. Пройшов кілька метрів коридором, ховаючись за рогом біля туалетів.

Я ж у свою чергу посунув наші рюкзаки ближче до себе, трохи звалюючись на них: нічого тендітного всередині не було, та й я з великої дружби міг дозволити собі таке нахабство. Я прикував свою увагу до телефону, заходячи до месенджера. Швидко знайшов контакти Марі та почав спамити її повідомленнями.

 

«Привіт»

«У тебе все-таки не виходить прийти?»

«А то ми з Ітаном переживаємо»

 

Незабаром я отримав відповідь.

 

«Привіт, Габі»

«Вибач, що не попередила. Живіт сильно розболівся зранку. Вирішила залишитися»

 

Бідолаха. Мабуть, заморочилася вже пити пігулки.

 

«Нічого страшного, ніхто не застрахований»

«Одужуй скоріше»

 

І знову відповідь.

 

«Все одно вибачте, хлопці, мені супер ніяково перед вами»

 

І такий же збентежений смайлик.

Я лише полегшено зітхнув, відкладаючи телефон. З Марі все було залагоджено, тепер залишалося чекати розв’язки між Роуз та Ітаном. Не можна було назвати їхні стосунки пекельним полум’ям, але певна іскра в них точно була. Можна сказати, своя хвиля, визначена… так. Я знову починаю думати про це. Потрібно відволіктися.

Я обернувся до інших людей. Це не було підгляданням за чужим життям, я просто намагався бути… у темі, так. Моніторинг за ситуацією завжди дозволяє уникнути внутрішніх думок і зануритися в течію з головою.

На вихідні більшість приходила до кафе з дітьми. Сім’ї завжди замовляли дитячі сніданки. Батьки ж, як правило, брали собі помалу. Так само було багато підлітків менше за мене або трохи старше. Багато хто ходив по двоє-троє, збивався в невеликі купки і гуляли собі спокійно. Як ми з Ітаном. Ще рідше можна було побачити пару. Зараз такий темп життя, що бідолахи, мабуть, і побути один з одним нормально не встигають. Домашка, вимоги вчителів, особисті турботи, робота… Жахливо вимотує, але нічого не вдієш.

У кафе зайшло двоє хлопців. Обидва чимось один на одного схожі. Високі, стрункі. У одного волосся темне і пряме, у іншого трохи хвилясте і русяве. Обидва у футболках, джинсах. Один говорив телефоном і часто піддакував у трубку, обводячи поглядом кафетерій і чіпляючись за кожного його відвідувача. Його очі кинулися на мене, але відразу швидко послизнули далі. Другий знайшов вільний столик і зайняв його. Розмова телефоном швидко згорнулася і хлопці приступили до вивчення меню.

Буквально за хвилину підійшов Ітан з трохи похмурим обличчям.

— З Роуз щось серйозне?

— Ні, все ж таки батьки забрали її на дачу. Інтернету там не було і вона не змогла вчасно додзвонитися. Ось лише десять хвилин тому мережу змогла зловити.

— Оу. А в нас тоді вдасться на квест піти?

— Думаю, можна спитати. Тим більше, тут недалеко.

— Угу. Ну, тоді доїмо і підемо.

***

— Вибачте, але для квесту потрібна група від чотирьох людей, — молода адміністраторка співчутливо похитала головою, перевіряючи останні броні. – Але ж ви можете спробувати об’єднатися з іншими людьми для гри. Перед вами як раз бронювалися ще троє на сьогоднішню добу, буквально хвилин тридцять тому.

— Так? — я аж спалахнув. — А ви не знаєте, куди вони пішли потім?

— На жаль, ні, не бачила…

— Оу.

— У будь-якому випадку ми можемо знайти їх неподалік, якщо вони збираються скоро підійти, — Ітан зазирнув у телефон, захоплено набираючи комусь повідомлення, але так само не втрачаючи нитки розмови. — Тим більше, ми можемо встигнути за часом, правда? Я думаю, що вони далеко не будуть.

