Нежданий гість магічної переправи

Техьон того ранку, як і майже кожнісінького іншого, хотів він того чи ні, несамовито зануджений, стояв за прилавком. Його робота зазвичай була зовсім не кропіткою, але все ж варто зазначити доволі важливою, особлива та начебто прихована сторона, заради якої власне та кав’ярня тут і стояла вже цілу купу років, споруджена ще задовго до початку цієї історії чи навіть народження самого юнака. Хоч більшість часу як от просто зараз він не робив абсолютно нічогісінько, лиш час від часу замріяно позирав у віконце, де іноді, якщо добряче примружитись, можна було побачити тьмяні й сумні цегляні будівлі на два-три поверхи із зараз вицвілими, а колись яскравими та різнобарвними дахами та непроглядний проливний і дуже вже нетиповий для зими у тих краях – дощ, замість засніженого спокійного гірського містечка, просякнутого солодкуватими пахощами чарів, з верхів’їв будиночків якого, то тут то там клубками у біле-білісіньке небо, підіймався напівпрозорий дим.

У такі от миті, коли магічне, оповите зимовою казкою поселення за вікном зовсім зникало, у приміщенні ставало на кілька тонів темніше, а на столики кидалась похмура холодна тінь. На кілька секунд майже ідеальна тиша зовсім щезала, тоді якщо прислухатись можна було навіть почути віддалений шум машин, що проїжджали десь зовсім недалечко й подекуди гучно сигналили, від якого прилавки у кав’ярні нервово підстрибували й дрібнесенько тремтіли порцеляновим посудом. Тоді хлопець голосно та до нестями втомлено, майже театрально видихав, так ніби хто й справді міг його зараз побачити, врятувати, зарадити та полегшити його невимовні страждання, викликані нудьгою та самотністю, але навколо було чутно лиш відлуння його власного подиху, а потім тиша знову зненацька поверталась  ніби нікуди й не зникала, а за вікном з’являлись дивовижно пухкі сніжинки, що повільно, нікуди не поспішаючи, спускались додолу.

Кав’ярня(хоч насправді ця функція для тієї місцини була напрочуд другорядною, скоріше таким собі прикриттям чи радше приємним бонусом) у якій він працював з доволі недавньої пори, знаходилась не в надто людному, правду кажучи, зовсім навпаки, місці, з якого боку не глянь. І якщо говорити за ту сторону де за дверима мокнуть цегляні, густо насаджені будиночки з крихітними вузькими вуличками й слизькою від нежданої зливи бруківкою, то як вже показує досвід, навіть не кожна магічна істота розшукає дорогу до його великих, скляних, вкритих чарівницькими візерунками, видимими лиш для таких же істот як він сам, дверей з міцною дерев’яною оправою, прикрашених мерехтливими дрібнесенькими ліхтариками та крихітними дзвіночками, що тоненько й дзвінко дзеленчали щоразу якусь нову тягучу мелодію, варто лиш комусь їх відчинити. Що вже казати про звичайних смертних. Сюди їм точно зась. А все це тому, що місцина та була дещо незвичайна, навіть особлива, так би мовити, може тому, що знаходилась у двох місцях одночасно, а може й через те, що чайничок тут іноді сам по собі наповнював чашки ароматним чаєм, кавою чи чого тільки душа забажає, варто лиш про це подумати, а ті в ту ж мить поспішно оминаючи будь-які перепони летіли до потрібних столиків, не проливши ні краплини напою (а це видовисько не для першого ліпшого перехожого). Хоч би що там справді було, через ті дивовижні аномалії місце те мало бути надійно заховано доволі міцними чарами й до того про всяк випадок вмостилось воно у найнепримітнішому, на перший погляд, провулку(це якщо ми й далі зазираємо туди з боку цегляного містечка), який мало того що знаходився надійно схований поміж однаковісінькими будинками, які своєю чергою приховані поміж іншими такими самими, утворюючи такий собі чудернацький лабіринт, так ще й нічим не відрізнявся від інших таких же як дві краплі води провулочків, яких у цій частині міста повно-повнісінько. Тож розшукати кав’ярню – справа не для слабодухих і тому хто все-таки наважиться на ту марудну, безнадійну справу доведеться добряче так поблукати.

Якщо ж поглянути на те місце з куди кращого, на скромну думку чарівника(баристи), боку – гірського селища, що слугувало йому за домівку скільки він себе пам’ятає, оповитого тихим затишком сніжно-хвойних краєвидів, то знаходилась дивна місцина на самому вершечку пагорба, трохи віддаль і хоч з цього краю дверей відвідувачів зазвичай буває куди більше, якщо мова йде про те призначення кав’ярні, що зазвичай притаманне будь-яким іншим кав’ярням, та й ті здебільшого зазирають сюди лиш у вечірню пору, щоб забути про щоденні турботи та клопоти й зустрітися зі старими добрими друзями. Хоч по правді основним завданням того невеличкого чарівницького сховку була певно що переправа. Тож не часто, але час від часу чарівнику доводилось братися за його справжню роботу, а саме переводити мандрівників з однієї сторони (людської) на іншу (магічну) і навпаки.

До того всього, якщо повертатися до нашої історії, той нудний день був також не надто вже й примітний – звичайнісінький собі вівторок. Тож так чи інакше клієнтам взятися ніде. І єдиною розвагою, що припадала в такі от дні на долю юнака – це час від часу частуватися місцевими наїдками наодинці з собою, так наче ті прилавки були всипані смаколиками персонально для нього, розмовляти з тутешньою кицькою, яка то зникала, то знову з’являлась коли їй лише заманеться і слугувала одночасно талісманом переправи та його вірною товаришкою чи наспівувати щось собі під носа теж звісно що наодинці й з пам’яті, бо навіть радіо й те вийшло з ладу, і дарма, що Техьон тут як не крути чарівник нібито – вдіяти нічогісінько не зміг з тим раритетним барахлом, яке напевно вже просто давним-давно мало б віджити свій вік. А як ставало зовсім нудно він навіть брався уже вкотре протирати прилавки та й так як ніколи чистесенькі столики, що, правду кажучи, було ще тою дивиною. Таких прибирань хлопець без крихти магії тут з роду не затівав з власної волі та ще й без крайньої на те необхідності, хіба, як от просто зараз, доводилось помирати від нудьги.

Тож в один з таких от моментів, коли Техьон зі скривленим лицем вибрався зі свого сховку-прилавка, бо буцімто побачив на столику у самому кутку якусь невеличку пилинку, що те й робила, що глузувала з нього та муляла око, бо зір він мав напрочуд вже гострий, а ще гострішу уяву, раптом дзвіночки на дверях поспішно весело задзеленчали, звітуючи про прихід нового відвідувача,  й ті зі скрипом широко розчинились навстіж. Тієї миті в приміщені стало трохи темніше, а до вух одразу долинули звуки дощу, якому того дня на людському боці здається не було кінця-краю, вологе повітря й чиїсь важкі, втомлені кроки. Техьон одразу радісно й поспішно випростався та швиденько повернувся на пальчиках, заправляючи неслухняне пасмо, що те й робило, що весь час вибивалось та лізло в очі, за гостре вушко, залишене йому у спадок від дідуся ельфа.

