Небезпечний день у безпечному місці

Люк

Досі було важко звикнути, що мене ніхто не будив. Раніше це робила мама або хтось інший з її прохання. В комірку, де я спав, навіть сонячне світло не проникало, тож сам я ніколи не знав коли слід прокидатись, а коли лягати. Взагалі я рідко мав удачу стояти біля вікна – мама не дозволяла. На вулицю я виходив лише разом із нею. І не через власне бажання, а тому, що так треба. Я повинен отримувати хоч трохи сонячного світла, щоб не захворіти – так вона завжди казала. Але коли вперше за тиждень виходиш на вулицю, відчуваєш як проміння ріже тобі очі, здається, що саме в ту мить ти і хворієш. 

Насправді я любив сонце, любив виходити на вулицю. Просто це було боляче, завжди невчасно і нестерпно мало. Я радий, що зараз живу не в якомусь місті. Там тхне, там немає справжнього сонця. А тут є. І воно мене тепер будило, лоскочучи своїм промінням моє обличчя. Я вдячний Єві, що вона дала мені шанс жити тут. Я досі гадки не мав, що її змусило рятувати мене, Йорґен ніби теж цього не розумів. 

Я перевернувся на спину в ліжку, бігаючи очима по малюнках на стелі. Дивно навіть, що старий живе в такому будинку. Такий будинок личить більше великій і дружній родині з онуками, а він тут зовсім один. Гаразд, тепер один зі мною, але ж ми не родина. І навіть коли тут була Єва, було порожньо. Ніби Єва з Йорґеном спеціально лишили місце ще для когось. Якось вчергове обходячи портрети на полицях та стінах я знайшов ймовірну людину, для кого вони залишали місце. Дівчина, що виглядала як моя однолітка, з довгим волоссям, зібраним у хвіст, відрізаним чубчиком і невинною посмішкою. Вона була в оточенні Йорґена, схожого на нього чоловіка і жінки їхнього віку. На цій дівчині була вишита хустка, майже така сама як в Єви. І хоч її самої не було на малюнку, але чомусь я легко міг уявити її поруч, вона б посміхалась тут.

У мене не було сумнівів, що Єва моя старша сестра, не було сумнівів, що її народила моя мама, що вона така сама дочка мого батька, як я його син. Але я знав, що це не її родина. Мама є мамою для мене, але не для неї. Я ніколи не знав по-справжньому свого батька, але він точно не батько для неї. Мені було шкода її. Я не можу сказати, що повністю і беззаперечно любив маму. Але я не ненавиджу її. Злюсь на деякі її рішення, слова, це правда. Та мені є за що її любити. І мені, мабуть, нема за що ненавидіти батька? Чому тільки я усе забув?.. Байдуже. Але що вони зробили з Євою, щоб вона так сильно ненавиділа їх? Як і скільки б я не намагався, вона не розповідала про батьків чогось суттєвого, навіть показувала, що їй неприємно про це говорити. Це лякало мене. Єві двадцять девʼять, мабуть, вона найнебезпечніша людина в стінах, я відмовляюсь вірити, що у неї є слабкі місця. Але вони є. Батьки, дитинство – от її слабке місце. Ким повинна бути наша мама, щоб лишити найсильнішій людині в стінах слабке місце? Як вона могла бути доброю до мене після такого? Тепер мене лякала жінка, завдяки якій я вижив. Враховуючи історію Єви, я радий, що мама більше не поруч. І я радий, що у Єви є своя родина, де вона щаслива, де її люблять по-справжньому просто за її існування. 

Нарешті встаючи з ліжка, я пішов вмиватись. На кухні досі лишилось тепло і запах чогось їстівного, отже Йорґен не так давно вийшов з дому. Закінчуючи з вмиванням, я повернувся до своєї кімнати, щоби перевдягнутись і спробувати розчесатись. Закінчуючи зрештою цей безлад, я схопив книжку, що почав читати цієї ночі, та пішов на кухню накладати собі сніданок. 

Вже зʼївши половину порції, я раптом згадав, що Єва просила мене не читати за столом. Вмить я відчув провину і хотів було прибрати книжку, та зрештою… вона ж зараз мене не бачить, отже і не дізнається. Коли ж ще мені дізнаватись про захворювання легенів та їхнє лікування?

А потім я зрозумів чому Єва просила цього не робити. За книжкою я не помітив записки на столі від старого. Він знову просив набрати якоїсь трави. А вже багато часу пройшло… Гаразд, потім помию посуд, він же не втече. 

Накидаючи теплий жилет, я взяв кошик і вийшов на поле. Там я і побачив старого. Він щось сапав, задивлявся на своїй ділянці. А тоді нарешті побачив мене. 

– А чи не занадто довго ти спиш? 

– Я затримався за книжкою. 

Він хмикнув, повертаючись до сапки. Я ж схилився над необробленим шматком галявини, вишукуючи потрібну рослину. 