— А хіба це не як тицяти пальцем у небо? — скептично почав я. — Якщо так посудити, то записи повинні різнитися за часом, аби на акторів не було багато навантаження. Ітан?

Але друг не послухав і нам довелося повернутись у кафе. За припущеннями Ітана, таємничі незнайомці мали відсиджуватися саме тут. Часом я був з жахом від його аналітичних здібностей у таких простих дрібницях. Йому б точно підійшла розробка чогось складного та заплутаного у своїй суті, а не просто просиджування над підручниками з біології. Талант зливався просто марно!

— Так і де, на твою думку, мають бути наші жертви? — Я обвів очима кафетерій. За десять хвилин нашої відсутності все не так сильно змінилося, але компаній дорослих хлопців і дівчат трохи додалося. А це у будь-якому разі ускладнить пошуки. — Ми просто підходитимемо до кожного столика і пропонуватимемо піти з нами?

Ітан не відповів, задумливо втупившись кудись в одну точку і підпираючи пальцями підборіддя. Я смикнув плечем і вирішив діяти самостійно. З побоюванням глянув на стіл, де сиділа компанія дівчат. Дивно ось так до них підійти. Але варто спробувати.

— Стояти, — раптом пожвавішав друг, схопивши мене за вухо і потягнувши назад. — Як ти думаєш, що подумає Роуз, якщо дізнається, що я раптом погуляв з іншими дівчатами на нашій зустрічі? Вона мене на британський прапор посадить, ось що, — вів невеликий монолог він сам із собою, — тільки хлопці, Габріель, інакше наші голови злетять із плечей швидше, ніж ми побачимо відблиск клинка.

Тепер область пошуків повністю була скоригована, і ми розпочали виконання. Компанії з лише молодими хлопцями виявилося дві. Ми підійшли спочатку до найбільшої, з чотирьох чоловік, але вони одразу дали зрозуміти, що не хочуть пускати до своєї компанії когось стороннього.

Друга ж була вдвічі меншою. Цих хлопців я бачив, поки Ітана не було, тому я потай сподівався, що вони погодяться.

— Е-е, добридень, — незручний початок розмови було покладено, — можна у вас одну хвилинку?

Обидва зреагували на мій невпевнений тон, обводячи спочатку очима Ітана, а потім мене.

— Звичайно, — подав першим русявий хлопець, — сідайте.

Стільці з гуркотом були відсунуті, і ми з Ітаном присіли, повторно оглядаючи двох незнайомців. Вони віддзеркалили наші дії. А нам це точно потрібно? Я глянув на друга, а він лише смикнув головою убік, змушуючи мене продовжити. Його очі так і говорили: “Ти ж сам так цього хотів”. І це було правдою. І, набравшись сміливості, я продовжив.

— Так ось. У мене з другом сталася така ситуація: нам не вистачає гравців для квесту, і ми хотіли б об’єднатися з кимось, хто теж уже забронював собі місця.

— Ага, — підтверджував Ітан. — Так вийшло, що наші дві подруги сьогодні не змогли прийти, та й наші плани пішли коту під хвіст.

— Так, — я миттю глянув на друга, шукаючи його підтримки, — І ми б хотіли запитати: ви випадково не бронювалися на якісь квести на сьогодні?

Шанси були мінімальними. Щоб потрапити у ймовірність, що це будуть виключно хлопці і вони будуть виключно тут, у кафе, чекатимуть на свою чергу.

Хлопці весь цей час слухали, не перебиваючи та іноді перезираючись між собою. Вони немовби не вербально перемовлялися очима, разом вирішуючи, що відповісти.

— Що ж, — голосно поставив склянку чаю на стіл хлопець із темним волоссям, — ви прийшли точно за адресою. — Він смикнув головою, прибираючи прядку чубчика, що спадає.

— Мене звуть Адріан. — русявий хлопець простяг руку для привітання.

— Габріель, — тисну руку першим.

— Ітан, — повторює за мною друг.

— А я Ліам, — обізвався з темним волоссям. — Приємно познайомитися.

— Взаємно. — Майже в один голос сказав я разом з другом.