– Ласкаво просимо до «Переправи». – хлопець натягнув на обличчя свою фірмову усмішку, з неприхованою цікавістю розглядаючи похмурого загадкового гостя, що анітрохи не вписувався в атмосферу цього затишного, наповненого солодким ароматом, привітного місця. І хоч настрій людей чарівник зчитував на льоту, що ж з тим всім робити зовсім не мав гадки, тож ніби не помічаючи напруження, у своєму звичному темпі затарахкотів далі. – Бажаєте чогось? Вам дуже пощастило, ви обрали чудовий час, не надто людяно, еге ж? Думаю вам таке припаде до душі. Але якщо бажаєте компанії, то я, певна річ, завжди до ваших послуг, бо, як бачите, роботи сьогодні як кіт наплакав, а потеревенити я люблю, нікуди правди діти. А ви, до речі, можете займати будь-яке місце, яке лиш забажаєте, та я б порекомендував присісти біля вікна. Можете навіть вибрати краєвид на дурняк. Якщо ж раптом зимові дощі вам не до душі, можу запропонувати затишок засніжених гір. З того боку завжди неймовірно красиво незалежно від погоди. Повірте, я знаю про що кажу…

Останні слова Техьон вже майже прошепотів. Погляд незнайомця й до того не надто привітний став тепер зовсім розгубленим і навіть трохи переляканим, а від того ще більш напруженим, настороженим і зовсім вже не схожим на приязний. Зрештою очі – це все, що можна було оглянути. Гість був з ніг до голови закутаний у чорний, неймовірно бруднющий, цілком промоклий й не надто теплий як на місцеву погоду, з якого боку не зайди, одяг, наче його власник щойно скупався у величезній калюжі повній багнюки. Бруд був навіть на невеличкому клаптику щоки, що все ж визирав з-під хустки, яка прикривала нижню частину обличчя. Напевно той просто поправляв недоладні окуляри, які час від часу спускались трохи нижче ніж їм було слід, ладні впасти з носа будь-якої миті. Очі хлопця під скельцями були напрочуд різкими та темними, іноді навіть складалось враження, що Техьон зазирає у справжнє серце пітьми, проте час від часу, ті віддавали холодним синім сяйвом, чи то через окуляри, а може від природи, та це робило ті колючі очиська-прірви трохи лагіднішими та більш схожими на людські, як би абсурдно це не звучало. Неприродно бліда рука незнайомця здається до болю вп’ялась у ручку невеликого возика, що весь той час залишався трохи позаду, на якому стояла величенька дерев’яна коробка з якої спершу іноді, а тоді все частіше долинали дивні звуки спротиву та неспокою, які абсолютно точно вказували на те, що хто б чи що б там не сиділо, тій істоті все що діялось було не надто до вподоби й це ще м’яко сказано, але гостю здається на це все було абсолютно байдуже, наче те, що відбувалось було звичною для усіх справою й не мало викликати ані крихти занепокоєння й підозр у переправника.

Можливо незнайомець був просто надто зосереджений. Він навіть не повернув голови у бік того  столика, що відрекомендував йому щойно Техьон, лиш намагався не дивитися зайвий раз баристі в повні цікавості очі, що час від часу змінювали колір в залежності від настрою та атмосфери, а зараз через непевність у гостеві блимали наче вогники на різдвяній ялинці. Якось надто механічно дивак пошкандибав одразу до прилавка, трохи прикульгуючи, чим ще більше став скидатися чи то на зловмисника, чи то злодія, чи може навіть на вбивцю. При кожному його кроці возик, що котився слідом видавав жалісливі скрипучі звуки, а хтось чи щось там усередині невдоволено вовтузилось і брикалось, б’ючись об дерев’яні стінки, чи то через викрадення, чи може через невдалий музичний супровід сумних коліщаток, що супроводжував компаньйонів усю дорогу.

Техьон трохи спохмурнів, коли врешті зрозумів яка саме причина привела його гостя сюди. Той тут зовсім ненадовго. Лише проїздом. І чаї з ним розпивати вже точно не збирається, на превеликий жаль. Тож баристі не залишилось нічого іншого як пошкандибати назад до свого звичного робочого місця. На чверть ельф без зайвих слів нахилився й уже витягнув десь з-під прилавка невеличку магічну дерев’яну скриню, потрібну для оплати переправи на той бік, коли побачив як незнайомець щось наполегливо й уважно розглядає, там де під склом примостились в очікувані різноманітні тістечка та тортики, що під прискіпливим поглядом почали хто велично, хто грайливо, випинати свої кращі, привабливіші та рум’яніші бочки лиш би вибрали саме їх. Але здається загадковий незнайомець радше щось шукав, щось доволі конкретне, якщо говорити точніше. Темні очі в той момент наче котячі відблискували химерним сяйвом й здавались чарівливими й навіть трохи милими, ну або ж принаймні не такими моторошними як зазвичай, а ніс під хусткою, непомітно для вартового переправи, вдихав приємний аромат улюбленої випічки, яку ніяк не міг знайти, наче то була якась примара чи радше нюхова галюцинація. Та вкотре пробігшись очиськами попід склом він невдоволено видихнув й нарешті підняв голову до Техьона, трохи налякавшись. Той нишком спостерігаючи, виявився надто близько. Неочікувано, неввічливо та непристойно близько. Підпер долонями трохи рум’яні щоки й зачудовано дивився на гостя, сподіваючись, що того все ж вдасться вмовити на таку-сяку розмову та одну-другу чашечку чогось гаряченького, а може й міцненького якщо буде охота.

Звісно чарівник пречудово знав нащо той прийшов, але все ж зі всіх сил намагався втримати язик за зубами якомога довше, чекав поки гість сам скаже бодай слово, сподіваючись, що той і справді просто прийшов на запах, поласувати чимось смачненьким. І хоч така мовчанка інтригувала й підживлювала інтерес до загадкового парубка, все ж видавалась трохи грубою та неввічливою. Попри всі сподівання, дивак лиш похмуро на нього глянув, після чого з чудною надією все ж роззирнувся навколо й не розшукавши того, чого жадав, навіть заглянув за спину баристи, трохи піднімаючись навшпиньки. Той з цікавості теж повернув голову, після чого повними нерозуміння очима, що в той момент перелились у вогняно-помаранчеві, глянув на гостя ще раз й все ж з якоюсь ніяковою посмішкою, що зовсім не в’язалась з тим гострим пекучим поглядом, напевне збирався зробити ще одну спробу бодай розпочати розмову, щоб хоча б довідатися що ж той відвідувач так палко вишукує, коли раптом коробка у возику нетерпляче завовтузилась з новою силою після недовгого перепочинку, а холодна бліда рука хоч і нібито спокійнісінько й буденно, проте сильно й гучно грюкнула по коробці, поки чорні очиська залишались такими ж незворушними, наче ніякого буйного ящика позаду й зовсім не існувало. Зрештою майже одразу темний погляд зовсім відтанув, ніби він нарешті зрозумів, що має не надто підхожий для обставин вигляд, можливо у певних ситуаціях тепер ті очі навіть можна було б назвати привітними. А тоді хлопець ніби нарешті згадав нащо тут, потягнувся до кишені й обережно, можливо навіть трохи боязко простягнув баристі/переправнику велику чарівну золотисту монетку, вкриту чудернацькими візерунками, так і не промовивши ні слова(можливо мав надію, що зможе просто вдавати німого аж поки не вийде звідси, таке він виробляв частенько).

Техьон автоматично потягнувся до його руки й навіть вже був готовий взяти плату за перехід без жодного зайвого питання, та коли доторкнувся до крижаної долоні незнайомця напрочуд різко й несподівано відсахнувся та заховав свою руку кудись за спину, перш ніж встиг зрозуміти як насправді нечемно повівся. В той момент його тілом наче пройшовся заряд струму, паралізуючи й відбираючи мову, хоч відчуття ті він радше прозвав би доволі приємними, просто надто вже неочікуваними. Та звісно незнайомцю це не було відомо. Очі навпроти знову загорілися синім відблиском та засоромлено опустились додолу, але рука, хоч і почала легенько тремтіти, залишилась непорушно простягнутою. Чарівник насупився, але побачивши спантеличеного, переляканого гостя, що ніяково переминався з ноги на ногу все ж прийшов до тями.

