Невдалий день

Примудрившись пропустити сніданок, я почала повільно збиратися.  Феліція вже давно покинула кімнату, поки я спала.  Що ж доведеться пів дня голодувати.  До початку уроку залишалося нещасних вісім хвилин.  Гаразд, якщо зараз вийду, то встигну до потрібної теплиці.  Її, звичайно, ще знайти потрібно… Вхопивши сумку та карту, я вийшла у вітальню і попрямувала до виходу.  Здається, у вітальні нікого не було.  

— Треверс! Зажди. — Вау, ранок обіцяє бути добрим.  — Ти взагалі чула, що я тобі вчора говорив з приводу шкільних правил? За сьогодні ти вже два порушила.  Я не можу зняти бали зі свого факультету, але, бачить Мерлін, через тебе Слизерин не дорахується пару очок першого ж дня,— Реддл говорив повчальним тоном, що не на жарт мене дратувало.  Він стояв біля каміна, я ж за кілька метрів від виходу. 

— Не розумію про що ти, я тільки зі спальні вийшла.  

— Саме так. Ти вважай що запізнилася, не знаючи де знаходиться оранжерея і… 

— Чому ж ти досі не на занятті?  — схрестивши руки, спостерігала я за його бурхливою реакцією.  

— Не смій мене перебивати, Треверс.  Якщо ти не забула, я староста, мій обов’язок проводити першокурсників у Велику Залу, а потім на урок.  Це пов’язано з… подією, що сталася у червні минулоріч.  Заходи безпеки.  До того ж,— повагавшись, він спокійніше додав,— подивися на себе.  Твій зовнішній вигляд ні до яких рамок не входить. 

Я опустила голову, щоб зрозуміти, у чому проблема.  Та сама спідниця на п’ять сантиметрів вище колін, розпущене волосся… трішки розпахнута рубашка. Що не так?  Нехай я ніколи не бачила студентів, їхнього повсякденного вбрання, але мені так подобається.  Немає моєї провини в тому, чого я просто не знала.  Стало якось навіть прикро.

— Якого біса ти смієш мене вичитувати, ще й таким грубим тоном?  — Мабуть, я не звикла до такого ставлення… Ні, піддаватися емоціям та його зауваженням я не збиралася.  

— Вітаю. Через тебе я спізнився на Травологію, — процідив він, озираючись на настінний годинник. — Зараз же йди переодягнися. 

— Ні, я так і до кінця дня не дійду до потрібного місця.  Мені б хоч вихід із самого замку знайти!  — Мабуть, вийшло дуже голосно. Луна промайнула приміщенням.  Якби не він, може, мені б вдалося якось виправдатися… Театрально розвернувшись до ширми, я відчула, як його рука сильно стиснула мій лікоть. Це було занадто неочікувано, навіть лячно. Як йому вдалося так блискавично скоротити відстань? Вимушена зупинитися, я закинула голову вверх, аби витримати зловісний погляд старости. 

— Ти ще називаєш себе чистокровною? Не дивуйся, якщо твої неприкриті коліна привернуть забагато зайвої уваги. — Вираз його обличчя майже непомітно пом’якшився, далі продовжив спокійніше, проте досі занадто серйозно: — Ти ж не бруднокровка, щоб так… — квапливо ковзнув по мені поглядом, — поводитися, — процідивши останнє слово, Редл зухвало скривився. 

Напруженість кожної клітинки тіла не дозволяла ступить крок назад. У каміні тріснула деревина, від чого я миттєво здригнулась після секундної тиші між нами. Безсумнівно він помітив мій страх. 

— Яке ти маєш право про мене таке говорити? — мені вдалося різко вирватися від міцної хватки, та лиш сильніше стиснути щелепи. — Краще відведи мене на урок. 

