Незнайомець на Алеї Діаґон та зустріч з Лестренжем

Мені вдалося заснути тільки під ранок. 

Думки про майбутнє відвідування Алеї Діаґон, вечірню зустріч і Гоґвортс, не давали спокою. Але навіть після того, як мене розбудив домовик за наказом господині, я почувалась цілком бадьоро. Причепурившись, я зазирнула до шафи. Чому мені не хотілося носити весь цей одяг раніше? Різноманітні спідниці, сукні будь-яких фасонів, сорочки, по три комплекти весняних та зимових мантій… Туфлі та чоботи лише з натуральних матеріалів. А я від сили носила чотири найпростіші сукні. Хоча й приводу не було, звичайно, крім світських прийомів (куди «вразливу дитину» і так боялися брати), іноді доводилося вбиратися для малювання сімейних портретів. Батьки хотіли, щоб їхня дочка завжди виглядала чудово.

Оскільки Меллоні мала гарне почуття смаку, я ніколи не потребувала гарних шат. Мені було байдуже, ніколи не хотілося виділятися. Що ж, саме час все змінити. Плісована темно-бежева спідниця; блуза з мереживною сіточкою на грудях та рукавами-ліхтариками робила з мене, напевно, справжню аристократку. Я покрутилася перед дзеркалом, мій погляд упав на скриньку з прикрасами. Зібравши волосся в срібну шпильку, я вирішила, що цього буде достатньо.

Перед тим як відчинити двері, захотілося їх розглянути. Трохи облізла яскраво-пурпурова фарба вибивалася з єдиної кольорової гами кімнати. Нерівні мазки та розводи свідчили про те, що фарбуванням займалася дитина. 

Композицію складали два товстих зайці у квітчаних жилетах, величезне усміхнене сонце збоку і помаранчеві ромашки завбільшки хлопчини поряд. Перебираючи в голові всілякі варіації книг та оповідань, які могли б надихнути мене на таке, я пройшла у вітальню, звідки лунали звуки музичного інструменту.

Це ж моє фортепіано… Уже сто років на ньому не грала! Скрізь горіли свічки, погода була надто похмура. Мама сиділа в кріслі та пила чай. Клавіші рухалися самі по собі за допомогою магії. 

— Ліззі! Нарешті ти нормально одягнулась! — захоплено ляснула в долоні Меллоні, побачивши мене. Вона зупинила музику. 

— Так, але, здається, що частина гардероба на мене буде велика, — я не збрехала, — оскільки шкільну форму все одно треба купувати, то можна я візьму кілька комплектів одягу?

— Ох, навіть не питай, звичайно! — у мами спалахнули очі, вона поставила чашку і стала біля мене, — Я така рада, що тобі краще… — вона нахилила голову і м’яко посміхнулася. 

— Де список речей до Гоґвортсу? — мені не терпілося відвідати Алею Діаґон. 

— Стривай, випий бодай чаю,— мама змахнула своєю чарівною паличкою і чашка з гарячим чаєм опинилась у мене в руках. Поспішно роблячи кілька ковтків, я слухала маму: 

— Парасольку не забудь, ти ж все одно поки не чаруєш. Обов’язково сходи в крамницю Олівандера, мені здається, що це щось із твоєю паличкою, — хотілося б вірити в її словам. — Оскільки ти вчишся не з самого початку, то багато речей доведеться придбати саме за списком першокурсників, — вона розгорнула папір, краєм ока можна було побачити яким гарним чорнилом виведено букви — смарагдовим. Примружившись, мама продовжила: — Ну от, наприклад, котел і рукавиці з шкіри дракона… 

— Сама розберуся, дякую,— вихопивши шматок пергаменту, я рушила в бік каміна, набиваючи рот еклером.  — Подай летючий порох, будь ласка, — я вже стояла за бортом. 

— Мерлін, Елізабет, де твої манери! — розплющила очі мама. Вона бігала із боку в бік, тримаючи в руках мою чашку з недопитим чаєм; я все ще чекала, поки вона щось знайде.

