Незагоєні рани

Андрій у сказі. Його дратує геть усе в Європі, навіть небо. З’їдає тривожність, причину якої сам хлопець і пояснити не може. Єдине що, так це бруківка в Польщі непогана. Валік був у піднесеному настрої, тому пригнічений Лузан ніяк не псував йому день. Коля ж, хоч і дотримувався думки, що вдома все-таки краще, почував себе цілком непогано і навіть розслаблено. Можливо, так на нього впливав сон довжиною в пів доби. Але напруження Андрія той міг майже фізично нащупати та з цим варто було щось зробити.

-Лу, підемо прогуляємось? Сьогодні так сонячно, але взагалі не спекотно, – запропонував Зирянов за сніданком, закидаючи в себе листя салату.

-Ну, в принципі, не в номері ж сидіти цілий день? – хлопець відпив кави та невпевнено кивнув. Він досі не прокинувся, тому був трохи загальмованим. – Валіку, а ти?

-Я, мабуть, відмовлюся. Рома хотів щось зі стендапу обговорити, тож вийду трохи згодом, – Міхієнко вже доїв свою яєчню з овочами й подумував тікати на зустріч.

Хлопці колективно покинули їдальню та розбрелися хто куди. Надворі стояло справжнє безтурботне літо. Все навколо пахло свіжою зеленню, парочки неквапливо прогулювалися вуличками та парками, пенсіонери грали в шахи на вигорілих лавках, а майданчики були сповнені дітьми. Загалом життя йшло своєю чергою. У Лузана в голові був дисонанс і крутився клубок із різних емоцій. Злість, огида, заздрість, тривога. Було яскраве відчуття, ніби потрапив у паралельну реальність. Де немає війни, болю, смертей, де на людях не висить тягар вини. Одночасно хотілося залишитися в цій ілюзії довше і втекти до Києва якнайшвидше.

-Андрюш, ти чого завис? – Коля ледь відчутно труснув Андрія за плече.

-Неважливо, підемо далі, – хлопця пронесло морозом, коли він вкотре окинув поглядом щасливих дітей, які мирно бавилися у наздоганялки. «А скільки ж наших дітей більше ніколи не лише не пограють в ігри, а й просто не розплющать очей?», – промайнуло в голові у Лузана й він буквально фізично стиснувся. Зирянов хотів було щось сказати, але просто відкрив та закрив рот подібно до риби.

Ніхто з чоловіків не починав розмови, тому вони продовжували мовчки гуляти околицями, але Коля все ж вирішив, що якщо захотів розібратися, то треба довести справу до кінця.

-Андрію, давай поговоримо. Ми ж не малі діти. Я хочу знати, що ти відчуваєш та допомогти. Може, тобі стане легше? – хлопець узяв Лузана за зап’ястя, чекаючи на відповідь.

-Коль, від’їбись, га? Нормально ж гуляли, – комік почав було вириватися, але Зирянов тільки сильніше стиснув його руку.

-Лу, перестань поводитися, як істеричка. Будь ласка, – Андрій нагородив його злісним поглядом, але вириватися перестав, не бачив у цьому сенсу. Адже цілком можливо, що Коля мав рацію і це справді піде на користь. – Присядемо?

Хлопці попрямували у бік порожньої лавки. Присівши, Лузан зітхнув і почав думати з чого почати й що в принципі сказати, але слова ніби застрягли клубком у горлі. Здавалося, що він і справді не може видати ані звуку або хоча б відкрити рота. Зирянов переплів їхні пальці задля надання мінімальної підтримки та хоч якось показуючи Андрію, що він не один. Хлопець був готовий зачекати. У якийсь момент Лузан все ж знайшов у собі сили почати щось говорити й, на диво, тіло піддалося.

-Я почуваюся максимально хріново. У мене відчуття, ніби це інший всесвіт. Хочеться звинувачувати людей за те, що в їх житті нічого, бляха, не помінялось. Але я ж розумію, що не маю на це жодного права, – Хлопець начебто вскрив рану і тепер з неї безперервно сочився гній, який збирався там усі місяці війни. Йому було важко розпочати, а тепер – зупинитися. – Якісь прості речі тепер наче тригери. І відчуваю провину за те, що зараз люди на сході ризикують життям, а я сиджу тут у безпеці, наче погань.

-Це нормально хотіти, щоби все було як раніше. Але так уже, на жаль, не буде і потрібно намагатися радіти тому, що маємо. Та й ми приїхали сюди, щоб допомогти хлопцям та дівчатам з фронту, а не побавитись. Спробуй пам‘ятати про це, коли подібна бридня знову полізе в голову, – комік пригорнув Лузана, починаючи масажувати надпліччя. Андрій опустив голову на плече хлопця і сльози безперервно почали котитися по щоках, залишаючи сліди на футболці Колі. Зирянов не переставав мовчки погладжувати Лузана, уткнувшись у його маківку. Рану ніби припалили спиртом і вона страшенно нила, завдаючи болю. Але полегшало. Наче тягар, який хлопець весь цей час ніс, раптово став не таким тяжким. Думки принишкли.

Згодом всі рани загояться. І хоча на їхньому місці будуть помітні шрами, вони вже не будуть нити.

Примітки

Ця робота була написана під час туру Європою й саме тому описується літня пора. Можливо, трохи дивно, але чому хоча б на деякий час не заринути вас у цю теплу атмосферу?