Ненависний океан

Рік потому

Штормище – центр торгівлі найякіснішою й найбільшою рибою, скупчення купців, що продають найкращий шовк в усій імперії, цитрусові фрукти, духмяні чаї, золоті намиста, золото та метал, місто, в якому править монарх. Проголошене центральним на материку, воно гуде, як вулик набите бджолами. Спокій наставав тільки посеред ночі, коли нічна варта ходила вузькими вулицями, контролюючи розбіяк і пияк, займаючись повсякденним виловом тих, хто спромігся перетнути мури міста в напрямку Великого Лісу. Таких дурнів знаходилось небагато, загалом це були злочинці, на яких чекало повішання, чи сміливці, які бажали стати першими в історії людьми, що перетнули ліс.

За останні дев’ять місяців Гарет наслухався розбіжних історій, кожен наступний оповідач додавав все більше деталей, імен, причин або наслідків. Але одне він усвідомив одразу: життя в столиці було таким же складним, як і в Хмарищі. Єдине, в нього більше не тицяли пальцями діти, дорослі не дивились з-під чола, приховуючи страх або лють. Пан Лютик був тим хто прийняв Гарета на своє рибальське судно. Чоловік мав настільки кепський характер, що ніколи не замислювався над доброчесністю і правильністю власних дій. Жбурляючи в молодших помічників недогризки яблук, які так сильно любив, він викликав в Гарета незвичну емоцію зневаги. Попри те, що Лютик знав чутки пов’язані з Гаретом і ніколи не соромився цькувати його при інших матросах за сумнівну кров, той ніколи не обмежував повноцінну порцію їжі. Гарет не знав, чи то совість, чи якийсь морський обов’язок, про який йому не відомо, але хоча б за цю дрібничку він був вдячний.

Життя по приїзді здавалось оновленим, хоч і не легшим. В Гарета з’явилась власна кімната три на три з сумнівними сусідами й стінами, пропахлими океанською рибою. Це було не те життя, яке він хотів, про яке мріяв, але як-не-як, а в будь-якому місці краще, ніж в Хмарищі. Того вечора Лютик наполегливо потягнув Гарета із собою до кнайпи. До них приєдналися ще декілька знайомих облич, які не відрізнялися ні гарними манерами, ні чистим подихом. Бокал за бокалом зникав в нутрощах, щоки червоніли до самих вух, а веселий блиск в очах чоловіків робив їх більш нестримними.

– Чим ще такий безграмотний дурень як я може займатися? – Хасен, незамінний ніким кок на їхньому судні, провів великим пальцем по мокрим від пива губам, поставив питання компанії занепалим голосом. – Жінка шпиняє, що я більше ні на що не здатен, крім того, ще й залишив її перед виплиттям у тяжі. Діти ростуть немов на дріжджах, наймолодші навіть здивувались хто я такий, коли повернувся додому. І грошей не вистачає… Ми бідніємо з кожною дитиною, а риба вже не приносить такого заробітку.

Лютик глузливо засміявся й нахабно запитав:

– А чи не думав ти над тим, Хасен, щоб тримати свого стручка якомога далі від дружини? Проблем було б набагато менше.

– Ні. Точно ні. Це неможливо, – за одну мить змінившись в обличчі, Хасен зареготав, похрюкуючи й попискуючи, наче свиня. – Але все ж заробити більше сріблястих було б непогано, – згодом додав він збентежено.

– Це цілком можливо, – мовив Лютик тихим голосом і вперше за всю розмову Гарет перевів на них погляд.

– А… Як?

– Знаєте ж як вночі буває неспокійно? – Лютик пильно обвів кожного присутнього за столом туманним поглядом. Не чекаючи на відповідь, він продовжив: – Нічна варта вважає себе майже гвардійцями й така нудна робота їм не подобається, але це шанс для тих, кому хочеться трохи заробити. Так, як вони прирівнюють себе майже до гвардійців, гордовитість не дає варті змоги самотужки патрулювати за втікачами. Є в них одна група – таємна. Туди приймають будь-кого, хоч чоловік, хоч жінка. Треба бігати за дурнями, що намагаються втікти до лісу. Робота насправді не складна – підходиш до вартового, кажеш, що хочеш «відслужити монарху честю» і наступної ночі ти вже стоїш біля воріт. Далі справа одна – за одну голову дають десять срібняків. Перший час і я працював ловцем, заробив собі на риболовне судно і тепер маю власний бізнес. Навіть вам, дурням, плачу за роботу.

Недовірливо поставившись до промови Лютика, Гарет відвернувся й задумливо стукнув боком нігтя по дерев’яній поверхні столу.

Весь наступний тиждень пролетів немов в тумані. Гарет бігав між суднами різних груп матросів, допомагаючи розвантажувати ящики зі свіжоспійманою рибою, щоб хоч би один з капітанів кинув йому до рук декілька мідних монет. В кімнаті він нерухомо лежав на ліжку дослуховуючись до звуків задоволення сусідів, що, на його думку, були занадто показовими. А на черговій пиятиці, на яку всіх зібрав Лютик, ніби то було його життєвим призначенням, Гарет відчув наче щось в атмосфері матросів невловимо змінилося.