— Ледь не забула! Тримай мішечок з грошима, купуй усе, що хочеш, — простягаючи миску з порохом, говорила Меллоні. Точно, гроші… 

— Ґречно дякую, мамо!

— Будь обережнішою, прошу тебе, — зітхнувши, вона поклала долоні на груди. Схоже, вона ще боялася відпускати мене кудись одну. 

— Ну все, мам, нічого зі мною не станеться, — я поцілувала її в щоку, від чого вона миттєво спалахнула багрянцем. 

— Алея Діаґон! — я скинула порох і зелене полум’я перенесло мене в потрібне місце.

* * * 

Як тільки я вийшла з пабу «Дірявий казан», рушила всередину вулиці. Так, насамперед до Гарріка Олівандера. Зупинившись перед вітриною, я не на жарт почала нервувати. А що, якщо зі мною стався якийсь викид магічної енергії? А може, я розучилася чаклувати? Мерлін, я не переживу, якщо це виявиться правдою. У грудях защеміло. Весь цей час я нерухомо стояла навпроти обшарпаних дверей, дивлячись на вивіску над входом: «Сімейство Олівандер» — виробники чарівних паличок з 382 року до нашої ери». Треба налаштуватися і нарешті відкрити ці чортові двері … 

— Неймовірно, мамо, дивись, дивись! — вигукував хлопчик, вилітаючи з лавки і мало не врізавшись у мене, у нього вийшло відірвати мене від роздумів. Дивом вдалося відступити. Так, все. Я миттю проскочила в ще не зачинені двері. Захотілося чхнути від кількості пилу довкола. 

— Міс Треверс… — почувся голос звідкись зверху, — ясень і перо фенікса, одна з перших зроблених мною паличок! — Олівандер спускався з довгих сходів. 

— Ви мене пам’ятаєте? 

— Ну, звичайно, ваш батько дуже впливова особистість. Я запам’ятав як ви з ним відвідували мою крамницю кілька років тому. Вдалося вибрати паличку лише з тридцять сьомої спроби! 

Це ж треба, я неясно пам’ятаю цей день… Лише свій скляний погляд, повільні помахи кистю і байдужість до того, що відбувається.

— Що ж вас знов сюди привело? — його очі звузилися. 

— Ем… у мене не виходить чарувати… 

— Та невже? Сподіваюсь, ви не думаєте, що це паличка несправна? — стримано з відтінком обурення промовив чоловік. 

— О! — я широко розплющила очі, — Звичайно ж, ні! Просто я тільки вчора це помітила, — пальці інтуїтивно м’яли складку спідниці, мабуть, через стривоження. Відколи з’явилася ця звичка? — Бачте… з певних причин я нею не користувалася тривалий час, бо… хворіла. 

— Хм. Цікаво… Паличка з ясеня закріпляється тільки за одним хазяїном; початковий її володар не може її передарувати або віддати, — він ніби розмірковуючи, намагався сам зрозуміти щось неосяжне, — адже вона просто втратить силу назавжди, — на обличчі Гарріка читалося певне збентеження і нерозуміння. — Хвороба зробила колосальний вплив на вашу особистість, міс Треверс, певне, докорінно вас змінила, що навіть ясень не бачить свою господарку! — Ну дякую, старий, я вже і так зрозуміла, що зі мною діється щось дивне… — Хоча з іншої сторони перо фенікса дуже вередливе. Наскільки ви знаєте, паличка сама обирає чарівника по його внутрішнім якостям, тож… скоріш за все вона не визнає вас як свого хазяїна. 

Що ж, це все цілком логічно. Мабуть, тієї божевільної Елізабет не існує, яку обрала паличка. Все це до жаху бентежило, але з іншого боку варто радіти, що з моїми чарами все добре. 

— Ну, мабуть, тоді можна вибрати нову.

Після шести невдалих варіантів мені потрапила до рук восьмидюймова деревина. По тілу зарядом пройшло тепло, я моментально відчула зв’язок із нею. 

