Невідомий світ та рабство

– Ми вже тиждень намагаємось дізнатись, хто вона така, а все марно. Можа він по п’яні її вигадав та сприйняв за справжню?- жалібно промовив Мінь. Так, це той самий, котрий при перщій зустрічі сперечався з Танкредом.
– Ми перевірила всі легенди, але у жодному немає такої дівчини. Такий опис характерних для західних казок та міфіф, але аж ніяк не китайських,- сказала Шень.
– Більше за неї тут нічого не знайшли. Тут лише речі з культури,- підтримав Карл.
– Може ми не там шукаємо? Хоча ми цей мавзолей вже вдоль і поперек обстежили. Звісно, знайшли пару цікавинок, але за цю загадкову жінку ніщо,- сказал Танкред.
– Я навіть коли гуляла, питала в місцевих. Ніхто не знає. Де-хто навіть думав, що я себе описую,- сказала я.
– І не дивно, ти дуже на неї схожа. Слухай, а не ти це? Може ти вмієш стрибати у часі, закохала в себе самого імператора і зникла?- зі сміхом спитав Карл. Усі засміялись.
– Якщо це була б я, одразу сказала. А так, нажаль, не я. Може це чийсь розіграш?- спитала я.
– Так, майстер справи. Знайшов папір, якому більше тисяча років, знає стародавню китайську та зміг відтворити почерк імператора,- сказав Мінь.- А, ще про заколку не забудь.
Усі знову засміялись.
– Гаразд, на сьогодні все. Пропоную піти в бар,- запропонував Танкред.
– Вам мало було на вихідних?- спитала Аделін.
Амеліно Аделін приєдналась до нас на другий день. Вона змішаної нації. Як вона сказала, її батько француз, а мати китайка. У свої 35 вона має зріст метр п’ятдесят п’ять. Тому ми спочатку подумали, що це дитина. Потім ходили вибачались. Вона має чорне волосся каре, та не характерні для китайців сірі очі.
Так, ці вихідні запам’ятаються нам надовго. Ми тоді вирішили ближче познайомитись. Тому вирішили всі разом піти до бару. Спочатку все йшло добре. Але вже після третьої пляшки нас понесло. Я тяжко переношу алкоголь, тому я не так багато випила, але дія була відчутна. Танкред взагалі пішов на розрив. Спочатку це були легкі пісні, потім пішов рок, далі сумні історії, що ми там плакали. Пощастило, що нічого не рознесли.
– Ну що ви, мадам. Цього разу разу я буду стриманим. Не більше однієї чарки,- відповів Танкред.
– Я не проти,- сказал Карл.
– Ми теж за,- погодились Шень та Мінь.
– Ну якщо тільки як не в той раз,- відповіла Аделін.
– Юстино?- запитав мене Танкред.
– Ви йдіть. В мене ще справи,- відповіла я.
– Як знаєш,- сказал Танкред.- Усі ходімо.
– Не засиджуйся допізна. Робота є роботою, але треба і відпочивати,- сказала мені Шень та доєдналась до групи.
У мавзолеї стало тихо. Я написала Шену, що на сьогодні він вільний. Продовжила далі працювати. Нещодавно знайшли розмальований глечик. Ось і намагаюсь вияснити, чи належав він епосі Першого імператора чи це вже після. Так і минуло 2 години. Вже хочеться спати, але ще не дороблено висновок. Нажаль, і кави тут немає. Вирішила розім’ятись. Походила по кімнаті. Потім вирішила зайти у сусідню.
– Заждіть, тут же було наше приладдя. Де воно?- спитала сама себе.- Невже Мінь знову забув його біля солдатів?
Я повернулась тим же шляхом, що й увійшла, але тут було темно. Я пам’ятаю, що не вимикала світло. Може світло вимкнули? Але ми на окремих генераторах, то куди воно ділось? Заждіть, тут крім мене наче охорона ще залишилась.
– Є тут хто?- запитала я у темряву. Лише відлунилось моє питання.- Агов.