– Вперше бачу дитину, що зачитується науковою літературою. Навіщо тобі стільки теорії? 

– Щоб використовувати на практиці. Хіба не це роблять з теорією? 

– Практика! – вганяючи сапку в землю, він потягнувся до фляги з водою. – Для практики мало тільки теорії, треба навчатись. 

Спочатку хотілось заперечити: хіба ж теорія не є навчанням? Та я зрештою не зміг. Щось було в цих словах, щось занадто важке, аби я міг це зрушити. Мабуть, це був досвід. 

– А де навчався ти? 

– Мене навчали батьки, сподівались, що я продовжу родинну справу… В шістнадцять мене відрядили до медичної академії, але я трохи заблукав по дорозі і опинився в кадетському училищі. Двадцять пʼять років свого життя я викинув через власну гордість, тоді склав екзамен на середню медичну ліцензію. От і все навчання. 

– Хіба не за ті двадцять пʼять років ви з Євою познайомились? 

– Знайомство із нею – єдина хороша річ за той час, тому він і марний. 

Двадцять пʼять років. Я живу трохи більш ніж половину цього терміну. Ці цифри лякали насправді. Двадцять пʼять років. Як взагалі можливо змарнувати такий час? Це ціле життя, повноцінне життя. Двадцять пʼять років. Чому він не плаче за ними? Це чверть від ста. Я б плакав, ридав би, коли зрозумів, що втратив стільки. 

– Якщо хочеш вчитись, не питання. Але якщо так само заблукаєш, я більше не пущу тебе за поріг, як би не плакала твоя сестра. 

Заблукати? Це змусило мене криво усміхнутись. 

– Я не такий сміливий, щоб десь блукати… Можливо, я занадто мʼякий, можливо, цей світ занадто жорстокий – не знаю. Я просто хочу жити, плисти за течією, бути в безпеці. Це моя мама завжди виживала, завжди мала сили боротись і Єва, мабуть, така сама, але… нехай я буду боягузом, але я не хочу такої сміливості. Я хочу звичайного життя, без зайвих пригод. 

Я соромився свого боягузства. Зважаючи на мій рід, я не повинен бути таким. Якщо Єва не годилась на роль спадкоємиці, на відміну від мене, значить вона слабша за мене. Та це ж не так! Я навіть одну десяту її проблем не зміг би витримати і навіть вчитись витримувати не хочу. Я хочу далі лишатись в тіні Єви… 

– Не боятись бути боягузом – теж сила. Якби усі в світі були такі амбітні як Єва, світ потонув би в крові від постійних війн. Хтось повинен зберігати мир, вміти поступатись. Завжди потрібен міцний тил, цим теж можна пишатись.

Ця теза змусила мене посміхнутись. Щось в цьому є. 

– Я теж зараз в тилу, пливу за течією, так само як хочеш ти. І це важливо. Тут я приношу більше користі, ніж коли вдавав із себе сміливого… Завдяки моєму боягузству твоя сестра має куди повертатись. 

Ці слова вразили мене. Вони відчувались, ніби корона на моїй голові, меч в моїх руках. З ними я відчував себе набагато могутніше.

Далі ми продовжували займатись своїми справами, час від часу перегукуючись про щось несуттєве. Так я і дізнався, що старий тільки в цьому році вперше збиратиме врожай з цього поля. За наполяганням Єви він засіяв це поле з осені, хоч і відмовлявся довгий час через брак часу. 

– Вона ніби знала наперед…

І я не здивуюсь, якщо Єва справді має дар передбачення.

Близився обід, сонце вже неабияк припікало. Йорґен покинув свою роботу, задивляючись на південь. Коли я почув стук сапки об відро, що регулярно повторювався, подумав, що сонце таки напекло мені. Зрештою цей звук почав діяти мені на нерви, тож я підійшов до цих креативних музичних інструментів, розʼєднуючи їх. 

– Люку, кинь. Біжи додому, візьми необхідні речі і чекай в підвалі. 

Йорґен не був наляканим. Але та емоція, що була в його погляді, найбільше скидалась саме на страх. Але що це означає? 

– Що сталось? – питання було дурне, я знав це. Але я ніяк не міг придумати щось краще. 

– Титани. 

Я розгубився. Титани всередині стін? Вони знову пробили стіну? Але… Гаразд, якщо Йорґен так говорить, значить так і є. Байдуже як це сталось. 

– Чи не безпечніше буде дістатись на конях Яркеля?

– Я свій дім не покину. Іди, Єва повернеться за тобою.

І я побіг додому. Тільки зараз прийшло усвідомлення, що цей будинок я вважав домом. Ріднішим домом, ніж будь-яку іншу криївку до цього. І цей дім можуть розтоптати титани? Ні, я не хочу цього. Чому просто не можна жити в спокої? Чому постійно щось зі мною стається? 

