На твоїй совісті.

2 лютого, 1951 рік. Франція.

 

Ми сиділи за невеличким столом на світському заході з моїми бельгійськими друзями Міхаелем та Оноре, які й запросили мене сюди. З сусідньої зали долинала красива музика, а за вікном стемніло. Поруч нас прив’язалася безперечна красуня, ім’я якої було мені невідомим. Вона в цілому увесь вечір була якась загадкова, таємнича. А мене останнім часом цікавлять такі речі виключно з власної допитливості. Довго я вагався і дивився на неї, доки не наважився поспілкуватись. Чомусь розмова з нею мене насторожувала, однак її краса підсвідомо звабила і ввела мене в оману. Але навіть в Біблії вказано, що Диявол буде вродливим, тож зараз я добровільно йшов на зустріч із чим завгодно, ким може ця жінка опинитись.

— Чи не відмовите мені у танці? – спитав в неї я. Хоча я й свідомо брав цю ініціативу, мене дуже дивувало, що мене вперше за доволі довгий час зачепила чиясь загадковість, але така вона була чудова, що я й не думав відступати від початого.

— Чому б і ні, – відповіла вона, подаючи мені руку так велично й гордо, ніби зробила величезну послугу, і їй це на личило та виглядало досить відповідно її постаті.

Вона піднялася, тримаючи мене за руку, і я повів її до танцювальної зали. Ми опинилися поблизу середини зали, тоді я зловив на собі очікуючий погляд мадемуазель і одразу ж поклав на її талію руку. Вона ж у свою чергу торкнулася мого плеча і підійшла ближче. Під музику, як і без, вона рухалася чарівно та невимушено, ковзаючи по підлозі витонченими білими туфельками, що виглядали з-під сріблястої сукні.

— І як же Вас звати? – запитав я, трохи наблизивши голову до неї.

— Ліліан Жафе. А Ви, напевно, Діттер Боісон? – я стверджувально кивнув, — Міхаель розповів про Вас мигцем – сказала вона, заглядаючи мені в очі, а я трохи відійшов назад задля руху в нашому танці. — Ви чудово танцюєте, – додала вона, ніби оцінюючи мене.

— Не краще за Вас, мені не часто доводиться танцювати, тож роблю це інтуїтивно, так би мовити, навмання.

— Тоді маєте гарну інтуїцію, – знов посміхнувшись, сказала Ліліан.

— Тут не посперечаєшся, рятувало і на танцях, і від куль, – вона слухала мене уважно і з зацікавленістю, я завжди таке цінував у людях. Бо, нажаль, з більшістю я вимушений спілкуватись, ніби з глухими стінами.

— Ви були на фронті?  – кокетуючи, але не занадто та й доречно, питала вона.

— Скажімо так, – почав я, — Від куль тікати мені доводилось, проте жодної я не випустив, – у відповідь вона промовчала, дивлячись кудись за мою спину.

На якусь мить Ліліан опустила руку на рівень моєї кишені, стрепенулася, кинула туди стурбований  погляд, але в ту ж секунду повернулася очима до моїх. Тільки зараз я зміг розгледіти їх колір, вони були зеленими, можна навіть смарагдовими. Коли ми поверталися так, що лампа світила на неї з-за моєї спини, вони яскраво виблискували і погляд Ліліан ставав більш глибоким та багатогранним.

— А Ви? Як навчилися так добре танцювати? – спитав я, відчуваючи, що треба і що я хочу продовжувати бесіду. Вирішив не вигадувати нічого надто оригінального, адже моєму — вже сп’янілому — мозку таке було б не до сили. Я міг лише підтримати  розмову на вже задану тематику.

— Досвід, – виказала вона, підіймаючи брови.

— Часто танцюєте? – мене чомусь здивувала, зачепила навіть збентежила її відповідь, хоча ніяк не була особливою.

— Достатньо, – відрізала вона, ніби хизуючись, і знов променисто посміхнулася. Загадка в цій особі не зникала ні на мить, а тільки ставала всепоглинаючою. Вона грала очима, грала витонченими рухами, грала словами, грала мною, до того ж так легко й невимушено, що зараз це мені подобається, це мене заворожує.