— Я тебе попереджав, просто затям собі, — здавалось наче цей голос звучить прямо в голові… Він вилетів із зали, попередньо різко відштовхнувши мене в бік. На щастя, мені вдалося його наздогнати. З усієї сили я врізалась у нього плечем, недозволивши думати, що я б просто так поробачила таку образу. Він моментально зупинився і наче рипнувся щось вдіяти, але через мить мовчки продовжив хід, повернувши непроникний вираз обличчя. Я, наче не було й нічого,  продовжила йти поруч схрестивши руки та спідтишка розглядати коридори, що не на жарт вражали своєю витонченою естетикою готики. Пройшовши Годинникову вежу, ми опинилися на кривому дерев’яному мосту, що вивів нас на простору поляну біля Забороненого лісу. Я озирнулася. Вдалині, на узліссі, виднілася самотня хатина. На вулиці вже моросило. Срібні хмари і свист вересневого вітру чомусь заспокоювали хвилювання. Занадто сильно відчувалася зміна температури. Літня тканина мантії зовсім не зігрівала, я зіщулилася. Молодець, Елізабет, тепер мерзни. Десь зверху почулось клацання. Звідки у нього з’явилася парасолька? Юнак стрімко направився в бік теплиць, а я без роздумів нирнула під його накриття. 

— Треверс, мене не на жарт нудить від твоєї компанії, — слизеренець різко зупинився та розвернувся до мене обличчям, — … хоч помри від холоду, це не моя справа, тобі ясно? 

Я лиш завмерла від несподіванки. 

— Вчора терпів, як ти тремтіла цілу дорогу, але точно не сьогодні, — він якось по-дивному вирячився, ніби чекав мою відповідь. Відчувши як щоки заливаються рум’янцем, я квапливо відвела погляд. Парубок, у свою чергу, здавалось, вивчав кожну мою емоцію. Чому він не йде вже? Що чекає? По щокам та шиї нещадно стікали крижані краплі. Через секунду я знову зустріла зневажливий погляд, гордовито закинувши голову вверх, адже тільки так можна якнайкраще зазирнути в холодні, завжди безстрасні очі. Щось нерозбірливе мелькнуло на його обличчі. У наступну мить льодяні пальці проводять лінію на моїй вилиці, наче стряхуюючи краплини. Таке відчуття, що він це зробив заради власної цікавості. Від парасольки шумно відбивалось мільйони краплин, створюючи дзвінкий шум. Через колючі сироти стало ніяково, а від несподіваного ніжного торкання повіки самі собою прикрились, тяжкий видих лиш передбачав полегшення. Хотілось трішки насолодитися цією, певно, дивною увагою до мене. Потрібно лиш… Тулуб торкнувся тіла поряд. Його постійно контрольований стан видавав злегка переляканий, можливо, шокований погляд. Мабуть, він затамував подих, адже в наступну мить голосно видохнув і швидко відступив у бік. 

— Чорт, Тревес, ти з глузду з’їхала?! — якщо б прозвучало на декілька тонів нижче, я б сприйняла це за істеричний крик. 

Мені опиратися було ні на що, тому впала прямо в багнюку… Я так-сяк піднялась. Наскрізь мокра та брудна. Моє обличчя та одяг…

— Не хочу навіть уявляти, що в тебе на думці було, але зятям собі на майбутнє: ніколи, чуєш, ніколи не підходь до мене, — володарським, але досі ніби стривоженим тоном промовив Редл. Це було навіть принизливо. Я все ще стояла під дощем. Він вже розвернувся, збираючись йти геть. Що ж не хочеться це просто так все залишати. Я набрала побільше липкої, чорної, огидної багнюки. Останнє слово за тобою? Хм. Підійшовши ззаду, я замахнулась. Бридота полетіла прямо за шиворот Редлу! Брюнет повільно повернув голову, але нова порція не заставила довго на себе чекати. Він різко вхопив однією долонею мене за край мантії та злісно зжав губи. Не встигла я зреагувати, як прямо за його спиною випростався Ґерберт Бірі, що стояв прямо біля дверей теплиці. І тут до мене дійшло, що та липка жижа не оминула обличчя професора. Редл у свою чергу хутко прибрав руку і зробив невимушений вигляд.