Необхідні речі… мама вже вживала цей термін. Не один раз. Це теплий одяг, їжа, вода, гроші або інші цінності. І ніж. Мама змушувала носити ніж з собою, хоч я й наголошував, що не використовуватиму його. Аби точно не загубити цінні прикраси, вона навіть проколола мені вуха. Її сережки, що батько подарував їй на честь мого народження, майже завжди були зі мною. Поки вона не продала їх. Якось навіть дивно, що в Єви вуха не проколоті… Серед маминих цінних речей також були листи та якась напівспалена тканина. 

Мабуть, доречніше буде, якщо я не чіпатиму речей Йорґена. Як би сильно мені не хотілось допомогти, та краще буде, якщо він сам цим займеться. Але як щодо речей Єви? Звісно, порпатись в її речах неправильно і я цього не робитиму. Проте до її кімнати я обережно зазирнув, ніби міг її потурбувати. Швидко окидаючи поглядом порожню кімнату, в якій ще досі тримався легкий аромат жасмину, я наштовхнувся на самотню теку під одним малим ящиком з купою листів і якоюсь просто деревʼяною шкатулкою, в якій зазвичай зберігають прикраси. Це виглядало, як щось важливе, тож я узяв усі ці речі з собою до підвалу. 

Мені подобався Йорґенів підвал. Тут приємно пахло травами, як і загалом в будинку. Проводити час в підвалі для мене звично, але незвично не чути в підвалі запаху крові. Це давало певне відчуття безпеки і захищеності. 

Підвал тут був за склад: купа харчів тривалого зберігання, запаси медикаментів, звʼязки сухих трав, трохи закритих ящиків. Один з ящиків був накритий якоюсь тканиною. Покидаючи свою ручну поклажу на якусь поверхню, я обережно зазирнув під тканину. На мене дивились порожніми очицями декілька масок Єви, ящик був наповнений ними. Усі вони були різні, але усі були такі однакові. Однаковий виріз очей, який інколи був неохайно вирізаний, однаково закритий рот, що зазвичай яскраво та глузливо посміхався. Хоча були й “тужливі” маски без цієї посмішки. А ще однаковими були тріщини, потертості, подряпини та кров. Усе це було на кожній масці. Єва переважно добряче зношувала їх, перш ніж міняти. 

Наскільки Єва з Йорґеном довіряють одне одному, що такі речі зберігаються без жодного прикриття? Це… справді дивовижно. 

Невдовзі я всівся, тягнучись до книжки, що узяв з собою. Я не знаю скільки доведеться тут сидіти, тож просто узяв найтовстішу книжку, що побачив. Проте думки мої були поза читанням. Я не міг зосередитись на словах, буквах, реченнях і чомусь ще. Було цікаво, що іще Єва тут лишила. Хоч цей інтерес і відчувався чимось хибним, неправильним, але я не міг стриматись. Думка, що я тут один і ніхто нічого не дізнається, змусила мене взяти до рук якийсь конверт з ящика. Отримувачем вказаний Йорґен, відправником хтось невідомий. Дістаючи сам лист, я схрестив брови від здивування. Лист починався зі звертання до Єви: “Дорога Єво! Розумію твої сумніви, але запевняю, що цього не повториться. Приємно, що за мене так хвилюються, але замок на моїх дверях досі цілий. До важливих справ: прошу тебе перевірити Франца Фіцерберта. Нещодавно він запропонував допомогу Розвідці, але за цим можуть ховатись якісь лихі наміри – мені необхідно знати. Сподіватимусь на твою допомогу. Б.” 

Гаразд, мабуть, це щось по роботі. Немає сенсу читати інші листи від цього чоловіка – однаково нічого не зрозумію. Тож наступною стала жінка. На конверті було вказане справжнє імʼя Єви як отримувачки і імʼя Ханджі Зої як відправниці. Конверт був збіса товстим через кількість аркушів всередині. Почалось усе з радості Ханджі – вона писала про те, як зловила титана, так детально це описувала, що мені стало шкода Єви. Але в самому кінці ця Ханджі висловлювала своє занепокоєння: “…Останнім часом ти пишеш зовсім мало. Єво, я переймаюсь за тебе, справді. Обовʼязково напиши мені як ти спиш, інакше я приїду і сама тебе допитаю! Сподіваюсь в Поліції тобі хоч трохи краще і тебе не так мучать жахи. Знаєш, говорять, що іноді легшає від зміни локації. Сподіваюсь, це про тебе. І обовʼязково напиши чи відросло уже твоє волосся! Тобі ж зовсім не личить з коротким. Ніколи більше не відрізай його, гаразд? А ще! Ледь не забула! Батьки запрошували мене до себе, але обовʼязковою умовою виставили твою присутність. Інколи мені здається, що вони більше тебе люблять, ніж мене. Я розумію, що мені лише здається, але знаєш, мене постійно порівнюють з тобою. “От Єва пішла в Поліцію, матиме гарне життя, а ти що собі думаєш?” Якби ж вони могли зрозуміти, що краса життя вимірюється на матеріальними цінностями, принаймні для нас. Тож чекатиму відповіді від тебе. А батьки чекатимуть її ще дужче! Твоя найкраща подруга-рятівниця!”