Я ненароком  я знов зазирнув у її очі, і право, я загубився там. Вона дивилася на мене багато разів до цього, але не так, як зараз. Цупкий погляд пронизував та відводив від навколишніх обставин, змушуючи піти за нею. І я ручаюся, що якби зараз вона кудись тікала, як кримінальна наприклад особа, я б неодмінно її підтримав та допоміг, незважаючи на власний ризик.

Та раптом музика стихла, зала спустошила, люди розійшлися. Ліліан Жафе опустила свої руки, що одразу ж зробив і я. Вчинивши велику грубість, я повернувся і великими кроками пішов до друзів, залишаючи її посеред залу. Вона стояла позаду і дивилася на мене. Я не посмів обернутись, бо вже усвідомив свою помилку і був надто боягузом, аби вибачитись, але я начисто знав, що дивилась.

І я не карав себе за те, що вчинив так, бо мав віддалено відчуття того, що я таким чином врятувався, а мої страхи не були пустими фантазіями.

До нашої компанії Ліліан не повернулась до кінця заходу. Сиділа за кілька столів від нас і все так само не залишала моїх думок.

 

***

 

Додому мені дістатися довелося досить пізно. Таксист з перекошеним поглядом став кружляти містом і дорога від того подовжилася в кілька разів, але найголовніше —  я опинився вдома, бо інколи гримаси того чолов’яги наштовхували на думку, що везе він мене зовсім не до мого мезону. Однак, мої тривоги виявилися зайвими. Я швидко заплатив за поїздку, на що його згрубіле обличчя трохи повеселішало, та не покидало свого лякливого виразу.

Двері автомобіля гримнули і я миттю піднявся сходами до під’їзду. На першому поверсі я застав сплячого сина консьєржа, в якого були величезні проблеми з грошима й житлом, що породжували  величезні плітки по нашому корпусу. Тож я сумно й скорботно зітхнув, а після увійшов до ліфту і натиснув кнопку з номером «4».

Перед самими дверима в квартиру я довго не міг знайти ключ від них у глибоких кишенях пальто. Зазвичай там тільки й ключі лежали, але цього разу там якого тільки мотлоху не було. Намацуючи одну річ за іншою я все ж таки знайшов ключі. Відчинив двері і з полегшенням розвалився у кріслі поряд ліжка. Дістаючи ключі я зовсім не дивився чим набиті в мої кармани, тож зараз вирішив повикидати непотрібне, а щось важливе просто викласти з кишень.

По одній я витяг кілька купюр у десять франків, на дні була зім’ята етикетка від цукерки, з’їденої цього вечора. Мої очі нічого більше не розгледіли, тож я вирішив зняти з себе верхній одяг, але досі відчував ніби щось там лишилося. Я сунув руку до лівої кишені, яка виявилася пустою, права також. Повісивши пальто мені стало зрозуміло, що я все ще маю чогось зайвого з собою. В кишені, куди я зазирнув, було щось, що я не зміг опізнати лише дотиком.

Там була блискуча жіноча каблучка, що могла належати лише одній жінці — Ліліан Жафе. Мало того, я був майже повністю впевненим, що знаю коли вона туди потрапила. Ліліан вміла дати про себе пам’ятати. І я, напевно, забув би про неї, якби тільки не те дурне нав’язливе бажання зустрічі, повертаючи каблучку. Вийшов чудовий збіг, що давав мені чудової можливості, тому я не міг зупинити своїх очікувань і продовжив живити надії.

Думка про неї не виходила з моєї голови, навіть коли я запевняв себе, що це безглуздо і як мінімум марно, бо зрівняно з тим, якби я ділив шкуру ще не вбитого ведмедя.

Металеву дрібничку я випустив з рук лише тоді, як поклав ії на тумбочку поряд із тусклою лампою і почав поринати в сон.

 

***

 

Зранку, через півгодини після того, як прокинувся, я рушив на перший поверх — до мосьє д’Аліано, що завідував нашою будівлею. І телефонна книга була тільки в нього, бо перед тим як скористатись нашим телефоном треба було завжди питати його дозволу.