– Вибачте, професоре, новенька примусила нас запізнитися, і… — юнак відкинув великий шматок бруду на землю, — як ви бачите, займається незрозуміло чим. Бачте, міс Треверс ніяк не могла знайти потрібну теплицю. Коли я повертався після того, як проводив першокурсників, помітив її та вирішив допомогти, — він говорив рівно та впевнено, — бачить Мерлін, вона взагалі б не знайшла потрібне місце, адже проспала. По дорозі сюди вона впала, я знову запропонував допомогу, але я думаю ви самі бачите чим все скінчилося. — Під кінець він ніби винувато опустив погляд. Такому спокійному, занадто милому голосочку неможливо не повірити. Хто б сумнівався, що і професор поведеться на це. 

Не встигла я і слова вставити, як Бірі, і собі витряхуючи рубашку, почав свою гнівну тираду:

— Міс Треверс, що за безглуздя? На жаль, я не можу зняти бали, адже їх ще навіть немає! Тому, вам, дорогенька, доведеться відпрацьовувати після уроків, — плювався товстун, а тоді перевів погляд на учня. — Ну, звісно, Том, видно, що дівчина тільки перший день, — подивившись знову на мене, чоловік зморщився, а тоді гидливо добавив: — ви тільки погляньте на цей вигляд. Щоб негайно після цього заняття переодяглись у нормальну шкільну форму! — погляд знову повернувся до хлопця. — Ти повів себе належно, та в п’ятницю все одно міс Треверс буде відпрацьовувати під вашим наглядом… Тому вас, міледі, чекатиму о восьмій вечора. А зараз вдвох проходьте, — він розвернувся і направився в глиб коридору, звідки відразу доносився запах трав’яних мікстур. 

Очистивши найпростішим заклинанням обличчя та верхній одяг, я направилась за ним. 

— Даремно, Треверс, ти це зробила. Але останнє слово все одно залишиться за мною, тому скоро доведеться розплатитися, — раптовий шепіт прямо над вухом застав зненацька. Чорт, я шкодую, дуже шкодую. А ще мені дуже соромно. Хотілося голосно, розплакатися прямо на місці. Не хочу йти до слизеринців, не хочу, щоб на мене всі дивилися гордовитим поглядом. Як? Ось як можна бути такою невдахою? Я за все життя не була такою приниженою, як останні дві хвилини. Треба триматися, батьки і так покладають надії на мене. До того ж сама винна – не можу пристосуватися до суспільства. Такими темпами можна знову збожеволіти. Увійшовши в теплицю, я відразу вловила новий зарах – мокрої землі. Через призму помутнілих вікон, по яких досі неспинно стукав дощ, просочилося тьмяне зеленувате світло. Листки різноманітних рослин звивалися вздовж усього класу. Атмосфера у будь-якому іншому разі мені б точно зайшла. 

Десятки обличь розвернулись на мене, як тільки я показалась. Та ні, вони із самого початку були розвернуті. Просто не дивись на них, Ліззі. У цю важку хвилину я подумала, що краще було б Лестранжу більше ніколи не підходити до мене і зі мною не говорити. Пелена сліз нещадно затьмарила очі, і слабка частина мене все-таки взяла верх у боротьбі з емоціями. Певно, зупинюсь у найглибшому закутку приміщення.

— Перше заняття ми повторюємо теми за п’ятий курс, кажу для тих, хто запізнився. — Він поважно походжав класом.— Що ж, може, нова студентка коротко розповість, що являє собою Китайська жуй-капуста?  — Бірі схрестив руки на грудях, чекаючи на відповідь. Вальбурга Блек, яка швидше за все тільки зараз мене помітила, здивовано вигукнула. Я здивувалася наскільки сильне в мене виникло бажання вмазати їй у напудрену фізіономію. 

— Ем… Китайська жуй-капуста має темно-зелені листки, набагато темніші, ніж звичайна. Назва вказує на те, що вона здатна поїдати невеличкі продукти навіть тваринного походження. Це розумна рослина, яку часто застосовують у зіллєварінні, зокрема вона входить у склад “Рости-кістки”. А вирощують її в Китаї, — протараторивши останнє речення, я посмішила стулити пельку. 