— Ну, — Ітан зім’явся. — Якщо гратимемо разом, давайте знайомитися? Можу розпочати перший.

— Звичайно, я люблю заводити нових знайомих. — посміхнувся Ліам.

— Ми з Габріелем ще школярі, попереджаємо одразу. І в мене є дівчина, — відсік будь-яку ймовірність загравання старших хлопців кмітливий друг, — а Габріель взагалі не любить всі ці ніжності. Так ось, особливо нічим не займаюсь сам, тільки в ігри граю.

— О, а які ігри? — поцікавився Адріан.

— Стратегії, РПГ, шутери буває, головоломки. Люблю напружувати собі мозок і розплутувати всілякі клубки з подій.

— Круто. Я ось теж грами захоплююсь, але часу не дуже багато. — Адріан відпив свій напій, і кивнув у мій бік. — А ви разом навчаєтесь?

— Так. — Підключився вже я. — Тільки ми, можна сказати, зовсім різні.

— О, а які предмети ви вивчаєте? — увімкнувся Ліам.

— Ну поки що тільки біологію з хімією, хоча вони у мене поперек горла стоять, — Ітан показав язика, висловлюючи всю свою відразу.

— А мені навпаки подобається, хоча для хорошого розуміння теми мені потрібно більше часу, — намагався я відбілити свій вибір. — А ви обоє де навчаєтеся?

— Це добре спів падіння, бо ми теж зараз на хімфаку. Перший курс, — похизувався чорноволосий хлопець.

— О! — в моїх очах в один момент спалахнула іскра і я підсунувся на стільці ближче. — Чим ви там займаєтесь?

— Поки ми тільки повторюємо те, що проходили в школі, тільки поглиблено. Можна сказати, це така розминка перед самими жорстокими роками.

— Невже там все настільки складно?

— У ВНЗ, якщо ти не б’єш байдики, завжди є чим зайнятись. Але якщо ти плануєш вступати саме до вишів, то без підготовки не обійтись. Я би порадив спочатку пройти курси, аби точно бути певним, що ти складеш вступні іспити. Може, є якійсь безкоштовні, але скоріше за все доведеться платити…

За розмовою час пролетів майже непомітно. Ми поділилися на дві пари: Ітан захоплено ділився з Адріаном своїм досвідом в іграх, а я все допитував Ліама про його спеціальність, про те, як він вступав, як вливався в колектив, які складнощі зустрічав на своєму шляху. Я був наче закохана дівка, яка з затамованим подихом і поколюванням у серці спостерігала за своїм коханим.

Плавно, годинник відбив третю. Зібравши свої речі, ми з новими компаньйонами попрямували до квестової зали. Вже там адміністратори розповіли нам правила поводження з акторами, стоп-слова та жести і загальні правила поведінки. Ми здали особисті речі у кейс під замок і вже потім всіх завели в початкову кімнату, попросивши зачекати п’ять хвилин. Тут було темно.

— Ви вже бували на хорорах? — пролунав голос Адріана.

— Ну, це перший раз, — Ітан поправив зачіску, — нам треба знати про якісь глибинні камінці, про які зазвичай не розказують адміни для інтриги?

— Начебто, такого бути не повинно.

— А! — Ліам хлопнув себе по руці, точно згадавши щось, якщо судити по реакції. — Хлопці, ви ж не будете проти, якщо до нас приєднається ще один? Бо він чомусь запізнюється…

— Можливо, з автобусом щось сталося? — вже поцікавився я.

— Бувають форс-мажори, — спокійно відреагував друг, — тому, думаю, я не проти. Та і сподіваюся, що його впустять. А ти, Габріель?

— Та це для мене теж не проблема, — я стиснув плечима, — все ж таки це ми до вас напросилися.

— Чудово, — майже в один голос сказали Ліам з Адріаном.