Я хутко спустився до низу і запитав, чи можна дзвонити. Отримав позитивну відповідь і взявся шукати в книзі номерів ім’я Ліліан. Насправді, я міг би сумніватися, чи підійме вона слухавку, чи погодиться, чи стане слухати, чи взагалі я знайду її телефонний номер тільки от мене охопила якась ні чим не поясненна впевненість, тож на раціональну оцінку ситуації я не зважав. Знайшовши, я не зволікаючи подзвонив.

Вона майже одразу підняла слухавку:

— Доброго ранку, так! Вітаю! Це Діттер Боісон, ми бачились вчора,–  я почав тараторити, невиразно говорити, слова мішались і плутались в моїй голові, паніка найшла на мене, як тільки я почув перший гудок. Було незручно, — Я тут вчора вирішив перебирати кишені свого піджаку і виявив, що в нього, знаєте, я тільки вчора помітив, така тканина незвичайна! – Здається, вона чула як часто і шумно я дихаю, — От дістав я і кладу собі на шафку, а потім так незграбно збиваю з полички статуетку дельфіну, а вона не розбивається, хоча падає з висоти мого зросту! Яке ж було моє здивування! – я зупинився, оговтавшись від потоку незв’язних думок.

— По-перше — Здрастуйте, – її голос був напружений, ніби вона збиралась когось сварити. Тільки зараз я повністю усвідомив, що саме казав їй до цього, і сорому моєму не було кінця і краю, — По-друге — я не дуже зрозуміла про що Ви. А по-третє, дозвольте спитати, ви хотіли це мені переповісти і заради цього дзвонили?

— Ні! Господи! Що ж  це зі мною коїться! Нісенітниця! Вибачте заради всього, що Вам святе! Зібратись мені треба, то я дурниці несу, напевно бо рано ще! – я намагався якнайшвидше виправдатись, — Так от, як я і казав, я обшукував свої кишені і знайшов там — Вашу каблучку! Вона мабуть вчора впала! Ось, це те, заради чого я телефонував, – додав я, зрадівши нарешті здоровому розуму і добре сформульованим думкам.

— Дякую Вам! – я буквально чув, як вона посміхалася, — Думала — загубила, не сподівалась вже знайти.

— То коли б Вам було зручно зустрітись? Я з задоволенням допоможу вам і привезу каблучку, – потроху я опанував свої думки і почали будуватися речення, які мали хоча б якийсь сенс і були доречними.

— Так швидко все вирішилось, – високим, ніби витончене звучання скрипки, голосом відповіла вона, — Навіть не знаю..

— Не жалійте мого часу, я увесь Ваш, – тут мені здалося, ніби я пошився у повного дурня і вдався  до зайвих лестощів, що могли якось скривдити мадемуазель, — Я Вас ніяк не тороплю з рішенням! – все ж додав я, аби попередній вислів стерся з діалогу і просто зник.

— Ні, що ви! Я й не подумала. Просто намагаюсь згадати, коли буду вільна, – цікаво, чим вона займається?, — А давайте о четвертій за моєю адресою? Я живу на Гранд-Еігзе Руе сім, –  я сильно зрадів, як тільки почув її пропозицію, бо дуже швидко дістався ще тільки вчора зародившоїся мрії.

— Чудово, – вимовив, чи навіть відрізав я, вчинивши, на мою думку, грубість щодо Ліліан, але ж це я також зрозумів лише з часом.

Я не попрощався і машинально поклав слухавку. Одразу ж підлетів з місця, зім’яло подякував мосьє д’Аліано і пішов до себе збиратися на зустріч, та по дорозі я записав  ручкою зі стола консьєржу на своїй долоні адресу.

 

***

 

Переді мною показався фасад невеликого будинку. Я поглянув на годинник, що пробивав першу годину дня. Видихнувши, я відкрив двері машини і рушив у сторону будинку. Парадні двері відчинилися і з-за них вийшла неперевершена Ліліан. Вона справді була такою. Інакшою; світські вечори, довгі сукні, вишукане шампанське — вони представили її мені зовсім з іншої сторони, ніж я бачу її зараз. Хоча усе життя я був запевненим, що ми ніколи не дізнаємося, які є люди насправді, але зараз мені було все одно на суперечку з самою собою. Я втратив вміння критично мислити.