— Вільха і жилка дракона, чудово! Паличка з такого дерева відмінно підходить для невербальної магії, вона найчастіше вибирає найбільш продуктивних відьом та чаклунів! 

— Красно дякую, містере Олівандере! Скільки з мене? 

— Шість ґалеонів.

Відкриваючи мішок, я здивувалася кількості грошей. Сто ґалеонів, не менше! Я віддала золоті монети і рушила на вихід сповнена радості. Тепер галасливий провулок здавався привітним, суміш голосів зовсім не дратувала. Розгортаючи м’ятий папір, я почала швидко, перескакуючи рядки, вивчати список далі. «3 простих робочих мантії… Одна пара захисних рукавичок… 1 зимовий плащ… Книги… 1 котел (олов’яний, стандартний)… 1 телескоп; 1 мідна вага». Насамперед я зайшла в лавку «Мантії на всі випадки життя», потім за підручниками у «Флоріш і Блоттс», а потім у магазин котлів.

Вирішивши повилечатися, я взяла котел, що самопомішується, а не розбірний. А ще напрочуд швидко впоралася з основними покупками. Оскільки ще мала час, я переступила поріг «Твілфітт і Таттінг» — дорогий бутік чарівного одягу. Усередині пахло яблуками, всі речі були акуратно розвішані, кожен блок підсвічувався фонариками. Найкрасивіші вбрання прикрашали манекени на вітрині. Мадам Вайн, здається, не дуже здивувалася моєму проханню вкоротити спідницю на п’ять сантиметрів вище коліна та придбанню брюк. Не знаю чому, але мені хотілося щось незвичайне та непередбачуване у гардеробі, хай навіть таке сміливе рішення для 40-х років.

Купивши купу одягу, я пішла вздовж Алеї Діаґон. Незабаром почалася злива, і я вже розбиралася, куди мене несе. Не помітивши, як забрела на менш людну вулицю, я втекла від дощу. 

Увійшовши до першої книжкової крамниці, помітила підозріло-хитрий погляд горбатого продавця, та не надала цьому великого значення. 

М-так… атмосферка напружена. Навіть якщо не придивлятися, можна побачити, що книжки не є новими. Що ж, чому б не подивитись ближче? Тільки зробивши крок, я почула скрипучий голос: 

— Вам щось підказати, міс-с-с..? — посміхаючись у всі тридцять два, промимрив потворний старий, стежачи за моїми рухами. Готова посперечатися, він зараз почне сміятися кровожерним сміхом. 

— Не потрібно, — твердо промовила я і підняла підборіддя вгору, намагаючись приховати дивне хвилювання і недобре передчуття всередині. Ідучи вздовж стелажів, я все більше дивувалася цьому химерному місцю.

Книги жили окремим життям. Знадобилося хвилин п’ять, щоб зрозуміти, що бурчання належало мемуарам на полицях. Деякі тремтіли, інші випаровувалися… Та це ж посібники з темних мистецтв! Обернувшись, я вловила на собі той самий неприємний погляд. Він вирячався на мене весь цей час? Слава Мерліну, в крамницю поспішно зайшов високий, на вигляд дуже красивий, юнак. Я інтуїтивно поправила зачіску, уявляючи себе героїнею маґлівського роману, який так любила читати мій особистий професор Маґлознавства… Добре, що горбатий захопився розмовою.

За одним із стелажів я помітила невеличкий фоліант, котрий найбільше спадав у око, певно, дуже цінний. На щільній обкладинці виднілися випуклі узори. Звичайно, я акуратно взяла його в руки. Гортуючи сторінки, можна було здогадатися, що книга про стародавні обряди та ритуали. Малюнки хоч і жахали, але зачаровували. Зображення з черепами, невідомими травами та заклинаннями вразили мене настільки, що я вирішила придбати фоліант. Продадуть і оком не моргнуть. “Навряд чи його цікавить мій вік,” — подумала я і поклала книгу перед собою на стіл, маючи намір відшукати мішок з ґалеонами. Але не тут було. Хтось вихопив книгу, що лежала за кілька сантиметрів від мене. Прям з під носа… 

— Ей, я це взагалі-то перша це знайшла! — обурено гукнула чорнявого юнака я. Мабуть, це звучало занадто голосно. — Ви мене чуєте? Негайно віддайте книгу! 