Цей лист був трохи молодшим за мене – лиш на декілька років. Цікаво, чи досі вони спілкуються? Зрештою, добре, що у Єви принаймні колись була така людина. 

Наступний лист був від іншої жінки, адресований Йорґену: “Люба Єво! Я неймовірно сильно сумую за тобою і мені дуже прикро через той біль, якого я тобі завдала. Знаю, я поводжусь егоїстично і по-дитячому, ніби мені не вистачає страждань в житті, але… Я справді хочу пройти через це сама. І коли я пишу це, то маю на увазі, що я проти твого втручання у моє матеріальне становище, проти твоєї фінансової допомоги і допомоги з працевлаштуванням, але я хочу, щоб ти повернулась до мене, була поряд як раніше. Прошу, зараз мені потрібна твоя підтримка як ніколи. Без тебе я не повертатимусь додому, не хвилюйся. Як доказ додаю свій ключ. Незабаром роковини смерті Віктора і я дуже хочу провести цей день із тобою. Будь ласка, пробач мені мою дурість. Кохаю тебе більше від життя свого. Твоя маленька Марі“.

Гаразд, мені не слід було лізти у листи, це аж занадто особисте. Обережно ховаючи аркуш паперу в конверт, я повільно повернув його на місце. Далі була тека. Я пообіцяв собі, що відкладу її одразу ж, якщо побачу там якісь листи, але їх там не було. Натомість першою мені впадала в очі її посвідка. Справжня посвідка, що підтверджує її особистість, її право зватись Євою Вайс. Хоч я і не бачив дати видачі, але знав, що цей папірець старший за мене. 

Наступним документом було право на власність. Єва володіла якоюсь земельною ділянкою в Герміні. На секунду майнула мрія, що ця ділянка – наш маєток, але я швидко переконався, що це маячня. Адреси не сходились. Було ще декілька робочих заяв, які не сильно мене цікавили. Останнім став грошовий чек на імʼя Марі Блю. Кількість цифр в сумі лякала мене. Та зрештою мені стало шкода цю Марі. Я знав лише, що в неї хтось помер, якісь фінансові проблеми і, судячи з усього, проблемне кохання, та це вже змушувало мене співчувати їй, як нікому іншому. Хоча… Ні, Єві все-таки я співчував більше. Зрештою вона любила її, якщо ось так зберігала листи, виписала цей чек. Наскільки легко любити людину, якій неможливо допомогти? 

Я спробував пошукати відповіді в шкатулці. Там було більше предметів, ніж я очікував. Буквально вивалились з неї три нашивки – одна з мечами і дві з різними варіаціями єдинорога Поліції. І на звороті кожної було її справжнє імʼя. Тобто хоча б помре вона не безіменною… Та який в цьому сенс, якщо вона живе безіменною? Це ніби якась насмішка вже.

В шкатулці також було два ключі на довгій нитці. Вони були однаковими, але це не ключі від дверей Йорґена. Може, один з них належить тій Марі? Мабуть… Поруч також покинуто лежала неймовірної краси брошка. Мама колись намагалась навчити мене розрізняти дорогоцінне каміння, але я ніколи не слухав цих уроків, тож для мене вона була зроблена з якогось гладкого світло-зеленого каменя в золотому обрамленні. Але ця робота видавалась такою тонкою та обережною, ніби я тримав в руках фігурно вирізаний листочок мʼяти. Поруч лежали також квитки на вистави. Однозначно Єва любила “Снігову королеву”. Була ще дрібка ґудзиків, плетений браслет, якісь медалі і військова краватка. Щось підказувало, що я щойно зазирнув у самісіньке серце Єви. 

Наступним в моїх руках опинився старий і збіса потертий блокнотик. Відкривши його, я зустрівся з кострубатим почерком Єви. Однозначно вона квапилась, коли це писала. У заголовку було написано “Леві” і ніби пізніше вона дописала “Акерман?” Поруч стояла також якась галочка. 

Далі був перелік адрес з примітками. Де він живе, де його можна знайти і де про нього знають. Біля домашньої адреси Єва вписала, що це нічого не дає, адже йти туди занадто небезпечно. На території, де його можна знайти, можна використовувати лише маскування, адже там теж небезпечно. Від одної адреси, де знають Леві тягнулась стрілка вниз сторінки: “Різник. Розпитати“. Закреслені ці слова були неохайно, поруч виднілись червоні відбитки, радше навіть іржаві. Кров. 

