Незалежність

Черницями у притулку Святих покровителів ставали не розкуплені діти. Вони ніколи не бачили світу за високим, кам’яним парканом. Не можна сказати, що було гірше: стати рабом свого пана, або залишитися у служінні глав секти.

    В аудиторії панує хаос та порядок одночасно. На столах безліч полотен безладно, подекуди ще й відкрита акварель з банками повними каламутної води. Студенти хтось сидить на місці, хто стоїть ближче до низу аудиторії. При цьому ніхто не кричить, всі прислухаються до студента зі своїм творінням.

    За ці півроку проведених у стінах університету я окрилилася. Якоїсь миті я зрозуміла що тут мене, не знають як людину і я можу бути будь-ким. Я вирішила бути собою, що говорила правду і за це завжди отримувала ляпас, яка ставила незручні питання і шкіряним ременем потім отримувала по спині. Мистецтво ж перестало бути в тягар коли ці благоговійні погляди студентів шукали в мені ідола. Вони до нудоти любили мистецтво і кожен хоч одну картину, але бачив Сем Паркер. Я віком не так далеко пішла від них була рятувальним колом серед старих викладачів, з яких від сили ще троє щороку приносили щось нове в навчальну програму. А мій потяг до справедливості часто стикався з нерозумінням інших викладачів і якщо мій внутрішній суддя казав, що студент мав рацію я безпосередньо була на його боці.

Завданням сьогодні було зобразити за своїм сюжетом картину «не рівний шлюб». І кожен хотів показати індивідуальність, навіть не дуже зацікавлені студенти взялися за таке завдання. Я трохи здивувалася, коли на пару всі прийшли з полотнами і на моє німе запитання всі як один відповідали, що хотіли зробити повноцінну роботу, а не замальовку. Сидячи за столом, я уважно дослухала круглу відмінницю. Цей вогник у очах, що тебе чують, був у кожному студенті, вони намагалися донести себе. Вони всі будуть як Сем: не зацікавлені грошима та владою. Лише мистецтво лише прекрасне, що змушує дивитися інакше на життя.

— Дякую, твоя історія про карася і дівчину принесла мені задоволення. Варто прочитати, якщо це так смішно, як ти розповіла. — Кетрін забрала полотно і я перевела погляд на останнього студента, що все ще махав пензлем над своєю роботою, облизуючи чупа-чупс.

— Пане Едінс, залишайте або чупа-чупс, або картину і виходьте до центру зали.

– Але вона ще не готова! — заволав хлопець і підняв голову блиснувши окулярами.

– А ми готові слухати. До того ж, я оцінюю не стиль, а то як Ви зрозуміли завдання. Швидше!

Едінс зітхнув і залишив пензель просто на столі. Його незграбні кроки майже заглушили двері, але все ж я почула слабкий писк і перевела погляд. Біля дверей стояли двоє чоловіків, один у фетровому капелюсі, афроамериканець середніх років, а другий молодший з кучерявим волоссям і таким нетерплячим поглядом. Він і Едінс були схоже одягнені, без особливих вишукувань та пошуків свого стилю. Ось тільки Едінсу шістнадцять, а йому років тридцять.

— Доброго дня Пані Паркер — відсалютував джентльмен.

– Доброго дня Пане…

— Якщо Ви не проти ми послухаємо лекцію, Ректор дав добро. — Він не відповів, хто він і це насторожувало. Може, хтось заявив про зникнення Сем? Не може бути, у неї не було родичів, усі відвернулися колись батьки, створили ту секту, точніше коли про неї стало відомо в газетах. А друзі тільки так називалися, з’являлися клянчити гроші, абсолютно не цікавлячись життям Паркер. Той в окулярах так пильно дивився на мене що стало якось не по собі, ніби він бачив моє взбентеження. Що ж, я можу собі дозволити розгубленість, побачивши двох незнайомців.