Я інстиктивно пішла туди, де має бути вихід. Обережно, маленькими кроками, вздовж стіни, щоб в ніщо не врізатись та нічого не поламати. Хвилин десять я намагалась знайти вихід, але всеж знайшла. І цілком дивно, що на щляху мені ніщо не заважало, крім темряви звісно. Якщо не помиляюсь, десь на моєму шляху повинна була бути лопата, залишена Карлом. Але її не було. Може він її прибрав, а я не помітила.
Нарешті вийшла. Але…
– Заждіть, а де дорога? Парк? Пам”ятники?- спитала сама себе.
Хоч і ніч, але було краще видно, ніж у мавзолеї. Крізь лише поле, декілька дерев та пагорби. Наче все що було враз зникло.
– Та що за чортівня!?- крикнула я. Від мого крику лише птахи здійнялись.- Гаразд, не панікуємо. Паніка закриває розум. Вдих, видих. Вдих, видих. Фух. Так, схоже я перепрацювала і тепер таке мариться. Зараз піду і ляжу спати. Коли прокинусь, все стане на свої місця. Сподіваюсь.
Я повернулась назад. Надто глибоко йти не збиралась, тому від входу пройшла десять кроків та лягла. На землі спати не дуже, але в цій темряві нічого не видно, тому… Хоча мене настрожило те, що тут земля. Тут були спеціальні металеві дорожки, які зробили спеціально для відвідувачів. Але і ззовні все інше. Схоже буду брати додаткові вихідні та піду до лікаря. А поки спати.
Насилу я змогла заснути. Лише пісня цикад мені допомагла. Прокинулась я від того, що хтось облив мене водою. Я різко зіскочила з місця. Розплющила і заплющила очі, бо після такого пробудження очі ще не звікли до світла.
– Нарешті. Ти хто така, волоцюго?- спитав мене якийсь чоловік грубим голосом.
Звикнувши до світла, я змогла роздивитись. Переді мною стояла товпа людей. Більшість була брудною та порваному одязі. В одного з таких я побачила відро. Схоже він мене і облив. Але одяг в них не тільки зношений, а й старий. Не у тому сенсі, що старий, а у сенсі що стиль одягу старий. Тут всі чоловіки. Від малих до старих. Коротке ханьфу з якоїсь грубої тканини, схоже на мішковину, такіж вільні штани та взуття, схоже на в’язані чобітки з трави. Декілька чоловіків у військовій формі та з списами. І лише один у багатій одежі ніжно блакитного кольору. Схожий на людину, яка займає велику посаду. На око, йому десь 45 або він постарішав швидко. Он, з яким суворим лицем дивится на мене.
– Ти що, язика проковтнула!?- знову запитали і цей голос належав саме цьому богатому чоловікові.
– Я?- показала я на себе.
– Ну не я ж!- крикнув він. Мене аж пересмикнуло.
– А-а-а-а, я зрозуміла, це жарт такий. Ну ви й вигадали. Я вже почала вірити, що справді з глузду з’їхала. Як ви до цього допетрали? Але давайте вже завершувати цей маскарад. Шень! Карл! Мінь! Аделін! Танкред! Виходьте! Я вас розкусила!
– Що ця дівка собі дозволяє!?- почула я від багача.
– Та годі вже прикидатись. Я зрозуміла, що ви актори. Де замовники?- покрутила я головою.- У скільки ж обійшлась ця вистава? Костюмчики та не з дешевих.- Хотіла я доторкнутись до одежі багача, як “воїни” наставили на мене свої списи.
– Полегше. Вони може і пластмасові, але око виколоти – раз плюнути,- сказала я і хотіла прибрати від себе списи, як об один з них порізалась.- Або не пластикові.
– Так, все! Годі! Варто! Надінте на неї кайдани та до інших рабів притулить! Якщо вже опинилась тут та сміє зі мною сперечатись, то й нехай попрацює,- заверещав “багач” так, що в мене ледь вуха не відсохли. Лише через секунду до мене дійшов сенс його речення.
