На тій стороні мапи

Уся робота, по суті, це моє бачення фіналу 5 сезону. Не скажу, що це сонгфік, але під час написання надихалася цим плейлістом https://open.spotify.com/playlist/2BNa7egJl9A579F6ppQLbb?si=LeezHgB9TiOs9EnBRVNVFA&utm_source=copy-link

Сподіваюсь, що посилання активне і вам сподобається ця робота. Приємного читання!

– Вілле…
Суцільна темрява. Немає ліку хвилинам, годинам чи, може, взагалі дням, як Вілл відчуває цю порожнечу всюди – так, наче він застряг у чорній дірі, що висмоктує з нього всі сили.
– Вілле…
А хтось постійно його кличе. Хто це? Воно говорить ще щось, але цих слів неможливо розібрати.
– Вілле!
Різкий оберт і десь на уявному горизонті видніється знайома фігура.
– Майку?… Майку, це ти?
Невже весь цей час це був він? Скільки кроків вже пройдено, але сили з’явилися наче за другим подихом. Вілл біжить так швидко, що, навіть аби це була не “чорна діра”, а піщана пустеля, то він біг би з такою самою силою.
– Вілле! Дідько, скільки тебе можна шукати?
– Майку, я… Я і сам не знав, де я був… Чи є? Ти сам як сюди потрапив?
– Що за дурне питання? Я з тобою не про це поговорити хотів. Ти розумієш, як ти налякав нас всіх? Як ти налякав мене? Ти хоча б подумав про це? Хоч на хвилинку, реально, подумав?
– Вибач…
– Дідько… Вілле, зрозумій мене правильно. Я боюсь тебе втратити. Ти потрібен мені більше за всіх у Гокінзі. Ти ж це знаєш?
– Знаю, тому і прошу вибачення…
– Але ти мусиш бути чесним зі мною.
Про що це Майк каже? Про яку це чесність?
– Ти… маєш розказати мені свою таємницю. Я ж твій найкращий друг, Вілле?
– Таємницю? Майку, я не розумію про що ти говориш…
Вілл відходить назад, бо Майк поводить себе дивно і лякає його. До чого він все це каже? Зараз?
– Ми завжди знали, що ти незвичайний хлопчик. Що ти живеш у своєму світі, що твої думки інакші. Ти інакший.
– До чого ти ведеш, Майку? Не лякай мене.
– Це ти лякаєш мене своїм ставленням до мене! Це буквально бачать всі, а ти не можеш визнати це і сказати мені в обличчя?
– Я… Ти надумав усе це! Всі це надумали! Я… Я б ніколи нічого не зробив, щоб зашкодило тобі чи Оді, чи мамі, чи Джонатану, чи…
– Ти кохаєш мене, Вілле?
Дихання перекрило. Що це за відчуття? Що в біса взагалі відбувається?
– Ти кохаєш мене, Вілле.
Куди сховати очі? Де подітися в цій чорній дірі, щоб тебе накрило, неначе великою ковдрою, і вберегло від чужого погляду?
– Я не розумію, на що ти розраховуєш? Постійно дивлячись на мене і шукаючи шляхів зіткнення, та як би зайвий раз торкнутися мене? Вілле, дивись на мене, це не смішно! Я кохаю Од і ти про це знаєш! Всі про це знають!
Вілл мовчить. А що йому сказати? “Так, Майк, ти знаєш, я кохаю тебе ще з молодших класів! Так, я думав раніше, що люблю тебе так само, як Джонатана, що ти мені як брат-близнюк! Але ні, виявилось, що я хочу отримувати листи від тебе так, як отримує Оді; я хочу чути твій голос частіше, ніж раз на декілька місяців; я хочу знати все, що відбувається з тобою, бо, трясця, я переймаюся за тебе і ти дуже важливий для мене. Я хочу малювати для тебе, хоча я і без твоєї участі в моєму житті це роблю! Я хочу бути з тобою. Але я не хочу робити боляче тобі чи Оді, тому я краще переживу це наодинці”.
– Майку, ти все не так зрозумів…
Вілл нервує, замруживши очі, бо йому страшно навіть бачити ту ж темряву.
– Сука, Вілле! А знаєш що? Я довго терпів це! Я не хочу мати нічого спільного з таким, як ти… З таким педіком.
Вілл різко підіймає погляд і продовжує нічого не бачити перед собою.
– Майк? Майк! Де ти зник? Майк!!!
– Вілле… Ти ще не втомився?
Хто тепер говорить? Це не голос Майка…
– Ти нікому не потрібен і ти знаєш про це. Тебе вже так давно не було поряд з друзями, а вони навіть не згадали за тебе… Особливо…
– Замовчи! Стули пельку, хто б ти не був! Майк не такий! Він не покине мене! Ніколи!
– Ти так впевнений у цьому? Він навіть зараз воркує з Одинадцятою, йому немає справи до тебе. Як і всім іншим. І Джонатану з мамою теж…
Всі сили неочікувано полишають. І крім порожнечі тепер відчуваються холод і дивна біль у районі шлунка. Це що, кров?
– Вони… вони не такі, ти не знаєш їх.