– так звичайно. Сідайте де Вам буде зручно. – Я зосередилася на студенті, що переминався з ноги на ногу. – Містер Едінс я Вас слухаю, Звичайно шкода, що Ви не встигли зафарбувати кетчуп, але тут є напис “Кетчуп”. Цього на сьогодні буде достатньо.

— О… Е… що ж… — хлопець зам’явся, коли одногрупники захихикали над його творінням. – це оселедець і кетчуп, вони головні герої – студенти розсміялася голосніше і розуміюче закивали головами. Кожен майже відразу зрозумів задум і пояснювати не треба, але я хочу почути потік думок, чим він керувався. — решта елементів це як би свідки.

Наскільки я знала цей молодик любив працювати в реалізмі, але сьогодні стиль більше був схожий на комікс. Оселедець на тарілці, поруч кетчуп, навколо розкидані перечниця, яблука, червона цибуля та кілька макаронок.

— темна скатертина з візерунком «огірок» повинна передати атмосферу, що пригнічує. Ми не вживаємо ці продукти разом, тобто “шлюб” такий не можливий, але якщо ми змішаємо ці продукти, то оселедець забере у будь-якому випадку своїм смаком усю увагу на себе і буде головною стравою. Тобто “вона” виглядає не так апетитно і вона на любителя тоді як кетчуп, його можна додати в блюдо, яке сподобається більшості він і є «наречена» оселедця.

— Адам, дякую за Вашу роботу. — у будь-якій іншій ситуації я залилася б сміхом, але ці двоє на останніх партах змушували припускати найгірше і я не знала, хочу я щоб лекція вже закінчилася чи все ж таки розтягнути час якомога довше. – Що ж, Ви досить цікаво інтерпретували знамениту картину. Головне тепер закінчіть її. На наступній лекції буде розбір Жоржа Де Латура, перегляньте його роботи, всі вільні.

Студенти вже на легкому старті за пару хвилин покинули аудиторію, залишивши мене наодинці з незрозумілими людьми. Темношкірий спускався першим, за ним йшов якось сильно знервований другий пан. Він здавався його сином чи помічником.

— Може, все-таки представитесь? – Вставши з місця і обійшовши стіл я схрестила руки на грудях.

– Ми агенти ФБР. Джек Кроуфорд, а це Вілл Грем. Ви, напевно, чули про нього з газет.

Обидва зупинилися на відстані витягнутої руки. Поважно поводяться, отже, все не так страшно як здається. Ось тільки похмурий погляд, стиснута щелепа Вілла Грема дратували.

– Не читаю газет. Я знаю Вас із блогу Фреді Лаунс. — спогади про прочитану статтю тихенько заповнювали мозок. Грем за словами Фреді Лаунс маніяк яких ще не носила земля, і світлину вона підібрала моторошну, але зараз переді мною звичайнісенький чоловік що пялитися з-під очей як дитина.

— це не найкраще чтиво. — Фиркає Вілл і я не розумію його поганого настрою. Агент Кроуфорд досить спокійно поводиться, а цей…

– У неї досить цікавий стиль. – я знизую плечима і помічаю зацікавлений погляд. Він вивчає мене. Скільки завгодно, він може вирячитися і шукати вади, я Сем Паркер. За чотири роки я її вивчила вздовж і впоперек.

— Пані Паркер, ми тут по важливій справі. Сьогодні було знайдено кілька тіл на пляжі.

– І? — Цілком збита спантелику. Вже точно не моя робота, я ледве впоралася з одним тілом.

— Нам потрібна ваша консультація як експерта.

15:34

Близько двадцяти офіцерів поліції, експертів, слідчих та ФБР. Вони ходили туди-сюди оглядати місце злочину, намагаючись не подавати виду, як морський вітер пронизує наскрізь, а пісок забивається в очі. Ходити зовсім не можливо по м’якому піску, а крики чайок так і роздирають душу зсередини додаючи драматизму тому, що відбувається зараз.