– Ви у гості чи у справах? – вичавив із себе Техьон якомога радіснішим голосом, щоб офіційно прояснити мету візиту, хоч та вже й так була відома, але у відповідь почулось лиш звичне мовчання, а рука з монеткою потягнулась ще ближче, кудись за прилавок, навмання до самісінького сховку з монетками. Гість напевне вже хотів вкинути її у скриньку самотужки та якомога швидше утекти, залишивши по собі лиш сліди бруду на дерев’яній підлозі, але хлопець прудкенько зупинив його, хвацько вихопивши монету з крижаних пальців. Він раптом вийшов з-за прилавка й з вдавано прискіпливим й недовірливим поглядом обійшов незнайомця, зупинившись просто коло того злощасного вельми шумного возика. – Ви не надто балакучий і пробачте за нечемність підозрілий трохи, особливо ящик ваш. Якийсь він надто буйний. Не думаєте?

Саме в той момент звідкись казна-звідки вистрибнула та сама, раніше згадана, чорна кицька з яскраво зеленими, проте надто схожими на людські, очима. Вона ніби захищаючи дивного гостя, стала між ним та Техьоном, притулившись до бруднющого плаща, обвиваючи одну з ніг незнайомця хвостиком. Кицька трохи помурчала, ще раз грайливо обійшла мандрівника та його ящик й наче нічого не сталось пішла у своїх справах, присівши на один зі столиків, уважно спостерігаючи за краєвидом з вікна. Чарівника побачене трохи збентежило. Такого прихильного ставлення до гостей, навіть до місцевих – тих, хто тут вже давним-давно став постійним клієнтом, йому бачити ще не доводилось. Та він все ж прокашлявся, щоб згадати про що саме йшла мова, а тоді взяв себе в руки та продовжив:

– Тож… давайте все-таки не будемо так поспішати. Гаразд? Краще перевіримо що у вас у ящику. Не перевозимо часом якісь небезпечні заборонені предмети? Чи може нелегальних істот? Треба бути пильними. Часи бентежні. І хоч оченята у вас й справді дуже… милі та й моїй товаришці ви припали до душі, а це вже, хочу запевнити, щось та й значить, але зрозумійте мене правильно, до своєї роботи я ставлюсь сумлінно й напрочуд відповідально. – в той момент зі столу почулось щось схоже на фиркання, якщо коти взагалі здатні на такий прояв емоцій, але хлопець лиш закотив очі й повів далі. – Я тут не лише для того, щоб тістечка пекти й каву варити. Але кава моя просто чудова, будьте певні. – Техьон зробив невеличку паузу й знову ніяково прокашлявся, зрозумівши, що як завжди вже починає верзти якісь дурниці на нервах, перескакуючи з однієї теми на іншу. – Тож… давайте хутчіше до справи, якщо ви звісно все ж кудись поспішаєте.

У відповідь почувся важкий видих. Незнайомець приречено поглянув угору, ще кілька секунд обдумуючи ситуацію, а тоді повернувся до Техьона обличчям. Він зупинив свій погляд на руці баристи, тій у якій той так міцно стиснув монетку. Може гість би навіть встиг кинути іншу у скриньку, відштовхнути вухатого та чимдуж побігти до дверей, забравши із собою ящик, але іншої такої ж монетки той не мав, та й зрештою нічого незаконного не перевозив, принаймні він у це свято вірив, тож перейматися було наче й нічим. Поки хлопець роздумував, Техьон уже нахилився до замка, здається навіть от-от мав почутися той характерний клац, після якого скриня зі скрипом відкриється, але все ж він хоч і ледь-ледь, та встиг перехопити гарячу долоню своєю. Шкіра переправника трохи обпікала, але в цьому було навіть щось приємне й бентежне, що змушувало крижане серце водяної істоти оживитися, а в момент коли вони опинились надто близько один до одного, кумедно нахилені над возиком, дивний гість здається нарешті зрозумів, що запах його улюбленого частування долинав зовсім не з-під скла на прилавку і навіть не з кухні десь позаду, хоч й намагався переконати себе, що лиш здогадка про це просто абсурдна. А втім, так чи інакше, від того примарного напівусвідомлення холодне серце хлопця на мить стривожено й налякано зупинилось, а тоді забилось з такою швидкістю, з якою не билось ніколи до того, та й так, що бідолазі вмить запаморочилось у голові, а перед очима повипливали мерехтливі білі цятки. Він здивовано приклав руку до грудей, стискаючи, а тоді різко відвів погляд і піднявся, уникаючи чужих стурбованих очей, що вже почали змінювати колір до ніжного сіро-блакитного.

– Все добре? – стривожено спитав Техьон. Він все ще намагався не втрачати пильності, поглядаючи то на двері, то на возик, то на бідолашного хлопця поряд, щоб той раптом не обхитрував його таким недолугим трюком.

Той ще з хвилину простояв як вкопаний, приходячи до тями, а тоді нарешті промовив до нестями хриплим голосом, за яким можна було зрозуміти одразу – останній раз хлопець от так от розмовляв з кимось дуже і дуже давно.

– Я сам. – все, що спромігся вичавити із себе той.

Він нахилився до ящика, несподівано наспівуючи якусь невідому чарівникові пісню так тихо й хрипло, що то було більш схоже на мелодійне шипіння. За кілька митей замок з дзвінким звуком врешті відчинився й Техьон насторожено нахилив голову над возиком. Незнайомець дав йому всього лиш кілька секунд, а тоді ящик знову різко зачинився зі ще одним клацанням, надійно ховаючи вміст.

– Що це? – трохи розгублено й здивовано запитав на чверть ельф.

В ящику, на превеликий подив, була звичайнісінька собі рослина, яка зовсім не видавалась на ту, що б могла влаштовувати тут цей гамір та видавати ті моторошні незвичні звуки, але варто лише пісні гостя закінчитися, те щось всередині знову почало нестримно вовтузитись, в намаганнях вибратися на волю. Нічого дивного чарівник у ящику не побачив, хіба що за винятком того, що таку рослинку він зроду не зустрічав і навіть гадки не мав чи, зважаючи на обставини, буде законним отак просто пропустити гостя.

– Це різновид річкової квітки, чарівної звісно, саме ці бувають трохи… неспокійні, просто не дуже люблять замкнутий простір, але ж перевозити їх якось треба. Та шкоди вони нікому не завдадуть. За це я можу поручитися. – прошепотів незнайомець, щоб його голос звучав більш рівно та впевнено, не дивлячись в очі Техьонові.

– Чому без води? І де квітки? – раптом запитав чарівник перше що спало на думку.

Дивак важко видихнув й вказав пальцем на монетку у руках баристи.

– Це не заборонено. Правда ж? Тепер я можу перейти на той бік?

Вийшло трохи грубо, тож він згладив свій голос та додав тихе:

– Будь ласка.