Лаконічна ниточка білосніжних перлин на шиї яскраво виблискувала, ніби вітаючи мене, як і сама Жафе зараз.

— Добридень! – відказала вона, як тільки розгледіла мене.

— Щиро радий бачити Вас, – сказав я і ввічливо підняв капелюх.

— Зараз нарешті маю вільну добу, багато мороки останнім часом. На честь цього пропоную пройтись круг мого корпусу, погоджуєтесь? – ніколи я не був настільки впевнений у відповіді ще до того, як питання повністю прозвучало. Та я взагалі міг би згодитись майже з усім, що вона б запропонувала.

Знаєте, ще вчора ввечері мені здавалося, ніби вона просто багате, величне тіло, а сьогодні вона щось набагато глибше і більше. Не дарма кажуть, що люди змінюються під вечір. А може й навпаки, не знаю.

Тож, ми зробили кілька кругів по невеличкому майданчику біля її дому, а коли повертали на третій, вона, паралельно про щось балакаючи, звернула в сторону міського парку. Я не одразу правильно зманеврував, але вчасно рушив до неї і продовжив мовчки слухати що вона говорила. Вдалечині співали різнопір’яні пташки.

Я майже перестав слухати про що вона говорила на півдорозі, а коли оговтався — зрозумів, що ми несвідомо перейшли на неймовірно важку тему про те, що саме є важливим в цьому світі.

Вона відчужено доводила, що не існує нічого важливого, бо все, що нас оточує, чим ми живемо —  завжди зникає. Навіть якщо ти прикладеш якнайбільше зусиль, ніколи не зможеш однією колодою карт грати і з Богом, і з долею, і з Дияволом.

Тоді я прозрів. Вона справді була тим невідомим, легким, чимось, що насправді вже позбавлене крил. Я не просто відчував, що вона манить мене своєю глибиною, незвіданістю, я переконався, що мене вже поглинуло по шию.

 

***

 

Місячний диск повільно змінював на горизонті Сонце. Ми збиралися прощатися, по крайній мірі, я відчував що наша прогулянка близиться до кінця. Ліліан знову, як і минулого разу, розвернулася у потрібному напрямку, а я лише слідував за нею. Ми йшли в сторону дому, і це мене засмучувало і заздалегідь знемагало, але була й насолода, захоплення у цьому. Такий мазохізм щодо захоплюючої Ліліан мені вкрай імпонував, хоча я й усвідомлював своє божевілля.

Біля дверей її будинку, куди я проводжав Ліліан, ми зупинилися. Мій погляд спустився на її вишукані брюки у клітинку. Вони чудово підкреслювали тонкість її щиколоток, які також виглядали витончено на фоні чорних туфельок.

— Не знаю, чи не почуваєшся ти ніяково, але я не можу подолати бажання продовжити нашої бесіди і не запросити тебе до себе, – люблю французьку. З «Ви» на «ти» перескакувати можна майже непомітно, але ж який град почуттів впав на мої плечі, коли вона потроху підпускала ближче, коли крутила ім’я на вустах, спокушаючи, як сама доля, — Ти ж не будеш проти?

— Зовсім ні, – ледве видавив із себе я, будучи надзвичайно здивованим такою пропозицією. Це було щось глобальне, максималістичне, я розгледів у цьому прояв її симпатії, а найголовніше  — я, спіймавши себе не думці, усвідомив свою закоханість, що драла, прожирала моє сп’яніле серце.

Із своєї синьої сумочки вона дістала зв’язку ключів, з якої виділявся невеличкий брелок у вигляді Великого Єгипетського Сфінксу. Вона, судячи з її обличчя, чекала трохи більшої чи впевненішої відповіді від мене на таку пропозицію, однак швидко змінила своє здивування і розгубленість на легку посмішку. Ми увійшли у під’їзд. В моїй кишені дзвякнула каблучка Ліліан. Ми ледве не забули про це. Сам привід мого візиту повністю стерся.