Побачене вразило не тільки того, хто знайшов трупи, а й молодих співробітників вони по черзі ходили спустошити шлунок на рідкісні порослі кущів. Ми заїхали до початку пляжу службовою машиною, у повному мовчанні. Я намагалася розпитати деталі вбивства, але Вілл встиг огризнутися “На місці все побачите”. І ось, забравши мене одразу з університету, я тепер консультант ФБР. Не відразу підібравши потрібні емоції та манеру спілкування, я все ж таки зберегла холоднокровність. Як такого вибору не залишалося, краще бути ближчим до інформаторів, ніж бути в незнанні і пояснювати відмову в допомозі. Грем відчинив мені двері машини і допоміг вийти, такий жест майже поставив мене в ступор, на джентльмена він точно не тягне. Пісок під ногами не піддавався дресируванню і тому мої підбори ходили ходуном обіцяючи ось-ось упустити мене. Та ще й цей вітер, він здував волосся назад і змушував очі сльозитись, який вдалий я сьогодні зробила вибір на користь спідниці-олівець. Чим ближче ми підходили до місця злочину, тим менше я була впевнена, що зможу допомогти.

Чоловік надто старий, облисілий і явно з пришитою усмішкою на всі тридцять два зуби. На ньому була пасторська ряса, одна рука спрямована вгору, а друга тримала біблію. Він стояв прив’язаний до кола, а під ним лежала дівчина, з красивою повною фігурою, оголена і пофарбована в зелений. Її Бік проколотий ножем кровоточив, а поруч валялися похоронні вінки.

— Ми думаємо, точніше, Вілл думає, що це якась ілюстрація, картина. Вбивця відтворив картину. – чорт, добре звичайно що Вілл так думає, але що це за картина я не знала. Усі найвідоміші роботи не підходили, зелена жінка взагалі рідко зустрічається.

— Джеку, їй ледве двадцять, не думаю, що це була хороша ідея приводить сюди Пані Паркер. — самолюбство було зачеплене настільки, що захотілося відкусити язика цьому агенту.

— Не думала, що у ФБР страждають на дискримінацію, мабуть психічно нестійких людей ця напасть не стосується? — Грем часто моргає та вивчає мене. Я не відводжу погляду, і рознімати нас лізе Джек.

– Вілл! Я завжди довіряю тобі, цього разу послухай мене. — трохи крикнувши починає Кроуфорд.

— Я не хотів Вас образити, міс Паркер, але у Вашому віці Ви ледве зможете зрозуміти те, що відбувається та проявити зацікавленість. — Грем повертає голову до Джека, ніби тепер це не стосується мене. – Ти ж читав на неї досьє – Волосся встає дибки, я стискаю червоні губи в одну лінію. – Дівчинка з багатої сім’ї розважається картинками, а після смерті батьків потрапила в нарколікарню і зараз вирішила пограти у вчителя, навіть не маючи будь-якого диплома. Не здивуюся, якщо її виховували в тому ж притулку для дітей.

– Якби ти читав уважніше, – Ледве можу дихати. Я ніколи з такого кута зору не дивилася життя Паркер. Вона була начитана, розумна та працьовита. Жорстока, неосудна, проте інші якості не можна прибрати з її характеру — то знав, що мені двадцять п’ять! Що майже всі мої картини розкуповували без виставок і навіть рекламних акцій, а три картини виставлені у національних музеях. – Вілл кривиться, йому неприємно зі мною сперечатися. — Скажи, багато твоїх студентів, що отримали дипломи, можуть згадати основні правила криміналістики?

Ми дивимося один на одного, намагаючись спопелити поглядом, але ні в мене, ні в нього не виходить.

– Вілле, ти не стриманий. — ми втрьох обернулися на людину, яка підходить до нас, у вовняному пальті і начищених до блиску черевиках. Такий впевнений, з приємним парфумом і вкладенним волоссям, у нього напевно єдиного, волосся не розліталося від вітру в різні боки.