Техьон знизав плечима й знову відправився до прилавка, по правді трохи засмучений такою легко пройденою перевіркою. Він мигцем поглянув на підлогу, від чого незнайомець зніяковів ще більше. Від самого входу й аж до юнака перед ним вели болотяні сліди грязюки від масивних, важких чобіт і скрипучих коліс возика, а з одягу те й робили що цяпали невеликі крапельки дощу, вже утворивши добротну калюжку в тому місці де той «водяник» стояв. Техьон ще раз глянув на них уже зі свого робочого місця, а тоді знову оглянув гостя з голови до ніг. «Той що так через усе місто шкандибав? Дивак. Брудний і обмоклий до нитки. Може він тому такий холодний? Ще й прикульгує, на лихо. Ну що ж то за бідолага на мою голову. Навіть чаєм почастуватися не хоче.»

– Вибачте. – раптом трохи голосніше ніж зазвичай промовив гість, й далі не наважуючись глянути чарівникові у вічі.

– Ви про що? – здається й справді не збагнув Техьон, він зовсім не хотів поставити хлопця у незручне становище, через те, що той влаштував невеличкий розгардіяш, тим паче його гості зазвичай зовсім не переймалися такими дрібницями, особливо коли мова заходила за мандрівників, які як вже повелось завжди приходили сюди у трохи або й зовсім не трохи скрутних обставинах.

Для цього в нього й були його чарівні швабри та інше приладдя, яке уже чатувало під дверима комори, тільки й чекаючи поки незнайомець забереться звідси геть, щоб вмить прибрати цей безлад.

– Чонгук. – проігнорувавши питання вів далі гість, вважаючи що розмову й так вичерпано й вже помітно нервуючи.

– Що?

– Моє ім’я – Чонгук. – трохи голосніше та впевненіше відповів той.

Техьона така люб’язність неабияк здивувала. Невже той невіглас все ж згадав про правила чемності та пристойності.

–  Приємно познайомитися. Я –  Техьон. Ми б могли перейти на ти?

У відповідь ледь помітний сором’язливий кивок. На мить на лиці переправника й справді розцвіла приємна, привітна усмішка, він навіть простягнув свою руку, щоб потиснути, але зі спантеличених очей навпроти зрозумів, що той назвався лиш для того, щоб нарешті піти звідси геть як і годиться на переправі. Техьон знову насупився, мимоволі пригадав яка ж це неймовірно нудна мука й далі сидіти тут на самоті. Можливо той дивак Чонгук його перший та останній на сьогодні клієнт, а може то останній клієнт аж до вихідних, якщо тиждень видасться й зовсім лихим.

– Може хочеш чаю чи кави, чи може чогось міцнішого? Що скажеш, Чонгук?

Але на це той лиш заперечно замахав головою, а між його бровами миттю з’явилась невелика напружена зморшка. Весь цей час він намагався якомога менше зустрічатися поглядом з надокучливим переправником, тому його очі, ніби живучи своїм власним життям, все ж востаннє з надією потягнулись до прилавка, під скло, щоб переконатися, що там точно немає того самого морквяного тортика, якого йому б зараз хотілось понад усе на світі(хоч він не зізнається у цьому навіть самому собі). Його улюблений смаколик, що пах для нього добротою та турботою, яка колись змогла врятувати його у найтемніші часи. Насправді він їв той торт лиш однісінький раз, дуже й дуже давно, ще у дитинстві, коли якась добра сільська дівчинка пригостила його невеличким шматочком. Тоді його мама померла, й він, залишившись без дому, тож якийсь час жив собі у місцевій річці сам самісінький, якщо не враховувати тамтешніх рибинок, через що одного разу заплив з ними так далеко, що коли нарешті вибрався з водойми, загубився десь у лісі й приблудився майже до хатини тієї доброї дівчинки у людському селищі. Але лиш від згадки про ту доброту й смачний, ще трохи теплий шматочок солоденького морквяного тортика, яким із ним поділились, його рот одразу ж наповнювався в’язкою слиною, а груди теплом. Він міг би закластися, що зможе впізнати той запах серед тисячі інших. Хоч здається аромат у кав’ярні був ще кращим ніж він міг собі пригадати, тут наче з кожного кутка віяло теплим солодким духом: свіжим морквяним тортиком з м’яким вершковим кремом, що ніжно тане на язику. Юнак насупився і важко видихнув, навіть якщо той самий торт й справді нещодавно лиш спечений лежить десь там на кухні, ще не виставлений на тацю, то у Чонгука й так зараз немає із собою жодної зайвої монетки, щоб мати змогу його все ж скуштувати. Йому лиш от-от мають заплатити за замовлення, яке він везе із собою у ящику. Хоч то було одне з тих замовлень, коли витрат виявилось більше ніж прибутку, бо навряд хтось згодиться доплатити йому вище домовленої ціни за непередбачувані обставини, що всю поїздку переслідували бідолаху куди б він не поткнувся й навіть ледь не коштували йому життя.

– Поспішаєте? – врешті, прийнявши поразку, розпачливо запитав чарівник.

Хлопець кивнув в сторону возика й тихо додав:

– Так, замовлення.

– Розумію. –  повільно струснув головою Техьон, обдумуючи як затримати гостя, хоча на зайві пів годинки, щоб хоч трохи потеревенити з ним, поки той не втече. – Шкода звісно, я думаю з вами, тобто з тобою… Ми ж перейшли на ти, правда ж? З тобою було б дуже цікаво побалакати. Ти схожий на… шукача пригод.

Очі Чонгука на мить спалахнули яскравим синім сяйвом, що відбивалось у скельцях поношених окулярів, а в кутиках очей з’явились невеличкі веселі зморшки.

– Ні, це зовсім не так, якщо чесно. Я вже точно не шукач…

– І все ж дуже шкода, що ти так швидко йдеш. Я б радо пригостив тебе чимось за невеличку розмову.

Здається у той момент бліді щоки гостя спалахнули чарівливим рум’янцем, що віддавав пурпуровим і виглядав трохи хворобливо, але все ж мило, прикрашаючи той невеличкий клапоть шкіри, який можна було побачити з-під маски.

– Може тоді залишитесь дорогою назад? Я обов’язково пригощу вас чимось… – Техьон глянув на прилавок, а його оченята раптом позеленіли та хитрувато звузились. – Навіть не знаю… Спечу для вас, що забажаєте, бо здається вам тут нічого до смаку так і не припало.

Тістечка й тортики за прилавком невдоволено запищали, від чого хлопець ще більше зніяковів і поспішив виправдатися:

– Ні, все виглядає дуже смачно не хвилюйтесь, я вдячний за таку турботу, просто…

У ту мить, перериваючи юнака,  у кутку голосно й пронизливо зашипіло стареньке поламане радіо, заставляючи чорну кицьку невдоволено нявкнути-пискнути. Вона мерщій злостиво зістрибнула зі столу та за секунду вже розчинилась у повітрі, наче її там й не було. Техьон важко й невдоволено видихнув, розводячи руки. Кінчики його гострих вух ледь помітно затремтіли від того шуму, тож він мерщій швидкими кроками підійшов до зламаного ящичка та щосили гримнув по нього кулаком, поки той врешті-решт остаточно не замовк, якось погрозливо прохрипівши на прощання, ніби віддавав свій останній подих й обіцяв помститися по смерті. Здається від того шуму рослинка у возику несподівано налякано притихла й лиш один Чонгук й вухом не повів, мовчки очікуючи біля прилавка.

– Перепрошую, те кляте радіо… просто воно старе як світ… Скільки себе пам’ятаю… час від часу видає щось подібне.

Гість трохи знітився й важко обтяжено зітхнув, обдумуючи наміри, що тепер визрівали у його голові, а тоді нервово глянув на годинника і закусив губу.

– Вибач, що затримую. – продовжив чарівник. – Ти ж поспішаєш. Знаю. Насправді я поганенький переправник. Знаю-знаю. Можна сказати новенький. Та вже який є. Отже, більше не буду тебе тут держати даром, був радий познайомитися, Чонгук. Гарної дороги.

