Ненависть до змін.

-Це вбивство!
Маргарет глипає на мене своїми зеленими очима. Не те щоб я не бачив їх красу, кожного разу коли вдивлявся в них, але зараз в них можна було побачити не тільки це. Іскра. Так, вони неабияк світилися. Маргарет була мотивована новинами, якими захотіла поділитися в першу чергу зі мною. Ці вогники в очах не дали мені спокою.
-Добре, я тебе слухаю.
Дівчина всміхнулася та квапливо дістала зі свого наплічника стос документів та поклала прямо переді мною. Вона нахилилася ближче та промовила:
-Чекатиму від тебе відповіді, а поки я поспішаю на роботу.
Поки я вдивлявся в літери, підбори застукали характерним звуком по лакованому дереву. Ненавиджу цей звук. Все ж сконцентрувавшись я дочитав обкладинку одного з документів.
«Справа №192830
Айзек Грімейкер…»
Далі сенсу читати не було. Звичайний протокол по справі вбиства. Маргарет працювала в поліції. Що ще можна було очікувати від неї? Так, вона була слідчою, але не один раз зверталася до приватних детективів.
Я глянув на годинник. Майже дванадцята. Треба поспішити. З хрускотом у колінах, я встав зі свого шкіряного крісла. З моїх плечей впав плед. Я недолюблював цей плед, він щоразу залишав шерсть на моїй сорочці. В офісі було прохолодно тому вибору не залишалося. Памʼятаю наче сьогодні: Приходжу на дуже важливу зустріч, знімаю пальто і навіть не помічаю шерсть. А от гості помітили і полились на мене дурнуваті запитання, чи немає в мене часом кота і поради, як краще прибирати шерсть з одягу. Тому зараз я чищу сорочку, знімаючи з себе білі ниточки перед дзеркалом в увесь зріст. Мені треба поспішити до аеропорту. Завʼязавши пальто та поправивши шарф, я намацую в кишені ключі та виходжу з кабінету. Цими ж ключами,що бряжчать з кожним рухом, замикаю його та йду коридором до вхідних дверей.
Обличчя обпекло від морозного вітерця. Я натягнув шарф на носа. Хоч не так сильно замерзне, поки чекатиму на таксі. Насправді, дуже незвично диктувати таксистові замість адреси поліцейського відділка, адресу аеропорту. Я навіть помітив, як він зиркнувши на мене у дзеркало, здійняв одну брову, але мовчки повіз до точки призначення. Розумію його реакцію. Я ж детектив. І доволі відомий у своєму містечку. Мене знають усі живі , але я знаю лише мертвих. Хіба, що Маргарет виняток. Та й спілкуюся я з нею лише по справі. Не люблю змінювати щось у своєму житті, але іноді цього вимагають обставини. Навіть зараз я мчу в таксі по дорозі не через своє бажання. Так само не через своє бажання спілкуюся з Маргарет. Я змушений. Навіть зараз я був змушений найняти асистента. В Нуарвілі несподівано піднявся відсоток злочинності. Ні Маргарет, ні я не в змозі більше працювати лише вдвох. Так ще й справа, яку зранку мені занесла дівчина, дуже голосна. Читав я одного разу статтю та й натрапив на це імʼя. Очевидно, що це журналіст.
Несподівано таксист загальмував. У вікні зросла будівля аеропорту, що не дуже вписувалася у готичний стиль міста. Крізь величезні вікна виднівся інтер’єр. Просторий зал очікування з метеливими лавками. Надто звично. Я нашвидкуруч розрахувався та помчав до входу. Наручний годинник показував 12:10. Я запізнився. Можливо асисент вже прибув та й не знає куди податися. Ми домовились зустрітися всередині, але я помітив молодого чоловіка з невеличкою валізою прямо біля входу у головну будівлю аеропорту. Він говорив по телефону з розгубленим виразом обличчя. Я бачив лиш його потилицю тож сказати чи це саме він не міг. Підійшовши ближче, я почув розмову. Хлопець лиш жалівся, що дуже нервує. Можливо, він так само не переносить змін та полюбляє стабільність?