— Міс Паркер це Лікар Лектор, він також наш консультант. Його основна спрямованість – це психіатрія. — Він примружив очі і кивнув на знак привітання, а потім трохи потиснув мою руку.

– радий знайомству. Вілл дай шанс Пані Паркер. – І той замовк, зняв окуляри, потер утомлено очі і пішов. Сів на ящик з інструментами і витріщився на море. Не можна було так одразу?

– Вибачте його за грубий тон. — доктор Лектор поглядав то на Грема, то на мене. — він надто емоційний, особливо коли немає жодних зачіпок. Та ще по своєму хоче Вас захистити від цього всього.

– В сенсі? – Дійсно не розуміючи про що Лектор очікую відповіді, але він тільки переглянувся з Кроуфордом і поблажливо посміхнувся.

— Наступного разу не забудьте видати йому намордника. — звертаюсь до Джека і той невдоволено роздмухує ніздрі, але мовчить. Я повернула голову до місця злочину і глибоко зітхнула. Гаразд, треба зосередитись. Чому саме на березі моря? Що зробила б ти якби хотіла повторити цю інсталяцію? Де б ніхто не бачив і не завадив, а цей пляж покинутий через брудну воду. І тут м’який пісок в який легко увігнати ціпок, а пісок не залишає слідів, адже вітер здуває вже через п’ять хвилин будь-яку зачіпку. Розумно, дуже розумно, але від мене це не вимагається. Потрібно згадати, що це за картина, можна було б подумати, що це розп’яття Ісуса, але воно якесь дивне, зовсім не за каноном. Та й зелена дівчина до чого? Значить це не один із сюжетів релігії. Так, старий стоїть однією ногою на дівчині та проколота печінка… Його посмішка переможця. І в голові якась ниточка, щось знайоме. Я впевнена, що ми нещодавно обговорювали щось схоже на… Андерсон, так. Поп-арт, була пара про Енді Ворхола… Значить, це не картина, це якийсь плакат?

Джек переминався з ноги на ногу, тим самим напевно намагаючись дати зрозуміти, що часу немає, а десять хвилин дивитися і мовчати це не те, чого він очікував від мене. Але найгірше було знову відчувати на собі пильний погляд, але тепер не чотирьохглазого. Сама не знаю навіщо я підняла руки і поклала їх у витягнуту раму. Приміряючи пропорції, але щось було не так і прямокутна рама змінилася на квадрат, випускаючи в простір на задньому плані поліцейських і тут же я згадала що це … Чорт. Та він естет, Ця робота зовсім забута і занурена під вагою забуття і якби не Андерсон з його скрупульозними доказами, Я б сіла в калюжу перед цим женоненависником.

Повернувши голову до Кроуфорда, дістаю свій смартфон та вбиваю назву. Не відразу навіть вдається знайти серед багатьох інших, більш відомих робіт.

— це плакат, випущений 1908 року, противниками закону про заборону Абсенту. Подивіться просто копія його. — Кроуфорд бере в руки телефон і одразу ж піднімає очі на мене. Він киває, і серйозним тоном продовжує.

– Міс Паркер, Ви не проти, якщо Ми Вас затримаємо ще на деякий час?

02:01

Я випадково побачила циферблат годинника на руці і важко зітхнула. Ми сидимо в кабінеті Кроуфорда вже цілу вічність, мені давно вже треба додому в тепле ліжко, але Джек наполягав щоб я залишилася при міркуванні можливих варіантів. А до цього чекали поки Беверлі Катц із помічниками дадуть свій первинний вердикт.

— Ми визначилися, що це за картини, знайшли достатньо інформації про жертв, але де тепер шукати вбивцю? — Вілл не сів із самого початку обговорення, намотуючи кола навколо столу і викликаючи мурашки по тілу, коли проходив за моєю спиною. Ганнібал навпаки, закинувши ногу на ногу, вивчав фотографії з місць злочинів як поціновувач мистецтва. Джек, що вже випив четверту чашку чорної кави, постійно потирав віскі.