Хасен не став виглядати більш багато чи завівся світськими манерами, але неможливо було не помітити нові якісні чоботи, якими той постукував час від часу, звертаючи всіх присутніх на них увагу. Гладко поголене обличчя, на якому Гарет тепер має змогу роздивитися розсип крихітних шрамів на щоках і підборіддю. А ще… Рука кока тепер постійно міцно трималась за мішечок на поясі, в якому звабливо звінчав метал.

– Я ніколи, клянусь, ніколи не думав, що в місті є так багато недотеп, що бачать своє визволення в болотяному Великому Лісі, – розкинувши руки в боки, Хасен величаво сидів навпроти й глумливо потягував кожне слово. – Колись я й не задумувався над цим, але вони дійсно вважають, що там їм буде краще, ніж головою в петлі.

– Завжди до ваших послуг, – всміхнувшись, Лютик одразу ж запив сказані слова.

Навіть бачачи перед собою живий доказ правдивості слів пияці Лютика, Гарет, чесно кажучи, навіть боявся повірити в те, що заробити срібляки так легко. Штормище було не таким, яким він собі його уявляв. Багато бруду, невдоволених облич, великі ціни, прискіпливе ставлення й багато, багато смердючої риби, яку Гарет щиро зненавидів. Він би ще довго сумнівався над тим, чи прислухатися до Лютика, якби не один з чергових днів проведених в порту.

Сонце ховалось за м’якими й солодкими на вигляд хмарами, які нагадували пінку збитого молока. В дитинстві Гарет, коли ще мати була при розумі, частенько сьорбав пінку, поки та готувала їсти й не бачила скоєного злочину. Він поставив ящик до решти й тяжко видохнув, відчуваючи як м’язи по всьому тілу болять від перенапруження. Слідувало підійти до капітана цього судна й попросити декілька мідяків за допомогу, що Гарет і зробив, звиклий до того, що йому можуть як дати грошей, так і неприязно прогнати геть.

– Ти хто такий? – це було звичне питання. Гарета часто запитували хто він і що йому від них треба. Це не стало якимось здивуванням, поки що.

– Допоміг вам розвантажити рибу з іншими матросами, – ввічливо мовив Гарет й простягнув мокру й брудну долоню.

– Ха, ну треба ж, – чоловік вийняв з рота цигарку, яку скоріш просто тримав зубами, ніж по-справжньому курив й поглянув на Гарета занадто прискіпливим поглядом. – Ненавиджу жебраків. Допоміг і допоміг, тебе ніхто не просив це робити, хлопець. А тепер забирайся звідси й більше не трапляйся мені на очі.

Сперечатися не мало сенсу. Коли такий як Гарет мав сміливість поглянути прямо у вічі капітану чи заступитися за свою поранену гордість, інші матроси просто приймали рішення швидше, лупцюючи ногами й жбурляючи в жебрака камінням. Але він навіть не встиг відійти на пристойну відстань від того клятого судна, коли його за плече вхопив той самий капітан й з усього розмаху помітив кулаком Гарету прямо в щелепу.

– Маленький виродок.

Ще не усвідомлюючи що трапилось, Гарет затуляв рота, наче це дійсно могло врятувати його від наступного удару, але натомість прямо біля пальців іншої руки з’явилась чужа слина. Бридкий як на вигляд, так і по суті чолов’яга витер мокрі вуста з усією непомірною огидою роздивляючись лежачого хлопця під своїми ногами.

– Вкрав ящик риби так ще й посмів вимагати за це плату. Та я тебе зараз!.. – той замахнувся для чергового удару.

Злякавшись, що цього разу одним вибитим зубом не відбудеться, Гарет прикрив руками голову.

– Роб, стривай, – невиразний на вигляд чоловік, зловив чужий кулак прямо в замахові. – Це не він.

– А хто? – люто поглянув спочатку на Гарета, а потім перевівши увагу на знайомого, спитав Роб.

– Не кожен худорлявий і немічний жебрак бажає щось в тебе вкрасти, змирись з цим. Не влаштовуй сцену. Ти помилився, – додав той майже пошепки, але твердо.

– Я? Я помилився?! Та що ти знаєш, Ніл?!

Вони й до цього привертали забагато непотрібної уваги, а після крику Роба, що лютував через поранене самолюбство, сотня поглядів збільшилась до двох. Роб, помітивши, що кількість свідків подвоїлася, штовхнув Ніла в плече й невдоволено розвернувся.

– Теж мені… захисник знайшовся, – в черговий раз сплюнув слину під ноги, Роб залишив останнє слово за собою.

– Гей, хлопець, ти як?

Гарет недовірливо поглянув на простягнуту руку, але все ж прийняв допомогу.

– Здоровий, – він поглянув на пальці, на яких залишилися крапельки крові й провів кінчиком язика по дірці між двох зубів. – Не вперше…

– Він в поганому настрої з самого рання. Ціну на рибу знизили, так ще й ти попався як раз тоді, коли відбулась крадіжка, – Ніл ніяково провів долонею по коротким волоссям, всміхнувшись. – Вибач.

– Все добре. Дякую.

Перед тим як піти, Гарет все ж підняв погляд, щоб роздивитись обличчя свого рятівника, не здивувавшись, коли Ніл виявився всього на декілька років старше. Ось тільки вдягнутий був більш в якісний одяг, не смердів немитим тілом й тягнув люб’язну посмішку, не втомлену тяготами складного життя. Гарет відчував заздрість, але змусив себе відкланятися й сторожко попрямував геть. Люди в Штормищі вкотре стали для нього великим розчаруванням.