— Що ж ваша правда. Гмх, скажіть тоді декілька слів щодо Самоудобрюваних чагарників. 

— Ростуть у печерах, харчуються плоттю. Система їхнього організму влаштована так, що вони можуть виробляти особисте добриво з власних відходів. Потребують постійного полива. А також краще не розміщувати більше трьох кущиків поряд, адже вони можуть вбити один одного. Для вирощування варто обирати темне та вологе місце. 

— Добре. Добре… Тільки говоріть голосніше, вас майже не чути, — махнув рукою професор та втратив до мене інтерес, захоплений ідеєю розпочати нову тему. 

* * * 

Після закінчення Травології я спішила скоріше піти до замку та переодягнутися, хоч мене неймовірно дратувало, що через зовнішній вигляд можуть бути неперелевки. Усі ці дівки в довгих спідницях, тугих косах, закритому взутті просто приречені. Певно, і я буду приречена? Думки поверталися до минулого заняття. Слизеринці навіть не приховували смішок. На мій подив, Феліція Селвін прикрила мене своєю парасолькою та допомогла із зачіскою після душа. Що там приховувати правду, без неї я нічого не встигла б за коротеньку перерву. Вже виходячи із спальні, я помітила на вільному ліжку чемодан. І вже коли ми в “нормальному” вигляді відправились на Заклинання, Селвін познайомила мене із Лукрецією Блек, котра через своє запізнення не могла бути присутня на заняттях через зайву документацію. Вона була до мене набагато привітніша, ніж Феліція вчора ввечері. 

Маркуса я намагалася всіляко уникати, але той все одно ходив за мною. Дякувати Мерліну, хоч у профессора Флітвіка урок пройшов без ніяких пригод. По обіді я хотіла краще познайомитися із новою сусідкою, але та заявила, що піде забирати кота і розкладатиме речі. Тому як тільки ми з Феліцією залишилися наодинці у їдальні до нас підсів Лестранж. 

— Зараз і так всі інші прийдуть, нащо ти сюди сів? — накладуючи собі все що тільки можна, запитала я.

Вираз його обличчя якось змінився, він розізлився..?

— До біса їх, посидять декілька днів без мене. 

— І мене теж, — власник платинового волосся перекинув ногу через лавку, сідаючи поряд із Маркусом водночас зустрічаючи його наче вдоволений погляд. — Що? Ти сам бачив, я не… ну… нічого не казав… — він важко видихнув та сівши підпер кулаком підборіддя. 

Чомусь я подумала, що у Абраксасса та Маркуса найкращі стосунки, ніж з усією іншою шайкою.

У Великий зал якраз заходила компанія “еліти”. І всі як один витріщились у нашу сторону. По-особливому скосився Редл на Абраксасса та Маркуса та зверхньо ухмильнувся, поважно прямуючи до переду столу. 

— Та забудь за них, Єлізабет, — закотив очі блондин. 

— Можна Ліззі, — хутко виправила я.

— …Ліззі, вони придурки. Ми хоч… і всі в одному човні, — неоднозначно скинув бровами Мелфой, — незважаючи навіть на один факультет, але Долохов з Мальсибером іноді не задумуються про межі. Вони не нашкодять тобі. — Обоє слизеринців напроти мене знову задумались настільки глибоко, що здавалося вони втопляться у власних роздумах. 

Взагалі було дивно чути підтримку від Мелфоя, він зовсім не був схожий на людину, що могла б сказати таке комусь малознайомому, та й взагалі будь-кому. Щоправда, я не дуже зрозуміла значення цієї фразочки “…в одному човні… не зважаючи на один факультет…”, але все одно мені стало легше. Весь час хтось із “еліти” переглядався у нашу сторону. Нотт щось бурчав під носа Ейвері, і вони кивали головами. Інші давили занадто вже їдкі усмішки, що виражали чи то осуд, чи ще щось… А от їх керівник, так би мовити, навпаки не звертав ніякісінької уваги на розмови своїх, так званих, товаришів, лиш зберігав непроникний вираз обличчя. 