Гра почалася несподівано. В один момент голос адміністратора просто сказав: «Приготуйтеся, через п’ять секунд можете заходити…» Тому через означений проміжок часу група школярів-студентів ввалилася в перше приміщення. Це теж була якась стартова кімната. Під правим кутом стояло старе ліжко, яке було схоже на ті меблі, які зазвичай стояли в психіатричних закладах; біля нього декілька пустих відер; по ліву сторону був невеличкий колодязь в який, напевно, міг поміститися один здоровий чоловік; підлога і стелі були подерті, заляпані, де-не-де відсутні шпалери, подряпини на голих кусках бетону, нескінченні розводи від бутафорської крові і якихось інших рідин. Вхід до коридору наступної кімнати був зачинений і перекритий решіткою.

— Після втрати свідомості ви потрапили у першу кімнату, — пролунав голос адміністратора з колонки, — ваша ціль за одну годину знайти вихід з цього темного місця, інакше, скоріше за все, ви застрягнете тут назавжди і тільки Бог зна’, що з вами буде потім. Також завжди тримайте в голові єдине: ви тут не одні. Він ходить десь поруч…

Жіночий тихий голос чудово доповнював атмосферу таємниці. Більше не зволікаючись, ми розійшлися по невеличкій кімнаті. Ітан одразу перевірив колодязь, Ліам шукав щось у закутках, Адріан заглядав у коридор через решітку, а я вирішив краще оглянути ліжко. Воно було все брудне. Подушка не була чимось цікавим, ковдра теж. Заглянув під спальне місце — в напівтемряві було складно щось побачити.

— Гей, тут лист під цеглиною, — Ітан виліз з колодязя, тримаючи у руках клаптик паперу, такий же подертий. Хоча, це, напевно, був шматок шпалер.

— Що там? — Адріан попрямував до нього, Ліам і я за ним.

— «Він настільки дурний і шалений, що ніколи не перевіряє ліжко», — процитував друг, вмить оглядаючи праву частину кімнати. — Де зазвичай в’язні ховають ножа?

— В подушках, — озвучив ідею русявий Адріан, — чи під полицями.

— Чи вони носять його завжди з собою? —я знову оглянувся навкруги.

— Або в матраці, — Ліам в один момент підняв старий матрац і обпер його о стелю. — Дивіться!

З іншої його сторони був невеличкий надріз і, напевно, там і було заховане те, що потрібно було для визволення. Рішення копошитися руками всередині діри було прийняте одностайно. Коли ми занурили по одній руці в середину, то відчули тільки пух чи синтетику, якою була сповнена тканина. На думку одразу спало, що десь була помилка, або сам предмет був катастрофічно маленький.

Підтвердилося друге припущення — десь в кутку мій палець спочатку натрапив на щось гостре, але дуже скоро я нарешті розігнув спину, демонструючи усім свою знахідку.

— Наш попередник був зовсім не дурний, — Ітан підсумував всі слова, повертаючи матрац на місце.

— Він заточив кінчик ключа аби оборонятися? — чомусь саме це першим спало мені на думку.

— Чи щось вирізати. Знаєш, як рахувати кількість днів паличками на стінах, або залишати таємні послання для наступних, — пояснив свою точку зору русявий хлопець.

— А з таким заточенням ключ точно підійде під замок? — Ліам скептично оглянув решітку, зокрема форму замка на ній.

— Повинен, — я рішуче підійшов до «дверей», не поспішаючи вставив ключа і провернув. Спочатку він не хотів провертатися, що змусило моїх напарників нервувати, але потім… «Клац!» — Ха-ха, підійшло!

— Добре, думаю, це були тільки квіточки, — темнявий хлопець полегшено зітхнув і попрямував до мене, змушуючи піти далі по коридору. Там була розвилка.

— Розділимося? — Ітан по черзі заглянув в два однаково темних коридори.

— Напевне, виходу нема. Так і кортить піти у два ходи одразу, — Адріан же не став чекати, пішовши на ліво, — ой-ба, тут би ліхтарик…

— Добре, — Ліам поплескав мене по плечу, — Тоді я з Габріелем. Прошу вас, тільки не лажайте сильно.

— Ага! Габріель, дивись, аби він тобі всю насолоду не зламав, — русявий кинув злісний погляд своєму другові, після чого разом з Ітаном щез за рогом.