Раптом він зупинився, вимірявши мене до жаху крижаним поглядом. Відстань між нами була нормальна. 

— Вона лежала на столі, значить нею ніхто не користувався, — повільно пояснював він. 

— Що?! Ви ж бачили, що я її читала! — помітно голосніше уточнила я. — Повторюю: зараз же, ЗАРАЗ ЖЕ, віддайте мені її, а то я… 

— А то що? — скривився в усмішці зухвалець. — Погляньте на себе, що ви мені зробите? М? — схоже, він розслабився, але був явно роздратований. Те, що відбувалося, явно тішило брюнета. Тепер він поволі наближався до мене, продовжуючи свою промову: — Книга втратить цінність у ваших руках. Таким, як ви, нема чого читати таку літературу. Повірте, вона мені більш потрібна. 

— Ви ж мене не знаєте! Як ви можете судити? Що ви взагалі маєте на увазі під “такими, як я”? — те, що відбувається, не на жарт розпалило в мені злість і якусь образу. 

— Такі юні дівчата, зазвичай, надто дурні, щоб володіти такими знаннями, — хлопець скривився. — Ось навіщо така книга… тобі? — Він зупинився надто близько… Не можна не помітити, що юнак дуже гарний. Виразні вилиці, темно-сині очі, хвилястий чубчик… Але його слова зачепили мене більше, ніж очікувала. Я майже не спілкувалася з людьми мого віку. Мене не ображали. Напевно, це справило більше враження, ніж треба.

Абсолютно не знаючи, як діяти в таких ситуаціях і що відповідати, я заморгала віями, опускаючи погляд. Очі зрадливо засльозилися від гніву, юнак відразу помітив таку зміну на обличчі. 

— Хм, що ти взагалі забула на Алеї Ноктерн, якщо така вразлива? — із кожного слова сочилася отрута. 

— Ноктерн?  — з жахом і тремтінням перепитала я.  

Ні. Тільки не це. Я не могла забрести так далеко.  

— Ну ось бачиш… — пауза, — що й потрібно було довести… — Його мантія майже стикалася з моєю. — Як я розумію, ти не вчишся в Гоґвортсі… Можна подумати — бруднокровка, але дивлячись на твій зовнішній вигляд не скажеш. Хто ж ти?  — пирхнувши, спитав незнайомець.  Здаватися просто так не збираюся…

— Ви занадто самовпевнкний, і швидко перейшли на зневажливе звертання. — Я закинула голову вгору, витримуючи його погляд. — Як ви смієте безсоромно розмірковувати про моє походження в моїй же присутності? Самостверджуєтеся за допомогою приниження?  Опускаєтесь нижче нікуди… — Він скинув бровами і посміхнувся.  

— Всього найкращого. — Брюнет манерно розвернувся. Усіми силами цей придурок намагався показати свою могутність і мою нікчемність. Що ж, у нього майже вийшло. Взявши себе в руки, я знайшла в собі сили перегнати його та стати на шляху, на що він здивовано чи то брезгливо скинув бровами. 

— По-перше, віддай мені книгу, зараз же!  По-друге, точно не тобі вирішувати де моє місце! — Мабуть, дозволю собі також звертатися до нього зневажливо, бо іншого він не заслуговує. — Самі говорите про мій рід, хоча твої манери точно не свідчать про вихованість чистокровного. І так, не лише чоловіки мають право на вивчення сильної магії. Існує багато знаменитих чарівниць, яким вдалося спростувати твої слова. І я не дурна! — Хлопець вигнув брову від подиву, уважно слухаючи мене.  

— Хочеш щось мені довести? — він скинув бровою. — Сподіваюся, колись ти зрозумієш, хто мав рацію, — він перевів свої холодні очі на вихід і театрально обійшов мене. 