На наступній сторінці не було заголовку, лише пункти:

• Тримає ніж по-іншому, збільшує швидкість. На ножах я йому не суперниця, якщо не хочу стати нарізкою

• Леза від ППМ

• Рукопашний бій?

• Поодинці ризикую життям. Треба привести до групи

• Буде мітити на мене та Ервіна, тож триматись разом

“Не вбити, а розкрити“, – було написано окремо, посередині. Від цих слів тягнулась стрілка до знаку питання. Від знаку питання тягнулась наступна стрілка: “Перемогти“.  

На ще десятку сторінок був опис будь-яких показників, вподобань та інших дрібниць про цього Леві. Приблизний зріст та вага, щось про ППМ і зброю, зв’язки з іншими людьми, вподобання в одязі, звичні маршрути. Це навіть якось… дивно. Навіщо їй стільки інформації про людину. Хіба вподобання в одязі допоможуть при упійманні? Але зрештою це також вражало. Єва повністю віддана роботі. Навіть важко уявити як вона знайшла усі ці дані. Якою ціною їй це далось? Як довго вона спостерігала? Чому вона так старалась із цим Леві?.. Занадто багато питань і жодної відповіді. 

Загалом трохи менш як двадцять сторінок було присвячено Леві. Іноді Єва писала щось настільки дрібно, що неможливо було навіть розібрати. 

Далі знову був заголовок: “Ізабель Маґнолія“. Від останнього слова тягнулась стрілка до слів: “Сирота, втекла з гермінського притулку. Там дають прізвища пов’язані з рослинами“. Чи могла Єва також жити в притулку? Може саме так народилась Липа?.. 

“Енергійна, але зовсім дитина. Загрози не становить“, – це усе, що було сказано про Ізабель, окрім її походження. 

Наступним був “Фарлан Черч”: “Друга половина мозку Леві. Роз’єднати. Загрози не становить“

Далі блокнот був розписаний опитуваннями свідків, Єва фіксувала злочини цих трьох та ще деяких людей, які судячи з усього були дотичні. В самому кінці були деталі операції, Єва розробляла чіткий план. Вона рахувала переважно хвилинами, хоч іноді доходило і до секунд. Спеціально для плану вона вклеїла в блокнот мапу потрібного району, позначаючи потрібні маршрути. Це було дивовижно, ще дивовижніше, ніж до цього. В цій операції Єва поставила своє життя на кін. Якщо вона досі жива, значить усі ці її розрахунки спрацювали, вона спланувала усе правильно. Але ні, це не був просто план. Це був справжній витвір мистецтва, що надихався золотим перетином. Я просто не вірив, що хтось здатен таке створити і застосувати на практиці. 

Три останні сторінки були присвячені майбутньому:

“Якщо спробує вбити Ервіна? Спробує вбити Ервіна

Що тоді? 

• Вбити. Можливо єдине слабке місце Різника. 

• Друзів його вбити можу. 

• Катувати? Загальні катівні Взяти ту, що по дорозі до Стохеса. Виставити охорону, тримати усе в таємниці. Якщо він справді слабке місце Різника – Кенні прийде за ним. 
• Він Акерман… Можливо, я зможу використати його проти короля? 

Можу навіть полковницею стати… 

Довірю це рішення Даріусу.

Якщо він забере мою свободу, то своєї теж не побачить“

Тільки тепер я зрозумів про кого був увесь цей блокнот. За декілька років до падіння стіни Марія усі обговорювали те, як Липа разом з деякими розвідниками зловили банду, що не давала жити усьому Підземному Місту. Ервін був одним із тих розвідників, отже… Це саме Ервіна Єва називає своєю свободою? Що вона має на увазі? Хоча ні, я розумію, здається, розумію. Вона готова вбити за Ервіна, вбивати і катувати… Справжнє визначення свободи. Цікаво, як вони познайомились? Чим саме він так вразив Єву? 

Перегортаючи сторінку, я очікував побачити порожнечу, але Єва знову здивувала по-справжньому останнім записом: “Він його не чіпатиме. Якщо помилюсь, значить ніколи не мислила правильно”. Оскільки наступних записів не було, я вирішив, що Єва не помилилась. Якщо я правильно розумію, то вона дійсно не помилилась, але я не міг бути певен. Принаймні хотілось в це вірити, адже так виходить, що вона досі вільна. І мислить правильно… Але щось було в цій всій історії гнітюче. Не катування, не вбивства, не уся ця драматичність. 

