Небеса у хмарах

Густі хмари облягають небо, заховавши сонце від квітучих орхідей. Його промені відчайдушно пробиваються крізь пітьму, та все ж сяйва їхнього надто мало.

Посеред весняної днини розпочалась ніч.

Важкий туман щойно заполонив простір навколо Школи Чотирьох Сезонів, не даючи ступити далі кількох метрів її мешканцями. Чжоу Цзишу, споглядаючи із відкритих навстіж дверей початок зливи, тяжко видихає. Його руки складені за спиною, а одна долоня схвильовано стискає іншу.

— Мабуть, — розпочинає він тихий монолог, — за всі роки, що я тут провів, ніколи ще траплялось такої негоди.

І дійсно. Ця школа й її безмежні садиби були наче своєрідним оазисом серед степів, де нещадне сонце не давало розростись навіть маленьким паросткам. Проте лише тут весняні орхідеї, літні лотоси, осінні хризантеми та чарівний зимовий цвіт сливи могли існувати пліч-о-пліч, прикрашаючи самотню будівлю посеред гір.

Тут завжди сяяло сонце й пролітав легкий вітерець. Лише в певні зимові дні можна було побачити, як сніг вкриває собою безсмертні квіти. Проте ані дощу, ані таких чорних й густих хмар за увесь час, що він провів тут, не з’являлось.

— Ти про що? — запитує Вень Кесін, здійнявшись зі свого спального місця й підійшовши до вікна неподалік нього. Шовковисте волосся, яке той звільнив зі звичної укладки, колишеться під впливом буйного вітру. Здається, вже зовсім скоро розпочнеться хуртовина. — Погода доволі хороша. У нас в цей час… Гадаю, нічого окрім зливи не буває.

— Лао Вень, — звертається до нього колишній Голова Тяньчуан, дивлячись на чоловіка із певним докором. Все ж, порівнювати Долину Привидів, що є буквально проклятим місцем у  мертвій горі, та Школу Чотирьох Сезонів, що завжди славилась своїми неймовірними краєвидами та красою, не зовсім правильно в даній ситуації.

Чжоу Цзишу вже збирається підійти до Вень Кесіна й зачинити вікно, нагадавши про можливість застудитись, коли помічає засмучений погляд, що дивиться кудись високо в небо. Привид тяжко видихає, заплющивши очі.

У часи такої мряки він разом зі своїми наставниками з Долини — коли він іще не був її Господарем, звісно — відправлявся у не надто тривалі подорожі усім Цзяньху¹.  Допоки скалічені з тих чи інших причин душі мстились своїм кривдникам й не тільки, він стояв неподалік Ло Фумен й слухав історію кожного з них. Доволі часто ці історії повторювались, адже усюди фігурувала або зрада, або втрата… Мабуть, Вень Кесін ніколи не відчуватиме співчуття до таких, як вони.

1. Цзяньху — світ бойових мистецтв.

Він бачив й бачить, на що вони йдуть через горе. Переживши страждання, ці люди без крихти жалю здіймають мечі над тілами невинних, вважаючи, що так буде правильно. Хоча… Найчастіше ними керували зовсім не високоморальні думки, а жага кривавого місива й різанини.

Постраждали через політика? Убиймо його й іще з дюжину.

Через матір? В такому випадку, вбиваємо всіх матерів й забираємо їхніх дітей до себе. Чого ж м’ясу пропадати? 

А якщо нас осоромили перед усім містом… Хм… Осоромимо кожного, хто нас бачив! А краще так узагалі вивісити їхні тіла на головній площі… Гарна ідея?

«Як погано мені — хай буде всім» — таке правило їхнього життя. Точніше, стало ним після переходу з Цзяньху в Долину Привидів. Найдурніше рішення, яке може прийняти людина. Проте… Привидами стають далеко не лишень жителі Долини. Багато звичайних людей ними є вже давно, просто добре це приховують. Або ж їхнє оточення не хоче бачити в них монстрів, адже вони чи то родичі, чи то друзі, чи то він їхній король…

Бувши дитиною, Вень Кесін те й діло вбачав у людях добро. Якщо його батьки — увесь його тогочасний світ — прекрасні, тоді й увесь світ такий…

Проте згодом юнак почав ділити всіх на чорне та біле. Хтось — як тогочасний Господар Долини — просто черства подоба людини, що уособлює собою найзлішого з привидів. А комусь — як Ло Фумен — просто не пощастило. Вони були зраджені та покинуті, й просто не мали вибору, окрім як стати частиною цього злого місця.