Я відступила.  

— Стій!  Можеш забрати книгу за умови, що виведеш мене з Алеї Ноктерн.

Звичайно, він не збирався так мені її віддавати, але спробувати варто.  

— Ти хоч чуєш яку нісенітницю несеш? 

Я повернулася по речі.  Він уже розплачувався. За час перебування в цьому жахливому місці, мені все ж таки сподобався один рукопис. На ходу віддаючи сказану підозрілим типом суму, я вилетіла з лавки в пошуках цього дивака. На вулиці повіяло свіжим вітерцем після дощу, який трохи скуйовдив волосся. Мені пощастило і я його наздогнала.  

— Стій, стій!  

— Що тобі ще?  — роздратовано прогарчав брюнет. Від несподіваного повороту я мало не врізалася в нього.  

— Виведи мене звідси за п’ять ґаллеонів.  

— За десять. 

— У мене більше немає, — збрехала я.  Побачивши носату стару з тарілкою людських очей, захотілося миттю покинути це місце.  Якийсь беззубий тип уважно слухав нашу розмову, сподіваючись на мою невдачу.  

— Ну як знаєш… 

— Гаразд! Тільки якщо ти справді виведеш мене!  

— За гроші виведу… Не відходь далеко,— він розвернувся і ми пішли.  

— Навіть не попросиш гроші насамперед?  

— Розплатишся, куди ти дінешся… Тобі дивом вдалося пройти сюди цілою і неушкодженою, — він стиснув мій лікоть, різко підштовхнувши ближче до себе, коли повз нас проходив якийсь відьмак в дивному лахмітті. Здається, він хотів ухопити якийсь із моїх пакетів.  Нарешті Ґрінготтс.  

Виконавши домовленість, ми розійшлися. 

* * * 

19:43. 

Я сиділа за столом, чекаючи гостей і витріщаючись на кришталевий графин посеред стола. Мама поправляла батькові краватку. Кленк наставляв частування. З повітря з’являлися мереживні серветки, спокійно приземляючись на білу скатертину. Батьки світилися від щастя, а я разом з ними. Зміна палички вкотре підтверджувала, що зі мною все добре. Всі були якось святково збентежені, як то буває на різдвяні свята, коли малою чекаєш гостей і подарунків. Мене все питали як мої враження після покупок. Звичайно, про незнайомця не йшлося.  Але я думала про нього. Мені ще ніхто не говорив таких образливих слів, мені ніколи не доводилося взаємодіяти з кимось свого віку так довго, крім сина мого хрещеного. Стало шкода себе, адже звичайна людина навряд чи прийняла б це близько до серця.  Скільки я пропустила?  Навіть із людьми спілкуватися не можу… Єдина людина з якою раніше спілкувалася — Маркус Лестранж. Він не звертав уваги на дивні речі, що відбувалися з його сестрою, на всяку нісенітницю, сказану мною, на мій вигляд і переконання… Ми не бачилися майже два роки… і вже як кілька місяців не обмінювалися листами. Може він взагалі не захоче бачити мене? Не допомагатиме, раптом що, у Гоґвортсі?  Мабуть, у нього купа однодумців, своїх друзів… на мене часу точно не вистачить. Я відчула себе ображеною дитиною… 

Шум із вітальні змусив прийти до тями.  Гості дісталися за допомогою камінної мережі. Серце шалено забилося, щось забагато емоцій на сьогоднішній день.  За все життя стільки не відчувала.  

— Елізабет, чудово виглядаєш!  — розтягуючи слова, говорив Кустос — мій хрещений. Я дуже любила його, якщо чесно. Він постійно балував мене подарунками і ніколи не вважав мене ненормальною. В руках у нього були два великі букети: мені і мамі. Маркус Лестранж дуже змінився після останньої зустрічі, його обличчя набуло чоловічих рис, зміцніла статура. У хлопця теж була коробочка обв’язана червоною стрічкою. Він був здивований, побачивши мене, повну емоцій особливо збентеження і радості.