В будинку не було ліфту, ми підіймалися пішки. І весь цей час, з кожним моїм кроком можна було почути як підлітає каблучка в кармані.

Як тільки ми увійшли до кімнати,  яку вона, як я розумію, знімала, я дістав ту дрібничку і з якимсь трепетом поклав її на тумбу при вході. Я зробив це нічого не спитавши, бо ми не розмовляли останні кілька хвилин. Після я на диво згадав, що треба було б зняти шляпу, що й зробив.  Я взагалі поводив себе нестерпно впродовж усього часу із Ліліан, а причиною моєї втрати такту було лише те, що Ліліан зводила мене з розуму. Зазвичай я маю значно вихованіші манери, проте я був настільки спантеличеним, що не усвідомлював своїх дій.

Вона знов швидко посміхнулась, а потім мені здалося з її виразу обличчя, ніби вона запрошувала мене до себе лише з простої увічливості, але ж як таке можливо? Мені ж точно зрозуміло, що вона саме хотіла продовжити спілкуватись, що вона жадала цього!

Ліліан підійшла і забрала каблучку, ховаючи її серед інших у своїй скринці.

— Насправді, так добре іноді мати вихідний, коли довгий час була повністю у роботі та справах, – проказала вона, просто між іншим, до нашої розмови це не мало жодного відношення.

— Чудове почуття, не можу не згодитись, – сказав я, сідаючи на табурет біля крісла, куди сіла Ліліан.

Вона позіхнула. Мені здалося, що саме зараз є найліпшим моментом для мого зізнання. Я встав, а вона мовчазно слідкувала за моїми діями здивованими, чи навіть наляканими очима. Під довгим відчуттям напруги, я почав, та мене одразу ж відпустило:

— Знаєш, я зовсім не розумію, що коїться зі мною, але як тільки я думаю про тебе, а це відбувається останні два дні, то перестаю бути собою. Я обираю втратити все заради тебе, хоча мені ще нема на що погоджуватись. Я вже буквально готовий віддати свою голову, все одно більше від неї сенсу нема, я втратив можливість мислити.

— Я… – почала вона, але я нахабно її перебив. Та мені було все одно.

— Щось находить на мене, поглинає. Мені вже не цікаво жити, існувати, я тільки й живлюся думками про тебе! Будь-ласка, ти ж теж мене любиш, так? Бо інакше я вийду повним дурнем, хоча яка вже різниця, як там мене сприймають, мені тільки тебе треба, я зречуся хоч від самого себе, від всесвіту! Я люблю тебе, – я опустився на підлогу, я молив її, молив себе. Щось, чого я не побачив на її килимі, впивалося у коліна.

— Боже мій, Діттер! Нащо ж ти! – вона за руки піднімала мене, я одразу встав, бо вона цього хотіла. Ні, я не хотів вставати, як і падати на коліна, просто вона цього хотіла, а я їй служив, бо інакше вже не зможу існувати, — Ми ж знайомі лише два дні, це ж ні у які рамки! І, нехай це і приємно чути, але ж не варто!

— Вибач, – я вибачався за свою любов. Я не міг її розлюбити, і ніколи не зміг би.

— Не треба вибачатись, – Ліліан підійшла ближче, — Треба розуміти свою навіженість! Ти ж полюбив не мене, ти полюбив той фрагмент, що ще не помер в мені!

— І цей фрагмент неймовірний! Бо він — для мене все!

— Ні! Я ж навіть не живу у Франції, я лікуюся у Швейцарії і приїхала на два тижні! Я їду вже завтра, тут я у родичів. Мене там чекають, я можу навіть заміж вийти скоро! Ні-ні-ні! Не може такого бути! Ти не можеш мене любити! Благаю, не люби! – я відчув себе так, ніби рідна мати тепло обійняла мене, а після недбало кинула у прірву. Але у тій прірві, у тому падінні і було задоволення з початку мого існування. А зараз я впевнений, що почав існувати лише після першої зустрічі з Ліліан.

— Досить. Я твій раб, не ти. Я піду, і ти не будеш більше ніколи страждати. Нехай це стане твоїм гіршим горем.