— Гарна каблучка, — помітив Мелфой, відкладаючи “Щоденного віщуна”, — вона звичайна? 

— О, дякую… Навіть не пам’ятаю звідки вона в мене. — На цю відповідь блондин прищурився. 

— Хм, — посміхнувся Лестрейндж, ковиряючись вилкою в тарілці, — у нього помістя заповнене різними артефактами, мабуть, гадає, що воно зачароване…

Я подивилася на прикрасу. Золота основа із багатьма сіренькими камінчиками, що так гармонійно згуртувались посередині. Дивно, що раніше я не помічали таку красу. Що ж, спитаю у мами про це. 

* * * 

У підземеллях Гоґвартсу вже зібрались студенти двох факультетів. Було прохолодно та замало світла. Простора кімната до останнього дюйма була заставлена пробірками, тацями з інгрідієнтами, а також приладдям для приготування сумішей. 

— Сподіваюсь, хоч Слизоріг вичитувати не буде, таке приниження ще й при ось цих от… —  прошепотіла я Цеї, коли ми займали вільні місця. Цея… вона сама мені дозволила її так називати, сьогодні вона, справді приємніша. Мене шалено радувало те, що цілий день вона возилися біля мене, здавалося, у неї не було когось із курсу, з ким вона була б у хороших стосунках. 

— Не переживай за це, — білявка театрально припідняла підборіддя вверх, — яка різниця про що думають бруднокровки? Нехай тільки посміють. 

— Змії, мабуть, думають ми парсел мову знаємо, щоб, бачте, “сміти з ними говорити”, — за сусідньою партою прогиготіли дві грифіндорки, вони точно чули розмову. 

— Можна не робити вигляд, що це було смішно? — не стрималась я від риторичного запитання. 

— Нова слизеринка завеликої думки про себе.

— Такі чутки зрання ходять, — підтакнула інша, і вони посміхаючись переглянулись. 

— Ну то це обмежена думка твого оточення, — знову голосно огризнулась я, на що Феліція схвально фиркнула, — і твої обмежені проблеми, тому краще б тобі… 

— Що? — обірвав мене на півслові юнак із протилежного факультету. — Вб’єш її, як хтось із ваших Плаксиву Мірту? Краще тобі промовчати, те що ти не маґлонароджена, ще не дає тобі права принижувати інших, — він ступив декілька кроків до нас, перекриваючи собою своїх подружок, а тоді перехрестив руки.

Обурений ґрифіндорець мав спортивну статуру, карі очі та світло-русяве волосся. 

— По-перше, не смій називати хоч зараз її “плаксивою”, певно, так ти характеризуєш себе, адже віриш у якісь казочки, — я різко встала з місця, ледь прийшовши в себе від несправедливості та образи, — а по-друге, точно не тобі вирішувати, коли мені, або будь-кому іншому мовчати. — Ще мить було тихо, але після довгої мовчанки усі присутні почали перешіптуватись. І в хвилину цієї нестерпної ніяковості я зустріла незрозумілий погляд старости, що тільки-но увійшов зі своєю шайкою до класу. Чи не тільки-но? 

— Облиш, Макгресте, Елізабет їх не принижувала. Це твої бруднокровки язика за зубами не тримають, — Цея намагалася припинити це безглуздя, вона потянула мене за лікоть, щоб я сіла на місце, певно, побачила настільки розгубленою я почувалась в той момент. 

— Подивимось. Ми не будемо мовчати. — Він відвернувся і сів поряд із тими… дівчатами, наче показуючи, що просто так здаватися не збирається. Відповідь цього “захисника” лише смішила. Мабуть, стереотипи правдиві. Так і тхне нахваленою, але такою дурною, відвагою. Ще зранку здавалося, що гіршого бути не може, але ні, побороти ридання було важче зараз. 

— Елізабет, — відчувся маленьких поштовх у плече, — ти мені подобаєшся, — ствердно мовила Селвін, прищулившись та чарівною посміхнувшись. Мою напругу як рукою зняло. 