– Що?! Кайдани!? Постривайте, це вже перебір! Друзі, ви де! Це вже не жарти!- гукала я товаришів. Але ніхто так і не озвався. Лише чоловіки у воїнських обладунках підходили до мене. І тільки зараз помітила, що дюди, які в брудному одязі, ще й в кайданах. Я хотіла кудись побігти, але ззаду стіна, а з інших сторін насуваються “воїни”. Відбитися теж не зможу, бо: а) вони всі зі списами; б) вони в обладунках; в) вони дядьки від метр сімдесят, а я метр шістдесят шість! Я вже мовчу про те, що вони точно вміють боротися. То ж, я дозволила їм натягнути на мене ці кайдани. А вони важкі!!! Скільки вони важать?! Чотири, п’ять або сім кіло? Як тільки їх натягнули на мене, мене взяли за передпліччя і кудись потягнули.
– Ходімо,- сказав той, хто мене тягнув. Чоловік під метр сімдесят три в військових обладунках, що складається з ламеллярного обладунку який зроблений з металевих пластин, білі штани з легкої тканини, взуття схоже на балетки, а волосся зібране у високу гулю. Так виглядала вся охорона. Мене затягнули у глиб печери, де вже працювали, як зрозуміла, раби. Вони викопували яму. Мене штовхнули до них, і не втрималась на ногах, впала. Охоронець відійшов. До мене підбіг хлопчик, років одинадцять.
– Вам допомогти?- спитав він та простяг мені свою маленьку руку.
– Дякую,- я прийняла його допомогу. Як для хлопчика свого віку, він доволі сильний, але руки всі в мозолях.
-Ану без розмов! Швидко працювати,- роздався голос того багача та характерний звук від удару батагом. Вони тут є?
– Бісить,- шикнула я.- Що мені треба робити?- спитала хлопчика.
– Треба рити яму. Ось лопата,- сказал хлопчик і простяг мені лопату. Вона звісно схожа на ту, що я іноді користувалась, але ця важчуща, Додати ще кайдани, так взагалі. І такому маленькому хлопчикові дають таку вагу?!
– Гаразд,- сказала я і приєдналася до інших.
Спустилась в уже невеличку ямку та почала працювати. З такою вагою мені це далось тяжко. Усі он скільки повикапували, а я… Годину чи скільки там товпчуся на місці. Але мене ще напружувало те, що всі подивлялись на мене. З розмови поруч працюючих чоловіків я почула:
– Ти коли-небудь бачив таке волосся? А очі? За одежу взагалі не кажу.
Або таке:
– Вона ж з якогоїсь благородної сім’ї. Он які тендітні руки. Що вона тут робить? Хоча я не чув, щоб у когось була така красуня.
Не знаю, які тут еталони краси, але схоже світле волосся та очі тут рідкість. А може таких тут взагалі немає. Якщо подивитись на чоловіків, то в них всіх чорне волосся та темні очі. А я на їх фоні виділяюсь сильно. Золоте волосся, наче в діснеївської принцеси та яскраво-блакитні очі. Щодо одягу, не розумію. Кремова водолазка, зверху біла рубашка, чорна у коричневу клітинку спідниця до гомілок та коричневі босоніжки. Добре що без підборів. Ще й мокра. Не дай Бог захворію. І де вони красуню побачили?
” Так, треба все обміркувати. Я пішла у сусідню кімнату, йду назад тим же шляхом, але потрапляю в невідоме місце. Вирішую, що просто втомилась, лягаю спати. Прокидаюсь від води, наїджає на мене якийсь дідок, надягають кайдани, тепер працювати заставили. Як не намагалась я зрозуміти, схоже це не чийсь жарт. А отже…”
– Я потрапила в минуле,- сказала я та перестала працювати. Це ж надо такому трапитись! Але як?! Як?! Що я зробила щоб це трапилось?!
– Ану без розмов там! Працювати!- крикнув той “старий багатий дурень”.