– О, мені і не потрібно. Я знаю тебе. І знаю, що ти втомився. Твої страждання варто полегшити, хлопче. Твій час настав.
– Чому… чому ти вирішуєш за мене?.. У мене.. боже, у мене ще є заради чого боротися. Випусти мене звідси!
– Вілле, друже! Прокидайся, я тримаю тебе! Прокинься, будь ласка, я хвилююсь!
Голова зовсім не розрізняє, хто де говорить. Але цей голос заспокоює більше, ніж попередній. Вілл тягнеться до нього, відчуваючи поруч присутність ще “когось”.
– За твою роботу даю тобі право попрощатися, але у тебе мало часу, користуйся з розумом.
Біль різко потужнішає і перед очима все починає проявлятися фарбами. У голову щось сильно вдаряє від перенапруги, а дихати стає все важче.
– Він прокинувся! Вілле, Вілле! Дивись на мене, добре? Ми все виправимо! Просто розмовляй зі мною і фокусуйся на мені! Будь ласка, ти впораєшся!
Вілл, як і попросив його “хтось”, фокусує зір і бачить перед собою знайомі очі. Прочищає горло від якоїсь тягучої металевої рідини і намагається потроху дихати.
– Майку, це справді ти? Більше… не несправжній ти?
– Звісно, друже, це я. Протримайся ще трохи, добре? Де клята швидка, народ?! У Ненсі не виходить зупинити кровотечу!
Яка ще в біса кровотеча? Хтось поранений? Вілл трохи ворушить рукою і відчуває кров на своєму одязі. Чи, радше сказати, на тому, що після нього залишилося. Спочатку накриває паніка, але Вілл згадує, що у нього мало часу. Особливо про важливість часу йому говорить той факт, що сам Майк повністю у його крові, бо тримає ту саму рану “в районі шлунка”. Вілл зважується і починає тихо говорити.
– Майку… У мене… у мене мало часу. Не сподівайся, що хтось зможе мене врятувати.
– Про що ти таке говориш? Я тебе з того світу дістану! Мені без тебе ніяк, Вілле… Оді! Оді допоможе, так? Молю тебе, Оді…
– Майку, Вілл правий. Від нього йде життя і я не можу з цим щось зробити.
– Друзі не брешуть, ти забула? Не можна так здаватися! Він і твій друг також, забула? В дупу вас усіх, я сам його врятую!
– Майку, я.. я хочу, щоб ти мене вислухав – уважно і не перебиваючи.
Віллу стає все гірше і гірше з кожним словом і подихом, але він має сказати все, що так довго зберігав і стеріг у своєму серці.
– Звісно… Так, це навіть добре, кажи, поки швидка не приїде чи я щось не придумаю!
Вілл кладе свою руку зверху на руку Майка – ту саму, яка лежить на пораненому животі. Чи то намагаючись вгомонити, чи то заспокоїти – зараз це і неважливо, бо це останній раз, коли він зможе це зробити.
– Я… часто поводив себе, наче дурень. І я дійсно… дійсно прошу вибачення за це. За всі ці закотування очей; за цокання язиком; за те, як стискав кулаки, коли злився; за поштовхи у плече при якомусь конфлікті. Я.. ніколи не хотів і не бажав чогось злого тобі, Майку. Ти добре знаєш мене і знаєш як я люблю тебе. Якщо чесно, то я навіть ніколи не злився на тебе по-справжньому. Це все було з розряду “в одному місці дитинство грає”.
– Вілле, до чого ти ведеш? Ти забагато говориш і втрачаєш сили, я не можу так ризикувати тобою... Швидка має скоро…
Різка біль пронизує все тіло новою хвилею. Вілл здригається на руках Майка декілька разів і ледь стримує себе, щоб не закричати. Так боляче! Чому настільки? Невже Векна нагадує про час? Але Вілл не готовий і не хоче йти. Йому ж ще не пора? Йому страшно, але він не в праві видавати цього.
– Майку, я ще так багато маю сказати, але… У мене в кімнаті є декілька важливих малюнків… Я хочу, щоб ти їх забрав. Мені неважливо, що ти будеш із ними робити, але… Мусиш їх побачити.
– Звісно, Вілле, авжеж. Що я ще можу для тебе зробити?
Вілл подивився у сторону Оді, прекрасно розуміючи, що ще на неї може чекати.
– Бережи Оді… Кажи їй, що кохаєш її – це справді важливо. І подбай про мою маму і Джонатана – їм не дуже пощастило з молодшим Байєрсом.
– Так, Вілле, продовжуй дивитися на мене. Я тебе тримаю, тож і ти тримайся за мене, добре?
– Майку… Якщо ти не помітив, я завжди дивлюся тільки на тебе.
Ще якихось декілька секунд зорового контакту – такого різного з обох сторін: теплий прощальний погляд Вілла і знервований та збентежений погляд Майка – і все тьмяніє. Більше немає нікого і нічого, але Вілл так і пішов, дивлячись на Майка, бо він завжди на нього дивиться.

