Недопоцілунок…? Чи все ж таки…

Губи… красиві, давно жадані губи перед очима… це останнє, що пам’ятає Мінхо з того фатального вечора. Він і сам не знає, коли встиг накидатися до того, що ледве не поцілував найкращого друга. Просто все було так правильно на той момент: от вони випивають на вечірці, от його друг, Джисон, посміхається і сидить так близько, що шкірою обличчя Лі відчуває тепло його дихання, от короткий погляд в очі, от серце пускається в шалений танець, погляд сам по собі падає на ці м’які, рожеві, трохи вологі губи. Мінхо нахиляється ближче, в нестерпному бажанні відчути їх м’якість та тепло. Залишається декілька міліметрів. Обидва затамовують подих і… чийсь далекий сміх псує всю чарівність цієї миті.

Немов оговтавшись від якоїсь чаклунської мани, хлопець відхиляється від друга, навіть трохи відсідає, пробурмотавши боязливе «Пробач».

Той вечір був безповоротно зруйновано через цю помилку Лі. Навіть через декілька днів та тижнів, йому досі було ніяково спілкуватись з другом. Сам хлопець намагався якомога більше уникати друга, хоч і картав себе щоночі. Він розумів, що в усьому лише його вина, що тільки через його той недопоцілунок Джисон міг з легкістю закінчити їх дружбу, обізвати поганими словами, висміяти прилюдно, чи взагалі дати гарного такого мемеля, але, на величезне здивування Хо, друг не тільки не зробив нічого з вищезазначеного, а й продовжив їх спілкування, нерідко телефонуючи першим.

От і зараз, закрившись вдома, Мінхо і не чекав, що хтось захоче його кудись вигукати. Хлопець взагалі зараз мало з ким спілкувався, він просто гаяв час за комп’ютером чи телефоном, листаючи тікток, інсту чи граючи в ігри. Від звичних «справ» хлопця відволік дзвінок по відео зв’язку. Побачивши хто дзвонить, Мін на секунду затамував подих та все ж відповів.

-Привіт, – дивитися в очі другові було так тяжко, дуже соромно, дуже страшно.

Лі до сих пір страшило те, що найрідніша в його житті людина може в цю ж мить кинути його, закінчити все, розбити вщент всю їх дружбу.. всі його почуття, що так неочікувано звідкілясь взялись та не зникали вже досить довгий час.

-Чому знову така реакція? – запитує Джисон, відчуваючи ніяковіння і навіть сум.

-Ти часто телефонуєш мені останнім часом, – не знаючи, як пояснити, говорить Мінхо.

-Я тебе вже дістав, так? – сум читається навіть по очах друга, що наче ножем по серцю Лі.

-Зовсім ні, – так невпевнено та тихо, з такою ж невпевненою посмішкою та опущеними очима.

Джисона, начебто, задовольняє відповідь, то ж він продовжує розмову:

-Мені просто подобається говорити з тобою, – в той же час хлопець уважно розглядає друга через екран ноутбуку, помічає найменші зміни та емоції.

-Ну, тоді розкажи щось, – просить Мінхо, наче ховаючись від погляду з екрану.

Серце Хо готове вистрибнути, емоції накривають його, шалено скачучи від страху, здивування, до радості. Сону подобається з ним спілкуватись. Та помилка нічого не значить для друга. Невпевнено посміхнувшись, він підіймає очі до екрану і ледь не червоніє, спіймавши на собі зацікавлений (і, якби то він був уважніший, обожнюючий) погляд.

-А в мене скоро День Народження, – нагадує друг, не відриваючи погляду від екрану.

-Якщо ти думаєш, що я забув, то це не так, – чомусь це нагадування дещо ображає Лі, адже про таку дату він ніколи не забуде. Як можна забути про ДР ліпшого друга?

Джисон по-доброму сміється з реакції друга, та з посмішкою на обличчі, продовжує:

-Я просто згадав, як ми ледь не…

-Не продовжуй, – перебиває його на півслові Мінхо, розсердившись на свою тупість. – Стоп!

-Це було весело, ніяк не забуду, – наче не чує його друг. З його обличчя посмішка так і не сходить, а погляд опускається – так, наче людина і дійсно щось згадує.

-Я попросив в тебе пробачення і забув, – з тяжким видихом відповідає Лі. Для нього це і справді важкі спогади. Як він тільки міг так лохонутися.

-А я ні, – в ту ж мить прилітає від Джисона, змушуючи страх скувати все тіло друга.