” Я потрапила в минуле! Але куди? І в який час? Думай логічно. Останнє місце, де я була, був мавзолей. Отже, є можливість, що я в Китаї. Стародавньому Китаї. Але яка епоха?”
– Пс, хлопчик,- звернулась пошепки я до хлопчика, що допоміг мені раніше.- А для чого ми копаємо ці ями?
– Нам не казали, для чого. Просто змусили копати і все,- відповів він.
– Добре, тоді яка це країна?- знову спитала його. Він на мене дивно подивився, але відповів:
– Нещодавно отримала назву Цинська імперія.
– Цинська!?- прикрикнула я, але одразу затулила собі рота. Добре, що той багач вийшов.- Мені ж не почулось?
– Ні. Місяць тому імператор Цинь Шихуанді об’єднав шість наймогутніших держав,- відповів хлопчик.
– Трясця моєї матері, це що ж, я потрапила аж в період правління Першого імператора?- спитала я сама себе та схопилась за голову.
– Першого імператора? І чому ви кажете, що потрапили аж в період правління, наче ви з майбутнього?- спитав мене хлопчик.
” А ти розумний хлопчик”- подумала я.
– Ну, розумієш, тут така справа…- я намагаюсь щось вигадати. Ну не сказати, що я справді з майбутнього?
– Обі-і-ід!- прокричав вартовий.
– О, обід, ходімо швидше,- сказала я і потягнула хлопчика.
Ми пішли за натовпом і стали в чергу. Коли дійшла черга до нас, то нам дали лише скибку чорствого хліба та воду. Я ошелешено подивилась на це і хотіла заперечити, але хлопчик мене відтягнув. Ми пішли та сіли десь біля нашого робочого місця.
– Вам завжди таке дають?- спитала я, намагаючись відкусити.
– Скільки пам’ятаю, так. Два рази на день,- відповів спокійно він.
– Тільки це і два рази на день!?- Крикнула я.- Хіба не розуміють, що люди так помруть! Я вже не кажу про захворювання!
– Да тихіше! Не вистачало, щоб ще покарали. Краще це, ніж нічого,- відповів він.
– Пробач,- сказала я. Ні хліб ні вода до горла не лізли.- Як тебе звати?
– Юншен. A вас як?- запитав він.
– Давай на ти, добре? Я ще не така стара,-сказала я і Юншен кивнул.- Мене звати Юстина.
– Юс…тина. Яке дивне ім’я. Але гарне. Що воно означає?- вже більш веселіше спитав Юншен.
– Воно означає “справедлива”,- відповіла я.
– Тобі воно підходить,- посміхнувся він.- А ще в тебе гарне волосся та очі. Звідки ти?
– Дякую,- тeж посміхнулась йому.- Я з дуже далекої країни. Ти такої, напевно, і не знаеш.
” Бо її ще не існує у цьому часі”- подумала про себе.
– А що ти тоді тут робиш, коли твоя країна дуууже далеко?- зацікавився хлопчик.
” Якби я тільки сама знала, що тут роблю”.
– Я люблю подорожувати. Вивчати нові країни, їх історії, культуру. Ось і сюди прийшла через свою цікавість,- відповіла я.
– Подоружати? А хіба земля не обмежується лише тими територіями, на яких ми живемо?- спитав Юншен.
– Звісно ні. Світ набагато більший, ніж ти уявляєш,-відповіла я.
– Справді? І на скільки він великий? Де ти вже була? А як дізналась, що світ великий?- почав цікавитись хлопчик. Мене це розмішило.
– Спокійно. Я все тобі розповім. Про те, що світ великий я дізналась….- але договорити мені не дали.
– До роботи!- крикнул той самий багач.
– Давай потім тобі розповім, добре?- спитала, на що Юншен кивнув. Я швиденько прожувала хліб та запила водою, й пішла до роботи.
На кінець дня все тіло боліло. Ледве вже пересувалась. Завершили ми, коли вже було темно. Нас зібрали та кудись повели. Я тримала Юншена за руку.
– А куди це нас ведуть,- спитала в Юншена.