— Я ж не.. – вона не стала закінчувати фразу.

Я, не прощаючись, якнайтихіше закрив двері. Розум повернувся до мене, і я думав про Альпи.

 

***

 

3 травня. 1952 рік, Франція.

В аеропорті було людно. Серед метушливого натовпу я бачив розклад відправлень і прибуттів. Літак із Швейцарії прибував до Парижу з хвилини на хвилину. Ця мить була надто хвилюючою для мене, адже до аеропорту я приїхав ще кількома годинами раніше, бо довге очікування і прагнення якнайскоріше побачити Ліліан Жафе не дали мені можливості спокійно сидіти вдома.

Літак Ліліан зник з розкладу — це означало її прибуття. Я вже з’ясував, звідки вона зайде до приміщення і навіть міг розрахувати, коли після посадки літака вона опиниться тут.

Люди стали з’являтися з коридору «Б», і десь там і ховалася білява голова Ліліан.

Я побачив як блиснули смарагдові очі. Навіть через рік я впізнав їх, все такі ж чарівні. Та я й не міг би не впізнати їх, адже уявляв і мріяв про них щоденно. Вона точно мене впізнала, зробила вигляд, що й не дивилася, але впізнала. Своїм поглядом вона попрощалася, вибачилась за минулу зустріч. І тепер моя ціль була досягнена.

Біда тепер лише в тому, що я поставив усе життя на кін, а тепер — коли досягнув, відчуваю себе дійсно мерцем. До цього, вже будучи трупом, жив золотими замками в думках. Тож зараз усвідомлення звалилося на мої плечі.

За минувший рік я пристрастився до куріння, це також іноді мене оживляло і допомагало все шукати й шукати сенси, однак завжди я знаходив лише невеликі шматочки себе, які ще жили. І вони жили тими маленькими фрагментами, що залишались в моїй голові.

Я дістав із кишені пачку цигарок. Крім маленького клаптику паперу там не було більше нічого.  Мій погляд ненавмисне впав на позначку про заборону куріння у приміщенні. Поряд був вказівник на спеціально об лаштований для цього балкон.

Доки цигарка тліла, я слухав гуркіт вічно під’їжаючих за кимось машин. Було іронічно знов посміятися з себе, бо я міг би не крутити табак між зубами, а так само турботливо приїздити по когось до будівлі аеропорту. Переді мною відкривався мальовничий захід сонця. Останнім часом я став більше часу приділяти пейзажності нашого безглуздого світу. Саме зараз чомусь все стало таким простим, банальним. Я зробив свій вибір покласти життя до чужих рук, тож тепер не можу собою розпорядитись. А чим менше влади і відповідальності — тим швидше для тебе розвалюється ієрархія і залежність від твого стану. Коли нема чого втрачати — ти не задаєш збитків.

На небі зійшла зелена смуга, а її очі так і дивились на мене. Після показалася синя смуга десь в далечині, і в ній також був рідний відлив.

Потушивши цигарку о попільничку, я запевнився в тому, що в кишені залишився клаптик паперу, який я бачив і раніше.

Рішення  щодо мене було прийняте ще за давніх часів — я зустріну смерть, як і усі. І ось я зустрічаю долю з обіймами. Я не знаю, чи шкодував я, що стрибнув, але я ніколи вже не дізнаюся. Та чого там, я навіть не знаю, чи люблю її. Нитка мого життя завершена, і тепер з неї можна зробити не більше, ніж намисто, що досі покоїться на її шиї.

 

***

 

Ввечері у готелі, куди Ліліан і Пол Мертони вселилися годину тому, з динаміків телевізору моноложив репортаж новин. Йшлося про чоловіка, що скоїв самовбивство, а у його кишені знайдено записку.

«Ти помреш з ім’ям Господа на вустах, а я з твоїм. Тож ця душа на твоїй совісті.»

Очі Ліліан округлилися у несподіванці і змінили свій колір. Пол Мертон спокійно глянув на екран телевізору.

— От дурень, – приказував він.

— Можливо, ми всі дурні, – додала Ліліан і відвела погляд вліво.