Боячись, що саме зараз все закінчиться назавжди, розгублений та невпевнений, Мінхо говорить те, зо повторював собі мабуть вже мільйон разів:

-Я ж кажу, я був п’яний і не хотів цього.

На довгі декілька хвилин між ним затягується тиша. Джисон вже зовсім не дивиться на нього, задумливо щось розглядаючи чи то в телефоні, чи то на підлозі, чи на столі. Посмішка зникла з його обличчя і він з напруженням щось обдумував. Мінхо чекав. Чекав, що саме зараз друг скаже те саме, за що він буде картати себе все подальше життя. Та наступне питання Сона кидає в ступор.

-Зовсім не хотів?

Розуміючи, що це такий тест, Лі, стискуючи руки в кулаки, з впевненим виразом обличчя та стальними нотками в голосі, відповідає:

-Прямо зовсім, – і трошки спокійніше додає. – Правда.

-А я хотів, щоб ти таки поцілував мене тоді, – засмучено говорить Джисон.

Не очікуючи такі відвертості від ліпшого друга, Мінхо хмуриться та намагається побачити в цьому який прихований мотив, чи то прикол, але серйозний та засмучений вигляд друга трохи підказують, що то може бути правда. Трохи розслабляючись, Лі запитує, щоб переконатись:

-Мені це ж не почулось?

-У тебе раніше не було проблем зі слухом.

Відповідь друга дарує нову радість та надію, але той черв’ячок недовіри змушує запитати те, що й так очевидно. Так, щоб впевнитись остаточно:

-І що ти пропонуєш робити?

Від цього питання руки Лі починають пітніти, серце взагалі незрозуміло які кульбіти вже витворяє, а на обличчі не зникає нервова посмішка. Дивитися на екран дуже страшно, тому Мінхо кидає швидкі погляди, щоб переконатись, що його не обманюють, та швиденько опускає очі, лякаючись, що почервоніє.

-Завершити те, що почали, – спокійно та дуже впевнено відповідає Джисон.

Не вірячи в те, що відбувається, та, можливо, даючи останній шанс для відступу, Мін вирішив сказати те, що прийшло в голову:

-Ну, тепер я знаю, що тобі подарувати, – і посміхається так відкрито та яскраво.

-Я не хочу чекати так довго, – говорить друг, чим ще більше дивує Лі. – Не хочеш зайти в гості? – запитує він далі, а потім невпевнено додає – Сьогодні.

-Сьогодні? – перепитує хлопець, здивувавшись.

Він задумливо дивиться перед собою, а потім закушує нижню губу, зовсім не помічаючи, як друг заворожено спостерігає за його діями.

-Але ж ти далеко живеш, мені потім пізно повертатись додому, буде важко з транспортом…

-Ти завжди можеш залишитися на ніч, – перебив його Джисон. – Я не кусаюсь, поки що.

І цей відкритий та такий несподіваний флірт був такий милий, що Лі не втримався та розсміявся. Він так відкрито, легко і навіть щасливо в останній раз сміявся ще до тої вечірки.

-Тоді я вирушаю, – погодився таки хлопець.

Їх зустріч була не зі звичного «привіт», а з шаленого, голодного поцілунка, що переростав у наступний і наступний. Мінхо ніколи і подумати не міг, що його вірний товариш, друг на всі випадки життя, може так класно, неймовірно жадібно та гаряче цілуватися. Поки вони рухались до кімнати Джи, міцно обіймалися, шарили руками по тілу один одного, пригортали сильніше до себе один одного та не могли розірвати цю нескінченну череду поцілунків. Ці губи… красиві, давно жадані губи… Мінхо таки поцілував їх, відчув ту неймовірну м’якість та тепло, зім’яв своїми в непереборній пекельній пристрасті та дикому бажанні, цілуючи знову і знову, доки заціловані вуста не розпухли та не стали занадто чутливими.

Вони лежали на ліжку поряд, зморені пристрастю та нетерпимістю, просто дивилися один на одного, насолоджуючись спокоєм та близькістю. Зачаровано розглядаючи червоні, як ті соковиті черешні, вуста Джисона, Мін потягнувся пальчиком до них. Обережно та майже невідчутно доторкнувшись, провів по нижній губі, потім по верхній. Погляд просліджував рух пальця.

-Такі м’які та гарячі, – шепотом сказав хлопець.

-І такі неймовірно чутливі, що я ледве стримую стон, – додав Джи.

-То не стримуй, – наче зачарований, відповів Лі.

-Тоді на поцілунках ми точно не спинимось.

-І хай, –  промовив Мінхо, знову піднімаючись на ліктях та накриваючи улюблені вуста своїми.