Я не взяв ці слова до уваги, прямуючи темним коридором поруч з темнявим хлопцем, і дарма.

— Так в тебе ще нікого нема? — таке неочікуване питання зовсім не підходило під атмосферу жаху і суцільної темряви. Та і сам Ліам виглядав напрочуд розслабленим, закинув обидві руки за голову.

— Ні, чому ти питаєш?

— Просто скоротити час. З цим поганим освітленням і з глузду з’їхати можна! Тим більше, чому б нам не познайомитись краще?

— Е-е-е… — моя асоціальна натура точно протестувала проти цього, — авжеж, чому б ні?

Бовдур.

—Які дівчата тобі подобаються? Блондинки, брюнетки?

А це точно питання, доречні до першого знайомства?

— Ну, усі гарні.

— Душу цінуєш?

— Авжеж!

— А часто на неї дивишся?

В повітрі повисла тиша. В слабкому освітленні стареньких ламп де-не-де ми переглянулися. Мовчання на декілька секунд, здивовані очі, а потім «Грюк!» Хтось закричав в далечині і від несподіванки ми обоє спочатку зірвалися назад, а потім темнявий потащив мене, навпаки, уперед, до дверей. Ноги мої чинили супротив, точно не бажаючи бігти на зустріч маньякам, але на здивування сильний хват Ліама це не бентежило. Він протащив мене декілька метрів, рванув перші двері і, наче в кліше фільму, ми зустрілися з першим актором. Маска якогось полтергейста, заляпаний балахон, штучне кудряве волосся, серп, схожий на справжній.

— Назад, назад, назад!!

Рухомий підшкірними інстинктами, я зірвався з місця і побіг далі по коридору. Серце рокотало всередині. Забіг у двері в самому кінці, знову довгий коридор, по якому я біг без тями. Біг, біг, біг і в один момент просто зустрівся зі стінкою. В момент перед очами затанцювали зіроньки, а до плеча хтось доторкнувся, зі словами: «Спіймано!»

Мене відвели до кімнати програвших, де, на диво, зав’язали очі і полишили одного, заклацнув двері на ключа. В квестах точно так роблять? Можливо, я чогось не знаю, тому спокійно залишився сидіти на шматку брудної тканини, аби у повному обсязі відчути себе заручником.

Хвилина, дві, п’ять, десять. Бути заручником вже набридає. Чи то пройшло тільки п’ять хвилин? Сказати неможливо, усюди абсолютна тиша. Інколи тільки чується гупотіння ніг і відмикання дверей. Тяжко зітхаю, розминаючи плечі, бо руки теж чомусь були зав’язані. Який рівень складності ми обирали? Там була графа «реалізму»?

Знайшов для себе спосіб лічити час похвилинно, бо тоді не так нудьгуєш. Шістдесят секунд, ще стільки же, плюсуй, додавай, віднімай. Ех, вилетів прямо на початку, так тримати, Габріель!

Навіть поспішні кроки вже не викликали такого завмирання серця. «Напевно, актор знову когось спіймав», — мій голос заглушив скрип двері і дуже важке дихання. А ось те визивало якусь бентегу.

— Е, Ліам? — я дещо побоювався знову подавати голосу, коли не чув ніякої відповіді. — Ітан?.. Адріан, ти?.. Пане актор?..

Знову тиша. Тільки «ху-у, ха-а, хе-е». В той же момент з деяким кряхтінням мене поставили на ноги. Коли я тільки спіймав рівновагу, чиїсь руки підняли мене за стегна і перекинули через плече. Кров моментально прилила до голови і залишалося тільки молитися Богу, аби мене скоріше повернули у звичне становище.

Маленькими кубами пресу я відчував тверде плече, якому, напевне, було ну вкрай важко нести мене після бігу. Ми звернули спочатку, здається, направо, потім наліво, прямо, знову направо і, нарешті, скрипнули двері. Мене поставили на ноги і я чітко почув — двері закрили на ключа. А ось тут я занервував.

— Хто ти? — я почав терти зап’ястки один об інший. — Навіщо ти мене сюди привів?