Він уже майже опустив монетку до скриньки, від чого та разом з всією кав’ярнею ледь помітно затряслась в очікуванні, ніби від невеликого землетрусу, але його руку, на щастя, встигли перехопити бліді крижані пальці мандрівника.

– Знаєте, тобто знаєш. – було чутно, що той сильно хвилюється й ще трохи вагається. – Я ще маю час, щоб доставити товар… не так і багато часу, якщо бути зовсім чесним, та все ж. – на слові товар ящик за спиною хлопця знову щосили заборсався. – Тож я можу допомогти з радіо. Не те щоб я був чудовим майстром у цій справі. Але все ж доволі непоганим, як кажуть деякі, тому можу хоча б спробувати полагодити, якщо ти дозволиш.

– Справді? – щиро здивувався Техьон, така новина неабияк йому подобалась. Тепер йому не лише ймовірно полагодять те старе сміття, а й розрадять його до неможливості похмуру та самотню вівторкову душу пречудовою компанією. – Це було б чудово. Справді так чудово. Я буду дуже вдячний. Тобі щось потрібно? Ти кажи. Буду твоїм вірним помічником у всьому.

– Ні. – прошепотів, трохи збентежений такою реакцією, Чонгук. Він уже потягнувся до свого невеликого наплічника, а тоді ніяково роззирнувся. – Не підкажеш де тут вбиральня? Мені треба на хвилинку…

– Звісно, он там. – Техьон кивнув на двері праворуч, а тоді все ж вийшов з-за прилавка й надто неочікувано підійшов до гостя просто впритул. – Дозволиш?

І перш ніж той встиг щось відповісти чи бодай збагнути про що йде мова, чарівник опинився позаду нього та енергійно змахнув руками вздовж міцних плечей хлопця, викликавши у того трохи зляканий високий зойк. Просто в ту мить весь одяг мандрівника як і він сам став абсолютно чистим і сухим, наче щойно купленим. Чонгук здивовано оглянув себе, не в змозі промовити ні слова. Він й пригадати не зможе, коли останній раз мав настільки охайний вигляд. Мабуть, ніколи.

– Гадаю, так тобі буде зручніше й тепліше. – промовив майже біля самого вуха переправник. Його руки затримались на плечах юнака трохи довше ніж, по правді, було б варто й на останок він стиснув їх трохи міцніше, повертаючи гостя до потрібних дверей, а тоді врешті відпустив бідолаху і весело підстрибуючи пішов до одного зі столиків.

Не було хлопця доволі довго. Точно не одну хвилиночку, а вже напевне близько двох десятків. Техьон навіть почав трохи непокоїтись чи все з ним гаразд, а може той просто втік через невеличке віконечко під стелею. Майже ніхто цього не знає, але це був єдиний шлях скористатися переправою на дурняк. Ніхто й не здогадається, що це не таке вже й звичайнісіньке маленьке віконце в туалеті. Але коли чарівник вже підвівся на ноги, щоб перевірити, той нарешті, акуратно відчиняючи двері, вийшов назовні, міцно стиснувши у руках свій ранець та плащ, з верхнього одягу залишалась лиш хустка, все ще міцно пов’язана на обличчі, що як і раніше відкривала лиш зніяковілі, а проте різкі темні й холодні очі під оправою поламаних окулярів і зараз без плаща виглядала не на своєму місці. Від побаченого чарівник трохи насупився, але запитувати нічого не став. Попри все йому, однак, не бракувало елементарного відчуття такту у ситуаціях як ця, дякувати Всевишньому. Гість й так видавався надто вже стривоженим, тож свою настирливість й вміння всіма правдами й неправдами витягнути потрібну інформацію з будь-кого варто приберегти до кращих часів.

Чонгук не промовивши ні слова одразу на диво впевнено підійшов до потрібної стіни та обережно зняв стареньке радіо, наче те було крихким витвором мистецтва, а тоді швидко, але методично витягнув зі своєї сумки різноманітні приладдя, більшість з яких Техьон бачив уперше. Ранець той явно був куди більш місткий ніж могло видатися, на перший погляд. Техьон одразу подумав, що варто й собі таке придбати, хоч особливої потреби у цьому й не мав, але хто зна, що може стати у пригоді. Може й він собі колись займеться фрилансом та помандрує куди очі бачать у пошуках небезпечної наживи та пригод.

– Стареньке. – зосереджено промовив мандрівник, уважно розглядаючи прилад. – Насправді доволі цінна штука, хоч з неї більше клопотів ніж користі.

– Так, напевно стоїть тут стільки ж, скільки ця кав’ярня. Побачило у своєму житті багацько, може й від того уже немає сил працювати.

– Розумію. – очі Чонгука заблищали водночас весело та тужливо. – Нічого, у мене таке було колись, доводилось час від часу його трохи приводити до ладу, допоки не зламалось остаточно. Але я гляну, що можна зробити з твоїм. Спробую його воскресити. Вигляд у нього не таких поганенький як у мого, тож думаю з того таки щось вийде, але грюкати отак було вже зайвим.

Техьон лиш винувато скривився та підсунув хлопцеві приготовану спеціально для нього чашечку чаю.

– Це для тебе, трохи зігрітися, ти ж промок до нитки, напевне дуже замерз. Якщо хочеш я можу приготувати для тебе щось перекусити, що завгодно, не лише їжу з прилавка. У мене тут лиш одні солодощі, але якщо треба, то можу і щось більш ситне зготувати. Це зовсім не проблема.

– Щодо чаю. Не варто було. Я не мерзну й у воді почуваюсь як риба у… воді? Та дякую. – він тихо засміявся, від чого на обличчі Техьона теж з’явилась широченна вдоволена посмішка. – І щодо їжі… то теж… за мене не переймайся, я не голодний.

В ту ж мить живіт хлопця зрадницьки забурчав, та й так сильно, що звук аж пішов луною відбиваючись від стін. Він важко видихнув та зажмурився, наче мала дитина, яка щойно сильно нашкодила. Техьон не став акцентувати уваги на такій безсоромній дитячій брехні. Та хоч і невдоволено помахав головою, але все ж легенько посміхнувся своїми мерехтливими кольоровими очима.

– Мені ж треба якось з тобою розрахуватися за порятунок цього раритету.

– Я ще навіть нічого не зробив, може й не вийде з того діла. Але я постараюсь, обіцяю. – прошепотів засоромлений Чонгук.

Далі все проходило в майже ідеальній тиші, лиш зрідка хлопець, навіть не відводячи очей від приладдя, ледь чутно сьорбав, акуратно відпиваючи чай, що так припав йому до душі, наче був зроблений персонально для нього, враховуючи усі його вподобання(хоч так воно все й було).

Техьон же тим часом все ж нишком пішов на кухню готувати для загадкового гостя смачненькі, тепленькі бутерброди (хоч своїми гострими вухами він й далі знаходився у залі, ловив кожен зроблений хлопцем ковток та кожен рух його пальців, виводячи усі ті звуки у картинки у своїй голові). Зазвичай у цьому місці він робить усе лиш за допомогою магії, але для самого ж себе чарівник завжди готував лише власноруч. Таке він має правило. Може йому тільки здається, але, на його думку, так виходить по особливому добре, можливо через зусилля які прикладаєш чи може там все ж є трохи особливої магії – магії уваги та любові. Важко сказати, але для Чонгука хотілось постаратися зробити все як слід. Швидко, смачно, поживно, а головне з любов’ю.