Єва була спостерігачкою. Вона спостерігала зі сторони, завжди була сторонньою. В усіх цих записах було занадто багато самотності. Тоді я і зрозумів чому остання сторінка промокла. Вона зробила так багато в цій історії, але вона усе ще не головна героїня – от що не так. Мені стало її шкода, знову. Вона заслужила на краще, але… чи хоче вона сама обрати це краще? Єва абсолютно точно вміє брати від життя усе, що забажає, тож… бути сторонньою – її власний вибір. І навіть якщо вона сама це обрала… Вона усе ще страждає, збіса сильно страждає. Може, вона розраховує, що усі її сльози окупляться? Було б непогано. Зрештою, якщо надати причину своїм стражданням, болітиме не менше, але принаймні зʼявиться причина терпіти цей біль… 

Від звуку відкривання підвалу я підскочив. Усе моє волосся стало дибки. Я швидко сховав блокнот назад, ніби якийсь злодій, що ризикував бути спійманим. Так дуже часто поводилась мама…

Я намагався виглядати природньо, як зазвичай, але усе тіло здавалось мені чужим. Невдовзі крізь стук власного серця і якийсь писк у вухах до мене долинув голос Йорґена. Спочатку він тихо звертався до когось, потім дзвінко гукнув мене. Поруч із ним стояла дівчинка трохи молодша за мене. Її погляд був розфокусований занадто сильно, що трохи лякало. Іноді трупи мали схожі погляди. 

– Оглянь і наглянь. 

Я вже хотів виконувати цей наказ, аж раптом зрозумів, що щось не так. 

– А ти? 

Старий зупинився лиш на хвилину заради мого питання. 

– У мене ще є справи.

Гаразд, справи. Цікаво, що це за справи, які не можуть почекати, доки титани кудись щезнуть? Ну не сам же він піде їх рубати, правда? Адже Поліція таким не займається. Хоча… Єва теж Поліція. І про те, як вона героїчно вбивала титанів в Трості, було написано на першій шпальті газети. Зважаючи на те, що старий – колишній капітан Єви, є ймовірність, що це він її цьому навчив. Господи, я не хочу знову ставати сиротою! Гаразд, є справи важливіші. 

Я швидко ковзнув поглядом по цій дівчині, але нічого незвичного не виявив. Вона лише сильно трусилась попри чиюсь хустку на своїх плечах. Але однаково треба спитати: 

– Ти не поранена? Нічого не болить? 

Не відриваючи погляду від чогось невидимого під моїми ногами, вона помахала головою. Добре. Хоча я і очікував такої відповіді. Навряд Йорґен довірив би її мені, якщо вона мала якісь серйозні поранення. І все-таки її тремор не давав мені спокою. Занадто легко вона одягнена для підвалу.

Швидко знімаючи свій кардиган, я передав його їй. 

– Ось, одягни. 

Спершу вона недовірливо поглянула на мене, очікуючи, мабуть, підстави. Коли ж усвідомила свою безпеку, таки прийняла мою пропозицію, швидко одягаючись. Вона була суттєво нижчою за мене, тож мій кардиган сягав її колін, та це було добре. Так вона швидше зігріється. 

Зрештою дівчина сіла на якийсь ящик поруч з моїм, міцно кутаючись в мій одяг. Отже, я вгадав… Мабуть, я мушу поговорити із нею? Хто вона взагалі? Звідки? Де її батьки? Що я маю сказати? Чи варто взагалі щось говорити? Гаразд, що мене хвилює зараз найбільше?.. Господи, чому це так важко? 

– Звідки ти? 

– Даупер… Південні околиці.

Її голос був таким тихим і повільним… Мені стало її шкода. Щось у ній нагадувало мене, мене раніше. В дитинстві я так само намагався займати якомога менше місця, бути таким самим непомітним… 

– А де твої батьки? Невже ти сама? 

Щойно мені почало здаватись, що вона трохи заспокоюється, як її очі знову почали дивитись крізь світ. Усю її пересмикнуло. Вона довго мовчала і я не наважувався сказати щось знову. Лише її сльози отямили мене, прокричали, що я помилився. Я поквапився хоч якось виправити ситуацію: 

– Вибач! Не відповідай, якщо не хочеш… Я думав, буде краще, якщо спробую поговорити з тобою, але… – Навіщо тільки я усе це кажу? – Пробач, гаразд? Я справді не хотів нічого поганого… 

Хотілось виправдовуватись знову і знову, пояснити, чому не вмію спілкуватись, що вона ледь не перша однолітка за моє життя, яку я бачу так близько. Та я зміг вчасно спинитись, не закопуючи рештки своєї честі ще глибше. Проте я одразу ж пошкодував, що не продовжив виправдовуватись. Колись улюблена мною тиша зараз була такою гострою, зовсім злою. Мені хотілось старої тиші, з родинної бібліотеки. Я проводив там увесь свій час, доки не впала стіна Марія. Щось всередині завжди казало, що це якось неправильно, але я ніколи не слухав той голос. 