— Будь ласка, тільки не лякайся, — цей голос я вже десь чув, — я знаю, як це виглядає.

В кімнаті було тісно. Я це зрозумів, коли відчув носом запах шампуню хлопця, буквально — волосся було у мене біля носа. Дуже скоро він зняв темну пов’язку і перед очами постав…

— От же… то все це було тільки…

Я закрив однією рукою рота, а іншу занурив у волосся, відвернувшись від Хав’єра. Дідько, дідько, дідько! І що тепер робити? А якщо він навіжений? Головне тепер — не провокувати. Тільки згладити гострі кути. А для цього треба працювати на випередження.

— Послухай, Хав’єр, — о, він моментально відреагував на своє ім’я. Я ж, навпаки, притиснувся ближче до стіни навпроти. — Одразу пробач мене за той випадок в парку. Я просто злякався, бо не думав, що мене очікує хлопець. Тобто, я знаю про випадки гомосексуальних стосунків, але мені подобаються все ж таки дівчини і… тобто, ти теж мені подобаєшся, але не як партнер! Ти привабливий як просто хлопець. Але я… я не зможу з тобою говорити про подальші стосунки, бо це не моє, розумієш? Мені просто потрібно…

— Я розумію.

Він зробив впевнений крок уперед, а я притиснувся ще ближче до стіни. Помітивши це, Хав’єр став на крок назад.

— Спочатку я просто хотів дізнатися, чому ти ігнорував мене протягом такого тривалого періоду.. Я сильно вагався і не знав, що робити. Чесно, я був ображений.

Ох, чорт, Габріель, без різких рухів.

— Але після нашої зустрічі картинка склалася. Мені хотілося ще раз з тобою поговорити і якось мирно розійтись, але ти втік. Я думав, що тоді це дуже легко скінчилося, але якісь думки… Щось всередині не давало мені просто забутися про це, я все думав, як достукатися до тебе. А потім отримав повідомлення з нового номера телефону про запрошення сюди.

— Зажди. Я не відправляв тобі ніяких повідомлень після третього.

— Але ж ти чітко написав, що змінив сімку?

Знову тиша і погляд в очі.

Стоп.

Раптове усвідомлення пробило мене, як з пістолета. Тоді, в туалеті… Долоні почали пітніти, серце скажено б’ється, повітря стає замало.

— Це була помилка!

Я зробив крок і потягнувся до ручки.

— Ні! — Хлопець загородив вихід. — Подумай, це наш ледь не єдиний шанс все обговорити!

— Тут нічого обговорювати, і так все ясно, — я намагався прорвати оборону, — доля просто помилилася!

— Зажди!

— Ні, не намагайся мені перешкоджати!

Дуже скоро я бився плечима о стіни, аби знайти ключа від дверей у кишені Хав’єра. Він усіляко цьому противився, іноді відштовхуючи мене і намагаючись вгамувати, аби я не репетував. Але мені просто було необхідно облишити цю кімнату, цей торговий центр, вулицю, країну. Що завгодно, аби уникнути його.

— Будь ласка, дай мені пояснитися! Я нічого не робитиму з тобою!

— Тобто ти збирався?!

— Тільки розмова, клянусь!

Не знаю як, але в повторній спробі схопитися за ручку, наші ноги переплелися і два здорових хлопця в один момент опинилися на підлозі, продовжуючи абсолютно безглузду боротьбу за ключа. Чому безглузду?

— А ну, годі!

Роздратований Хав’єр, напевне, втратив терпіння, коли отримав від мене в носа. Він дуже швидко ухопив мене за руки, піднявши їх над головою і надійно зафіксувавши двома руками. Вага його точно була більшою, тому і грудна клітина була надійно захоплена. Своїм лобом він притиснув мою потилицю до пола, важко дихаючи мені в обличчя. Занадто близько.