Коли він нарешті вийшов у зал, хлопець все ще із неймовірно зосередженим обличчям сидів просто на підлозі під стіною, дуже дивно зігнувши одну зі своїх ніг, наче гачок, ту якою прикульгував, клопочучись над поламаним радіо та не звертаючи на нього ані крихти своєї уваги. Тож на чверть ельф вирішив трішки насолодитися й ба більше – скористатися своєю тимчасовою невидимістю. Він нечутно навшпиньки підкрався трохи ближче та із захватом завмер на місці, спостерігаючи за гостем. Вигляд, по правді,  хлопець мав просто неймовірний, нібито й нічого особливого, на перший погляд, тому може він раніше цього чомусь не помітив, але той дивак виглядав до біса красиво, з тою особливою вродою, що притягує без зайвих зусиль. Чонгук розсівся у нього посеред кав’ярні у своїх чорних тісненьких штанах та водолазці, що обтягувала натреновані роботою м’язи, з трохи розтріпаним, таким же темним хвилястим волоссям, що те й робило, що неслухняно падало на обличчя хлопця, відтіняючи й так неймовірно бліду й холодну навіть на вигляд шкіру, що іноді відливала синім та пурпуровим відблиском, викриваючи незвичне походження юнака. Техьон тихенько, навіть не дихаючи зайвий раз, щоб не псувати ідеальну атмосферу підійшов до хлопця ще на кілька кроків, присівши трохи позаду, просто у нього за спиною й нишком підсунув тарілку з ароматними теплими бутербродами, які насправді видали його присутність, варто було чарівникові лиш з’явитися у залі.

Чонгук трохи насупився. Цього разу дорога його була особливо далекою та не надто легкою, а грошей та часу  по справжньому обмаль, тож насправді йому навіть важко пригадати, коли це він востаннє нормально їв. Хлопець приречено зітхнув, звівши брови докупи, а тоді лиш прошепотів тихе: «Дякую», яке й справді було повне вдячності за таку незвичну турботу про його скромну персону, та взявши канапку однією рукою, щоб із задоволенням вкусити величезний шмат, іншою продовжив колупатися в ящику, поки Техьон весь той час й далі зачаровано спостерігав за ним, непомітно для самого себе підсуваючись усе ближче та ближче. В якийсь момент він опинився настільки поруч, що Чонгук міг відчути його трохи збентежене тепле дихання просто на своїй шиї від чого волосся на потилиці ставало дибки, концентруватися на роботі було все важче, а дихання спирало й перехоплювало. У тих місцях шкіру юнака від зворушливого тепла вкрили красиві пурпурово-сині лусочки, що виблискували у світлі ліхтариків, переливались та мерехтіли. Чарівник від захвату аж відкрив рота, ледь стримуючись, щоб не потягтися до шиї хлопця своїми гарячими ручиськами. Той точно не був ні русалкою, ні водяником, ні дивною рибиною хіба що небаченим Техьоном раніше дивовижним гібридом, від краси якого у грудях зароджувалось дивне тепло, трепет та захват. Відчуття сильним потоком розходились тілом все далі й далі, поки не огортали повність, заполонивши собою кожен шматочок, не залишаючи місця для надокучливих думок.

Чонгук намагався вдавати незацікавленість та навіть цілковиту байдужість, але все ж час від часу ненароком спиняв себе на тому, що нервово поглядав на переправника позаду. Його водночас найгірші та все-таки потаємно бажані здогадки скидались на реальність. Він здається майже повірив у це, коли солодкий аромат морквяного тортика ставав дедалі сильнішим з наближенням хлопця, а тоді повільно, але впевнено закутував й полонив його цілком. Від того думки у голові мимоволі плутались, а щоки прикрашав пурпуровий рум’янець.

Очі чарівника, на лихо, потрохи набирали лагідної молочної барви й коли Чонгук вкотре повернув обличчя, цікавий живий погляд навпроти налився ніжно-рожевим, майже прозорим кольором, цілком проливаючи світло на ситуацію остаточно, від чого хлопець нервово ціпенів, важко проковтнувши слину й стривожено стиснув до болю пальці. Чи то п’янкий аромат, чи то магія чаю, яким його пригостили нарешті зробили свою справу. Дихати стало важко, а серце у грудях схвильовано тріпотіло. Для нього це було щось надто нове й невідоме, ніколи раніше він не відчував того, що зараз наповнювало тіло. Але в такі моменти ти точно знаєш, що це все означає без зайвих пояснень і чомусь це радше до біса лякало ніж приносило омріяну насолоду.

Та зрештою мандрівник зібрав усі свої сили в кулак та зробивши всі необхідні маніпуляції, почав збирати радіо до купи лиш глянувши мигцем на годинник. Техьон одразу перехопив своїм гострим поглядом куди ж спрямовані очі гостя й у відповідь на це спохмурнів та насупився. Йому зовсім не хотілось, щоб юнак ішов, тож він все-таки вмовив себе наважитися й почати невелику розмову, щоб вивідати у юнака бодай щось. Наче таким чином він знайде хоч ниточку за яку зможе вхопитися й прив’язатися. Визнавати було важко, але юнак викликав у чарівника якесь дивовижне хвилювання у грудях, варто було на нього лиш глянути, що змінювалось дивним неприємним поколюванням лиш від думки, що той отак просто піде, не залишивши нічого опісля себе, а їх долі навік розійдуться. Такого допустити він не міг. Зрештою говорити – це його сильна сторона чи ні?

– То ти контрабандист? – трохи голосніше ніж планувалось пробелькотів вартовий переправи, нібито це було звичайне собі: «Привіт, як справи?» чи якесь «Чи бачив ти цей фільм?»

– Що?

Початок розмови видався не надто вдалим і Техьон налякано розширив й так великі схвильовані очі, нажаханий своїми ж словами.

– Недоречне питання? Напевне таки недоречне. Але я умію берегти таємниці. Клянуся. Можеш мені розповісти. Я не буду тебе засуджувати. – все ж гнув свою лінію хлопець. Слова вилітали з його рота швидше ніж він встиг бодай щось обдумати.

– Я… я просто доставляю деякі речі після того, як знаходжу їх для своїх клієнтів.

Напевно у тому чаї, чи в тому місці й справді було щось таке, що змусило юнака розслабитись та трохи розв’язати його зовсім небалакучий язик, який той завжди умів тримати за зубами треба чи не треба. Він й не міг згадати коли востаннє так багато з кимось розмовляв без особливої на те потреби та й навіть за потреби з нього й слова зайвого не витягнеш навіть під страхом тортур.

– Деякі речі? Ти маєш на увазі незаконні речі? – іноді такту Техьону все-таки дещо бракувало.

– Законні, просто важкодоступні. – відрізав Чонгук, а потім тихіше додав. – Майже завжди законні…

– Ммм… цікаво… – очі на чверть ельфа хитрувато звузились. – дуже… дуже цікаво та ще й захопливо!

Гість на це лиш фиркнув й невдоволено замахав головою.

– Це не те чого б мені хотілось, та я більше нічого не вмію, а на цьому добре знаюсь. На цьому і як старий непотріб лагодити. А на одному лиш ремонті всякого сміття далеко не заїдеш, тому доводиться збирати більш цінний важкодоступний непотріб за який готові заплатити іноді чималенькі грошенята.

Ув’язненій чарівній річковій рослинці така риторика була не до вподоби анітрохи, тож затихла рослина знову дала про себе знати пронизливими гидкими звуками, на які ніхто з присутніх вже навіть оком не змигнув.