Всі стояли мовчки, поки Майк щось кричав, намагався самотужки донести тіло Вілла до машини і повезти до тієї триклятої лікарні. Поки Майк сварився з кожним, хто намагався підійти і заспокоїти його.
Оді пам’ятає це навіть за тиждень після трагедії. Місіс Байєрс довго не могла зважитися на похорон. Вкотре вона вже ховає свого молодшого сина? Але вперше по-справжньому.
– Агов, мала, ти як? – до Одинадцятої, що стояла віддалік усіх, підійшов Стів, намагаючись заглянути їй у обличчя.
– Наче нормально. Мені точно не гірше, ніж йому, – вона рухом голови показує на Майка, що стоїть біля могили свого друга, – Не розмовляє зі мною з тієї самої ночі. Вважає, що це моя провина.
– Ти ж знаєш, що це не так? Ми всі упустили його в якийсь момент. Я ледь забрав місіс Байєрс звідти, боюсь уявити, що чекає на Джонатана…
– Ти давно це помітив?
– Що? Мала, ти про що?
– Ти давно помітив цей погляд Вілла? Як він дивиться на Майка.
– А як? Як звичайний друг, чи не так?
– Стіве, ти так само дивишся на Ненсі. Не скажеш, що ви просто друзі.
– Та що ви прилипли до мене з цією Ненсі? Нас ніщо не пов’язує і взагалі… Зачекай, ти натякаєш, що… Ні! Ні, молодший Байєрс був унікальним та з родзинкою, але це просто його темперамент! Аж ніяк не…
– Закоханість у Майка? Стіве, я багато чого не розумію у цьому світі, але… Я можу бачити те, що лежить на поверхні. Мені навіть шкода Вілла… Але чи зрозумів його Майк?
– Не знаю, мала… Я й гадки не маю, чому він там стоїть вже другу годину? На мене знову дітлахів повісили і всіх треба по домівках за ручку відвезти, знову, лярва в сраку, я нянька!

Майк мовчки дивиться на вирізьблене ім’я на могилі. “Люблячий син, найкращий брат і відданий друг. Завжди пам’ятаємо.” Як тільки він закриває очі, то знову бачить цей погляд, бачить всі ті малюнки і всі моменти разом. Особливо в пам’яті постають останні канікули.
– Що ти малюєш? – Майк не стукає і заходить у кімнату та стає позаду Вілла.
– Та, щось у голові промайнуло… І одразу за роботу. А тобі що, нудно стало з Оді? – Вілл усміхається, повертаючись до Майка з пензликом у руці.
– Так! Дівчата такі задротки, справжня чоловіча компанія мені більш до смаку! – Майк обережно забирає пензлика у Вілла з рук, попередньо поглядом запитуючи, чи може він приєднатися до картини.
– Тоді тобі варто було б залишитися у Гокінзі. Там живуть всі справжні чоловіки, – Вілл стає поруч, тримаючи у руках палітру, щоб Майку було зручніше.
– Але у Гокінзі немає тебе! Гокінз без Байєрсів – щось кумедне, ви наче символ вже… Знаєш, я не за цим прийшов до тебе… Як ти гадаєш, ми з Оді дійсно нормально справляємося останнім часом?
– У вас щось сталося?
– Ні, звісно ні! Просто я думаю, що вона… Вона дійсно підходить мені, вона розкриває мене з різних, абсолютно нових сторін. Поруч з нею я відчуваю себе трохи менше покидьком, ніж є насправді, розумієш? Я думаю, що вона та єдина…
Майк повертається обличчям до Вілла і бачить когось іншого. Вілл наляканий, збентежений, шокований і… засмучений? У нього наче сльози завмерли в очах. Але в один момент всі ці емоції зникають, Вілл бере його за руку, у якій лежить пензлик, і напрявляє у правильний бік.
– Дурнику, ти ж слідкуй за пензликом, бо зараз зробиш мені тінь під сонцем… – потім повертається і рівно каже, – Так, Оді тобі підходить більше за будь-кого. Просто… Поводься з нею краще, добре? Вона заслуговує на це.
Майк широко посміхається, трошки обійнявши Вілла за плече, ніби дякуючи, і залишає кімнату. І Вілла у ній, що в ту саму секунду пошкодував про своє існування і зарікся ніколи і нікому про це не говорити.

Майк знову переноситься на “тут і зараз”, не зважаючи на підступні сльози, що самі котяться по щоках.
– Вибач, друже. Я ніколи не зважав на тебе належним чином. Я знав, що ти б ніколи на мене не розсердився, навіть якби сильно хотів. Знаєш, я зрозумів одну річ: Оді не єдина дівчина у цьому світі. Але Вілл Байєрс був такий один. Мені шкода, мені так шкода, що я так і не зміг зробити тебе щасливим і що я так багато зробив тобі боляче. Якби я тільки знав, що ти мене кохаєш… Можливо, все склалося б інакше. М’яких тобі хмаринок, Вілле Мудрий. Зустрінемося на тій стороні мапи, відбій.