Можливо, в усьому винна мама? Вона дозволила мені стати таким, дозволила жити в бібліотеці, нехтуючи уроками, прийомами їжі, іноді гігієною, сном та, звісно ж, спілкуванням… Я памʼятаю батька лише по сварках із нею з цього приводу. “Люк повинен те, Люк повинен се…” і “Він дитина, тобі він нічого не повинен” – таке от вічне протистояння. І завжди в їхніх сварках було місце для ще когось. Я ніби відчував, що матері хотілось когось згадати, докорити цим імʼям батьку, йому теж хотілось згадати це імʼя і докорити ним у відповідь. Вони завжди памʼятали Єву, брали її у кожну свою сутичку за додатковий аргумент. Але ніколи його не використовували, боялись вимовити це імʼя вголос, ніби прокляття. 

Мене зараз дивує наскільки ідеально вони змогли викреслити її зі свого життя. Я ніколи навіть і не здогадувався, що я не єдина дитина в родині… І хоч вони її викреслили, викинули, але забути не змогли, тримаючи це імʼя на язиці. Тепер і відчуття, що мама завжди хотіла дочку, а не сина, мало якийсь сенс. Як же це іронічно! Дівчинка не згодилась, а для хлопчика забракло місця! 

Лише книжки не ставили мені умов, не жаліли, не захищали від усього. Лише книжки показували мені якийсь новий світ, не змушували відчувати себе чужим. А ще в бібліотеці ніколи ніхто не кричав і не було чутно криків з інших кімнат… Чи були у мене взагалі колись шанси стати нормальним з таким розкладом? Якщо і були, то мізерні. Тому не дивно, що я доводжу інших до сліз, не знаю де спинитись і взагалі непристосований до реальності. Іноді я мрію про повернення в маєток, щоб знову стати молодим паном. Рівно допоки не згадую, що усі, окрім Єви померли. Я більше ніколи не буду молодим паном, тепер просто паном. Ніхто уже не дасть мені ховатись в бібліотеці… Хіба що Єва, але… Мені усе більше здається, ніби хтось намагається виміряти вагу, під якою її спина остаточно зламається. Зрештою, я ж повинен мати хоч якусь відповідальність в житті? Хіба ні? 

Зараз я шкодую, що ніколи не вчив молитви, коли мама пропонувала. Вона молилась часто, кожної ночі. Це була якась стандартна, найлегша молитва, яку вчать ще діти, але я ніколи не вслухався в її слова, щоб запамʼятати. А зараз хотілось молитись. Може, це щось змінить? Може, хтось справді дасть мені знак у відповідь? Залишалось тільки сподіватись, що дошка долівки, на яку я весь цей час витріщався, подасть мені той знак. 

– Усе гаразд, це мені варто вибачатись… 

Я заледве зміг повернути владу над своєю мімікою і сховати подив, щоб подивитись на неї. Це мені дошка щойно відповіла? Чи може старий її якось намовив? 

– Мене звати Кая… – вона востаннє витерла сльози, а тоді перевела погляд на мене. В її очах усе ще було збіса пусто, але тепер вона намагалась фокусуватись принаймні на мені. – А ти?

– Люк… – я не одразу усвідомив, що говорю щось взагалі, тому запнувся, – мене звати Люк. 

Вона виявилась приємною співбесідницею. Але тепер тему її батьків ми оминали. Вона наче змогла відволіктись розпитуючи про мене. Виявилось, що в лютому, акурат перед моїм приїздом, вона була у Йорґена як у лікаря. Звісно ж мене тоді вона тут не бачила, тож і питала на яких це умовах я тут живу. Питала про мою родину, звідки я, але я відмовив, сказав, що не можу це розповісти. Вона не виглядає як погана людина, яка обовʼязково комусь мене продасть, як лякала мама. Але ж ризикувати не можна, як застерігала Єва. І брехати мені ще зарано, як втручався Йорґен. 

Мені вдалось забути, що ми зараз сидимо в підвалі, бо десь там ходять титани і взагалі життя усіх людей може бути під загрозою. Що б не змусило Каю плакати, їй це теж вдалось забути. Я шкодував, що не мав досвіду спілкування з однолітками раніше. Це краще, набагато краще, ніж я міг уявити. 

Але усьому є свій кінець – цю істину я надто добре знав. Я знову почув той самий гуркіт, що й на полі. Такий самий ритм, така сама сила. Усі позитивні зміни в Каї миттю зникли і мені стало її шкода, неймовірно шкода. Хотілось, щоб усе закінчилось швидше, щоб вона нарешті могла видихнути. 

Нагорі почувся скрип вхідних дверей. Швидким кроком зайшли двоє. Почувся якийсь стукіт в будинку і швидкий шурхіт. Він був знайомий, але я не міг згадати що ж це могло бути. А потім зрозумів – вони зачиняють вікна. 

– Ти бовдур, Артуре, просто клятий бовдур! – це був Йорґенів голос. Він звучав на диво сердитим. Єва не помилилась, коли казала, що старий гострий на язик завжди, але він ще ніколи не говорив з такою агресією.

– Легше стало? 

– Нам вже не по двадцять років, щоб дівчат викрутасами чіпляти! Нащо ти це зробив?! Південь з північчю поплутав чи що?! – Йорґен уже стишився, але все ще говорив з чималим окликом. 