– Звузимо коло підозрюваних. Це має бути людина з художньою освітою.

– не обов’язково. Таким міг цікавитися й аматор — перебив мене Грем і відразу опустив голову вниз.

— так, але зараз потрібно хоч трохи конкретики. – я знову подивилася на циферблат і повільно моргнула. Завтра з самого ранку в мене є пара і мені потрібно прочитати матеріал перед цим. — Він досить винахідливий для підробок. Не думаю, що це хтось зі студентів, в основному всі вони досить худі і навряд чи змогли б підняти Діву-Марію, не те щоб цього діда.

— У вас зараз не говорить упередження до своїх студентів? – Джек не моргає, він питав абсолютно серйозно і мені захотілося пирхнути йому в обличчя.

– Ні. В університеті навчаються підлітки, їх можна побачити наскрізь. Це може бути працівник місцевої галереї? — бачили б вони цих підлітків, які раз у раз пишуть чи ходять на пари, далі пленери та вивчення основних законів композиції і знову по колу. Вони не мають ні часу, ні сил на вбивство.

— Якби ще в нас була ця галерея. — Грем ніби спеціально маячив перед очима, викликаючи роздратування. Він глянув на мене, що кожного разу здавався викликом. Я ж відвернулася від нього змушуючи мозок працювати, чим швидше дати якусь зачіпку, тим швидше я потраплю додому.

— добре, але є якісь групи, місцеві курси малювання… Колекціонери, не знаю ну це точно людина, яка має багато вільного часу. Вже я б точно не морочилася над ціпком і купанням трупа в харчовому барвнику … – Тут все різко дивлячись на мене.

Я затулила обличчя рукою і знову пішла у свої думки. “Хлопчик вкусений  ящіркою”, “Марія Ануннціата” і цей плакат … все занадто розкидане, його смак. Якщо ще перші два підходять за стилем, то останнє… То може справа не в мистецтві таки? Різко відірвавши руку від обличчя, я подивилася на Кроуфорда і той ніби ожив. Тонка нитка, яка пов’язувала все, проходила десь поруч і я здається спіймала її.

–  хтивість, гомосексуалізм і алкогольна залежність … Може він, хоче показати як виглядає … – Не встигаю домовити як Вілл перебиває.

– як виглядає покарання за ці злочини.

— Отже, шукати вбивцю треба серед суддів та слідчих? — слідуючи ходу думки Вілла припускаю я, але він хитає головою з боку на бік, знімає окуляри і тре червоні очі.

— він один із присяжних суддів і з його думкою часто не зважає. Не беруть до уваги чи не чують, а може він сам, мовчить, боячись висловити свою не згоду.

— Добре, тоді завтра поїдемо до міського суду та попросимо інформацію про присяжних суддів. Міс Паркер Ви можете бути вільні, дякую за допомогу. — Джек зовсім вимотаний, ледь моргаючи очима відпустив мене додому.

– Рада була допомогти. — Я киваю і підводжуся з місця. Лікар Лектор, що сидів увесь цей час, мовчки піднімається слідом. Тільки зараз я розумію, що він абсолютно не втручався, але вивчав Грема, його погляд завжди був прикутий до нього.

– Я можу Вас підкинути додому, Пані.

Хотілося б сказати ні, та моя машина залишилася припаркованою в Університеті, і таксі буде складно в такий час упіймати. я ківаю, але мені зовсім не подобається думка що хтось знатиме моє місцезнаходження. У повному мовчанні ми залишаємо будівлю ФБР і мені хочеться подумати про сьогоднішній день переосмислити його, але страх того, що все буде написано на моєму обличчі, проганяє навіть елементарні думки. Я зробила все правильно, ніхто жодного разу не засумнівався, що я це я. Навіть ФБР не змогли розпізнати брехню, отже, я на правильному шляху. Тим більше після цієї справи ні в кого і не стане питання хто я така, а з Кроуфордом і Віллом навряд чи ми зустрінемося знову.