– Але ти часто подорожуєш. Хіба це не…

– Подорожую, бо доводиться, а не тому що хочеться.

– Ну гаразд. А що б тобі тоді хотілось робити, Чонгук?

З рота мандрівника/контрабандиста вирвався важкий стомлений видих.

– Не знаю, але хотілось би осісти десь нарешті…

– Як тут, наприклад? – під поглядом чарівника шибки ледь помітно блимнули й за вікном знову з’явилось спокійне, закутане снігом гірське магічне містечко.

Очі гостя раптом болісно зблиснули синім вогником й він важко видихнувши лиш ледь помітно приречено кивнув. Так наче це все було тільки болісним нагадуванням про недосяжність тієї мрії за вікном.

Техьон насупився, а його груди болісно стислись. З ним таке бувало теж уперше. Та Чонгук на це лиш винувато опустив погляд. До того часу чарівник вже підсунувся до нього так близько, що  його підборіддя майже вмостилось на плече хлопця.

– Ти добре пахнеш. – ні з того ні з сього раптом промовив Чонгук, але вже за мить, коли до нього дійшов сенс сказано його щоки нестримно побагровіли під чорною хусткою, а серце налякано затріпотіло.

– Справді? – безтурботно запитав на чверть ельф, хоч кінчики його гостреньких вушок теж зарум’янились. – Я пахну чимось особливим?

Чонгук лиш кивнув у відповідь, поставивши радіо на підлогу і нарешті глянув Техьону просто в очі, ті все ще були ніжно-рожеві з неймовірним мокрим відблиском, що манив у свій полон, змушував почуватися наче під товщею води, затишно й спокійно.

– Мені ніхто ніколи такого не говорив. – задумано промовив той, десь глибоко усередині вже розуміючи про що йдеться. – То чим же я для тебе пахну?

– Морквяним тортиком. – майже нечутно промовив хлопець, та хоч як страшно й незручно йому не було, все ще дивився переправнику просто в очі.

– Морквяним тортиком. – повторив Техьон, розтягуючи літери, ніби смакуючи сказане. А його очі хитро заблимали й потемніли. – То от в чому справа. Ти любиш морквяні тортики.

– Не те щоб, тобто… так насправді люблю, дуже… але це наче, це більш схоже на спогад… я… не зважай.

Чарівник ще якийсь час, здається навіть не моргаючи, замиловано дивився на хлопця, його погляд переливався від помаранчевого до яскраво-жовтого поки не набрав приємної медової золотистої барви. Він все дивився й дивився в чорні очі-безодні навпроти, чогось вичікуючи. А потім його допитливі мокрі оченята час від часу мимоволі почали опускатися трохи нижче, намагаючись уявити що ж все-таки приховує та чорна хустка.

– Чому ти не знімаєш своєї маски? – промовив він уголос ненароком. Рука Техьона як зачарована потягнулись до вузлика на потилиці хлопця, але крижані пальці одразу ж перехопила її. – Не хочеш, щоб я дізнався як ти виглядаєш?

– Ні. Тобто… не те щоб… просто це вже звичка. – сумно відповів хлопець, знову трохи налякано опустивши голову.

– Вибач. Це було неввічливо. Я просто…

– Забудь. Не варто просити вибачення.

На кілька хвилин між ними запанувала тиша, яку розбавляло лиш муркотіння кицьки, яка знову з’явилась просто з повітря і прилягла поспати біля ніг гостя, якого вона любила уже більше за самого чарівника.

– Ти метис? – врешті запитав Техьон, роблячи ще одну спробу. – Мені подобаються твої лусочки, виглядають чарівно, особливо з цими великими темними очиськами та волоссям і цією мертво-блідою шкірою. Це дуже особливо. Дуже красиво й автентично… Ти дуже красивий, Чонгук. Справді. Неймовірно красивий.

Очі мандрівника на мить знову загорілись синім полум’ям, він навіть зробив спробу легенько усміхнутися. Техьон не гаючи часу акуратно потягнувся до долоні хлопця своєю, той трохи напружився, але руки забирати не став, дозволив узяти свою долоню у полон гарячих красивих пальців чарівника. Той всього лиш акуратно гладив трохи загрубілу шкіру подушечками пальців аж доти, поки при кожному, навіть ледь вагомому, доторку на білій шкірі не з’являлись блискучі гладенькі лусочки, подібні до риб’ячих, що переливались від синього до пурпурового, час від часу відблискуючи рожевим сяйвом.

– Неймовірно красиво. Ти такий неймовірно красивий. – шепотів Техьон як мантру.

Поки він лагідно гладив долоні Чонгука, трохи піднімаючись догори, той просто із захватом дивився на вартового переправи своїми чорними як пітьма очима, що зараз видавались такими лагідними та вразливими. Всередині юнака ішов запеклий бій, а все його тіло дрібненько тремтіло від тих ніжних гарячих торкань.

Нарешті Техьон підвів на нього свій блискучий погляд. Він все ще тримав руку гостя у своїй, майже невагомо.

– Мій дідусь був ельфом. Ти йому сподобаєшся, от побачиш. – наче між іншим кинув останнє речення переправник, посміхаючись, змушуючи бідолашного мандрівника зашарітися ще дужче. – А всі решта у роду – чарівники, принаймні наскільки мені відомо. Але й вони тебе вподобають. Чарівники не такі вже зарозумілі як про них говорять.

Чонгук не зміг стримати усмішку у відповідь і Техьон готовий поклястися, що віддав би зараз усе на світі, щоб поглянути на неї хоча б одним оком.

– Мені подобаються твої вушка. – врешті сором’язливо відповів хлопець, опускаючи погляд.

Усмішка на обличчі переправника стала ще ширшою. Чонгук важко видихнув, приймаючи поразку, а тоді трохи завагавшись продовжив:

– Мій тато був русалкою, може навіть з якогось шляхетського роду, принаймні таке мені мама розповідала, хоч думаю то все просто казочки. Казала він відмовився заради нас від свого титулу чи що там у них було. Але я його й не бачив ніколи, бо він помер ще до мого народження, а мама… там все складно. Її мама – моя бабуся була здається перевертнем-вовком, чи щось схоже на те, а дідусь – перевертнем-зайцем, тому… ось я…

– Любов дуже неочікувана, правда? – погляд на чверть ельфа знову загадково замерехтів, трохи звузившись. – Але вона приносить доволі гарні плоди. Просто неймовірно гарні, чи не так?

В той момент їх погляди зустрілись й Чонгук здається зовсім забув як дихати.

– А хвостика у тебе немає? – грайливо продовжив чарівник, всміхаючись блискучими очима.

– Ні. – з легкою посмішкою відповів хлопець й здається знову зашарівся, хоч куди ще більше.

– Ну тепер хоча б стало зрозуміло у кого ти такий любитель морквяних тортиків.

Чонгук не промовив ні слова, ніяк не міг відвести погляду, ті золотаво-зелені очі навпроти остаточно полонили його.

– Я спечу тобі твого тортика, коли закінчиш із завданням. Домовились?

Вони так захопились один одним, що весь той час навіть не звертали ніякої уваги на ящичок, що й далі не переставав вовтузитися десь біля прилавка. Але Чонгуку вже було абсолютно байдуже на все, бо найсмачніший тортик сидів просто перед ним, його п’янкий аромат обволікав, забивався у ніздрях і осідав у легенях, залишаючи приємний солодкий посмак. Ледь відірвавшись від прекрасного лиця навпроти хлопець врешті-решт підвів важкий погляд до годинника і насупився.

– Мені вже пора. Перевірмо твоє радіо.