– По-твоєму слід було кинути людей помирати чи що? 

– А чому б і ні?! Це краще, ніж привести титанів до свого будинку, – до мого, бляха, будинку – ніж опинитись в щелепі цих титанів і далі по списку! 

– Що я повинен сказати Саші, коли б вона побачила трупи? “Вибач, я занадто боявся”? “Сам учив тебе допомагати іншим, а тут щось не вийшло”? Йорґене, добро повертається, завжди. Не можна вічно сидіти у себе вдома і… 

– Ще одне слово про цю маячню – зламаю тобі носа. І титан тобі швидше його вправить, ніж я. Тобі час уже подорослішати і турбуватись лише про свою родину, а не ризикувати життям заради будь-кого! Хто і що взагалі Саші скаже, коли вона побачить наші трупи, га?!

Вони нарешті замовкли, але було чутно, що тишу хтось скоро обірве. Ця сутичка… Мабуть, це і є брат Йорґена… Я не знав чию сторону мені займати. Щось було у словах того Артура, щось було у словах старого. Вони обидвоє мали рацію… І все-таки мене тягнуло на бік Йорґена, бо його я принаймні знаю. 

– Я радий, що саме ти зараз поруч… 

Далі була черга Йорґена довго мовчати. Мені почало набридати його мовчання, хотілось вже крикнути з проханням продовжити. Поки вони мовчать чутно ті кроки. А так хоч можна відволіктись на їхню розмову. І Кая мовчки поділяла мою думку, я бачив це зі зміни виразу її обличчя. 

– Вона сильно виросла? 

– Сильно… Я не впізнав її одразу. Йорґене, я не впізнав власної дочки! – здавалось, ніби Артур зараз почне плакати. Чи то від гордості, чи то від горя. – Вона стала схожою на твою Єву… Я знав, що це колись станеться, але ось так… 

– На Єву, кажеш? Впевнений? 

– Коли вона тільки почала приїжджати в Даупер… Щось було. 

Йорґен довго мовчав, довше, ніж до цього. І його мовчання мені не подобалось. Артур сприймав порівняння із Євою як комплімент, а я знав, що Йорґен в корінь цієї думки не поділяє. 

– Смерть побачила. 

Я відчував, що обличчя Артура змінилось, втратило свій вираз гордого батька. А кого порадують такі слова? 

– Ти ніколи не розповідав про Єву… 

– Ні. Навіть не проси. 

– Можливо, це остання наша розмова… Ти ж знаєш, мене цікавлять не її особисті таємниці… Як їй вдалось стати твоєю дочкою?

Я очікував хвилю яскравих заперечень від Йорґена. З Євою він лається навіть гірше ніж з рідним братом, яка вона йому дочка? Хоча думку Артура я в цей раз поділяв, адже він справді мав рацію. 

– Так сталось… просто так сталось. 

– Вона просила тебе не розповідати? 

– Просила. Ти зі своїм рожевим баченням не зрозумієш чому. 

– Мені байдуже чому. Цікаво просто відколи ти став таким слухняним. 

– Це тільки для неї, не сподівайся… Знаєш… якщо колись ти зможеш почути її історію, ти зрозумієш, що вберегти декілька її таємниць – найменше, що ти повинен для неї зробити. 

Дзвінкі кроки лише наближались. Але слухаючи Йорґена, ставало спокійніше. Мені подобалось як він говорив про Єву. Не тому, що говорить про неї лише хороше. Подобався його спокійний тон, гордість і співчуття в голосі. Чутно було, що він говорить про когось дуже важливого. 

Мені почало здаватись, ніби я зараз в театрі, тільки в якомусь незвичному. Замість дивитись виставу, я її слухаю. Це відчуття мене заспокоювало – вистави завжди мають свій кінець. Єва казала, що це безпечне місце, вона не може так легко помилитись. Це лиш один небезпечний день, тільки один. І скоро вже він закінчиться. 

Кая, що встигла заснути на ящиках, лише додала мені упевненості в цьому. Але вона швидко прокинулась, щойно ритмічні кроки урвались одним єдиним гуркотом. Ніби щось дуже велике впало. Враховуючи ситуацію, мабуть, це впав титан. 

– Прийшла… – я чув переможний усміх в голосі Йорґена. Він ніби особисто до мене звертався, хоч досі сидів десь в приймальні. 

– Хто?.. Єва чи що? 

– Та яка Єва! Вона зараз в Каранесі. Як ти собі уявляєш її проти титана?

– Тоді хто?

Я відчував, що Йорґен не хотів залишати питання без відповіді, але не знав, як цю відповідь донести і не зрадити Єву. Зрештою повільно мовив, відмахуючись: 

– Та ходить тут одна… Скоро дізнаєшся, якщо вона цього захоче звісно.