— Щиро дякую… — простягла я, приймаючи букет.  Так, я була щаслива!  Мить, і я вже в обіймах Маркуса.  

Місіс Лестранж померла, коли її синові було дванадцять.  Після того Маркус не згадував при мені свою матір.  Я погано пам’ятаю цю жінку, але знаю, як сильно був до неї прив’язаний хрещений.  Посидівши трохи з батьками, нам вдалося усамітнитися в моїй кімнаті.  

— Це тобі, — протягнув коробку, —відкрий перед навчанням у Гоґвортсі.  

— Ух ти, мені цікаво, — сміючись, я ще раз його обійняла.  

Я розповіла про нову паличку, про те, як змінилася, щось про лікарню Св. Мунго.  Звичайно, він знав, що я вступаю на шостий курс.  

— Не хвилюйся, якщо ти потрапиш на Слизерин, я точно подбаю про тебе, — він зімкнув руки за голову і ліг на ліжко.  

— А якщо на Гріфіндор?  — усміхаючись, перепитала я, спостерігаючи за ним.  Маркус дивився в розмальовану стелю.  І з таким же щирим виразом обличчя, як у мене, продовжив: 

— Ну до-о-обре, так і бути, не кину тебе! — Його кутки губ дрогнули. —А ти сама хоч куди хочеш?  

— Ем-м… Або Ревенкло, або Слизерин.  Судячи з твоїх переконань на інших факультетах одні ідіоти!  

— Хах, так і є!

— Якщо чесно, то я думаю, що старшокласники мене не визнають… 

— Не кажи дурниць. Чистокровні всім подобаються, правда, до того ж, — на хвильку задумавшись, він продовжив: — ти ж не бруднокровка, серед нас їм не місце.  Гоґвортс — без сумніву найкраща школа чарівництва.  Якби тільки не маґлонароджені. — Маркус помітно напружився і підвівся. — Навіть після смерті цієї… Мірти… 

Мені чомусь стало ніяково від такої позиції мого братика. Його образ зовсім не співпадав з тим, що він говорить. 

— Що?  Смерть кого?  — до мене тільки за хвилину дійшов сенс сказаного. — Маркус, кажи!  

— Нема чого говорити, — він прикрив обличчя долонею, ніби втомився, — ця бруднокровка навчалася на Ревенкло. Минулого навчального року її вбило чудовисько.  

— Мерлін! Але… — я сіпнулась, але він легенько притримав мене за лікоть. 

— Не хвилюйся, Ліззі, винуватця виключили, а чудовиська більше в замку немає.  Хлопця визнали невинним, ніби акромантул «випадково» вбив бідолашного, — скривився хлопець.  

— Акромантул?!  О, Мерлін… Я страшенно боюся павуків!  

— Чуєш?  Його немає.  Староста Слизерина про все подбав, — гордо, ніби він сам це зробив, говорив Лестранж.  — Це він викрив господаря тієї істоти.  Завдяки ньому Гоґвортс не закрили.  

— Твій однокурсник? Сміливо… — Я грайливо підняла брову і загадково посміхнулася. Маркус знову замислився.  

— Так, мій однокурсник.  Я вас познайомлю в Гоґвортс-експресі,— божевільний блиск в очах, тільки посилив мій інтерес.  

— Чекаю не дочекаюся… — закотила очі я, і ми разом засміялися.  Я плюхнулася в ліжко поруч із ним.  Декілька хвилин ми просто дивилися на зірки крізь навстіж відчинене вікно.  Маркус буде поруч, мені, соціофобці, це точно не завадить. Знову стало легше… 

— Пообіцяй мені дещо, сестричко, — серйозний голос співрозмовника супроводжував похмурий погляд.  

— Що?  

— Попроси свого батька, щоб навчив тебе оклюменції.  Або Меллоні… Так, повір, буде краще.  Ну там… раптом прийдуть до школи з Міністерства із запитаннями про батьків. Грін-дель-Вальд… Та й взагалі… Обіцяй.

— Обіцяю!