Ми повторювали минулорічні теми.  Два уроки поспіль варили життєдайний еліксир і зміцнювальний розчин. Я допомагала Феліції, адже та додала більше листя перцевої м’яти, ніж згадано в рецепті для еліксиру. Друге зілля готувалося легше, хоча мені здалося, що я влила надто багато крові саламандри. Але, незважаючи на це, заробила десять балів за одне з найкращих зіллів. 

* * * 

— Чесно кажучи, мені сподобалося, що ти не побоялася явитись на заняття саме так, як захотіла. Дурнуваті правила Гоґвартсу іноді виходять за рамки розумного, — манерно промовила Цея. Її блакитні очі так яскраво виділялися з-поміж брів та вій, що так і хотілось прирівняти до янгола. 

— Ну то хто цей Макгрест? 

— Едріан Макгрест — ловець збірної Ґрифіндора. Вони з Нейлом Ламентом – напівкровцем, а також у свою чергу ловецем і капітаном команди Слизерина, найкращі друзі. Так, дивно, але вони справді не цураються один одного. Едріан маґлонароджений. Подейкують, душа компанії. На Ґрифіндорі його всі обожнюють, втім, як і Нейла. У них там своя шайка: Септимус Візлі, Ігнатіус Пруетт… 

— Ось тут не треба, Селвін, Пруетт ще нічого, якщо порівнювати з ними… — Лукреція Блек йшла з нами після виконання домашнього завдання в бібліотеці. То була висока шатенка. Тільки під кінець дня вона змогла приєднатися до нас. Чи, мабуть, правильніше сказати, я до них, адже ці двоє добряче ладнали одна з одною всі роки навчання. 

— Знаю, який він для тебе нормальний, ха-ха-ха, — закотила очі білявка.

Я переглянулася з дівчатами, не розуміючи, про що вони говорять.  — Вона на нього око поклала, — спеціально голосно прошепотіла Цея, щоб подразнити подругу.

— Якось недоречно зараз. Ти на себе глянь: відсторонена від світу та людей, — Блек намагалася стримувати емоції.

Селвін посміхнулася і по-дружньому штовхнула її плече своїм, на що Блек, здаючись, і собі розплилася в посмішці та закинула руку на шию своєї відлюдкуватої подружки.

Уже ввечері, за вечерею, нові знайомі розповіли мені більше про Гоґвортс, студентів, традиції, пригощаючи моїми улюбленими шоколадними жабами. Як і кожен студент в Гоґвортсі, я найбільше чекала на Різдвяний бал; не менш зацікавив і похід до Гоґсміду щовихідних, на який я вже мала дозвіл.  Розмову перервав знайомий помах крил. На стіл залетіла руда сипуха, рясно вкрита цяточками. У пазурах вона тримала згорток паперу. Я одразу впізнала нашу домашню сову Кокі.  Звичайно ж, я одразу розірвала конверт.

“Люба, Ліззі,

сподіваюся, що в тебе все добре.  Нам не терпиться дізнатися на якому факультеті ти будеш навчатися.  Ми з батьком впевнені, що це Гапелпаф.  Обов’язково напиши, як пройшов перший день. Нехай Кокі залишиться в тебе. 

Мама.” 

Я обурено похитала головою.  От чому одразу Гапелпаф?  Перевернувши шматок пергаменту і трансфігурувавши вилку в перо, я взялася писати відповідь.  

“Дякую за лист, ти не уявляєш, наскільки я рада його отримати!  Не брехатиму — перший день пройшов жахливо, але школа мені дуже подобається. До того ж пощастило з нашим деканом, він дуже добрий чоловік. До речі, я потрапила на Слизерин, хоча дурний капелюх вагався між Гапелапафом та Ґрифіндором, уявляєш?  Думаю, далі все буде добре, і ми скоро побачимося.  До того ж Маркус зі мною і хороші сусідки по кімнаті: Лукреція Блек та Феліція Селвін. Як там Торкуїл?  Ах, до речі, звідки у мене золота каблучка з камінцями на лівій руці? 

Ліззі.”