Лікар Лектор люб’язно відчиняє двері машини і допомагає сісти, тут же згадується його тверде плече, за яке я трималася залишаючи пляж і знову ж таки він сам запропонував. Така галантність додає йому чарівності, але щось у ньому є від дикого звіра… Може, посмішка? Чи це примруження очей?

— Досить цікавий сьогодні був день. Для мене так точно. –  починає Ганнібал і плавно веде машину об’їжджати всі маленькі перешкоди. Його баритон приспає, а я настільки втомлена, що ледве тримаю очі розплющеними.

— Не можу ні погодиться.

– Я шанувальник Вашої творчості Пані. У мене вдома є кілька картин. — Він не схожий на людину, яка придбає картину Паркер.

– і які ж? – Ганнібал переводить погляд на мене і пильно дивиться. Стає не по собі, я зробила якусь дурість? Він чекав іншої відповіді.

— Я думав художники знають напам’ять усіх володарів їхньої творчості, але моя покупка збіглася з Вашим затяжним періодом відновлення після смерті батьків.

– Вибачте, так. Після їхньої смерті мені було складно. — Він сам мені дав рятівну соломинку. Сем тоді довго лежала в лікарні, а я носила їй фрукти і сиділа вдома, слухаючи її наказ не висуватись. Повернувшись, спочатку вона покликала свого дилера і вони на пару нюхали кокс, запиваючи алкоголем. Її картини на той момент стали щонайменше вчетверо дорожчими, але чого це коштувало. Горе, втрата себе і ці поневіряння від одного до іншого. Сем ненавиділа батьків, вона була золотою дитиною і їй дозволяли все. І коли вона подорослішала, відчула смак слави. Батьки голови Сектанського співтовариства, посварилися з дочкою в пух і прах через одну сімейну справу, на цьому Сем обірвала будь-які зв’язки з батьками. Серцевий напад у батька під час ритуальної оргії, а мати за законами секти пішла за батьком проткнувши собі артерію хрестом і після одна з послушниць підпалила притулок. Цей увесь бруд сплив назовні і ЗМІ не давали спокою Сем, поки та не лягла у клінику з залежністю.

— Це картини, що несуть гнів і лють. — Усі картини Сем промайнули у спогадах, у неї вони різкі, з гострими кутами і неймовірно неприємними фарбами, які змушують відчувати тривогу. — «Висхідна месія» та «Загасання».

— Вони мені найбільше подобалися. – І це вже моя думка. Це найемоційніші картини, вона змогла передати біль свого життя і навіть я далека від мистецтва, яка не розуміє, що таке сім’я відчула її.

— Як думаєте, вбивцю завтра заарештують?

– думаю так. — почався перший сніг цього року, він великими пластівцями лягав на скло і тут же танув, зачаровуючи цією магією.

— Цікаво, як Вілл дійшов висновку, що ці вбивства є копіями картин…

— Вони тицьнули пальцем у небо і мали рацію.

– Але це може бути помилкою … – Я закусила губу і подивилася на Лектора. Звички! Його звички надто впевнені, і це викликає в мені дискомфорт. Наче він знає більше за мене, і я в нього як на долоні. Але він поводиться так не тільки зі мною.

— Якби не останнє вбивство настільки детально опрацьоване, то я сумнівався б. Завтра у ЗМІ напишуть про розкриття цієї справи.

— Тоді це чудово. Я думала на це піде більше мого часу, але добре, що це закінчилося сьогодні. У мене сотня студентів, які потребують уваги — я посміхаюся та відстібаю ремінь безпеки. Сніг частими пластівцями досі покривав землю і вже білий килим вистелився на асфальті.

— Був рад нашому знайомству. Добраніч. — Чемний уклін голови і по тілу біжать мурахи. Щось було не так, і це неможливо пояснити.