Він дбайливо підняв його з підлоги, трохи скривившись, коли розгинав свої стерплі коліна, та акуратно повішав на стіні.

– То ось значить як потрібно поводитись з цим раритетом. А я постійно його лупцюю. – насміхаючись, пустотливо промовив Техьон.

Він блимнув своїми очима, повертаючи вмикач чарами й з динаміків за дивовижним збігом обставин(або й ні) залунала його улюблена пісня, заповнюючи весь простір всередині своєю тягучою, повільною мелодією.

– Чонгукі?

– Так?

– Може це трохи дивно, але як маєш ще бодай хвилинку… ти б погодився потанцювати ці мною? Я так люблю цю пісню. Було б так чудово потанцювати з тобою… під неї. Що скажеш?

З уст хлопця вийшов важкий приречений видих. Швидше від хвилювання й неочікуваності, але голова сама по собі кивнула у знак згоди, перш ніж до нього дійшов сенс пропозиції. Він навіть самостійно зробив крок на зустріч Техьону, трохи прикульгуючи й боязливо опустив свою руку йому на талію, так що той міг відчути як вона тремтить. Але чарівник лиш з полегшеним видихом обійняв Чонгука у відповідь й вони повільно й трохи незграбно закружляли між столиками під ритм музики. Час від часу переправник підіймав свою руку вгору на шию парубка, грайливо перебираючи пальцями, ніби граючи на музичному інструменті, а далі обережно йшов трохи вище до підборіддя, залишаючи за своїми пальцями сліди-лусочки. Це видавалось Техьону просто неймовірно чарівним. Чонгук же увесь той час лиш зачаровано спостерігав за прекрасним морквяним хлопцем у своїх обіймах не в змозі ні на мить відвести очей, поки пальці чарівника не зайшли ще трохи вище. Той на мить налякано зупинився, заглядаючи в чорні очі, що нервово бігали уникаючи пронизливого запитального погляду, але зрештою Чонгук трохи неохоче відірвав свої руки від Техьона й потягнув їх собі за голову, самостійно розв’язуючи проклятий вузлик на ненависній хустці. Зазвичай він не надто переймався, що про нього подумають інші, прикривав обличчя лиш, щоб не привертати зайвої уваги й не надавати своїй персоні лишньої впізнаваності у разі чого, але оголити лице перед чарівником було трохи лячно. Десь всередині щось неприємно занило.

– Ти упевнений? Не хочу псувати цю мить. – сумно прошепотів гість, зупинившись.

Але Техьон кивнув, а тоді все ж важко видихнув й так само тихо відповів:

– Як не хочеш, то… не треба. Я не силую тебе, звісно. Але… тобі не варто боятися, що я не знаю… – він задумався, щоб підібрати відповідне слово, бо «налякаюсь» чи щось подібне видалось не надто вже доречним. – та нічого не варто боятися. Я… ти мені вже дуже подобаєшся. І це нічого не змінить. Обіцяю.

Та перш ніж він встиг сказати ще бодай слово, хустка вже опинилась в руках юнака, відкриваючи чарівникові його бліде як крейда обличчя з глибокими бузковими шрамами, нібито від ножа, що симетрично розташувались по обидва боки від губ, під вилицями й додавали образу хлопця трохи моторошного холоду, який, однак, анітрохи не відлякував, а зовсім навпаки полонив своєю магнетичністю.

В той момент з невідомої причини страх нарешті відпустив Чонгука. Він спокійно стояв, спостерігаючи за реакцією переправника. Той майже одразу ж потягнувся до красивого моторошного обличчя своїми теплими пальцями, а ті обережно та ласкаво пройшлись по рубцях, пестячи щоки хлопця. У тих місцях шкіра залишалась непорушною, а луска від дотиків з’являлась лиш навколо, окреслюючи таким чином пошкодження ще більше.

Їхні обличчя були так близько один до одного, що носи майже торкались, а дихання обпалювало шкіру під останні секунди улюбленої трохи тужної мелодії. Чонгук полегшено видихнув і на мить вдячно стулив свої важкі повіки, притулившись своїм чолом до Техьонового. Той весь цей час дивився на нього з таким захопленням. Наче ті шрами йому навіть личили. І ті й справді були його особливістю. Чарівник на останок лиш ніжно посміхнувся й залишив ледь вагомий поцілунок на щоці хлопця, додаючи на шкіру чудернацького рум’янцю ніжно-бузкові барви, що химерно переливався на світлі перламутровим мерехтінням.

– Ти не хотів знімати хустки, щоб я не побачив який ти красень й не закохався у тебе безтями? Ніби це взагалі можливо.

– Який же ти бовдур.

Знову легкий, ніжний поцілунок, тепер уже в іншу щоку.

– Думав у тебе немає половини щоки й видно зуби крізь дірку чи щось подібне.

– Ти… просто… неймовірний…

– Неймовірний дурник?

– Просто неймовірний.

– Я такий. І щоб ти знав якби там таки була дірка, то нічого. –  він широко посміхнувся, поглядаючи на Чонгука, але вже за мить усмішка погасла. – Коли ти повернешся?

– Я віддам цю тварюку його новому господарю, а потім маю ще деякі справи, напевно вночі або десь під ранок. Ви ж працюєте цілодобово?

– З нею все буде добре? – мандрівник трохи насупився, тому Техьон уточнив. – З рослинкою? Ти віддаси її у добрі руки?

– Так, принаймні я на це завжди сподіваюсь. Та лихого з нею нічого не зроблять, це вже точно. Тож даремно вона там так вовтузиться.

– Гаразд. Тоді я спокійний. Уночі тут буде мій напарник, повертайся вранці, добре? Або можеш заночувати тут, але дочекайся мене, домовились?

– Так, неодмінно. То… я вже, мабуть, піду.

– Так, звісно. Вибач, що затримав і дякую за радіо, і за танець, і за те, що склав чудову компанію. Я радий… що зустрів тебе.

– Пусте. Я теж… теж радий…

Техьон уже збирався прослизнути за прилавок, щоб нарешті кинути ту кляту монету туди куди треба, коли Чонгук обережно схопив його долоню, повертаючи до себе.

– Вибач, вона холодна… – раптом знітився юнак, ніби торкався чарівника вперше.

– Мені подобається. – одразу відказав переправник, заставляючи гостя легенько посміхнутися і знову набратися хоробрості.

Той трохи сильніше стиснув руку Техьона у своїй, а тоді повільно нахилився до його обличчя, боязко цілуючи у кутику губ, ніжно й коротко, до нестями невинно, все одно примушуючи кінчики гострих вух на чверть ельфа побагровіти так само сильно як і його щічки. Серце Техьона забилось трохи сильніше, точно достатньо щоб той на чверть вовк ухопив його ритм, від чого щоки зашарілись ще більше, а блискучі оченята стали насиченого рожево-молочного кольору. Він ніяково посміхнувся, опустивши очі, не в змозі більше витримувати тих зараз чорно-синіх полум’яних очей навпроти.

Коли Чонгук все ж відпустив його долоню, він ніяково забрався за прилавок й неохоче взяв до рук монетку.

– Легкої тобі переправи, Чонгук. – після цих слів він з сумною посмішкою закинув її до скриньки.

– До речі, квіти розкриваються лиш під водою. – промовив мандрівник уже біля дверей.

– Що?

– Ти питав чому у річкової квітки немає квіток. Лиш під водою. – на обличчі Чонгука з’явилась ледь помітна хитра усмішка.

Вже за мить двері відчинились, впускаючи усередину легкий морозний вітерець, а дзвоники задзеленчали якусь нову святкову мелодію.