– У в’язницю. Щоб ми поспали і з ранку знову почали працювати,- відповів він.
– Ну хоч поспати ще дають, бо є такі, що й цього лишають,- сказала я.
– А ти раніше була в рабстві?- здивовано спитав хлопчик.
– Ні, але багато про це чула,-відповіла я.
Нас привели до якоїсь пошарпаної будівлі. Це більше схоже на сарай, ніж на в’язницю. Усередині страшенний сморід, ржаві клітки. Ну і куди ж без пацюків. Всі почали розходитись. В одній “клітці” було до семи чоловік. Куди мені йти, я не знала, бо тут тільки чоловіки, а до них щось не дуже хочеться. На щастя, Юншен потягнув мене до окремої клітки. Як виявилось, тут були дітлахи. Від восьми до чотирнадцяти років. Зовсім малі, а вже примушують працювати.
– Привіт всім,- привіталась з ними.
– Привіт,- тихо відповіли вони. Схоже бояться. Але один хлопчик, наймолодший ззовні, підійшов до мене та простяг маленьку зів’ялу квітку.
– Ви дуже гарна. Це вам. Правда, вона трохи зіпсувалась,- засумував він.
– Сонечко ти ж моє,- присіла я навприсідки та взяла квітку.- Вона дуже гарна. Мене Юстина звати, а тебе як?
– Хепін,- відповів він.
– Будемо дружити, Хепін?- спитала я та простягнула руку.
– Так!- він радісно обійняв мене. Я трохи здивувалась, але у відповідь також обійняла.
– Ну а вас як звуть?- запитала я в інших. Але вони мовчали. Лише переглянулись між собою.
– Вона добра, її не треба боятись,- сказав Юншен.
Хлопці ще раз переглянулись, та почали представлятися.
– Я – Ши,- сказав хлопчик років десяти.
– А я Ю,- сказав інший років дванадцяти.
– Мене звати Хуан,- відповів той, кому дев’ять.
І лише один не назвав своє ім’я. Він, схоже, найстарший з дітей. Він лише недовірливо дивився на мене. Так з півхвилини ми дивились один на одного та він відпернувся і ліг на солому. Схоже я йому не сподобалась
– Його звуть Куан, він не дуже балакучий,- сказав Хепін.
– Він взагалі рідко з ким розмовляє,- підтвердив Ю.
– Он як,- відповіла я.- Що ж. З усіма познайомилась, а тепер лягаймо спати.
– Ти обіцяла розповісти проінші землі,- насупився Юншен.
– Інші землі?- підхопили цікавість інші.
– Звісно розповім. Але як я розумію, нам вставати дуже рано. Тому нам треба вже лягати спати. Але я можу заспівати вам колискову на моїй рідній мові.
– Колискова? Що таке колискова?- запитав маленький Хепін.
– Ви не знаєте, що це таке?- спитала я. Всі негативно закивали.- Що ж. Це пісні, які мама співає своїй дитині, щоб вона заснула.
– Ти нам заспіваєш?- спитав Ши. І всі подивились на мене з надією. Ну як таким янголятам відмовити?
– Якщо ви так хочете. Йдіть сюди,- я підійшла до стіни та сіла до неї спиною на солому. Хлопчики підійшли. Юншена та Ю посадила з обох сторін коло себе так, що їх голови лягли мені на груди. Хепін, Ши та Хуан вмостились на моїх ногах. Я почала тихенько співати:
“Гойда, гойда-гой, ніченька іде,
Діточок малих спатоньки кладе.
Під вікном тремтить вишенька мала,
В хатку проситься, бо прийшла зима

Гойда, гойда-гой, очка заплющи,
В сні щасливому зогрієшся ти.
Йди до хлопчика, люба вишенько,
В колисочці вам буде тепленько.

Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,
Діточкам малим спатоньки вже час.
Рости, хлопчику, з вишенькою враз,
Хай не скупиться доленька для вас”
Діти заснули швидко, а за ними і я пішла у царство Морфею. Сподіваюсь, їм сняться добрі сни.