Через певний час, Вень Кесін припинив цей поділ. Для нього очевидно, що увесь світ — пітьма, як і ті густі хмари над його головою. Ло Фумен, якою б святою вона не здавалась йому в дитинстві, насправді така ж черства, як і той Господар, просто зберегла вміння ласкаво говорити.

Коли Вень Кесін змирився із цією істиною й уже зібрався встати на шлях, який обрала для нього Долина, з’явилась Гу Сян. Така невеличка, така слабка й така по-дивному опромінена добротою. Її посмішка; її маленька рука, що хапала його палець й не відпускала… Хіба вона може бути такою ж, як вони?

А згодом він зустрів і свого А-Сю. Він такий же зламаний, як і ті привиди, проте не піддався пітьмі, нехай сам у це й не вірить. Здавалось, він і досі носить на собі ту маску, проте цього разу вона приховує його серце й справжні наміри. Хоча… Він не сильно й майстер щось приховувати. Вень Кесін його читає як відкриту книгу, допоки той вважає, що все під його контролем.

Мабуть, якби він не зустрів цих двох людей, не припинив би ділити світ й виділяти лише два його можливі кольори. Світ барвистий й сповнений краси, яку часто не видно за всіма цими хмарами.

Щоб дістатись чарівного лотоса, необхідно ринутись у воду… Так і для зустрічі із сяйвом необхідно спочатку поринути в пітьму.

— Над чим замислився? — запитує Чжоу Цзишу, нізвідки з’явившись за плечима Вень Кесіна й закриваючи вікно. Той, навіть не здивувавшись неочікуваному голосу за спиною, повільно обертається до чоловіка й обіймає. Він кладе голову на злегка піднесене від неочікуваності плече й посміхається.

«Такий теплий» — на мить майоріє думка, із якою Вень Кесін неголосно позіхає.

— В мене таке відчуття, наче я щось проґавив, — не розуміючи реакції на своє запитання, здивовано промовляє Чжоу Цзишу. На це його супутник лише тихо сміється.

— А-Сю, підемо спати? — запитує, не відступаючи ні на крок від чоловіка.

— Зараз обід.

— І зараз темно, — злегка ображено, проте легко, наче пір’їна, б’є його долонею між лопатки, щоб не зачепити ці янгольські крила.

— Нічого подібного, — дивує Вень Кесіна своїми словами, заставляючи того поглянути на нього із нерозумінням. Чжоу Цзишу із ледь помітною посмішкою кладе прохолодну долоню на щоку чоловіка й залишає на його губах легкий цілунок. — Як може бути темно, коли поруч зі мною сяє місяць?

— Ага, ще скажи щось по типу: «Місяць сьогодні такий красивий», — по-дитячому закочує очі, після чого відходить від нього до свого спального місця. Здається, Чжоу Цзишу тільки-но помітив, що той і досі в спідньому одязі. — Ми це вже проходили, А-Сю.

— І ти так і не відповів, — вказує на того пальцем із нотками докору, після чого коротко сміється й дбайливо знімає з себе ханьфу².

2. Ханьфу — традиційний китайський одяг. 

— В чому сенс, якщо я і є місяць? Звісно ж я прекрасний. А тепер усе — спати! — викрикує настільки голосно, що Чжан Ченлін у сусідній кімнаті здригається й ледь не випускає з рук пергаменти. Побачивши краєм ока, як сіре ханьфу спадає на підлогу, Вень Кесін різко обертається до чоловіка спиною й ховається з головою під покривало.

Тяжко видихнувши, проте із посмішкою, Чжоу Цзишу складає одяг на підлозі неподалік їхнього спального куточка. Загасивши єдину свічку, що невтомно горіла іще з ночі, він вже збирається лягти поруч, як чує тихе: «Такий красивий, що померти можна».