недосяжне

я спостерігаю, як вона пише у книзі, виводить м’яким грифелем якісь слова дрібним закрутистим почерком, – один в один почерк її брата, – закреслює літерки та бурмоче сама собі лайливі слова. камілла пише: збирає словечки, ніби насаджує їх на невидиму нитку, що тягнеться вздовж полів і лугів та вільних просторів сторінки, щоби жодної намистини не вронити, не впустити, не згубити. камілла пише своїм улюбленим недбало заточеним олівцем, щоби пізніше цю книжку відкрив генрі та подумав: “я люблю її”. генрі посміхнеться найнепомітнішим, найвідвертішим усміхом, закриє книгу і поверне її на полицю бібліотеки під власний розпис, щоб колись округлі петлі камілли з жовтих сторінок словника брудною гумкою зтер першокурсник.

я думаю: “я хочу бути цим першокурсником”.

я думаю: “я люблю її”.

– я люблю тебе.

я думаю, що камілла маколей – привид, фантом; напівпрозора шаль, що вислизає крізь пальці або струя холодної, свіжої води; символ спокійного плину часу, яким бог мене не таврував. часу, що його я навіть не намагався спіймати – хіба що в думках, в теорії, в навіжених припущеннях “а що, як…?”. шлейф духу, властивого каміллі, тягнувся ледь відчутною димкою за кожним її кроком, просочуючись у піщані сліди подібно припливу. за нестачею власної жаги та впевненості він уявлявся мені невловимим, неможливим, недосяжним винаходом, названим на честь рівних каміллі; значенням “ікс”, котре мені од природи бракувало сили породити у світ. подібні наукові відкриття під силу лише тим, кому часоплин є коханим другом – я ж не міг наважитись. я не міг собі дозволити посягнути на слова “ясність”, “впевненість”, “стрижень” та подумки відтворювати їх, заповнюючи резюме чи особисте досьє.

– ти щось казав?

а камілла могла.

камілла писала, заправляючи за вухо блискучий у сяйві прирученого людиною домашнього вогню неслухняний локон. я не зводив з неї погляду: така кришталева, природня, німа постать камілли почуттям нагадувала мені квіти льону і м’яту. дівчина не мала кольору, цілком ніби складалася лише із запаху, відчуття та світла, що примушувало зводити її в один ряд з усіма немислимими божествами. перед очима незмінно поставав пейзаж туманних світанкових горних хребтів, роса, босі ноги та крижані могильні плити у тіні розлогих дерев коло порослого полином лісового цвинтаря. камілла була мов кров з молоком; ніби зілля від болю і сама недуга.

її образ писався у моїй уяві медом. мої почуття до неї – дьогтем.