— Слухай уважно, — тепер його голос працював як голос хижака перед жертвою — точно змушував коритися, — я не хочу і не збираюся робити тобі боляче. Я просто хочу розмови. Розмови двох дорослих чоловіків, які в повній мірі розуміють, в яке смердюче лайно вляпалися. Ти не гей. Я також. Ми не змусимо кохати один одного тільки через те, що так задумано. Можливо, цей зв’язок даний нам для чогось більшого? Набагато масштабнішого? Я прекрасно тебе розумію. Я розумію твої почуття. Але я хочу, аби ти зрозумів мене. Дозволь перетворити цю… неприємність у вигідну співпрацю. Але результату не буде якщо працювати буду тільки я. Потрібна взаємна віддача, розумієш? Але я не буду тримати силою, якщо ти не хочеш відкритися незнайомій людині, я прекрасно розумію це. Це важко. Мені так само було важко відкриватися перед вітчимом і його дітьми. Спершу я навіть його ненавидів деякий час, але він зробив перший крок на зустріч і дав можливість мені це зробити. І повір, я не жалкую, що зробив це. Не все… йде так, як ти хочеш. Моя мати хотіла, аби її коханий загуляв з якоюсь школяркою?

Я лише приречено мовчав.

— От і я думаю, що ні, — він тяжко зітхнув. — Я зробив свій невеличкий крок до тебе. Чи зробиш ти свій до мене?

— Е…

— Най так: ти не вдариш мене, якщо я зараз тебе відпущу?

Через невелику паузу я помотав головою. Ні, після такої структурованої промови я точно піду йому на зустріч.

Пальці на зап’ястках почали поступово розтискатися — спочатку Хав’єр перевірив, чи не накинусь я на нього з кулаками. Потім він і голову прибрав, і зліз з мене, сівши у позу лотоса. Я повторив за ним, також мовчки.

Деяка тиша, ми сиділи так нерухомо приблизно з хвилину. Потім до мене дійшло.

— Ам.. З чого мені варто почати?

— З чого бажаєш і вважаєш необхідним до розповіді, — ти диви, знову цей спокійний і життєрадісний тон. Тільки був він трохи серйознішим.

— Ти відкрив мені частину своєї біографії і, насправді, я дуже здивований цим. Напевне, першим би я точно не наважився чіпляти таку делікатну тему. Все своє життя я був переконаний, що доля вирішує все, як воно повинно бути і іноді несправедливо обходиться з тими, хто цього не заслуговує. Я завжди боявся… що потраплю у таку саму ситуацію, як і мої батьки. Що мене будуть змушувати кохати жінку, яку я не люблю, або навпаки, змушувати її. Завжди було складно відчути, що таке гармонія у сім’ї і, чесно, я заздрив всім одноліткам, у яких все було добре. Мені теж хотілося тієї духовної атмосфери інших сімей, а не знання того, що мати одружувалася на батьку лише задля чужого схвалення. Бути залежним від думки інших це… жахливо. Я насправді не хочу бути таким, але завжди ловлю себе на тому, що саме ця думка і маніпулює мною.

Весь час Хав’єр сидів тихо, уважно слухаючи мою розповідь. Іноді здавалося, що він навіть не дихав, аби не збити мене.

— Щиро дякую, що зробив крок мені на зустріч, — господи, хлопець навіть вклонився! Габріель, ти паскуда!

— Та ну, мені все ж таки не вартувало бити тебе кулаком в обличчя. Пробач.

— Знаєш, — він піднявся на ноги, і я за ним, — у мене є ідея, як вибачитися перед тобою. Най я заплачу тобі за обід?

— А… ну, чому б ні? За перше знайомство буде дуже добре! Ха-ха-ха…

— Саме так! — у веселому настрої Хав’єр поліз у кишеню, але в один момент вся радість з його лиця зникла.

— Що сталося? Тобі погано?

— Ні, — ох, скільки приреченості було у нього в очах. — Ключа загубив!

Спочатку я злякався вслід за ним. Організатори ж довірили йому реквізит або якусь порожню кладову. Як він в очі їм дивитися буде?

…Але потім мені захотілося від душі посміятися. Ах, Габріель, знову ти зосередився на інших! Можливо, це непогано, залишитися з ним подовше?