На смерть Антарктиди

– Чули? Сьогодні ховають одну!

– Котру?

– Та стару,

яку вже не доберу.

Кажуть, біла ходила як молоко.

– І давно тут жила?

– Та, кажуть, давно.

– А коли ховають?

– В обід.

Стара переставилась в инчий світ:

зараз їй панотець сяк-так відспіва панахиду,

стара була вже самотня, мабуть, ніхто не

приїде.

І тягнуть п’яниці своєї

біля крамниці цієї.

– А як же звали ту?

– Антарктида, мабуть.

Зараз і не скажу.

Лікар швидкої,

що виїхав до старої,

сказав, що пульс уповільнився ще уночі.

Антарктида сконала на власній печі.

Казали не прийде ніхто – ба ні!-

Люди несли її у труні!

Прийшов туди ледь не увесь люд:

Не кождий-бо день Антарктиду несуть.

Діти, не знаючи, що й почім,

просили тоненько подать дукачів.

Хтось поридав, хтось покивав головою,

далі процесія розійшлася додому.

І всі поприносили бабі вінки:

пластикові буздушні в’юнки.